25. Конституційні закони: поняття, зміст, види. Утвердження інституту конституційних законів

Конституційні закони (КЗ) – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її. Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато. До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність.

26. Конституційні обов’язки громадян.

Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і це справа всього народу. Україна проголосила воєнну доктрину, згідно з якою держава не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить в жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.

Оборона України –це передусім захист держави від збройної агресії, що безумовно є справою честі і обов'язком кожного громадянина. Вона поєднує комплекс політичних, економічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлені Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України».

Захист Вітчизни – це не лише її оборона. Це і стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, законних інтересів держави та прав громадян від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, це відповідний рівень громадського порядку та громадської безпеки, збереження національної культури та ін. Всі ці аспекти захисту Вітчизни мають відстоюватись громадянами.

Координацію з питань національної безпеки і оборони України здійснює Рада національної безпеки і оборони України при Президентові України (ст. 107 Конституції України; Закон України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»),

У статті 20 Конституції затверджені символи України – її Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн, які визначені після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності. Шанування державних символів, повага до них, захист є обов'язком громадян. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність за наругу наддержавними символами (ст. 338 КК України), незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні (ст. 339 КК).

Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Батьківщини. Порядок проходження громадянами України військової служби визначається Законом України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» (в редакції від 18 червня 1999 p.). Положення про порядок проходження військової служби відповідними категоріями затверджуються Президентом України та регулюються іншими нормативно-правовими актами. Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України – Прикордонних військ України, Служби безпеки України, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та інших, а також підготовки населення до захисту держави.

Військова служба є державною службою особливого характеру, а виконання громадянами України загального військового обов'язку – почесним обов'язком кожного.

Загальний військовий обов'язок включає: підготовку до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття та призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової та альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов'язок передбачає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.

Громадяни України проходять підготовку до військової служби. Альтернативна (невійськова) служба запроваджена замість проходження строкової військової служби. Право на альтернативну службу, як вид виконання загального військового обов'язку, мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користувань зброєю та служби у збройних силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульований Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції від 18 лютого 1999 р.)-

Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Проголошений цією статтею обов'язок має величезне значення для охорони довкілля, забезпечення раціонального використання природних ресурсів, їх відновлення та відтворення. Він безпосередньо поширюється на всіх громадян України та інших фізичних осіб, що перебувають у межах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу України.

Положення ст. 66 Основного Закону відтворюються в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», який зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля.

Невиконання зазначеного обов'язку як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов'язане із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ – навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо.

Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутність останньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану довкілля.

Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової .

Особливістю цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди природі є й те, що в окремих випадках порядок і розміри відшкодування збитків визначаються за спеціальною методикою, яка є різновидом таксового методу вщшкодування збитків.

Такі методики затверджуються нормативними актами міністерств та інших органів виконавчої влади. Міністерством екології та природних ресурсів України затверджена «Методика розрахунку відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів», «Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства» та ін.

Поряд з обов'язком не заподіювати шкоду природі Основний Закон закріплює аналогічний обов'язок і щодо культурної спадщини, яка становить сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів. Цей обов'язок деталізується і конкретизується в Законі України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини», який регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь.

До об'єктів культурної спадщини закон відносить місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереження, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою шляхом здійснення комплексу заходів з обліку, захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації. Серед цих заходів самостійне місце посідають і обов'язки фізичних та юридичних осіб, діяльність яких може негативно позначитися на стані пам'яток. Зокрема, на особу, діяльність якої негативно позначається на стані пам'ятки (створює загрозу знищення, руйнування, пошкодження, спотворення пам'ятки), покладається обов'язок вжити заходів, погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам'ятки в належному стані за власні кошти.

При заподіянні шкоди об'єктам культурної спадщини національного або місцевого значення, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, завдані збитки підлягають відшкодуванню.

Особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов'язані відновити пам'ятки та їхні території, а якщо відновлення неможливе – відшкодувати шкоду відповідно до Закону.

Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Обов'язок по сплаті податків і зборів, закріплений цією статтею Конституції, деталізується податковим законодавством. Передусім це ст. 1 Закону України від 18 лютого 1997 р. «Про систему оподаткування», згідно з якою встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додатковий вид пільг щодо оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Це положення базується на ст. 92 Конституції України, в якій підкреслено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме| обов'язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов'язку. Зміст цієї' норми передбачає реалізацію однобічних наказів з боку держави, коли їх реалізація не може мати ніяких ознак угоди, ніяких рис реалізації зустрічних зобов'язань. Показово, що ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» закріплює значну кількість суттєвих обов'язків платників податків і зборів (обов'язкових платежів), а кілька загальних прав (підтвердження прав на пільги, ознайомлення з актами перевірок, оскарження рішень державних податкових органів) – ст. 10 цього ж Закону.

Податковий обов'язок виникає у платників щодо тих податків і зборів (обов'язкових платежів), які становлять систему оподаткування. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлено ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування» та місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів) – ст. 15 цього ж Закону. Треба враховувати, що законодавчо закріплено лише перелік податків і зборів (обов'язкових платежів), тоді як встановлення їх на відповідних територіях здійснюється законами України (на всій території України відносно загальнодержавних податків і зборів) та Положеннями місцевих органів самоврядування (відносно місцевих податків та зборів). Кожен із податків та зборів (обов'язкових платежів), віднесених до загальнодержавних, вводиться окремими законами України. Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. «Про місцеві податки і збори» визначаються основні елементи (платник, об'єкт, ставка) місцевих податків і зборів, кожного зокрема, які визначено ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування».

Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов'язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов'язок торкається усіх податкових резидентів, до яких згідно з ч. 2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні в цілому не менше ста вісімдесяти трьох днів у календарному році. По закінченні каленпарного року визначається сума сукупного річного оподатковуваного доходу. Прибутковий податок з річного доходу, отриманого за місцем основної роботи, визначається з середньомісячногодоходу з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом рокуподатку з місячних доходів. Обчислення податку і перерахунокпровадиться підприємствами, установами, організаціями тафізичними особами – суб'єктами підприємницької діяльності до1 березня року, наступного за звітним. у

Єдиний державний облік фізичних осіб, які зобов'язані сплачувати податки та збори (обов'язкові платежі), здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів (див. Закон України від 22 грудня 1994 р. «Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів»). Реєстрація фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів проводиться державними податковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районного поділу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, – за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об'єкта оподаткування.

Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У коментарі до ст. З вже зазначалося, що ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз'яснювалося, в чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стаття присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відповідальності – відповідальності людини перед державою. Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною. У коментованому приписі відповідальність сформульована в позитивному сенсі – як обов'язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов'язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.

Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, щаможна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід тлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України (як було роз'яснено в коментарі до ст. 8) – це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.

І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, дер_жава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин (про що вже йшлося у коментарі до ст. 23).

Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України. З цього надзвичайно важливого положення природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки. Такий висновок є ще одним аргументом на користь охарактери-зовної інтерпретації права кожного знати свої права й обов'язки (ч. 1 ст. 57), згідно з якою дане право стосується також і знання загальносоціальних (а не тільки юридичних) прав, свобод і обов'язків людини.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Даний припис тісно пов'язаний із прокоментованим положенням ч. 1 ст. 57 про гарантування кожному права знати свої права й обов'язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов'язок, все ж зобов'язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбавлення, обмеження в разі порушення нею законів – незалежно від того, чи був відомий громадянину їхній зміст, чи ні.

Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.