Філософська антропологія. Філософська аксіологія
Провідна ідея теми: показати, що людина займає центральне місце у філософії. Чому? По-перше, тому, що людина є головною діючою силою розвитку суспільства. По-друге, що вивчення проблеми людини допомагає зрозуміти сутність її життя, основу якого становить життєдіяльність організму в цілому, і суспільні форми діяльності людини, зокрема.
Мета вивчення: розкрити основні закономірності антропосоціогенезу, предметно-практичної діяльності людини, осмислення сукупного історичного досвіду людства, відображеного у різних філософських системах.
План
Людина як предмет філософського аналізу.
Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного у життєдіяльності людини.
Людська діяльність. Класифікація її форм та практичний характер.
ЛІТЕРАТУРА
Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. – К., 1992.
Арьєс Ф. Человек перед лицом смерти. – М., 1992.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. Лекція 14.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 6.
Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських досліджень є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не були, так чи інакше пов’язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання “що таке людина?” розглядав як основне питання філософії. Людина є складним і цілісним утворенням, що належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, медицина, фізіологія, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини у своєму специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про сітність людини, її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливість та межі її свободи і творчості. Коло цих проблем і вирішує філософія.
Кожна філософська концепція в історії людської думки (незважаючи на певні недоліки та історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані у вивченні проблеми людини.
Стародавні індійська, китайська та грецька філософські системи розглядали людину як частину Космосу, як “малий світ”, мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму – Всесвіту.
Сократ всю проблематику людини зводить до морально-етичних проблем. Для нього світ – це насамперед внутрішній світ людини. Але якщо у його попередників, софістів, людина – центр культури, її творець, “міра усіх речей” (Протагор), то Сократа цікавить людська душа, її моральні якості. Принципи пізнання людини, обгрунтовані Сократом, зводяться до того, що життєдіяльність людини визначається її розумінням основних норм поведінки: добра, справедливості, поміркованості, мужності тощо. Платон обгрунтовував ідею про те, що людина складається із смертного тіла і безсмертної душі. Від Платона йде дуалізм душі і тіла.
Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме у середньовічній філософії обгрунтована ідея унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти, її обожнення.
Класична філософська традиція, починаючи з кінця ХУІ і до кінця ХІХ ст. вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства. Тому філософи цього періоду зосереджували увагу на всезагальній природі людини, її соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія ХУП ст. особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність – розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукт та суб’єкт суспільно-практичної діяльності.
З кінця ХІХ – початку ХХ ст. у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. ХХ ст. стало епохою глобальних соціальних, політичних, культурних екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія ХХ ст., стурбована втратою людською особистістю свободи, підпорядкуванням її суспільству, класам, людству в цілому, в центр досліджень ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.Кьеркегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки як прагматизм, структуралізм, екзистенціалізм та ін., в яких особистість стає основною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення людини. Пошуки сучасної філософії, відродження гуманістичної проблематики минулого, обумовлені гострим інтересом до долі людини у сучасному світі, до проблеми виживання людини і людства.
У науці існують різні теорії виникнення та розвитку людини, які грунтуються на суто біологічнх закономірностях. Проте, вони не спроможні пояснити специфічність органічної природи людини. Так, теорія Дарвіна розкриває лише загальні природничі закономірності розвитку живої природи (природний добір, взаємодія спадковості та мінливості). Але пізнавальні можливості цієї теорії обмежені, бо це теорія біологічного розвитку, а людина істота біосоціальна і соціальна, яка потребує іншого пояснення. Сучасна наука (біологія, антропологія, археологія) обгрунтовують теорію антропосоціогенезу, яка враховує сумарну дію біогенних та соціогенних факторів виникнення та розвитку людини. Одним з положень цієї теорії є визнання того, що людина не є продуктом біологічної еволюції, а -результатом власної історії і являє собою органічну єдність природного, біологічного і соціального.
