3. Національний виховний ідеал г.Ващенка

Григорій Григорович Ващенко (1878- 1967) народився на Полтавщині. Батько з козацько-дварянської родини, мати була колишньою селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що зумовило розлуку Григорія з батьками, змусило самостійно заробляти собі на прожиток і водночас учитися.

У 10 років хлопця віддали до Волинської духовної семінарії, а по її закінченні до Полтавської духовної семінарії, котру закінчив у 1898р. У семінарії панував рух національної свідомості, а найближчими друзями були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв (у майбутньому видатні українські діячі).

У 1899 – 1903рр. навчався у Московській богословській академії, по закінченні якої відмовився стати священиком, присвятивши своє життя педагогічній діяльності.

Виходячи з цього, Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої є ідеалістичне світосприймання (яке виключає більшовизм з матеріалізмом і атеїзмом); християнська мораль; високий рівень педагогічних наук; родинне виховання; видання педагогічних творів; організація педагогічних досліджень.

Спочатку Г.Ващенко учителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія). У 1911р. повернувся в Україну і навчав дітей у середній школі. Із поваленням самодержавства в 1917р. занурився у національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідного шкільництва. Брав участь в організації спеціальних учительських курсів по всій Україні. Повернувшись до Полтави, працював викладачем учительського інституту і водночас директором учительської семінарії, на Шведській Горі.

У 1918 році Григорій Ващенко – доцент, викладач Українського університету в Полтаві.

1918 – 1920рр. – це роки мужньої боротьби Г.Ващенка за українську національну культуру й українську школу. За це його арештувала денікінська влада у 1919р., і тільки завдяки впливовим особам вдалося уникнути смерті.

Із приходом червоних і ліквідацією семінарії на Шведській Горі Ващенко перейшов працювати у містечко Білики, де йому вдалося поставити на високому рівні навчання в національному дусі. Однак уже у 1923р. довелося покинути цю школу, оскільки до його виховної діяльності почали приглядатися партійно-комсомольські органи, і справа опинилася в суді. Г.Ващенко втік до Полтави і таким чином врятував своє життя.

У 1927 році Ващенко – професор і завідувач кафедрою педагогіки Полтавського педагогічного інституту.

Г.Ващенко є автором праці “Загальні методи навчання”, яку кваліфіковано як прояв українського буржуазного націоналізму, визнано шкідливою, заборонено і вилучено з ужитку.

Після двох з половиною років безробіття Ващенко залишив Україну і переїхав до Сталінграда. Із 1936р. працював у Сталінградському педагогічному інституті. До Полтави повернувся у 1940р. і відновив роботу керівника аспірантської групи, а також очолив кафедру педагогіки.

За німецької окупації Григорій Ващенко був редактором української газети в Полтаві. У 1943 році він виїхав до Києва і в 1945 з сім’єю опинився у Мюнхені. Це місто стало центром наукового і політичного життя української еміграції. Він обійняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті, а в 1950р. – ректор Богословської академії.

У 1946 році за кордоном відновлюється Спілка української Молоді (СУМ), хрещеним батьком якої стає Ващенко.

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віровизнань, Ващенко рішуче виступав проти української преси, що намагалася підсилювати ворожнечу між українцями православними й католиками. Він обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і обидва вони мають заслуги перед українським народом у збереженні української народності. Основними завданнями національних церков є забезпечення служителями єдино правильного гасла “Бог і Україна”.

Основні відомі педагогічні твори вченого: “Психологія в СРСР”, “Система навчання”, “Виховний ідеал”, “Виховання любові до Батьківщини”, “Організаційні форми навчання”, “Виховна роль мистецтва”, “Засади естетичного виховання”, “Тіло виховання як виховання волі і характеру”.

У критиці стану освіти в СРСР Г.Ващенко окреслив парадоксальність ідеї про безкласовість радянського суспільства і водночас формування нових класів та кастовості, тобто поворот до дореволюційного стану. В основу системи освіти в самостійній Україні педагог ставив подолання більшовицької системи, її тоталітарного характеру; виступав проти методів рефлексології у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини.

Така система освіти не могла відповідати потребам українського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілювалися в його високій культурі, літературі й мистецтві.

Г.Ващенко запропонував таку систему освіти в Україні:

1. Передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років). 2. Початкова школа : (6 – 14рр.). 3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія (14 – 18рр.). 4. Висока школа: університет, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 – 22 – 23рр.). 5. Позашкільна освіта. 6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Детальний аналіз створеної Ващенком структури системи освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням тогочасної відбудови державності, задовольняла б усі потреби державотворення.

“Виховний ідеал” Г.Ващенка. В основу виховання української молоді Ващенко ставить загальнолюдські й національні цінності, виховані протягом віків: моральний закон творення добра і боротьби зі злом, шукання правди і побудова справедливого ладу. Ці вартості випливають із важливого джерела – із християнства. Вчення Г.Ващенка про безсмертність людської душі дає спрямування людській чинності й визначає абсолютну мету життя людини. Людина, як соціальна істота, живе у суспільстві, у спільноті, яку називають нацією.

Кожна людина має свої особливості, звичаї, спосіб життя, національну культуру, національний характер. Побудований на цій основі світогляд, веде людину на шлях служіння подвійній меті: Богові та своїй нації. Бог – правда, краса, справедливість, любов. Нація – реальна земна спільнота, у якій ці абсолютні цінності мають знайти втілення.

Звідси ідеал служби Богові й Україні. Цим ідеалом є Християнський виховний ідеал. Саме поняття виховного ідеалу – це образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися і педагог, і молодь.

Комунізму і націонал-соціалізму (тоталітарним, антигуманним, імперіалістичним, жорстоким системам), політика яких була спрямована проти власного народу, Ващенко протиставляє український виховний ідеал і починає із визначення поняття націоналізму та інтернаціоналізму.

Націоналізм визначає націю як основу суспільного ладу, основною рисою якого є прагнення жити у своїй державі.

Нація – найвища органічна людська спільність, велика родина, спільнота, яка має спільне походження, спільну територію, мову, культуру, традиції.

Націоналізм – це любов до своєї нації, патріотизм. Націоналізм визначає народовладдя, тобто демократичний устрій і пошану до інших націй, якщо вони не посягають на інші території, не поневолюють інші народи. Таке співжиття націй можна вважати інтернаціоналізмом.

Г.Ващенко будує виховний ідеал на засадах християнської моралі та на здобутках української духовності українського народу.

Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердечність і гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут. Вони і складають основу української ментальності.

Г.Ващенко вважав, що український ідеал формувався впродовж багатьох століть, накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрідну піраміду. В її основу покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснотами лицарства, готового на нові подвиги. Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, тобто фольклор і художні твори класиків української літератури також розкривають ідеал людини, власне ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

“Виховний ідеал” педагог завершує такими словами: “Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротися за них. Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра”.

Григорій Ващенко мріяв про той час, коли на зміну антинародній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні мають бути благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини він розумів такі чинники:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське й релігійне життя. 2. Об’єднання усіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом. 3. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і неможливою була боротьба між окремими групами. 4. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві й водночас забезпечував особисті права, волю кожного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра. 5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут усіх громадян, була б позбавлена елементів експлуатації. 6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти; піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі. 7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація у житті вчення Христа. 8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну Г.Ващенко. Це має здійснитися завдяки зусиллям молодих поколінь українців, вихованих системою національної освіти й виховання, на розбудову якої віддано, безкорисливо працював педагог.