VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у

письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у

літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на

правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних

об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і

Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”:

поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі,

тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі,

ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують

згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію

(Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених -

Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла

були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх

слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном,

передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за

кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської

общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від

первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого

влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті

обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада

пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і

природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і

культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються

Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово

формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог -

бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня

води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Писемні джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це - твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни у цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший,. написав "Природну історію"; Публій Корнелій Тацит - автор твору "Про походження і місцях проживання германців"; астроном і географ Клавдій Птолемей, який жив в Олександрії і створив "Географічне керівництво". Ці автори наводять дані про географію розселення слов'ян, називаючи їх "венедами". Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи раннього середньовіччя "Гетики", що виник в VI ст. Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Найбільш раннім з них є Пріск (ок.410-475 р.), скласти "Історію", від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'ян на Балкани. Особливе значення для вивчення древніх слов'ян має "Історія війни з готами" Прокопія Кесарійського (бл. 490 - бл. 562 р.). Тут є відомості про зайнятої слов'янами території, про їх вторгнення у володіння Східно-Римській імперії, про їх суспільний устрій, побут і релігії у VI ст. Цінним доповненням служить «Стратегікон» Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Мірінейскій, Який у праці "Про царювання Юстиніана" говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах у VI-VII ст. містяться в "Історії" Феофілакта Сімокатта. Самим же великим візантійським істориком був Костянтин Багрянородний (913 - 959 р.), який залишив два найважливіших твори, що складають як би єдине ціле - "Про феми" і "Про народи", звичайно згадуються в літературі під загальною назвою "Про управління імперією ". Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний та географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їхнього приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації. Писемні джерела про слов'ян оповідають головним чином про зовнішні події слов'янської історії - про хід їх воєн, тактиці їх ведення, про військовий устрій, про відносини слов'ян з іншими народами. 8. Письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян. Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика I ст. н. е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці “Германія” розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів.    Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е.    У I—II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з “варварами” поблизу свого кордону.    В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати “незліченні” слов’янські полчища, які контролювали Причорномор’я, дунайські країни, балканські землі. “Зіслов’янщилася вся земля наша і стала варварською”, — писав імператор Костянтин Порфирородний.    Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних “гніздах”. Група таких “гнізд”-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.    Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.    У IV—V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).    Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.    Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.    Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.    Студенти повинні усвідомити історичний процес появи публічної влади в українських племен.    Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.    У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.    Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божа з синами і 70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. Таким чином, у суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.    Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управлінням.    Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.    Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами.    Вивчення співвідношення категорій “релігія”-“мораль”-“право” передбачається в перших темах курсу “Теорія держави і права”. Студенти повинні навчитися оперувати набутими знаннями з інших предметів для аргументації та ілюстрації тих або інших історичних явищ правового характеру.    Зазначимо, що й у сучасних країнах релігійно-общинного права (ряд країн Азії, Африки, Океанії тощо) часто релігійні норми, що санкціонуються державою, стають нормами права.    Дуже корисним для студентів буде ознайомлення з Велесовою книгою, яка дає цікавий матеріал з життя слов’ян того періоду.    Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.    З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства — ліси, пасовиська, річки, озера — все це було власністю племені.    Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.    Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.    Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали на рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин — зародки феодального ладу.    В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини.    В історії відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.    Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літописець, авари воювали проти слов’ян і “примучили дулібів”. Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен — Зимнівське городище VI—VII ст.    Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.    Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IХ ст.    На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, найпівденнішу частину східно-слов’янської території займали племена тиверців і уличів.    На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.    За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.    Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх “мужами мудрими й тямущими”. Піднесено розповідає “Повість временних літ” про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.    Головним центром полян, які розселилися в середньому Подніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом. І була у них сестра Либідь.    Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім “Русь” пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.   походження назви Русь. У цьому плані всі гіпотези і припущення, що існують в літературі, доречно об’єднати цитатою з досліджень М. Грушевського: “В звістках чужоземців, які маємо з IX і V віку, наші князі та їх військо все зветься руссю-руськими. У нас Руссю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесено з Швеції варязькою дружиною, не справджується: з Швеції такого народу не знати, а шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київщині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це ім’я так міцно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ”. Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що з ХII ст. наша земля звалася Україною.   Необхідно зазначити, що протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання—зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності.    Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.