В чому ж полягає зміст природного, біологічного і соціального? Визначення та включення категорії “природне” до антитези “біологічне – соціальне” обумовлене тим, що над людством нависла загроза екологічної кризи. Суть її полягає у тому, що природа не витримує науково-технічної експансії людини, руйнується, втрачає свої рекреаційні та інші властивості щодо перспектив розвитку людства. Першими про це заговорили медики. Вони виявили пряму залежність стану здоров’я від тих негативних процесів забруднення та руйнації природніх комплексів. Тому необхідно чітко визначити зміст природного у людині і параметри його нормального чи патологічного функціонування. Природнє – це поняття, що відображає різні структурні рівні матеріального світу, до якого входить і суспільство. Тому природа – це природна умова виникнення та життя біологічного та соціального , їх загальний та спільний субстрат. Природне в людині це: фізико-хімічний склад людського організму, це її пристосованість до природних умов існування, гравітація, світловий та водний режим. Певний склад їжі, віковий проміжок життя. Ці характеристики мають певні параметри, без них людина існувати не може, не може вона виходити і за їх межі. Після Чорнобиля людина відчула на собі дію ядерного опромінення. І лікарі повинні це знати, бо то є важливим елементом екологічної культури.
Зміст “біологічного” в людині суттєво відмінний від біологічного взагалі, як суттєвої характеристики живої природи. Поняття “біологічне в людині” відображає спадково-біотичну схильність її тілесної організації до виконання різноманітних соціальних функцій. Носієм цієї схильності є генотип людини (та і весь генофонд людства), в якому знайшли відображення не лише біологічна еволюція, а й соціальна історія людства. Тому такого великого значення набувають питання збереження генотипу людини, заборона некваліфікованого втручання до його генетичної структури. Про це свідчить зростання спадкових захворювань, котрі в патології людини займають велике місце. Тому медична генетика займає важливе місце у підготовці лікарів. Поняття “соціальне” відображає всі сторони будови та функції людини і людського суспільства. Звичайно основою соціального є природне та біологічне, котре функціонує в специфічних умовах суспільної діяльності. “Соціальне в людині” – це все багатство людської діяльності, яке охоплює всі сфери природного та соціального буття людини, спілкування, творчість.
Природне, біологічне і соціальне в людині існують у взаємозв’язку:
- генетичний зв’язок природного, біологічного та соціального як рівнів еволюційно-історичного розвитку людини;
- включеність природного та біологічного в соціальне як основи його становлення і розвитку;
- залежність соціального від природного та біологічного, міра якого різна в історичному розвитку соціального, а також в системі його структурно-функціональних рівнів;
- підпорядкованість природного та біологічного соціальному, як більш організованій системі, котрій властиві свідомість, творчість, керування тощо.
Таким чином людина є частиною природи і разом з тим продуктом та творцем історії.
Сутність людини в історії філософії обгрунтовувалося по-різному. Сократ вбачав сутність людини у здатності самопізнання. Арістотель – у політиці, Декарт – у мисленні. Сучасна філософія сутність людини вбачає у діяльності. Діяльність – спосіб взаємовідносин людини і світу. Проте, якщо проаналізувати форми та види діяльності, то ми побачимо їх таку велику кількість, що проаналізувати кожну зокрема неможливо.Кожна людина виконує різні види діяльності: дитини і батька, або матері, виробника і споживача, громадянина і спеціаліста. Найбільш оптимальним підходом є встановлення якоїсь субстанційної основи діяльності. Такою основою, на нашу думку, є відносини між людиною і природою. Тому людина – це істота свідома, соціальна, предметно діяльна, тобто універсальна та вільна. Своєю діяльністю люди створюють предметні умови свого буття, свої суспільні відносини, форми соціальності і кінець-кінцем свої власні якості, свою історію.
У концепції соціоантропогенезу важливою проблемою є виникнення людини. Визначальними етапами цієї проблеми є:
- перехід людиноподібних мавп до прямоходіння, що стало передумовою подальшої соціалізації передніх кінцівок, перетворенню їх в орган праці, в руку;
- виникнення трудової діяльності первісних людей на основі виготовлення знарядь праці;
- розвиток мозку та виникнення мови як засобу спілкування і передачі набутого досвіду.
У змісті та формах людської діяльності виділяють: матеріально-виробничу діяльність людини, соціально-економічну та духовно-пізнавальну діяльність.
