91. Україна в період лібералізації суспільно-політичного життя (сер. 50-х серед 60-х)
Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталінізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди - час «відлиги» М. Хрущова (друга половина 50-х - початок 60-х рр.) і час політичної та ідеологічної реакції часів Л. Брежнєва.
Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури. Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки - Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, «Антології української поезії» та ін. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів».
Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Гр. Тютюнника, «Людина і зброя», «Тронка» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників.
На розвиток української культури та громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Серед зачинателів були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. У 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні стереотипи, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників - поети Б. Олійник, В. Коротич, І.Калинець, В.Стус, прозаїки Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.
На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя. Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання велось українською мовою; установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи велись українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на українську мову тощо. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично нерозв'язаними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.
Це привело до того, що шістдесятників розпочали переслідувати: звільняли з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати твори. Ситуацію загострила загадкова смерть молодого поета В. Симоненка (13 грудня 1963 р.). Тоді ж в Україні постійно утворювались нелегальні організації, які ставили собі за мету відстоювати національні інтереси українців. Групи ці були нечисленні й існували недовго, їх учасниками переважно була молодь. Вони вивішували жовто-блакитні прапори, поширювали листівки. Новим явищем опозиційного руху було утворення групи, яка хотіла використати легальні методи боротьби. У 1958 р. на Львівщині Л. Лук'яненко та І. Кандиба утворили Українську робітничо-селянську спілку. Її мета - домогтися виходу України зі складу СРСР. Таку можливість було задекларовано Конституціями СРСР і УРСР. У січні 1961 р. Спілку було викрито. Л. Лук'яненка як керівника було засуджено за зраду Батьківщини до розстрілу. Пізніше вирок було замінено на 15-річне ув'язнення та 10-річне заслання.
На початку 1960-х рр. в Україні відбувся ряд судових процесів над незгідними з політикою КПРС, зокрема у 1961 р. над групою Г. Гайового у Донецьку. Такі ж процеси відбулися у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Запоріжжі, Луганську, Києві.
Новим наступом на українство став підпал у Київській Публічній бібліотеці 24 травня 1964 р., коли згорів увесь український відділ - 600 тисяч рукописів, рідкісних книг.
У середині 1960-х років українська опозиція формує політичні вимоги. Поштовхом до цього була хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р. Було заарештовано І. Світличного, братів Горинів, М. Косіва, С. Караванського, П. Заливаху. Репресії обрушились і на одного з лідерів українського руху генерала П. Григоренка. На захист переслідуваних виступили представники української інтелігенції: М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, О. Антонов, С. Па-раджанов. Восени 1965 р. під чає демонстрації фільму «Тіні забутих предків» 1. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус закликали виступити проти арештів.