1) Характер порушеного права (блага) є таким, що стосовно нього можуть виникати цивільні відносини,

2) Характер порушення є таким, що можливе використання спеціальних (наприклад, ст.296) або загальних (ст.16 цк) засобів цивільно-правового захисту.

Для захисту немайнових благ одночасно можуть бути використані як спеціальні, так і загальні способи захисту. Із загальних найчастіше використовуються відшкодування завданих збитків та компенсація моральної шкоди (ст.ст.22, 23 ЦК).

Особисті немайнові блага поділяються на три групи:

- особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);

• особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

31и 32. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві. Строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної матерії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.Загальні часові параметри функціонування правовідносин визначаються передусім правовою нормою. Поняття "строк", "давність", "своєчасно", "негайно" та інші, які відображають часові зв'язки, часто включаються до змісту правових норм (статті 67, 71, 72, 156 та інші ЦК України). У чинному ЦК України містяться лише норми, що регулюють дію позовної давності, але немає загальних положень про строки, які б стосувалися усіх інститутів цивільного права.Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: а) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; б) як одна з умов, що визначає їх зміст; в) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.Строки звичайно розглядаються за їх місцем у системі юридичних фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, маючи на увазі закінчення часу (строку). Строк об-.межує дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і строки, які обмежують їхню дію у часі. Конкретні строки здійснення, особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв державної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їхню зміну за угодою сторін (наприклад, строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визначити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк). Не викликає сумніву вольовий характер строків, встановлюваних самими учасниками правовідносин або за рішенням суду, арбітражного суду чи іншого юрисдикційного органу. Як результат вольових і усвідомлених юридичних дій суб'єктів права строки мають на собі відбиток суб'єктивного, але будучи встановленими, вони існують об'єктивно. У сфері цивільно-правових відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Перебіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за правилами, встановленими за волею законодавця. Серед обставин, які впливають на перебіг строків позовної давності (зупинення, перерву), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил держави, у складі яких перебувають позивач або відповідач (ст. 78 ЦК);пред'явлення позову у встановленому порядку або здійснення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу (ст. 79 ЦК), тощо. Суд, арбітражний чи третейський суд за наявності поважних причин пропуску строку позовної давності можуть відновити цей строк і захистити порушене право (ст. 80 ЦК). Учасники відносин можуть змінювати встановлені ними строки, наближати або віддаляти момент здійснення певних дій у часі. Отже, перебіг строку піддається впливу людей, залежить від їхньої волі та свідомості.Цивільно-правові строки є часовою (темпоральною) формою руху цивільних правовідносин, формами існування і розвитку суб'єктивних прав та обов'язків, що становлять їх зміст. Суб'єктивне право та обов'язок відповідно являють собою можливість або необхідність здійснення їх носіями будь-яких дій або утримання від їх здійснення. Змістом строку є або дія, або подія. Поза цими фактами встановлення та існування строків не мають сенсу. Визнанням строків (термінів) часовою формою перебігу подій або здійснення дій (бездіяльності) роль строків у цивільному праві зовсім не применшується. Як правова форма строки (терміни) можуть спрямовувати волю і поведінку учасників суспільних відносин на досягнення цілей, поставлених ними.

33 . Позовна давність. Одним з видів строків у цивільному праві є позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.Розрізняють загальну та спеціальну позовну давність.Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.Спеціальна позовна давність, тобто скорочена або триваліша порівняно із загальною позовною давністю, застосовується для окремих видів вимог, а саме: стягнення неустойки (штрафу, пені); спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості; у зв’язку з недоліками проданого товару; скасування договору дарування; у зв’язку з перевезенням вантажу; оскарження дій виконавця заповіту. Крім того, позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, обману, а позовна давність у десять років — до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у формі відповідного письмового договору. В той же час вона не може бути скорочена за домовленістю сторін.Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.За окремими зобов’язаннями перебіг позовної давності встановлюється таким чином: 1) за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; 2) за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначено або визначено моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом зазначеного строку; 3) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства; 4) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання; 5) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття; 6) за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від моменту виконання основного зобов’язання.Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.У той же час позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2) на вимогу вкладника до банківської (кредитної) установи про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної життю чи здоров’ю фізичної особи; 4) на вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади або органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування; 6) в інших випадках, визначених чинним законодавством.Зі спливом позовної давності щодо основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

34 1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

1. Зазвичай перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак у реальному житті можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Закон бере до уваги такі обставини, які мають об'єктивний характер і слугують об'єктивними перешкодами для своєчасного пред'явлення позову.