Матеріально-виробнича діяльність людини – основна. Серцевину цієї діяльності складає здатність людини до праці, до створення з її допомогою найважливіших умов свого існування та розвитку. Праця для людини стала засобом виділення із природи, формування соціальної спільності, розвитку і людини і суспільства. Основними характеристиками матеріально-виробничої діяльності є:
- затратою людських сил (як фізичних, так і духовних);
- праця є доцільним використанням людських сил, вмінь та здібностей, котре базується на вольовому чиннику, використанню досвіду;
- праця є джерелом створення всіх матеріальних благ.
Структура матеріально-виробничої діяльності зводиться до того, що є суб’єкт діяльності (людина) і об’єкт діяльності (матеріальний предмет). Засоби, знаряддя праці як посередники між людиною та предметом її діяльності. Є також результати праці. Центральною ланкою матеріально-виробничої діяльності є людина, її жива творча праця, продуктом якої є матеріальні засоби виробництва.
Соціально-економічна діяльність людини – це соціальні умови, в яких здійснюється матеріально-виробнича діяльність, рівень розвитку науки, освіти, охорони здоров’я, які безпосередньо не входять до виробничого процесу, проте істотно впливають на його функціонування. Вони становлять зміст поняття “Якість життя” визначеного ООН як один з критеріїв оцінки становища та перспектив розвитку народів різних країн. Суспільство повинно здійснювати суспільно-економічну діяльність, виходячи з ідей гуманізму та соціальної справедливості. Однак соціально-економічна діяльність залежить від рівня матеріального виробництва. Соціально-економічне виробництво залежить також від історичних умов, національної культури, традицій.
Соціально-економічне виробництво у великій мірі залежить від характеру відносин суспільства до природи. Сучасний стан відношення до природи викликає велике занепокоєння. Охорона здоров’я також впливає на виробництво, вона є важливою формою соціально-економічної діяльності. Матеріально-виробнича та соціально-економічна діяльність, їх ефективність та корисність не здатні реалізуватися без певної системи знань людини про себе і світ, про доцільність своєї діяльності. Вони неможливі без пізнання світу, без історичного досвіду людського пізнання, засвоєння трудових та культурних навичок, які передаються від покоління до покоління. А пізнання людини має духовно-практичний характер.
Структуру духовно-пізнавальної діяльності людини становлять її здібності, розвинуті протягом біологічної еволюції, наявності у неї нервово-психічної системи. Важливими елементами структури діяльності є почуття людини, завдяки яким вона отримує інформацію про світ, в результаті чого формується чуттєвий рівень пізнання. На його основі здійснюється раціональне пізнання. Розум отримує інформацію через почуття, а почуття аналізуються і оцінюються розумом.
Крім цього людина володіє ще волею, яка визначає характер людської діяльності (її активність, спрямованість, критичність) стосовно результатів пізнання які є соціально-культурними формами освоєння світу.
Сучасна наука обіймає всі сфери та сторони життя. З нею пов’язуються як успіхи, так і побоювання кінця світу. В науці знаходить найповніший вияв людська раціональність, яка визначає більшість форм людської діяльності. Однак будь-яка раціональність повинна бути співмірною з усією культурою людства, з гуманізмом та нормами моралі. Особливо це стосується медичної науки.
Духовно-пізнавальна діяльність людини та суспільства крім раціонального має також ірраціональний момент. Під останнім треба розуміти не лише те що непізнане, але й те, що пізнається не лише розумом людини, а її почуттями, те, що неусвідомлюється у певний період життя чи діяльності.
Таким чином діяльність людини є практичною формою її індивідуального та суспільного життя. Адже фізичний розвиток людини від народження і до смерті є не що інше як її постійна діяльність. Існування та діяльність людини як біосоціальної істоти, її індивідуального життя розгортається у певних виробничо-технічних, екологічних, соціально-психологічних, професіональних та інших формах.
Провідна ідея теми: показати, що історичний розвиток людства своєю складовою частиною має духовне опанування світу. Не тільки людина, а й людство має вою свідомість, якою є суспільна свідомість. Розкрити, що головними елементами духовного освоєння світу є цивілізація і культура.
Мета вивчення: охарактеризувати багатоманітність форм суспільної свідомості і висвітлити механізм відображення ними певних сфер дійсності. Проаналізувати функції культури та своєрідність цивілізаційного розвитку.
План
Суспільна свідомість: суб’єкт, структура, функції.
Форми суспільної свідомості. Місце та функції кожної із цих форм у процесі людської життєдіяльності.
