- •Дискусія. Форми проведення дискусій. Культура мовлення під час дискусій - реферат українською
- •Походження української мови
- •Історичний розвиток української мови
- •Основні етапи розвитку української мови
- •Українські прізвища
- •Історичні відомості
- •Значення суфіксів
- •Походження прізвищ
- •Староукраїнська літературна мова,
- •Т.Г. Шевченко - Основоположник нової української літератури і мови
- •Русифікація в срср
- •Унормування правопису (XX століття)
- •11. Стилі української мови мовні стилі
- •Розмовно-побутовий стиль
- •Зразок розмовно- побутового стилю
- •Художній стиль
- •Зразок художнього стилю
- •Офіційно - діловий стиль
- •Зразок офіційно- ділового стилю
- •Науковий стиль
- •Зразок наукового стилю
- •Публіцистичний стиль
- •Зразок публіцистичного стилю
- •Будова слова
- •Префікс
- •Закінчення
- •Постфікс
- •Основа слова
- •Способи творення нових слів
- •Неморфологічні способи словотворення
- •Активна лексика
- •Пасивна лексика
- •Неологізми
- •Абревіатури
- •Застарілі слова Архаїзми
- •Історизми
- •Використання терміну
- •Виникнення
- •[Ред.] Творення аргонізмів
- •Основні різновиди тропів
- •Художня література
- •Деякі найвідоміші оксюморони
- •Приклад
- •Вживання гіперболи
- •Історія гіперболи в літературі
- •Гіпербола в українській літературі 20 століття
- •Приклади
- •Тлумачення
- •Середньовічна іронія
- •Романтична іронія
- •Іронія в українській літературі 19 ст.
- •Іронія в українській літературі 20 ст.
- •Властивості
- •16. Фразеологія
- •Завдання лексикографії
- •Основні принципи української орфографії
Походження прізвищ
Прізвища, утворені від імен:
Християнські імена:
Іван — Іваненко, Іванченко, Іванчук, Іванюк, Івась, Івасюк, Іващук, Івасенко, Івасько
Петро — Петренко, Петрик, Петриченко, Петрук, Петрюк, Петричук
Роман — Романенко, Романченко, Романюк, Романчук, Ромась, Ромасенко, Ромасюк, Ромащенко, Ромащук
Тарас — Тарасенко, Таращенко, Тарасюк, Таращук
Дохристиянські слов’янські імена (найбільш поширені без суфіксів):
Жадан — жаданий (Жаданенко, Жаданюк)
Драган — драгий, дорогий (Драганенко, Драганюк, Драганчук, Драганець)
Білан — білий (Біланенко, Біланюк, Біланчук)
Прізвища, утворені від професій:
Ремісники:
Гончар (Гончаренко, Гончарук)
Коваль (Коваленко, Ковалюк)
Грабар (Грабаренко, Грабарук, Грабарчук)
Кравець (Кравченко, Кравчук)
Швець (Шевченко, Шевчук)
Лимар (Лимаренко, Лимарчук, Римар, Римаренко, Римарчук)
Чумак (Чумаченко)
Шинкар (Шинкаренко, Шинкарук, Шинкарчук)
Стельмах (Стельмащук, Стельмашенко, Колесник, Колесниченко)
Військові звання:
Гетьман (Гетьманенко, Гетьманчук, Гетьманський)
Хорунжий (Хорунженко)
Сотник (Сотниченко, Сотничук)
Сердюк (Сердюченко)
Писар (Писаренко, Писарчук)
Церковні чини:
Поп (Попенко, Попчук, Попович)
Дяк (Дяченко, Дячук)
Пономар (Пономаренко, Пономарчук, Паламар, Паламарчук, Паламаренко)
Титар (Титаренко, Титарчук)
Прізвища-іменники:
від назв предметів, страв, частин тіла, явищ:
Теліга, Сковорода, Кочерга
Куліш, Борщ, Каша
Зуб, Губа, Нога
Мороз, Спека, Дощ
від назв рослин:
Верба
Тополя
Будяк
Горох
Гарбуз
Смерека
від назв тварин:
Вовк, Ведмідь, Сиромаха (Росомаха)
Гоголь, Орел, Чайка, Горобець
Жук, Комаха
Пацюк, Щур
Кішка, Кіт
Прізвища, утворені від назви національності:
Циган, Циганенко, Циганюк, Циганко, Циганчук
Татаренко, Татарчук
Москаль, Москаленко, Москалюк, Москальчук (тут треба бути уважним, бо слово "москаль" було відоме задовго до того, як ним стали називати солдатів російської армії або мешканців Московії. Москаль - професія металурга-чорнороба, поляки москалем називали запеченого до чорного коржика. В Реєстрі 1649 року є вже багато Москалів та Москаленків, але "москалями" російских стрільців ще не називали)
Литвин, Литвиненко, Литвинюк, Литвинчук
Лях, Ляшенко
Волох, Волощук, Волощенко
Турчин, Турчиненко
Прізвища, утворені від назви міста, місця:
Вишневецький, Острозький, Полтавський, Хорольський
Яровий, Лановий, Загребельний, Лісовий, Садовий
Січові прізвища:
прикметник + іменник
Білоштан
Красношапка
Кривоніс
Синьогуб
Тихолоз
Чорновіл
дієслово + іменник
Вирвихвіст
Неварикаша
Непийвода
Тягнибок
Перебийніс
Пробийголова
Мова Київської Русі.