Ці обставини є підставами для зупинення, перерви або відновлення строку давності.

Зупинення позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені коментованою статтею, не зараховується в термін позовної давності. Тобто, враховується тільки час, що минув до і після зупинення позовної давності. При цьому на відміну від попереднього Цивільного кодексу 1964 року, який встановлював, що зупиняючі обставини повинні настати чи продовжувати існувати в останні шість місяців строку, даний кодекс такого обмеження не встановлює. Тобто вказані в цій статті обставини можуть виникнути і продовжувати існувати в будь-який момент строку позовної давності. При цьому строк позовної давності зупиняється від дня виникнення означених обставин і до дня припинення існування таких обставин. Від дня припинення вказаних обставин перебіг строку

позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. Тобто іншими словами, строк існування обставин, зазначених у коментованій статті, не зараховується у строк позовної давності.

2. Коментована стаття дає вичерпний перелік обставин, за наявності яких позовна давність зупиняється. До них належать:

1) непереборна сила — надзвичайна і така, що не її можна відвернути за даних умов, подія. Такою подією може бути стихійне лихо (землетрус і т. п.) або соціальні явища (страйки тощо);

2) мораторій — відстрочка виконання зобов'язання, що встановлена законодавством. Мораторій може бути оголошений відносно якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому. Так, наприклад, в листі президії Вищого арбітражного суду "Про Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" з цього приводу зазначається, що господарські суди повинні враховувати, що за позовами про звернення стягнення на майно підприємств, зазначених у статті 1 закону, зупинено перебіг строку позовної давності на весь час дії мораторію.

На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;

3) зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює відповідні відносини. Ця підстава для зупинення строку позовної давності є новою в цивільному законодавстві. Тут мається на увазі, що строк позовної давності зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого законодавчого акту на якийсь, як правило, визначений час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні відносини;

4) перебування позивача або відповідача у складі Збройних сил, переведених на воєнний стан (наприклад, перебування у складі миротворчих сил ООН). Вказана обставина буде підставою зупинення строку позовної давності тільки у відносинах, в яких хоча б однією із сторін є фізична особа. Слід зазначити, що звичайне проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебіг строку позовної давності.

Що ж стосується відносин між підприємствами та організаціями, то для них зупиняючими підставами можуть бути лише непереборна сила, мораторій та зупинення дії закону та іншого нормативного акта. Ніякі інші обставини не зупиняють перебігу строку позовної давності.

Усі вказані обставини мають об'єктивний характер і їх дія проявляється незалежно від бажання сторін. Під час дії цих обставин перебіг позовної давності зупиняється. З дня припинення обставин, що стали підставою для зупинення давності, її перебіг продовжується на той період часу, що залишився (тобто строк позовної давності відняти строк, що пройшов до виникнення означених вище обставин).

35 Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється

1. Позовна давність не поширюється:

на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

(Частину першу статті 268 доповнено пунктом 6 згідно із Законом № 1713-ІУ від 12.05.2004)

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

1. Коментована стаття перелічує вимоги, на які позовна давність не поширюється. За правилами, встановленими статтею, позовна давність не поширюється:

на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Перелік особистих немайнових прав містить Книга друга ЦК. Законодавством встановлені деякі виключення, так, позови про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації, підлягають задоволенню лише в ме­жах спеціальної позовної давності, а саме в межах одного року;

на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» банком є юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Зазначений Закон також визначає, що вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору;

на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Зазначене положення є гарантією захисту порушених прав потерпілої особи;

на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування); на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