Культура і цивілізація.
ЛІТЕРАТУРА
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996.
Лісовий В.С. “Культура” та “цивілізація” (Концептуально-семантичний аналіз). // Філософська і соціологічна думка. – 1992, № 12.
Молчанов М.О. Етнологічний фактор розвитку цивілізацій: історія і сучасність // Філософська і соціологічна думка. – 1991, № 11.
Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 12.
Духовне виробництво – це виробництво свідомості: ідей, поглядів, переконань, гіпотез, теорій тощо. Подібне виробництво здійснюється повсякденно і повсякчасно. Ідеї, погляди, теорії, гіпотези у своєму взаємопов’язаному функціонуванні утворюють суспільну свідомість, як суб’єктивно-ідеального буття людини у світі з допомогою якої вона усвідомлює ті процеси, відносини і тенденції завдяки яким вона інтегрується у соціальне життя. Проблема походження суспільної свідомості, як і свідомості взагалі, залишається відкритою. Однак, незалежно від пояснення суспільної свідомості вона пояснює суспільне буття, відтворює його суперечливе функціонування в ідеальних формах – поняттях, судженнях, теоріях тощо. Розуміння буття – сутнісна характеристика суспільної свідомості. Незалежно від того як ми пояснюємо її походження, як вона відноситься до суспільного буття розмову про суспільну свідомість ми починаємо з того, що з її допомогою ми пізнаємо сутність тих соціальних процесів, які для нас найбільш життєвоважливі. Суспільна свідомість є своєрідним “розуміючи охопленням” буття, його поясненням, узагальненням до рівня ідеального уявлення про майбутнє.
Суспільна свідомість є цілісним розумінням суспільного буття в його історичних часово-просторових координатах. Історичний час – це певний порядок пізнання суспільних явищ, спосіб впорядкування історичних фактів, подій суспільного життя, а головне – людей, історичних осіб. В історичній пам’яті, свідомості, мисленні час проявляється за послідовністю подій історичного процесу, або за хронологією його пізнання. За глибиною, рівнем відображення реального процесу життя суспільства свідомість існує як буденна та науково-теоретична свідомість.
Суспільна свідомість має складну структуру яка може розглядатися за такими ознаками:
Буденна свідомість – це духовний світ кожної особистості в якому індивідуальним чином виявляються найбільш суттєві особливості суспільного життя, риси, пов’язані із своєрідністю життєвого шляху, пізнання, культури та виховання певної особистості. Буденна свідомість формується на основі засвоєння сукупності знань, культури, цінностей, норм, вироблених людством у процесі історичного розвитку. Разом з тим, індивід, у своєму індивідуальному духовному розвитку в загальних рисах повторює хід духовної еволюції людства, має певний рівень автономії і свободи. Саме тому індивідуальна свідомість не є спрощеним (чи звуженим) повторенням суспільної свідомості, а постає особливим феноменом, що може впливати на духовний розвиток доби, вести за собою народи, нації.
Суспільну свідомість також не варто уявляти як просту суму індивідуальних свідомостей. Це – специфічна духовна система, що існує у вигляді різноманітних форм: системи філософських, наукових, художніх, моральних, правових, політичних ідей та уявлень. Її характерною особливістю є відносна самостійність щодо індивідуальної свідомості і суспільного буття.Основу суспільної свідомості становлять традиції, моральні норми, громадська думка, настрої, погляди, звичаї тощо.
Буденну свідомість часто називають емпіричною свідомістю, або здоровим глуздом. Вона включає накопичений за віки емпіричний досвід та знання; норми та уявлення, що складаються у повсякденному житті; усну народну творчість. Здоровий глузд, як правило, вдовольняється оцінкою і узагальненням фактів повсякденного життя, концентрує знання в судженнях, забезпечує успішну поведінку і діяльність людей, у межах відносно сталих, стандартних обставин.
На базі буденної свідомості формується другий, глибинний рівень відображення дійсності – теоретична свідомість. Теоретична свідомість - сукупність поглядів, що узагальнюють широкий спектр явищ і фактів дійсності, узгоджених між собою певним рівнем систематизації, послідовності, пов’язаних світоглядно-філософськими принципами і настановами. Теоретична свідомість забезпечує орієнтацію діяльності людини, грунтується на суспільно-історичній практиці, узагальнює її досвід, моделює нове знання, що випереджає розвиток дійсності і постає чинником її формоутворення. Прикладом тому є квантова механіка, теорія відносності, еволюційне вчення Дарвіна.