8. На початку нашої ери територію сучасної України опановували різні племена і народи, які залишили глибокий слід у подальшій історії нашого краю, у його матеріальній і духовній спадщині. Період з IV по VI ст. н.е. увійшов в історію як Велике переселення народів - тобто масове переселення племен по всій території Європи. Воно було викликане ростом населення, пошуками родючих земель і пасовищ для худоби, прагненням племінної знаті до збагачення військовою здобиччю. Початок йому поклали гуни у 375 році. Але ще до них германські племена іhi in, утворивши в I ст. у Скандинавії союз племен, переселилися спочатку в басейн р. Вісли, потім у Прикарпаття, а згодом у Північне Причорномор'я. Тут вони завоювали сарматів, захопили і зруйнували Ольвію і Тіру, підкорили жителів Криму.

Готи, які поселилися на захід від Дністра до Дунаю, утворили племінний союз вестготів. На нижній течії Дніпра виникла держава вестготів - Рейхготланд зі столицею Данпарштадт (тепер село Башмачка Дніпропетровської області). її засновником був рекс (вождь) Германаріх (332-375 рр.).

Історик Йордан розповідає, що готи жили родовими общинами і племенами, в яких уже виділялися знать, військові вожді й старійшини. Займалися вони кочовим скотарством, полюванням, збиральництвом. З’являлося орне землеробство. Вели торгівлю з сусідніми племенами, a також постійно воювали з ними. Здійснювали походи за Дунай на Балканський півострів та на римські володіння в Західній Європі.

У 375 р. в Причорномор'ї з'являються племена гунів. Одні вчені вважають їх кочовими племенами, вихідцями з Середньої Азії, інші - державним союзом слов'янських племен, які жили в Придніпров'ї.

Гунів очолював каган Баламбер (Велимир). Зруйнувавши Пантікапей і міста на Боспорі Кіммерійському (Керченській протоці), гуни підкорили остготів і вестготів. Готи рушили на захід через Дунай на Константинополь і через Дунайську рівнину в Центральну і Західну Європу. У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили і зруйнували Рим. Гунський племінний союз досягає могутності за царя Аттіли (433-453 pp.). За двадцять років він завоював Середньосхідну Європу. Його данниками були Західна і Східна Римські імперії. Центр своєї держави Хунгарії Аттіла переніс на Дунайську рівнину (сучасна Угорщина). Його мрією було завоювання Галлії. У 451 р. в битві на Каталаунських полях (на річці Mapнi біля міста Труа у Франції) гуни в союзі з остготами розбили об’єднані війська римського полководця Аеція Гауденція та вестготів. 3 обох боків у битві брало участь понад 180 тис чоловік. Остготи вдерлися в Італію, а вестготи втекли за Піренеї в Іспанію. Проте після смерті Аттіли величезна гунська держава занепала і під ударами Візантії розпалася. Гуни розчинилися серед європейських народів.

Через сто років в українські степи приходить нова орда завойовників. У 558 р., підкоривши племена, які жили на Дону, у Північне Причорномор’я вдерлися кочові племена аварів. У результаті тривалої війни з проукраїнськими племенами Придніпров'я утворилася нова держава – Аварський каганат. Як і гуни, авари рушили на завоювання Європи. Вони дійшли до Константинополя, але були розбиті візантійським імператором. Тоді свої удари вони спрямували на захід і захопили Паннонію (сучасна Угорщина), яка стала центром каганату. Його очолив хан Боян. Звідси авари нападали на землі франків. Остаточно їх розбив Карл Великий. Авари відкочували на Кавказ, де заселили сучасний Дагестан.

Після них територію українського Причорномор'я опановували кочові племена булгар, які створили племінний союз Велика Булгарія. Булгар у свою чергу витіснили хозари, які заснували досить могутню державу Хозарський каганат зі столицею на Волзі. До неї входили Приазов'я, Причорномор'я та Кримський півострів. У IX ст. через українські землі пройшли племена угрів, які поселилися на Дунаї і створили там державу.