2. Встановлений у коментованій статті перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, не є вичерпним, оскільки в ч. 2 статті вказано, що законом можуть бути встанов лені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

36 . Представництво. Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов´язків є представництво.Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки.Представництво характеризується такими ознаками:- цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюються);- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;- представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спри­чинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, господарському суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому допомагає представник. Метою представництва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладання правочинів тощо), метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.Якщо в цивільному праві при укладанні правочину представник завжди заміняє того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому пред­ставництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути зазначені в довіреності.При посвідченні довіреності на ведення справи в суді нотаріус повинен роз´яснити довірителю, що уповноважена особа вправі вчиняти від його імені усі процесуальні дії. Обмеження повноважень представника щодо вчинення конкретних процесуальних дій мають бути обумовлені безпосередньо в довіреності.Відповідно до ч. 6 ст. 42 ЦПК фізична особа може надати повноваження представникові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.Представником може бути не кожний суб´єкт цивільного права. Необхідною умовою правосуб´єктності представника є наявність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не можуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням. Не дозволяється укладати через представника правочинів, що за своїм характером вимагають особистої присутності особи (складати заповіт, укладати договір довічного утримання тощо).

37 2. Види представництва в цивільному праві України

В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на три види:

1) представництво за законом (ст. 242 ЦК);

2) комерційне представництво (ст. 243 ЦК);

3) представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК).

Відповідно до ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Такий вид представництва, як представництво за законом має свої характерні особливості. Ними, зокрема є його спрямованість на захист прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля того, кого представляють, не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, то природно, що така особа не може впливати на діяльність представника. Специфічним є також правове становище представника при представництві, заснованому на законі. Якщо діяльність представника в інтересах особи дієздатної є реалізацією його права, то діяльність представника на захист інтересів осіб недієздатних - це його обов'язок, відмовитися від якого він не може. Інша річ, що такий представник може вийти з числа осіб, які внаслідок свого правового становища зобов'язуються законом або адміністративним актом до захисту прав недієздатних (наприклад, опікун складає свої повноваження, батьків позбавляють батьківських прав тощо).

Ст. 242 ЦК спеціально згадує про окремі категорії осіб, які можуть здійснювати представництво за законом (батьки, усиновлювачі, опікуни та ін.).

Право батьків представляти свої малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення. Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за неповнолітніх дітей будь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно якій опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на рішенні про призначення опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном. Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним, але без дозволу органів опіки і піклування не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Види процесуального представництва. В законодавстві зазначені такі види представництва (ст.110 ЦПК): 1) представництво громадян; 2) представництво юридичних осіб; 3) представництво по справах недієздатних та обмежено дієздатних осіб (ст.111 ЦПК); 4) офіційне представництво відсутнього боржника. В основу класифікації можуть бути покладені підстави виникнення: 1) за ознаками особи, в інтересах якої воно здійснюється; 2) аз ознаками особи, яка його здійснює. За підставами виникнення розрізняють: 1) договірне (добровільне і необхідне, виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства в громадській організації, здійснювати його можуть адвокати, юрконскльтанти, працівники підприємств, організацій в силу трудового договору, уповноваженими організацій, співучасниками); 2) законне представництво (обов‘язкове і необхідне, виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту, найбільш поширеним є здійснення представництво адвокатами: ст.59 КУ, ЗУ “Про адвокатуру”, ст.112 ЦПК; профспілки захищають інтереси робітників і службовців – ст.244 КЗпП, п.2 ст.112 ЦПК; громадські об‘єднання представляють інтереси своїх членів згідно своїх статутів ЗУ “Про громадські об‘єднання”; у справах з авторських і суміжних прав представництво здійснюють уповноважені державного агентства України з авторських і суміжних прав; декілька позивачів уповноважують представником когось з співучасників згідно п.5 ст.112 ЦПК; особи, допущені за п.6 ст.112 ЦПК здійснюють законне договірне представництво і не потребують юридичної освіти; щодо безвісно відсутньої особи – представником є опікун, що здійснює управління майном безвісно відсутнього; оголошений померлим – особа, що здійснює управління спадковим майном). За способом виникнення: 1) необхідне (факультативне і обов‘язкове); 2) добровільне. За ознаками особи, інтереси якої представляється: 1) представництво сторін (позивача, відповідача); 2) третіх осіб (з самостійними вимогами і без самостійних вимог); 3) представництво заявника заінтересованих осіб; 4) представництво органів державного управління. За ознаками особи, яка здійснює представництво: 1) адвокатами; 2) юридичними консультантами; 3) уповноваженими профспілок; 4) батьками, опікунами, піклувальниками; 5) співучасниками; 6) громадянами, які допущені судом до представництва конкретної осіб в конкретній справі (ст.111, 112 ЦПК).