Буденна свідомість на відміну від теоретичної не займається обгрунтуванням чи доведенням знань. Яким чином вони отримані, на чому грунтуються, чим їх можна довести – всі ці проблеми її не турбують. Наприклад, народна медицина вражає лікарів і вчених своєю теоретичною необгрунтованістю і дивовижною ефективністю. Багато в чому вона перекриває можливості сучасної медицини. Проте офіційні лікувальні заклади не визнають практичних можливостей народної медицини.
Структура суспільної свідомості може бути розглянута також за способом відображення реального процесу життя людей. Виходячи з цього, у суспільній свідомості виділяють суспільну психологію та ідеологію. Суспільна психологія відображає в еволюційній формі найбільш життєво важливі процеси суспільного життя. Вона постає як сукупність почуттів, настроїв, емоцій, навичок, звичаїв великих груп людей, стереотипи їх поведінки і діяльності. Суб’єктом суспільної психології є люди, що проживають у певних суб’єктивно-об’єктивних умовах, спілкуються між собою, переживають спільні соціально-психологічні стани: симпатії, антипатії, відчай страху, надії і злагоди. Суспільна психологія – це синкретична свідомість. У ній моральні, релігійні, філософські, політичні, національні та інші погляди настільки взаємопереплетені, що майже неможливо провести між ними яку-небудь межу. Суспільна психологія – це сфери емоційної свідомості. Висока емоційна напруга, що пронизує суспільну психологію (задоволення, страх, гнів, здивування, сором, любов тощо) підміняють раціонально обгрунтовані докази. І хоч чіткої розмежувальної лінії між пластами суспільної психології не існує, все ж досить помітним є її регулятивні елементи такі як настрої, традиції, звичаї, національний характер, громадська думка.
Суспільна ідеологія на відміну від суспільної психології створююється спеціальними фахівцями – ідеологами. Вона, насамперед, виражає класові, національні, групові інтереси, обгрунтовує їх і намагається реалізувати у практичному житті. Це – систематизована, теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, переконань. Різноманітні форми суспільної свідомості (політична, естетична, моральна, релігійна тощо) отримують в ідеології певну інтерпретацію і оцінку. Ідеологію часто називають ілюзорною свідомістю і в цьому є певний сенс. Ідеологія має справу не з самою дійсністю, а з її конструюванням відповідно до потреб та інтересів певної групи людей. Тому ми і називаємо ідеологію відповідно до інтересів цих груп: національна ідеологія, релігійна, приватновласницька, колективістська тощо.
Суспільна ідеологія та соціальна психологія знаходяться у діалектичній єдності та взаємодії і активно впливають на суспільне буття людей.
Третьою ознакою, за якою аналізується суспільна свідомість є предмет відображення та форми відображення дійсності. Предметом відображення суспільної свідомості є суспільне життя у всьому багатстві його проявів, сфер, сторін. Багатство суспільного життя вимагає вироблення різноманітних і специфічних форм відображення.
Так економіка, як реальна основа існування суспільства, породжує економічну свідомість як окрему форму суспільної свідомості. Саме вона відображає проблеми та тенденції розвитку економіки, її функціонування (ринок, розподіл праці, власність). Політика відображається політичною свідомістю, право-правовою свідомістю. Релігійна сфера суспільного життя відображається релігією, моральна – етичною. Аналогічно можна говорити і про естетичну, наукову, філософську свідомість.
