Романтична іронія

Романтичну іронію розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого і закостенілого. Г.-В.-Ф. Гегель вважав іронію романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної іронії (І. Котляревський, А. Метлинський, М. Костомаров).

Іронія в українській літературі 19 ст.

Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належать Тарасу Шевченку. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т. Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом:

«Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!»

Його іронія перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії. Франкову іронію можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у творах І. Франка — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчення потворного.

Іронія в українській літературі 20 ст.

Українська література 20 ст. (М. Хвильовий, В. Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М. Куліш, П. Загребельний, Є. Дудар, Олег Чорногуз, Ю. Андрухович) розвиває іронію характерну для літератури 19 ст., так звану «епічну іронію» (Т. Манн.). Іронія як «об'єктивна суб'єктивність» виявляєтся в романах «Левине серце», «Гола душа» П. Загребельного; «Позичений чоловік», «Парад планет» Є. Гуцала, «Аристократ із Вапнярки», «Перетендент на папаху» О. Чорногуза, у творах Ю. Андруховича, Є. Дударя. Іронія є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.

Сарказм (від грец. σαρκασμός, від грец. σαρκάζω, буквально «розривати [м'ясо]») — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі.

На відміну від іронії сарказм нічим не прикритий. Це аморальні речі, різко негативні.

До сарказму вдавався Т. Г. Шевченко: Сон, Кавказ, Юродивий.

Властивості

Сарказм — це жорстка насмішка, яка може відкриватися позитивним судженням, але в цілому завжди містить негативне забарвлення і вказує на недолік людини, предмета або явища, тобто того, щодо чого відбувається. Як і сатира, сарказм містить в собі боротьбу з ворожими явищами дійсності через осміяння їх. Нещадність, різкість викриття — відмітна особливість сарказму. На відміну від іронії, в сарказмі знаходить своє вираження вища ступінь обурення, ненависть.

Сарказм ніколи не є характерним прийомом гумориста, який, виявляючи смішне в дійсності, зображує її завжди з певною часткою симпатії і співчуття.

Завдяки своїй безпосередній ударності, сарказм є формою викриття, однаковою мірою властивою публіцистиці, полеміці, ораторської промови, художній літературі.

Саме тому сарказм особливо широко використовується в умовах гострої політичної боротьби. Розвинена політичне життя Греції та Риму породила високі зразки сарказму у Демосфена, Цицерона і Ювенала.

Глибоким сарказмом була просякнута творчість великих борців молодої буржуазії проти феодалізму. Ф. Рабле, гуманіст, який боровся проти скутості свідомості теологією і схоластичною наукою, стріли свого сарказму спрямовує проти схоластичних вчених, утворюючи від слова «Сорбонна» глузливі «сорбонята», «сорбоніди» і т. д. М.-Ф. Вольтер широко використовував прийом сарказму для викриття церкви та її служителів у своїх памфлетах і особливо в «Орлеанській діві».

У памфлетах Вольтера сарказм на адресу церкви піднімався до патетики обурення в часто повторюваною кінцівці: «Ecrasez l'infâme» («розчавіть гадину»). Надзвичайною розмаїтістю вирізняються сарказми Дж. Свіфта в його викритті окремих царин суспільного життя сучасної йому Англії.

Приклади сарказмів:

• Якщо хворий дуже хоче жити, лікарі є безсилими (Фаїна Раневська)

• Нескінченні лише Всесвіт і дурість людська, при цьому відносно нескінченності першого з них у мене є сумніви (Альберт Ейнштейн)