Вирішальною умовою виникнення й формування давньоруської писемно-літературної мови було об'єднання всіх східнослов'янських племен у єдиній державі. До утворення Київської Русі могли існувати якісь писемні традиції в племінних центрах, але з об'єднанням східнослов'янських племен починає формуватися спільна для всіх її мешканців давньоруська писемно-літературна мова. Широкою матеріальною базою давньоруської літературної мови стало живе мовлення східних слов'ян X— XI ст., яке характеризувалося спільністю багатьох елементів фонетики, граматики, лексики й фразеології. Давньоруська писемно-літературна мова почала формуватися в добу, коли відмінності між східнослов'янськими діалектами в звуковій системі ще не були разючими — наприкінці X — початку XI ст.
Провідна роль Києва у формуванні ранньофеодальної держави і географічно центральне положення столиці сприяли виділенню старокиївського (полянського) говору на роль основи літературної мови.
У зв'язку із зосередженням у столиці Київської Русі носіїв різних діалектів у ній виробилася своєрідна спільна мова — койне, в якій відобразилися особливості й інших говорів. Це був говір панівних класів, відмінний від говору навколишнього сільського населення.
Мовою освіченого прошарку киян — духівництва і книжників — ще з X ст. була давньоболгарська старослов'янська мова. Як відомо, творцем слов'янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин), а старослов'янської мови — Кирило та його брат Мефодій. Родом вони були з м. Солунь (Салоніки в Греції) і перші переклади богослужбових текстів здійснили з грецької на мову слов'ян околиць цього міста. Запрошені в 862— 863 рр. до князівства Велика Моравія, вони продовжували тут перекладацьку роботу разом із своїми учнями. Згодом їхня діяльність поширилася й на Блатенське князівство в Паннонії. Старослов'янська мова тут увібрала в себе нові, місцеві, слов'янські елементи. По смерті Мефодія (885 р.) його учні змушені були покинути ці землі. Частина їх переселилася в Хорватію, частина — в Македонію. У Болгарському царстві старослов'янська мова зазнала розквіту, збагатилася лексично й граматично й набрала яскравого болгарського забарвлення, зокрема в фонетиці. У цій формі старослов'янська мова прийшла на Русь.
Цілком можливо, що конфесійну літературу старослов'янською мовою східнослов'янські християни мали і до офіційного введення нової віри. Серед них була й княгиня Ольга, яка виховувала свого онука, майбутнього хрестителя Русі великого князя Володимира Святославича. Після офіційного введення християнства як державної релігії в Київській Русі книги, необхідні для церковних відправ, обрядів, — Євангеліє, Апостол, Псалтир, Служебник, а також Мінея — поширюються повсюдно. Перші примірники цих старослов'янських книг на Русь привезено з Болгарського царства, яке переживало тоді добу свого піднесення. Імовірно, що з Болгарії та Македонії прийшла частина нижчого духівництва. Як уже зазначалося, старослов'янська мова була багатою, високорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні, її було визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя духовної культури {вживання її санкціонував римський папа Адріан II та його наступники). Авторитет старослов'янської писемності був освячений іменами її творців — просвітителів Кирила та Мефодія. Вона вже мала понад столітню традицію. Старослов'янська мова була близькою й загалом зрозумілою східним слов'янам. Історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов'янської писемності на Русі розпочався за часів завоювання Болгарії Візантією і найбільшого розквіту Київської держави. Подібно до того як Болгарія прийняла естафету слов'янської писемності після вигнання з Моравії учнів Кирила й Мефодія, так і Київська Русь прийняла естафету розвитку слов'янської культури від Болгарії.
Жива мова Русі збагачувала виражальні й комунікативні можливості старослов'янської.
Обидва різновиди мови Києва переходили в інші центри Давньої Русі.
Давньоруська літературна мова мала широку сферу функціонування. Вона була мовою державною, адже нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцеляріях удільних князів, нею писалися різного роду документи-грамоти: постановчі, дарчі, продажеві, купчі, духовні (заповітові), розподільчі та ін., велося міжкнязівське офіційне та приватне листування, робилися офіційні написи на речах. Безсумнівно, нею велося судочинство. Давньоруською мовою написане зведення законів Київської Русі — вже згадувана "Руська Правда" (з'явилася в XI ст., доповнена на початку XIII ст.).
Обидві літературні мови Русі X— XIII ст. — давньоруська писемно-літературна і старослов'янська (церковно-слов'янська) східнослов'янської редакції — були могутніми знаряддями духовної культури й об'єднуючим чинником у державі.
Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.