38 10.4. Представництво без повноважень або з перевищенням повноважень

Представництво без повноважень — це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закінчився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язкове; громадянина, який видав довіреність, визнано обмежено дієздатним або безвісно відсутнім тощо).

Представник може перевищити надані йому повноваження в кількісному та якісному відношенні. Так, під кількісним перевищенням розуміють перевищення числа, ваги речі, розміру плати. Якісне перевищення стосується властивостей предмета угоди, особи контрагента, характеру самої угоди.

За загальним правилом правочини, укладені особами без повноважень або з перевищенням повноважень, юридичних наслідків для довірителя не породжують. У випадках перевищення повноважень укладена угода дійсна тільки в межах наданих повноважень. Тобто якщо довіритель довірив особі придбати корову, а довірена особа купила не тільки корову, а й теля, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки корову.

Правочин, який укладенено без повноважень або з перевищенням повноважень, створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли він схвалений довірителем. Відмова особи в інтересах якої вчинялися дії, схвалити дії фактичного представника за своєю юридичною природою не є угодою, оскільки вона спрямована не на встановлення, зміну чи припинення юридичних прав та обов'язків, а навпаки, на те, щоб відповідні правові наслідки не настали.

39Представництво за довіреність. Відповідно до ч. 1 ст. 42 Цивільного процесуального кодексу України повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені, зокрема, довіреністю фізичної особи. Довіреність фізичної особи має бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, у якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Стаття 58 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства, установи, організації, у якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування). Проте слід зазначити, що згідно зі ст. 28 Господарського процесуального кодексу України громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються виключно нотаріально посвідченою довіреністю. Нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені фізичної особи або юридичної особи, на ім'я однієї або кількох осіб з чітко визначеними юридичними діями, які належить учинити представникові. Посвідчені нотаріусами довіреності, а також довіреності, видані в порядку передоручення, припинення їхньої дії, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей у порядку, установленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей. Представництво за довіреністю припиняється в разі: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення, а представник зобов'язаний негайно повернути довіреність. Однією з підстав припинення представництва за довіреністю є її скасування. Відмова від цього права є нікчемною. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

40 Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

Отже, суб'єктивне право, яке розуміється як юридична можливість, складається із трьох конкретних взаємопов'язаних можливос-тей-правомочностей.

Елементами суб'єктивного права є:

1) право на позитивні дії, тобто право на власні дії. Це первісний елемент будь-якого суб'єктивного права;

2) право вимагати від іншого суб'єкта виконання (додержання) юридичного обов'язку як умови реалізації носієм суб'єктивного права належної йому правової можливості;

3) право на захист з боку держави (а, відповідно, й право вимагати від держави, зокрема суду, такого захисту), яке виникає в разі порушення юридичного обов'язку особою, яка мала його виконати, коли це становить перешкоду для реалізації суб'єктивного права.

Проте лише в органічному зв'язку зазначені елементи утворюють суб'єктивне право як юридичну категорію.

Визнання особи суб'єктом права, носієм суб'єктивного права означає констатацію належності їй численних цілком визначених прав-можливостей, різних за галузевою приналежністю, змістом тощо. Орієнтуватися в цих правах допомагає класифікація, визначення їх типології, особливо за такою класифікаційною підставою, як природа, механізм виникнення і реалізації суб'єктивних прав.

