4. Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська.

Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка

віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими

лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої

культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської

культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена

трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України,

від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість

археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому

етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці,

які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими

хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним

або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно

мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці

розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у

басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих

поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних

глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки -

через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у

спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і

чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені

керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося

ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою

Азією, Кавказом. Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним

досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин.

Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно

вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва. Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із

відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від

первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не

зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька

археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової

кераміки, Катакомбна і т. д. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

5. .Державні утворення степовиків-кіммерійців (VIII—VII ст. До н. Е.), скіфів (VII ст. До н. Е.—III ст. Н. Е.), сарматів (II ст. До н. Е.—2 ст. Н. Е.), гунів(V ст. Н. Е.—VI ст. Н. Е.).

   Грецькі та інші писемні джерела, пам’ятки матеріальної культури найповніше донесли до нас історію утворення державності та права у скіфів. Ці іраномовні племена, які з’явилися в степах України в VII ст. до н. е., займалися переважно скотарством, вели кочовий спосіб життя й перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу.    Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне, скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії та оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони й раніше, на початку VII ст. до н. е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лівії), що позначилося на скіфській культурі.    Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — Причорномор’я — вони підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н. е. завершили політичне формування Скіфії.    Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися й самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя та звичаї.    Великий вплив на розвиток культури й соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів темними варварами, вже в III ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахаріс, товариш афінського філософа й реформатора Солона. Для їхньої суспільної організації спочатку характерним був лад військової демократії.    За свідченнями грецьких істориків Геродота й Фукідіда, скіфи були дуже войовничі, жоден народ не міг би їм протистояти, якби вони були єдині. Відомо, що скіфи 513 року здобули блискучу перемогу над перським військом Дарія I. Ця скіфо-перська війна ввійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо, заліза та рабів.    У IV ст. до н. е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією та Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами.    Наприкінці III ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була дедалі потужніша інвазія на землі Скіфії савроматів — такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати знищували й виганяли зманіжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.    Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства існували до II ст. н. е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселенцями півдня України — сарматами, готами, аланами.    До складу Скіфії входило чимало різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно, скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.    У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (певно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких мала потрійну структуру.    Державний устрій і система управління у скіфській державі розвивалися як рабовласницька монархія з ознаками східних деспотій. Так, при наявності спадкової влади кандидатуру кожного нового царя і його наступників затверджували на народних зборах.    Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя.    В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі справи й навіть вирішувалася доля царів.    Народні збори, а також рада старійшин і племінних вождів мали повноваження брати участь у вирішенні важливих державних питань. Тут ми бачимо інститути управління родоплемінного періоду.    Територія держави скіфів поділялася на округи-номи, які свого часу були племінними територіями, на чолі з номархами.    Правова система у скіфів складалася зі звичаїв, постанов царів і рішень народних зборів та ради старійшин. Правові звичаї часто закріплювалися в культових обрядах — похованні, побратимстві тощо.    Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя та безсмертя душі, багата уява й бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали згори величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри — підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців й оберігали його (Герри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток).    Існували також військові звичаї, сімейні. Наприклад, у сім’ї, яка у скіфів була полігамною, звичаї вимагали ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка. Жінка належала чоловікові й після його смерті переходила у власність спадкоємця. Спадщина передавалася лише по чоловічій лінії. Одружені сини мали право на виділ ще при житті батька, а батьківське майно неподільно переходило до молодшого за віком сина (система мінорату, від лат. minor — менший).    Військові звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів тощо.    Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславилися на весь Стародавній Світ.    Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність. Головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителів неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів був піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Грізним і поважним був бог Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу зі встановленими згори сторчма стародавніми залізними мечами — втіленням бога. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їхньою кров’ю скроплювали ці мечі.    У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Фактично це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну.    У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводилися великі загальні свята. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.    У цивільних правовідносинах у скіфів був розвинений інститут власності. Існувала приватна власність на домашніх тварин, стада, які були мірилом багатства, житло, господарський інвентар, посіви тощо. Цивільні операції з приватною власністю зумовили появу цивільних зобов’язань. Угоди укладалися усно і закріплювалися присягою. Але земля знаходилася у власності царя й регулярно перерозподілялася між родовими общинами шляхом жеребкування. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племені, їхніх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини й виконували різні повинності.    У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувалися здебільшого в домашньому господарстві, для охорони стада. При розпаді первісно-общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер.    Скіфи знали поняття злочину і визначали покарання за злочин. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Карали не лише за сам злочин, а й за замір. Тяжкими злочинами були також убивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. Серед покарань практикувалися страта, відтинання правої руки, вигнання. За порушення звичаїв і відступ від віри предків призначалася смертна кара. У звичаєвому праві визнавалася кровна помста. Таким чином, звичаєве право у скіфів було основою правових відносин і являло собою традиційні норми суспільного життя, санкціоновані силою держави.    Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті, запряжені парами волів вози, основним харчем були м’ясо, молоко, сир, привізне грецьке вино, хліб, здобутий як данина від підвладних скіфам землеробів.    У III ст. до н. е. на скіфів почали тиснути нові кочові племена — сармати, що прийшли з берегів Волги. З II ст. до н. е. до II ст. н. е. вони панували в степах Північного і Східного Причорномор’я. Це близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Надчорномор’я.    За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбів скіфів з амазонками. Це справді був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, ніж скіфи.    Суспільна організація сарматів — це союз племен, таких, як язиси, роксолани, алани. Кожне з племен прагнуло зверхності. На чолі об’єднання племен стояли царі. Столиця сарматів — м. Танаїс (на узбережжі Азовського моря).    На відміну від скіфів у сарматів роль жінок у роді була значно вищою. Геродот повідомив у своїх дослідженнях, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягалися, як чоловіки. Це свідчення грецького “батька історії” підкріплене археологічними знахідками. Так, у жіночих похованнях сарматів часто знаходять зброю, ритуальні знаряддя, що дає підставу зробити висновки про те, що жінки в сарматів нерідко виконували функції жриць.    Спілкування сарматів із греками та римлянами, на думку грецького історика Страбона, зіпсувало природний стан сарматів, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і втіх, прагнення задоволення, що зробило їх ненажерливими.    Наприкінці 1 ст. н. е. в Надчорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани жахали все осіле населення. В III ст. н. е. алани певний час перебували в спілці з готами, які прийшли в Надчорномор’я з берегів Балтики.

6. з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.    Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.    Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов’ян.    Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю.    У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.    Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна.    Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-громадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.    Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами.    В полісі існували так звані літургії. Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами.    В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.    Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо.    Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.    Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів.    Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.    На підставі матеріалів рекомендованої літератури і підручників студенти повинні усвідомити відмінність олігархічного правління в грецьких полісах від демократичної республіки, вміти пояснити історичну трансформацію олігархічного правління в монархію.    Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спарток — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.    Нова держава — Боспорське царство — об’єднувала територію Керченського і Таманського п-овів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону.    Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.    Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.    Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повинностей стосовно царя.    Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.    Водночас з рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різних щаблях соціальної залежності, були зобов’язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями.    Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.    В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з I ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н. е. й лише Крим залишився в руках Візантії.    Можна погодитися з відомою в історичній науці думкою, що, незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні.    Для грецьких колоністів “варвари” були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

7. Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим.

Існує декілька версій відносно територій, де формувався

східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш

поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так

званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е.

Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які

пізніше стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній

лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку

більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період

населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з

землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під

назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше,

на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського

населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного

розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське.

Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами

- державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім

цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим

міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав

демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі

важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії

по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали

активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок