10.Слов’янська взаємність у розумінні Івана Франка.

Церковнослов*янський язик невідомо, де народився. Кирило і Мефодій не тільки прші слов*янські, а всеслов*янські списателі (їх читали і серби болгари, чехи, поляки ітд.)

На ниві церковнослов постала величезна і багата література. Літ та замалим тільки ретушуваннями язиковими читалася і переписув зарівно у всіх народів того кругу; твір, зладжений на сій мові де-небудь у сербії або в болгарії вже швидко був популярним в русі.

Письменники рівночасно були і руськими і сербськими. Та й тісні взаємини між южнорусами і великорусами 17-18 ст. всі ті факти були, бо був спільний церковнослов язик. Тому-то література написана тим язиком не може вважатися виключно власністю нікотрого слов народу—це літ всеслов*янська.

Зріст партикуляризмі був зростом любові до свого рідного і близького.

Кажім, що хочемо, а те общеслов письменство не було вповні народним, не виражало вповні потреб народу, ба навіть інтелігентним силам кожного народу не давало досить полля до самостійного розвою. В 9/10 була се писанина перекладна, візантійщина.

Не кажу вже про румунів, котрі зовсім не розумулі церковнослов язика, але ж і серби, і болгари, і русини так само чули, що се не їх жива мова, і при всій підмальвці церковщини на лад своїх діалектів не переставали бачити в ній спеціальну мову церкви і книг церковних, так само як се було в польщі, угорщині, німеччині і др. З латиною, навіть кухонною та макаронічною. Жалувати нині за розривом історичної єдності православного слов*янства виходить на те саме, як коли б поляк почав бідкатись на Рея та Кохановського за те, що вони, заводячи польський партикуляризм, розірвали єдність історичну Польщі з Угорщиною (на основі латині), котра історично могла мати далеко більшу вагу, ніж фіктивна єдність сербів з румунією.

Почуття свояцтва між слов*янами в давніх часах було живе, а взаємні зв*язки часто різнорідні. Взаємини слов*ян з 18ст почали різко мінятись. Західний демократизм у слов*янщині значив зріст слов партикуляризмі.

Мовчання про політичний бік слов*янського діла треба вважати великою хибою Колларової програми і головною причиною того, що при всіх здорових і вірних поглядах, у ній зложених, вона лишається туманною і фантастичною.

Говорячи нині про взаємність слов*янську ніхто не поважився б ограничити ту взаємність на саму літерат і філологічну, а виключити політичну.

Розвій національний без розвою політичного немислимий.

*перелічує війни, повстання ітд між слов*янами*--ті факти вказують, що розвій життя політичного між слов*янами за тих 50 літ і не думав іти в напрямі якогось панславізму, а тим менше політичного пан русизму. Слов*яни, як і слід дітям одної «великої матері Слави», губилися між собою, платили одні одним чорною невдякою і робили, що могли, щоб заявити, що їм дуже-дуже далеко до того, щоб статися колосом грізним для решти Європи.

Та на дні цього всеслов*янського хаосу є щось відмінне, суцільніше (повстання і розвій т.зв. москвофільських тенденцій і партій майже у всіх слов племенах)

Загал укр. Інтелігенції помосковлений.

Сербія (слаба) хитається між австрією і росією

Чорногорці теж до росії (дорікає чому ж не до італії, австрії)

Болгари-росія(вдячність за вивільнення)

Тут не справжня любов, а ненормальні відносини (про росію)

Факт загального нахилу до росії існує в більшій чи меншій мірі у всіх племен слов*янських.