Отже, розгляд історії найдавніших племен і народів на землях сучасної України дозволяє твердити, що людина тут жила здавна. Ті племена, які змінювалися протягом тисячоліть, зробили свій внесок у формування українського народу, його побуту і культури. Адже кіммерійці, скіфи, сармати, греки, германці та степові кочівники не зникали без сліду. Живучи тривалий час на цій землі, вони змішувалися з місцевими племенами, впливали на них. А згодом і назавжди поселялися тут, коли основна маса пішла десь інде. He випадково, мабуть, елементи трипільської культури й досі відчутні в житті та побуті українця - тип сільської хати, малюнки на кераміці, способи господарювання. Тобто десь з IV тисячоліття до н.е. на українських землях жило постійне населення, яке доповнювалося і зростало.

He пройшли безслідно по нашій землі скіфи і сармати. Вони теж стали частиною майбутнього українського народу. Цьому також є переконливі докази й у мові, й у побуті, й у господарстві. Скіфи та греки-колоністи принесли на нашу землю новий устрій суспільства - державу. Саме з них починаються державотворчі процеси, які передавалися наступним поколінням, племенам і народам.

Грецькі міста-держави залучили українську землю до античної цивілізації, до грецького та римського культурного світу, а згодом і до християнства з його філософією та мораллю.

10. У східних слов'ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 союзів племен, що мали такі назви: поляни, деревляни,уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі. Дреговичі, кривичі, ільменські словени. Виникнення їх можна віднести до VІ-VІІ ст. Територія полян охоплювала землі між Десною та Россю. На північний захід від Києва, на Східній Волині, розташувалися землі деревлян. Уличі жили на Дніпрі й Бузі,тиверці—у мижеріччі Дністра і Пруту на території сучасної Молдови. На заході сучасної України мишкали дуліби, бужани й волиняни. Район Прикарпаття населяли племена білих хорватів. У басейнах Десни, Сейму, Сули жили сіверяни. По Оці розмістилися племена в'ятичів, на притоці Дніпра—Сожі—радимичі. На Правобережжі Дніпра, між Прип'яттю і Західною Двіною, мешкали дреговичі. Верхів'я Дніпра, Західної Двіни і Волги населяли племена кривичів. Найпівнічнішу групу східнослов'янських земель залюднили ільменські словени.

В умовах боротьби з кочовиками в Середньому Подніпров'ї склалося велике об'єднання союзів племен під назвою «Русь». Походження Русі та її назви—одне з дискусійних питань історичної науки. Досить поширеною є точка зору, за якою Русь VІ—VІІ ст. ототожнюється з об'єднанням кількох союзів племен—полян, сіверян та уличів. Це об'єднання займало територію між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю й Тясмином на півдні, Горинню на заході. Тут є багато річок з одно корінними назвами—Рось, Росава, Роставиця,-- що. Можливо, й покладено в основу назви «Русь». Крім русичів Подніпров'я, існували й інші великі об'єднання союзів східнослов'янських племен: дулібо-волинське, кривичів.

Протягом VIII-IX ст. відбувся процес об'єднання союзів племен східних слов'ян у великі державні утворення—князівства. Східні слов'яни того часу мали своєрідний суспільний устрій. Що дістав назву військової демократії. Розклад родового ладу спричинив формування сусідської територіальної громади, майнового розшарування суспільства, виділення родової аристократії.

Головним писемним джерелом вивчення історії Русі є літописи. Найвідоміші серед них "Повість временних літ" (складена у Києві близько 1111р.), Київський ХІІ ст.,Галицько-Волинський ХІІІ ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін.

Русь багато важила в політичному житті Європи та Близького Сходу. Протягом пів тисячоліття вона затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків причорноморських степів. Спустошливі вторгнення спочатку хозар та болгар, далі печенігів, берендеїв, ковуїв, половців, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. І лише страшний удар орд Батия, загибель сотень тисяч руських воїнів та мирних жителів зруйнували цю державу, але, загинувши сама, Русь послабила ворожу силу і тим урятувала від спаплюження й загибелі всю Європу

Основним чинником процесів, що привели до створення Києво-Руської держави, були:

1) внутрішні: основані на еволюційному розвитку східнослов'янських племінних груп;

2)зовнішні: принесені (але не насаджені) готами, гунами, аварами, хозарами, норманами.

