94. Україна в другій половині 60-х пер. Пол.. 80-х

Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадо­волення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

• правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;

• релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не де­кларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представника­ми релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало росій­ський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у бо­ротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції само­спалення кліпи я •> листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'яіень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Пін облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут - у 1978 р.)

Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був уря­тований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу дія­чам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.

Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її напи­сання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на буді­вництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів.

За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильни­ків греко-католицької церкви у західних областях України.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мо­тивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розу­му» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та націона­льне відродження.

Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтеліген­ції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.

У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени українсь­кої Гельсінської спілки та інші дисиденти.

Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було праг­нення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і зни­щував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих реч­ників цього відродження.

Із середини 1^70-х років кризові явища наростали не лише в еконо­міці СРСР, але й у політиці та ідеології.

Перестарілий, важко хворий керівник партії і держави Леонід Брежнєв та його оточення не спроможні були здійснити якісь кроки, щоб осучаснити еко­номіку і суспільство. В Україні у цей час правив висуванець Брежнєва - Во­лодимир Щербицький. Він також стояв на консервативних позиціях.

Характерними рисами «брежнєвського» курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:

> перетворення КПРС та її регіонального відділення - Компартії України - на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї пов­ноти влади;

> підміна справжнього народовладдя формальним представництвом тру­дящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення;

^ зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законо­давчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління в 70-ті роки зростав на 300-350 тис. осіб і в 1980-ті роки досягнув в СРСР 18 млн;

> заідеологізованість суспільно-політичного та духовного життя, згортання

демократії і гласності.

Серед основних положень офіційної ідеології була теза, зафіксована у Програмі КПРС 1961 р. про побудову комунізму. Партія урочисто обіцяла, що радянський народ з 1981 р. житиме в новому - комуністичному суспільстві. Це мав бути рай на землі: суспільство всезагальної рівності та добробуту. З наближенням 1980-х років мали все ілюзорніший й утопічніший вигляд пар­тійні програми й обіцянки. Офіційні ідеологи змушені були зробити попра­вки. Тепер обіцяли не комунізм, а «розвинутий, або зрілий, соціалізм». Проте ніхто не міг пояснити, що він собою являє.

Ставало все більше очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму» мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків розв'язання конкретних економічних проблем переважна більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалась на пропаганді ілюзорних, міфічних поло­жень теорії «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції.

У 1975 р. У Гельсінкі пройшла Європейська конференція, учасником якої був і СРСР. Поруч із підписанням «Прикінцевого акту», у якому містилось визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн, всі учасники конференції зобов'язалися дотримувати всередині своїх країн основні права людини. Гельсінкські угоди створили умови для нової діяльності дисидентсь­кого руху - створення громадських груп для контролю за їх виконанням.

У СРСР їх було створено 5, одна з них - українська. Радянська влада, яка стала дуже чутливо реагувати на західну критику щодо порушень прав людини в СРСР, мала тепер поєднувати жорсткі репресії щодо інакомислячих у своїй країні з бажанням продемонструвати світові свою прихильність підпи­саним гельсінкським угодам.

У 1977 р. була ухвалена нова конституція СРСР. Вона формально узако­нювала реальний стан речей: безмежну владу комуністичної партії. Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, також ухвалили свої конституції, які були копіями союзної. Нова конституція на словах підкреслювала зростання ролі народу в управлінні державою, декларувала широкі права громадських органі­зацій, підвищення ролі та значення Рад. Усі ці положення були фіктивними й формальними. Саме комуністична партія і партійні організації були реальним зосередженням влади. Ця безмежна монополія на владу погано прислужилася самій партії і суспільству в цілому. Керівна державна партія десятками років перебувала поза будь-якою критикою і поступово загнивала. У другій полови­ні 70-х років цей процес прискорився. У результаті друга половина 70-х -початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, нехтування елементарних прав людини на свободу слова, віросповідання тощо. У суспільстві глибоко вкорінювалися настрої зневіри, критичного ставлення до партійного керівництва і комуністичної партії в ці­лому; подвійна мораль, апатія і цинізм. Це не завадило партійній верхівці неухильно дотримуватись обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику.

У кінці 70-х Радянський Союз, що постійно заявляв про свою миролюб­ність, розпочав військову інтервенцію в Афганістані. Захід відповів бойкотом Олімпійських ігор 1980 р. у Москві. СРСР перейшов до відвертої конфронтації з країнами НАТО, що спричинило збільшення тягаря військових витрат і роз­кручування нового витка «холодної війни». Посилилась пропагандистська кампанія проти Заходу. Однак громадськість країни вже не вірила ні своєму керівництву, ні комуністичним ідеалам. СРСР вступив у смугу всезагальної внутрішньої кризи.