Всі ці форми суспільної свідомості відображають специфічні сторони, сфери соціального буття. Тому важливо встановити проблему співвідношення суспільної свідомості і суспільного буття. Ми вже говорили, що сутнісною характеристикою суспільної свідомості є розуміння суспільного буття. Теза про вторинність суспільного буття щодо суспільної свідомості втрачає статус основного питання філософії, тому що незалежно від того, чи виникла вона раніше від суспільного буття, чи є його відображенням, розмову про суспільну свідомість можна розпочинати лише з того моменту, коли в свідомості виникає розуміння того, що є її предметом. Суспільна свідомість є своєрідним “розуміючим охопленням” буття, його поясненням, узагальненням. Більше того, суспільне буття твориться свідомо людьми. У діяльності завжди присутнє ідеальне уявлення про майбутнє. Суспільна ідеологія проектує і реалізує його. У цьому плані “розуміюча свідомість” передує діяльності, цілеспрямовує її, визначає горизонти розвитку суспільства. Життєвий процес постає як органічна єдність свідомості і буття, ідеального і матеріального, духовного і матеріального. Мова повинна іти про їх взаємодію, а не про первинність чи вторинність. Суспільна свідомість і суспільне буття не існують одне без одного і універсальною формою їх існування є взаємозв’язок. Адже доки не було суспільної свідомості, доти й не було суспільного буття. Тваринне життя людиноподібної істоти не можна назвати суспільним. Суспільним, тобто людським, життя ставало поступово як продукт не тільки спільної діяльності людей, а й все більш усвідомленого ставлення індивіда до дійсності, інших людей і до самого себе.
Загальну характеристику форм суспільної свідомості можна зрозуміти на основі принципу взаємодії суспільної свідомості із суспільним буттям. Форми і способи духовного освоєння людиною і суспільством свого буття детерміновані як складністю самого буття, так і складністю форм його відтворення і творення суспільством.
Суспільство – організм надзвичайно складний. Характеризується він різноманітними внутрішніми зв’язками, взаємодією, взаємозалежністю багатьох соціальних спільностей, їх інтересів. Суспільство – багаторівнева система, що проявляє себе через певні сфери діяльності. В основі виділення сфер суспільного життя лежить поділ праці, види людської діяльності і соціальні відносини.
У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична діяльність яка відображається політичною формою суспільної свідомості. Відображаючи політичні відносини, явища та процеси, політична свідомість відображає ті регулятивні стосунки між людьми та їх об’єднаннями, між людиною і суспільством, між особою і державою, що сприяють найбільш ефективному функціонуванню суспільства. Політична свідомість виділяє ті регулятивні механізми функціонування та розвитку соціуму, що формуються у відносинах між групами людей: класами, народностями, націями тощо. Важливе місце у політичній формі суспільної свідомості займають усвідомлення проблем внутрішньополітичного життя: стосунки між громадянином та державою, демонополізація влади, роздержавлення економічного життя, становлення ринкових відносин. Усвідомлення цих проблем і становить зміст політичної свідомості, яка, в свою чергу, суттєво впливає на політичну культуру громадян, на політичну поведінку. На сучасному етапі суспільству необхідно формувати таку модель громадянської поведінки, ядро якої становлять цінності демократії та правової держави. Важливого місця у політичній свідомості набувають проблеми зовнішньої політики. Взаємодія між державами, що раніше входили до СРСР, відношення України з Росією та з країнами Європи хвилюють не тільки суспільство, а й кожного його члена.
Важливою сферою суспільної діяльності є право. Право – це система загальнообов’язкових соціальних норм, дотримання яких охороняє держава. Вона формує певні органи, спеціальний суспільний аппарат, що силою змушує людину виконувати норми права, підкорятися їх вимогам. Виникає право на стадії класової організації суспільства, джерела його виникнення суперечливі. Одні дослідники стверджують, що джерела права -–в народному дусі, у психіці людини, в ідеї права, економічних засадах життєдіяльності суспільства тощо. Сучасна точка зору на джерело виникнення права виходить з того, що поділ праці та приватна власність так поляризували поділ людей, що відносини між ними неспроможні регулювати ні релігія, ні мораль. Регулюючу функцію взяла на себе держава, виробивши норми відносин, заставляючи своїм авторитетом і силою їх виконувати. Згодом держава монополізувала інститут права і правотворчу діяльність, спрямовуючи його діяльність на захист інтересів тих соціальних верств, які володіють державною владою.
Правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя. Вона регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її результатів між членами суспільства. Цю ділянку суспільного життя регулює цивільне право. Діяльність державного механізму регулює адміністративне, конституційне право. Міру боротьби з порушенням суспільних відносин визначає кримінальне право. Норми міждержавного спілкування народів – міжнародне право тощо. Правові регуляції здійснює спеціально сформований аппарат: суди, прокуратура, міліція, в’язниці тощо. Оскільки цими закладами керує держава, складається враження, що право є продуктом її вільної волі. Тому і виникла ідея створення правової держави діяльність якої має базуватися на поняттях громадянської свободи, рівності та самостійності.