Вказаний критерій дозволяє розрізняти такі основні види (групи) суб'єктивних прав:

1) загальні права громадян, тобто невід'ємні права особи, основні конституційні права громадян.

Права (конституційні): особисті; соціальні; економічні; політичні; екологічні; в сфері правосуддя.

Суб'єкт має такі права незалежно від того, реалізує він їх чи не реалізує. Наявність таких прав визначає конституційно-правовий статус особистості як громадянина.

Реалізація їх в конкретному реальному житті може відбуватися двома способами: або шляхом створення відповідних правовідносин (трудових, адміністративних тощо; наприклад, реалізація права на працю може відбуватися через виникнення трудових правовідносин), або безпосередньо, у разі, коли утворення правовідносин не є обов'язковим (наприклад, реалізація свободи слова);

2) абсолютні суб'єктивні права.

Так звані абсолютні суб'єктивні права характеризуються тим, що: 1) виникають в силу певних юридичних фактів (наприклад, право власності на певну річ може виникнути в силу різноманітних юридичних фактів — за договором купівлі-продажу, дарування, міни, спадкування тощо), але 2) реалізуються вони за відсутності перешкод поза правовідносинами (наприклад, власник речі може володіти, користуватися й розпоряджатися нею в рамках закону самостійно, не вдаючись до допомоги інших осіб, не вимагаючи від них вчинення будь-яких дій);

3) відносні суб'єктивні права.

Так звані відносні суб'єктивні права виникають та реалізуються лише в конкретних правовідносинах; це права (правомочності, або праводомагання) суб'єктів, які виступають учасниками відповідних правовідносин, яким відповідають юридичні обов'язки інших суб'єктів, які представляють протилежну сторону правовідносин (трудовий договір, цивільно-правовий договір тощо). Про правовідносини йтиметься в одній з подальших тем.

Такі конкретні види вияву суб'єктивного права, його модифікації.

Ми вже з'ясували, що суб'єктивне право як юридична категорія грунтується на нормах об'єктивного права. Подивимося тепер на співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права у дії. Це співвідношення може бути пояснено на прикладі основних прав громадян (таких, як право на працю, відпочинок, освіту тощо). Реалізація зазначених прав можлива остільки, оскільки вони закріплені як загальні правила у відповідних нормативних актах. Виходячи з них, кожний громадянин, опиняючись в ситуації, коли у нього виникає потреба задоволення свого інтересу, може це зробити, вимагаючи відповідної поведінки від осіб, зобов'язаних діяти так, як визначено нормою права. Носій суб'єктивного права при цьому може розраховувати на підтримку правового механізму, який має у своєму розпорядженні держава (суд, прокуратура тощо). Звичайно, все це можливо повною мірою лише в умовах справді правової держави. Проте така констатація не заперечує дії правового механізму підтримки суб'єктивного права і в сучасній правовій системі.

Наприклад, працівник незаконно звільнений керівником підприємства з роботи або переведений на іншу роботу. Працівник може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Суд може винести рішення: 1) про визнання наказу про звільнення або переведення незаконним; 2) про поновлення працівника на попередній роботі та 3) про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи. Аналогічно захищається районним (міським) судом право на працю деяких категорій працівників в разі виникнення спору про відмову у прийнятті на роботу (див. пункти 1—5 ч. 2 ст. 232 КЗпП України).

Візьмемо інший приклад. Положенням про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706, передбачено, що дозвіл на придбання та зберігання (носіння) газових пістолетів і револьверів та патронів до них видається органами внутрішніх справ громадянам, які досягли 18-річного віку (зрозуміло, за умови додержання певних вимог). Орган внутрішніх справ видає дозвіл на придбання газових пістолетів (револьверів) і тим самим суб'єктивне право громадянина реалізується або мотивовано відмовляє в такому дозволі. Відмова у видачі дозволу може бути оскаржена громадянином згідно з чинним законодавством в судовому порядку.

Узагальнюючи викладене про механізм взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, можна констатувати, що об'єктивне право (право конкретної країни) — це система норм (правил), які регламентують можливість та порядок реалізації потреб людини (особи), що базуються на основі норм цього об'єктивного права.