Творцем Києво-Руської держави була південна група східних слов'ян – предків українського народу. Створена ця держава була на українській землі (північно-східні землі Київської Русі слід розглядати як її провінції). Як імперія Рюриковичів, Київська держава на якийсь час (Х-30-ті рр.. ХІІ ст.) об'єднала всі частини східного слов'янства і надала їм назву династії князів: Русь. Це було політичне (з прийняттям християнства—й ідеологічне) утворення і аж ніяк не єдина давньоруська народність.

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, де сформувалося Полянське князівство з центром у Києві, виникнення якого відноситься до кінця V ст. Першим полянським князем літопис називає Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Щодо особи Кия, одні літописці вважають, що він був перевізником через Дніпро, інші, не погоджуючись з прихильниками думки про просте походження Кия, відзначають, що Кий ходив до Царгорода, його з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував містечко, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків.

Виникнення Київської Русі є одним із важливих і актуальних питань української історіографії. Вже літописець Нестор у «Повісті временних літ», відповідаючи на питання «Откуда есть пошла руская земля», подає картину розселення східнослов'янських племен на стадії зародження у них державності. Перелічуючи окремі групи слов'ян, він називає їх поіменно — поляни, древляни, сіверяни, в'ятичі, словени та ін., а там, де намагається дати їм соціальну характеристику, — князівствами. Після смерті полянського князя Кия, зауважує літописець, «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словени свое в Новігороде, а другое в Полоті, иже полочані». «Род» тут виступає в розумінні династії. Названі в літописі князівства, або союзи східнослов'янських племен, відносяться до VI—VIII ст.

Провідну роль у становленні давньоруської держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Першим полянським князем літопис називає Кия, який разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Літописці наводять дві версії щодо особи Кия, які існували в той час в усній традиції. Згідно з першою Кий був перевізником через Дніпро, за другою — князем. Нестор писав, що Кий ходив до Царграда, його з почестями приймав візантійський імператор, ім'я якого літописцю лишилося невідомим. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував городок, але під тиском місцевих племен змушений був відмовитися від своїх планів і повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків. В основі цієї розповіді, як вважають історики, лежать справжні історичні події, що відбувались у VI ст.

Про наступників Кия літописець не повідомляє нічого. Можливо, такі відомості і містилися у першій редакції «Повісті временних літ», але пізніше, під час неодноразових переробок літопису, випали. Не виключено, що їх навмисно вилучив редактор — прихильник теорії норманського походження давньоруської держави, оскільки ці відомості суперечили його поглядам.

Важливим етапом у розвитку давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме тоді, як можна зробити висновок з розповіді Нестора, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання — Руська земля, до якого входили поляни, древляни і сіверяни. Характерно, що спочатку назва «Руська земля» вживалася тільки щодо Середнього Подніпров'я і лише згодом поширилася на всі землі східних слов'ян.

Приблизно з середини IX ст. у літописі починається послідовний виклад династичної історії Київської Русії. Під 862 р. літопис київськими князями називає Аскольда і Діра. На думку вчених, вони були останніми князями з слов'янської династії, початок якій поклав Кий. Князювали вони, напевно, у різний час. Діра згадує аль-Масуді, але його відомості грунтуються на більш ранніх джерелах. За Масуді, Дір був найвидатніший з слов'янських князів, володів багатьма містами і величезними територіями, до його столиці приїздили мусульманські купці. Про князювання Аскольда літописні відомості збереглись у Никонівському літописі; вони явно спростовують твердження про його норманське походження. Ці записи умовно названі Аскольдовим літописом і датуються IX ст.

Окремі князівства у східних слов'ян існували і пізніше, коли вже виникла давньоруська держава. Одним з них було древлянське, на чолі якого у першій половині X ст. стояв князь Мал. Воно виступало проти Києва, і тому київські князі неодноразово споряджали дружини для його приборкання. 945 р. древляни повстали проти київського князя Ігоря і вбили його. Повстання придушила княгиня Ольга. У в'ятичів місцева князівська династія існувала ще й на початку XII ст. Володимир Мономах ходив походом проти їхнього князя Ходота і його сина протягом двох зим.