Релігійна і моральна форми суспільної свідомості формувалися одночасно. Релігійна свідомість базується на вірі, що реалізується в трьох основних формах: віра у реальне буття Бога; віра в існування надприродних зв’язків між природними явищами (магія); віра у надприродні якості природних матеріальних предметів (фетишизм). Релігія регламентує поведінку людини у суспільстві, колективі, сім’ї за допомогою відповідних вимог, що містяться у Святому Письмі.
Мораль як регулятивний інститут включає моральну свідомість, моральні відносини, моральну діяльність. Мораль – це не тільки форма суспільної свідомості, а й соціальний інститут, що виконує функції пізнання, комунікації, виховання, наслідування тощо. Центром моральної регуляції є моральна норма. Вона має загальний характер. Якщо релігія апелює, насамперед, до віруючих, то мораль вимогливо ставиться до всіх. Загальність моральної норм (не убий, не укради, будь справедливим) полягає не в тому, що й ніхто ніколи не порушує, а в тому, що кожна людина потребує її дотримання щодо себе. Моральні норми дають людині можливість оцінювати свої і чужі вчинки, співставляти їх з еталоном, регулювати відносини з іншими людьми. Елементарні норми моралі мають загальнолюдський характер.
Естетична свідомість також займає важливе місце у функціонуванні суспільства. Її соціальне призначення полягає у відображенні оточуючої дійсності і людини з позицій категорій прекрасного та потворного, героїчного, трагічного, комічного. Дані категорії формують ціннісне відношення до світу. Реальні ететичні відносини існують у формі емоційного ставлення до світу та інших людей, у формі оцінок реальних явищ чи поведінки.
Наукова форма суспільної свідомості розкриває раціоналістичну рису суспільної свідомості, тобто відображає явища та закономірності світу і людини у формі наукових понять, гіпотез, теорій, наукових вчень. Сучасна наука – ефективний засіб людського співжиття у пізнанні і перетворенні не лише природних, але і соціальних, техніко-технологічних та інформаційних закономірностей.
Кожна форма суспільної свідомості виконує певні функції. Саме соціальні функції характеризують місце і роль кожної із форм у житті суспільства. Так, політична і правова свідомість виконують пізнавально-регулятивну та виховну функції. Особливо важливою є друга функція, тому що виховання політичної та правової культури необхідна умова формування громадянського суспільства та правової держави. Мораль виконує також регулюючі функції, оскільки моральні норми та правила регулюють діяльність і поведінку людини у суспільстві. Мораль виконує і виховну функцію, оскільки ефективність діяльності та поведінки залежить від виховання у людини рис гуманізму, розуміння правди, добра, зла, щастя, честі, гідності, справедливості. Естетична форма свідомості виконує також дві функції: пізнавальну та виховну. Релігійна – життєво орієнтуючу функцію і виховну.
Функції форм суспільної свідомості взаємно доповнюють одна одну. Найповніше це проявляється при співвідношенні таких форм як мораль, політика, наука тощо. У процесі цієї взаємодії власна функція форми суспільної свідомості набуває інтегрованого характеру. Наприклад, виражаючи чуттєву сторону людської діяльності, естетична свідомість впливає на виховання ідейно-політичного і морального змісту почуттів, їх світоглядної орієнтованості. Функції однієї форми суспільної свідомості можуть реалізуватися через іншу. Світоглядно-релігійну орієнтацію і виховну функції виконують не лише релігія, а й мораль та мистецтво. Релігійні ідеї досить часто знаходять свій вираз у музичних і літературних творах, у мистецтві. Все ж потрібно враховувати специфіку кожної із форм, бо абсолютизація їх взаємопроникнення може привести до методологічних ілюзій розглядати допоміжну функцію тієї чи іншої форми суспільної свідомості як основну і навпаки. Так, впродовж багатьох років заперечувалася пізнавальна функція релігійної свідомості і абсолютизувалася пізнавальна функція мистецтва тощо.