Вказана можливість реалізації людиною певної потреби в порядку, що передбачений законом, набуває властивості суб'єктивного права, а не ілюзорних бажань. Ще більш рафіновано, у тому ж самому аспекті співвідношення об'єктивного права із суб'єктивним, можна сказати, що об'єктивне право — це система норм, які закріплюють суб'єктивні права і обов'язки.

Отже, в контексті визначення ролі об'єктивного права щодо окремо взятих осіб, які перебувають в сфері його тяжіння, можна зазначити, що право:

по-перше, орієнтує особу на використання легальних можливостей для задоволення своїх потреб;

по-друге, обмежує особу, визначаючи, встановлюючи рамки реалізації її потреб;

по-третє, гарантує особі потенційну можливість задоволення потреби в умовах конкуренції, зіткнення з аналогічними потребами інших людей;

по-четверте, право визначає правовий (юридичний) обов'язок, який дає підстави тлумачити як фіксовану міру належної поведінки, у межах якої суб'єкт гарантований від необгрунтованих домагань. Оскільки право пов'язанеє державою, можна зробити висновок: держава, яка системою всіх своїх інститутів (правових в тому числі) зорієнтована на задоволення потреб людини в розглянутому контексті її природних прав, на забезпечення суверенітету особи як найбільшої цінності в системі "людина — суспільство", є правовою.

Проте проблема співвідношення суб'єктивного та об'єктивного не вичерпується питанням про співвідношення об'єктивного права та суб'єктивного права як спеціально-юридичних категорій.

Існує два аспекти співвідношення суб'єктивного та об'єктивного в правовій дійсності — в рамках правотворчого та правореаліза-ційного процесів. Ми розглянули правореалізаційний аспект. Але ще існує інша сторона (логічно вона є першою), яка дістає вияв у впливі людських потреб як суб'єктивних факторів (що не набули ще правового виразу, не стали ще правом) на об'єктивне право.

Беручи все зазначене до уваги, можна представити механізм формування норми об'єктивного права та наступної її реалізації в плані співвідношення об'єктивного і суб'єктивного факторів в правовому житті у такому вигляді:

1. Виникнення масових однорідних суб'єктивних потреб, що вимагають задоволення, а отже, встановлення правил розв'язання цієї проблеми

2. Прийняття норми об'єктивного права, що встановлює правило і порядок задоволення зазначеної об'єктивно існуючої та такої, що визнається багатьма суб'єктами, потреби

3. Реалізація суб'єктивної потреби як суб'єктивного права, що засноване на нормі об'єктивного права

Цей процес можна пояснити на прикладах:

вирішення в законі питань трудового стажу для громадян, які приїхали в Україну з інших країн — республік колишнього СРСР;

вирішення в Законі від 21 червня 2001 р. "Про біженців" проблеми захисту прав цієї категорії осіб.

3.42. Поняття та зміст юридичного обов'язку

Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра належної поведінки зобов'язаної сторони в інтересах уповноваженої особи.

Ознаки юридичного обов'язку:

• необхідність певної поведінки;

• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;

• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;

• існує лише у правовідносинах;

• є мірою необхідної поведінки;

• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Структуру юридичного обов'язку становлять такі елементи:

1) необхідність здійснення або утримання від певних Дій;

2) необхідність виконання вимог уповноваженої сторони;

3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання покладених зобов'язань.

Суб'єктивне право та юридичний обов'язок об'єднує те" що вони:

а) випливають з норм права;

б) забезпечуються державою;

в) існують у певних межах — це завжди міра поведінки.

