Лекція 17 школа і педагогіка україни (етапи унр та національного комуністичного відродження: 20-ті рр.)
Ідея національної школи С. Русової.
Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка.
Національний виховний ідеал Г. Ващенка.
Ідея національної школи Софії Русової
Софія Федорівна Русова (1856-1940 рр.) – етнограф, мистецтвознавець, історик, письменник, громадський діяч, одна із засновників жіночого руху в Україні, видатний педагог та психолог, автор концепції національної освіти, нової школи, наукових монографій із педагогіки, психології, підручників, програм.
Народилася С.Русова на Чернігівщині. Мати – Ганна Жерве – була француженкою, батько – Федір Ліндфорс – швед. Федір Русов працював ад’ютантом у губернатора Омська. Одружившись, він переїхав на Чернігівщину, де купив будинок. У сім’ї Софія була п’ятою дитиною. Виховувалася вона серед чарівної природи й хороших людей, які дотримувались українських народних звичаїв. Усе це позитивно впливало на формування світогляду дівчини.
Мати Софії померла дуже рано, оскільки не витримала передчасної смерті двох своїх дітей. Старша на 12 років сестра Марія замінила Софії матір. У 1871 році несподівано пішов з життя і батько. Дівчата опинилися у фінансовій скруті. У них з’явилася мудра ідея стосовно відкриття дитячого садка. У цей час якраз значно поширювалася роль дитячих садків в Україні. Враховуючи свою непідготовленість, сестри відвідали Петербург, щоб ознайомитися з передовим досвідом теоретиків і практиків педагогіки. Потім сестри самостійно вивчали праці Ф.Дістервега, Й.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо, Ф.Фребеля.
У 15 років Софія отримала від тодішнього попечителя шкільної округи дозвіл на відкриття першого приватного дитячого садка на 20 вихованців. Серед них були дочки відомого діяча культури та театру М.Старицького – Марія і Людмила. Завдяки знайомству з сім’єю Старицьких, дівчина познайомилася з П. Чубинським, М.Лисенком, М.Драгомановим, О. Пчілкою, П. Житецьким, І.Нечуєм-Левицьким.
У 1874 році Софія Русова переїхала до Петербурга зі своїм нареченим, відомим українським етнографом, фольклористом, активним учасником Київської громади О. Русовим. Працювала вона в петербурзьких школах, дитячих садках Чернігова й Харкова, у Харківському товаристві розповсюдження грамотності. Така часта зміна місця проживання була зумовлена як роботою її чоловіка-статистика, так і власною політичною діяльністю, що призвело до нагляду з боку поліції та кількох ув’язнень С.Русової.
У юності Русова була членом партії „Народна воля” і Української партії соціалістів-федералістів.
У 1891 році Софія Русова виступила в Харкові на загальних зборах товариства з поширення грамотності з доповіддю „Про роль книжки для народного читання”, у якій закликала до видання доступної за формою викладу й за ціною літератури для населення.
Пізніше С.Русова співпрацювала з Київським товариством грамотності та перербургським Благодійним товариством для видання корисних і дешевих книжок.
Софія Русова вивчала історію українського театру, біографію його фундаторів, збагатила українську літературу перекладами з європейських мов творів Г.Сенкевича, Р.Кіплінга. У цей же період вона почала займатися проблемами педагогіки й школи. Вона була активним дописувачем і членом редколегії багатьох журналів освітнього, педагогічного та культурного спрямування („Русская школа”, „Вестник воспитания”, „Русская мысль”). У неї вийшли статті про аналіз стану національних шкіл і розкриття проблеми національної освіти різних народів Російської імперії – вояків, якутів, татар, калмиків, євреїв, білорусів, українців та ін.
Надзвичайно цікавими є праці Софії Русової із питань національного мистецтва та його значення в системі освіти і виховання. Демократична система виховання має використовувати скарбницю національної творчості, вести учнів до розуміння краси світового мистецтва через ознайомлення з оточуючими їх образами. Національне мистецтво, на думку Русової, є основним чинником пробудження художнього чуття у дітей.
Палкий патріот національного виховання С.Русова вважала, що виховання справжнього громадянина потрібно починати з наймолодшого віку, а духовність, національна самосвідомість закладаються у людині з перших років її життя. Тому у своїй практичній і теоретичній діяльності Софія Русова великого значення надавала розробці й розв’язанню проблем дошкільного виховання. У працях „Дитячий сад на національному грунті”, „Націоналізація дошкільного виховання”, „Дошкільне виховання”, „Теорія і практика дошкільного виховання”, „Нові методи дошкільного виховання” розкриті проблеми розумового, морального, естетичного, трудового виховання.
Софія Русова розробила мету й завдання дошкільного виховання, склала орієнтовну програму роботи з дітьми дошкільного віку, визначила форми й методи організації навчально-виховного процесу. Опрацьовуючи власну концепцію дошкільного виховання, С.Русова творчо використовувала здобутки світової педагогіки й психології. Вона вважала, що маленьку дитину важливо навчити відчути, сприймати різні ознаки оточуючих предметів, привчати її до самостійних, зосереджених занять.
Софія Русова стверджувала, що в українських дитячих садках доцільно більш вільно організовувати виховний процес, збагатити його зміст різними екскурсіями, художніми творами, які викликають у дитини захоплення красою, дають змогу пережити хвилини справжньої радості чи смутку, збагнути особливу красу змісту й форми твору. Основою змісту навчально-виховного процесу в садках і школах вона вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу.
Основними принципами навчання і виховання, на думку педагога, є народність, а педагогічний ідеал має бути національно-релігійним.
Думки, ідеї, положення С.Русової стосовно питань національного дошкільного виховання становлять цілісну систему поглядів, яка визначається як оригінальна концепція просвітительки.
Основним питанням у розв’язанні проблем школи й освіти, на думку С.Русової, є питання про вчителя. У статтях „До сучасного становища народного вчителя” і споріднених за тематикою проаналізовано соціально-економічний, правовий, загальнокультурний і професійний рівні українського вчительства. Лише досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі, а не змучений учитель буде, вважала вона, корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. Школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки й водночас створювати свою систему на національному грунті, відповідаючи на потреби свого краю, враховуючи національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.
Софія Русова очолювала департамент позашкільної освіти в Міністерстві освіти УНР доби Директорії. У 1917 році вона заснувала перший український дитячий садок. Нею розроблений план розвитку дошкільного виховання України, схвалений міністром освіти Іваном Огієнком. У цей період на державному рівні разом із І.Стешенком, Я.Чепігою та іншими діячами С.Русова опрацювала й очолила практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань.
У своїх працях просвітителька вибудувала концепцію національної освіти, вбачаючи саме в ній головні засади творення держави; переконливо сформулювала думку про першочергове значення для держави власної концепції і системи освіти та виховання. Ця система має бути організованою, перш за все, на засадах сучасних положень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найбільш доцільні для певного віку методи навчання і виховання.
Восени 1920 року С.Русова поселилася у Львові. У 1922р. вона емігрувала. Із 1923 року працювала професором педагогіки в Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова у Празі, де у 1940 році померла.
Таким чином, Софія Русова будувала концепцію національної освіти, орієнтуючись на історичну традицію і актуальні потреби України, на праці вітчизняних філософів, педагогів, психологів, і водночас враховувала здобутки європейської і загалом світової педагогічної думки. Своєю багатогранною громадською й педагогічною діяльністю вона заслужила глибоку шану співвітчизників і міжнародної інтелігенції.