Як вже зазначалося, носіями форм суспільної свідомості є як окрема людина, так і різноманітні групи людей. Суспільство це сфера взаємодії особистостей, сукупність різноманітних відносин між ними. Основою, що поєднує людей є конкретно-історичний тип культури. Люди, об’єднані певною системою суспільних відносин є представниками однієї і тієї ж культури. Культура – це матеріальні та духовні результати діяльності людей, в яких втілені їх здібності, сутнісні сили і відносини. Процес творення цих результатів є одночасно і процесом творення людини як суспільної істоти, вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Таким чином, культура це і процес і результат реалізації у природі людських цілей і як сфера становлення, розвитку, соціалізації людини.
Однак, не всі створені людиною матеріальні і духовні цінності утворюють культуру. Вони можуть бути лише зовнішніми формами існування культури і функціонують лише в тій мірі, в якій сприяють розвитку сутнісних сил людини, творчих потенцій особистості. Духовні і матеріальні результати людської діяльності стають надбаннями культури тоді, коли відповідають, принаймні, трьом вимогам. Перша із них стосується участі предмета або ідеї у розвитку сутнісних сил і здібностей людини. Друга умова стосується глибини освоєння людиною загальнокультурного змісту предмета. Незрозуміла, неосвоєна річ не є предметом культури, не може бути використана у її культурному призначенні. Третя умова пов’язана із її включенням у контекст загальнолюдської практики. Ті чи інші предмети, які через різноманітні чинники опинилися поза межами практики, втрачають (нерідко назавжди) загальнокультурний зміст.
Характерною рисою культури є її унікальність і неповторність. Кожен народ творить свою культуру, скільки народів, стільки й культур, котрі хоч і обмінюються своїми досягненнями, все ж не втрачають своєї індивідуальності. Суспільне життя хоч і розвивається внаслідок дії чинників, які мають характер історичної неповторності, все ж існує деяке спільне нормативно-регулятивне середовище, щось повторюване у кожній культурі. Осмислення цього спільного детерміноване потребами осмислення історичної реальності як цілісності, що обіймає всю різноманітність виявів людського буття, усі можливі варіанти індивідуальних проявів його культур на певному етапі їх історичного розвитку.
Виразом цього загального в індивідуально неповторному історичному розвитку є поняття “цивілізація”, що відтворює соціальну організацію життя, культури, технології, яка характеризується способом відтворення всього суспільного життя. Цивілізація є виразом загального в різноманітних культурах. Культура на відміну від цивілізації виражає індивідуальне кожного соціума, те що є специфічним для етноісторичної індивідуальності кожного соціуму, його історичної долі, неповторних обставин його минулого й сьогодення, мови, звичаїв тощо. Тому поняття “культура” і “цивілізація” є діалектичними сторонами об’єктивного процесу розвитку суспільства. Культура як спосіб самореалізації людини опосередкована цивілізацією. Цивілізація надає культурі продуктивний та всезагальний характер. Культура містить у собі внутрішній потенціал, а цивілізація – форму та можливості даного соціального розвитку. Якщо поняття “культура” визначає міру розвитку людини, способи її самовираження у діяльності, творчості, то поняття “цивілізація” характеризує соціальне буття культури.
Шляхом накопичення, відтворення та перерозподілу суспільного багатства цивілізація отримує можливість направляти його в ту чи іншу сферу людської діяльності відповідно з інтересами суспільства і таким чином стимулює розвиток культури. У процесі цивілізаційного розвитку розкривається сутність і сенс культури. Тільки в цивілізаційному вимірі, тобто в історії культура є мірою “олюднення” самої людини, мірою людяності її відношення до природи, до інших людей, до самої себе. Те чи інше суспільство може бути визнане цивілізованим, якщо воно забезпечує культурний прогрес людства.
Характеризуючи конкретне суспільство як соціокультурне утворення локалізоване у просторі і часі, цивілізація виражає не тільки його досягнення у сфері культури, науки, соціальних відносин, а й суперечності, що мають загальноцивілізаційне, загальнолюдське значення. Тому людська діяльність не повинна переходити загальнокультурних, гуманістичних меж, бо вона буде руйнувати цивілізацію, механізми її життєдіяльності.
Взаємопов’язаність культурологічного і цивілізаційного підходів до аналізу суспільства як цілісної системи дає можливість пояснити причини виникнення глобальних проблем сучасної цивілізації і намітити шляхи їх вирішення.