41 Здійснення суб’єктивних прав. Здійснення суб'єктивних цивільних прав — це процес реалізації уповноваженою особою всіх повноважень, що належать до змісту конкретного суб'єктивного права, для досягнення певного результату.Здійснення цивільних прав можливе за таких основних умов:1) особу має бути наділено необхідною правоздатністю щодо її цивільних прав;2) суб'єкта правовідносин має бути наділено необхідним обсягом дієздатності;3) дії зі здійснення цивільних прав мають відповідати принципам здійснення цивільних прав.Способи здіснення суб'єктивних цивільних прав поділяють на фактичні та юридичні.Під фактичними способами слід розуміти діяння, які, зазвичай не є юридично значущими, наприклад, коли особа фактично проживає у будинку, чим здійснює своє право власності на нього.Юридичними способами слід вважати юридично значущі діяння, наслідком яких є виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Це, зокрема, укладення різноманітних правочинів, створення авторського твору, виявлення скарбу тощо.Принципи здійснення — це закріплені в нормах цивільного права загальні положення, які встановлюють суб'єктивних цивільних прав основні вимоги до поведінки суб'єкта при здійсненні ним свого суб'єктивного права.Принципами здійснення цивільних прав є:• принцип автономії волі;• принцип законності;• принцип розумності та добросовісності. Межі здійснення суб'єктивних прав — законодавчо дозволені конкретні способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права.Загальними межами здійснення суб'єктивних цивільних прав є:1) утримання від дій, які могли б порушити права інших осіб;2) утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині;3) заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;4) дотримання моральних засад суспільства;5) заборона використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.Зловживання правом — це здіснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Це особливий вид цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально спираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває такої форми та характеру, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад зловживання монопольним становищем на ринку.Виділяють дві основних форми зловживання правом:• зловживання правом, що вчиняється винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана);• зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяти шкоду іншій особі, проте об'єктивно заподіює цю шкоду.

42 У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктивних прав закріплена в ст.68 Конституції, яка передбачає, що кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Межі здійснення права власності передбачені ст.41 Конституції, яка встановлює, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст.13 ЦК — здійснення його має відбуватися у межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно з метою загострити увагу на особливо важливих аспектах здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, слід підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору при визначенні вимог до здійснення права його положення фактично прирівнюються до норми права.

Згідно з ч.2 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило ст.23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Частина 3 ст. 13 ЦК встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вказана норма забороняє зловживанням правом, розрізняючи два види останнього: 1) умисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у межах загальнодозволеного типу поведінки щодо цього права.

Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, призводить до застосування санкції. Загальна санкція передбачена у ст. 16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежне здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах гл.82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Як зазначалося вище, поняття "моральні засади суспільства" є продуктом звичаєвого права. Це — сукупність звичаїв, яким актами цивільного законодавства надана обов'язкова сила. Категорія "моральні засади суспільства" охоплює як народні звичаї, релігійні принципи, що домінують у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції та інших законодавчих актах України.

Положення ч.5 ст. 13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав.

Згідно з ч.6 ст.13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким наслідком є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; відсутність зловживання правом.

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1.Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2.При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3.Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4.При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5.Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6.У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою — п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

1. У коментованій ст. 13 ЦК закріплені загальні засади та межі здійснення цивільних прав. Межі здійснення цивільних прав встановлюються договором та актами цивільного законодавства, зокрема, частинами 2—5 коментованої статті. Виходячи із принципів добросовісності та розумності, законодавець у ч. 2 ст. 1с ЦК передбачає обов'язок особи утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, заподіяти шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Частина 3 коментованої статті містить нове для українського цивільного законодавства правило про заборону зловживання суб'єктивним правом шляхом вчинення певних дій з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У даному випадку під зловживанням правом слід розуміти не тільки дії, вчинені особою під час реалізації свого суб'єктивного права з винятковим наміром завдати шкоди іншій особі. Дії, вчинені особою під час реалізації свого суб'єктивного права з правомірними намірами, у тому числі з наміром завдати шкоди іншій особі, також слід розглядати як заборонене законодавством зловживання правом. Адже будь-яке з суб'єктивних цивільних прав має свої межі.

2. Одним із обов'язків, яких повинна дотримуватися особа при здійсненні цивільних прав, є обов'язок додержуватися моральних засад суспільства, який у сукупності з принципами добросовісності та розумності спрямований на посилення правового захисту морально-етичних норм у цивільному праві.

3. Коментована стаття прямо забороняє використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісну конкуренцію (ч. 5 ст. 13 ЦК). Зазначена нормі відображає конституційний принцип, закріплений у ст. 42 Конституції України, за яким держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. За тією ж конституційною нормою не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція/Особливості захисту конкурентного середовища в Україні визначені Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 p. № 2210-ІІІ та Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 p. № 236/96-ВР.

4. Наслідки недодержання меж здійснення цивільних прав встановлені ч. с ст. 13 ЦК. У такому випадку суд може зобов'язати особу, яка своїми діями порушила вимоги ст. 13 ЦК, припинити зловживання своїми правами. Якщо здійснення особою належного їй цивільного права призвело до заподіяння шкоди майна та (або) майновим інтересам третіх осіб, то така особа може бути зобов'язати судом не тільки утриматися в подальшому від зловживання своїми правами, але й відшкодувати заподіяні збитки на підставі ст. 22 ЦК.

43 § 4. Захист суб'єктивних прав

Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують кожному можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава зобов'язана забезпечити реалізацію і захист суб'єктивних прав. Стосовно громадянина Конституція України визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі посягань від представників влади або посадових осіб.

В умовах побудови правової держави однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є правовий захист. Суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначно.

На думку Г. М. Стоякіна правовий захист включає в себе три моменти:

— видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок здійснення їх, захисту та застосування санкцій;

— діяльність суб'єктів із здійснення і захисту своїх суб'єктивних прав;

— попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій'.

В. І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу. При цьому він посилається на ситуацію, яка складається при розірванні шлюбу в органах ЗАГСУ (нині в Україні діють РАГСи — органи реєстрації актів громадянського стану) за заявою обох дружин2.

М. С. Малеїн вважає, що, правовий захист — це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.

С. С. Алексеев додержується думки, що правовий захист — це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку'.

3. В. Ромовська вважає, що "правовий захист — завжди акт, що вже відбувся". У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки (повернути майно, сплатити неустойку) — реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся2.

Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особливе значення має результат цієї діяльності, який виражений в акті відповідного державного органу.

Правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною. Проте, це різні категорії. Різниця цих понять визначена в законі. Так у ст. 5 ЦК України йдеться про охорону цивільних прав, а у ст. 6 — про захист та способи захисту цивільних прав.

Всяка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом, передбаченим ст. 6 ЦК України. Зазначена стаття встановлює такі способи захисту цивільних прав:

— визнання цих прав;

— відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

— присудження до виконання обв'язку в натурі;

• компенсація моральної шкоди;

• — припинення або зміна правовідносин;

• — стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.

• Наприклад, відповідно до ст. 47 Конституції України житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбаченому законом. Якщо громадянин без належно встановленого порядку у відсутність власника житла поселяється в нього, останній має право відповідно до ст. 5 і на підставі ст. 6 ЦК України захистити своє право таким способом, як відновлення його становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право. Тобто він може пред'явити позов до суду про усунення перешкод користування жилим приміщенням шляхом виселення. Приймаючи відповідний акт захисту порушеного суб'єктивного права, суд має зобов'язати порушника не перешкоджати користуватися власникові жилим приміщенням та виселити порушника з жилого приміщення.

• Як всяке суб'єктивне право, право на захист включає як засоби матеріально-правового характеру, так і засоби процесуально-правового характеру, що взаємодіють. З точки зору матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільних правових засобів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового характеру.

• Самозахист цивільних прав — це здійснення управомоче-ною особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення правопорушення.

• Засоби фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян та організацій, можуть бути як передбачені законом (у вищенаведеному прикладі), так і випливати зі звичайно прийнятих у суспільстві заходів такого роду. Проте тут слід застосовувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.

• Під засобами оперативної дії розуміються такі, юридичні засоби правоохоронного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обов'язків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у випадках, зазначених у законі.

• Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав — належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації управомоченою особою права на захист є одним із основних.

• Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового порядку. Це певна процедура (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа.

• Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви (чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вимагати винесення рішення та право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

• Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та порядок захисту, мають єдину мету — забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

44