3. Східні слов’яни: походження, розселення, соціально-економічний розвиток, культура.

Уперше слов'янські племена привернули до себе увагу античних авторів під іменем венедів або венетів. Найбільш рання згадка цього етноніма міститься у листах римського історика Помпонія Мели і датується І ст. до н. е.

Чимало інформації про давніх слов'ян містять праці візантійських авторів середини - другої половини І тис. н. е. Саме тоді слов'янські племена виступають як доволі чисельна і потужна сила, що динамічно освоювала нові ареали свого існування, вела успішні війни зі своїми сусідами, зокрема, турбувала могутню Візантійську імперію. Візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протектор, Феофілакт Симокатта у своїх працях відводять чимало місця давнім слов'янам, яких вони називають чи то антами, чи то склавинами.

В середині І тис. н. е. на території України відбуваються процеси безперервного розвитку етнокультурних рис субстрактного слов'янського населення з одночасною або асиміляцією іноетнічних груп, або ж їх витісненням за межі свого ареалу поширення (зокрема, готів, сармато-аланів). Злиття в одне ціле культурно-побутового комплексу, близькість мовних діалектів, а також зростання самосвідомості, виражене в широкому застосуванні єдиної самоназви, свідчать про завершення процесу загальнослов'янського етногенезу.

З V ст. н. е. в середовищі давніх слов'ян розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені насамперед фактором демографічного вибуху. В історію Європи ці глобальні процеси переселення, в яких, крім слов'ян, брали участь й інші етнічні спільноти, увійшли під назвою Великого переселення народів V-VIII ст. Уже в V ст. слов'янські поселення з'являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Серету, у верхів'ях Сейму та Сули. Найбільш інтенсивні потоки слов'янського розселення пролягають в південному напрямі, до кордонів Візантійської імперії. Поступово слов'яни освоювали і північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, частково заселені балтським і утро-фіннським населенням.

У ході розселення слов'ян на нові території започатковується процес поділу слов'янського світу на ті етнічні групи, які залежно від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов'янських народів.

Одним із найперших східнослов'янських племен, яке вже у VII ст. н. е. виокремилось із загальнослов'янського субстрату, є плем'я дулібів. Дуліби займали територію Західної Волині та Верхнього Подністров'я. Племінне об'єднання дулібів у деякі періоди своєї історії інтегрувало й кілька сусідніх племен, найбільш вірогідно - древлян, полян, дреговичів. Але це племінне об'єднання не було довготривалим, воно розпалося, так і не досягнувши рівня державної організації.

На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині, мешкало плем'я древлян, із центром у місті Іскоростені. На південний схід від древлян лежали землі полян. їхній центр знаходився у Києві. Південну околицю східнослов'янського ареалу займали племена уличів і тиверців, які освоювали землі по Дністру та в межиріччі Дністра й Пруту. Племінний союз хорватів мешкав у Прикарпатті. На лівих притоках Дніпра - Десні, Сеймі та Сулі - жили сіверяни, центри яких знаходилися на місці сучасних Новгород-сіверського, Путивля та Рильська. На північ від древлян, у болотистій місцевості між Прип'яттю і Двіною, мешкали дреговичі. їхній племінний центр розташовувався в Турові. У басейні Дніпра та Сожу розміщувалися радимичі, а Верхів'я Дніпра, Західної Двіни й Волги займали племена кривичів. Останні, згідно з археологічними і лінгвістичними дослідженнями, переселилися сюди з Вісло-Одерського межиріччя. Найпівнічнішою групою східнослов'янських племен були ільменські словени, що, прийшовши не то з півдня, не то з польського Помор'я, жили поблизу озера Ільмень.

Попри свою етнічну спорідненість і культурну близькість щойно згадані племена (що згодом, у другій половині IX ст., увійдуть до складу Давньоруської держави) уже на етапі свого початкового розвитку мали певні культурні відмінності, основи яких було закладено ще у першій половині І тис, в час розвитку черняхівської та київської культури, а також - у процесі включення до свого середовища іноетнічних елементів. Усе це створювало передумови для майбутнього поділу східного слов'янства на окремі етноси - український, білоруський і російський.

Гіпотеза знаходить підтвердження у матеріалах діалектології, етнології та антропології. Зокрема, дослідження мови берестяних грамот давньоруського періоду переконало дослідників в існуванні новгородсько-псковського діалекту, який відрізнявся від мови Південної Русі більш ніж двома десятками істотних відмінностей. В антропологічній будові східного слов'янства раннього періоду виділяють чотири основних тили, які локалізують на територіях південно-західної частини заселення східних слов'ян, у дніпровському лівобережжі та басейні верхньої Оки, у Верхньому Подніпров'ї та басейні Західної Двіни й у Північно-Західній частині Русі.

Загалом же найбільш чітка межа простежується між антропологічними, етнографічними та діалектологічними характеристиками населення Півдня та Півночі майбутньої Русі.

Східнослов'янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та скотарство. Слов'яни вели осілий спосіб життя, а основу їхньої господарської діяльності складали рільництво й тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.

Землеробство було орним, а характер землекористування - екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження, після чого їх залишали на коротко- або довготривалий переліг. Як засіб розчищення земель під посіви та як окрема система землеробства значного поширення набула підсіка. Підсічне землеробство переважало в поліській зоні, а орне - в лісостеповій.

Використання угідь до їх повного виснаження зумовлювало необхідність поступового освоєння нових територій. Лише наприкінці VIII ст. стають помітними якісні зміни в землеробстві, викликані збільшенням народонаселення та поліпшенням кліматичних умов. У господарстві слов'ян намітився перехід до інтенсивних форм землекористування. Зменшився термін перебування ділянок під перелогою та поступово утверджувалась двопільна система рільництва, щоправда, при збереженні певного значення перелоги та підсіки.

У другій чверті І тис. спостерігаються помітні зрушення в агротехнічному арсеналі давніх слов'ян, зокрема, набули поширення залізні наральники й подекуди чересла, мотики, оковки лопат, коси. Для переробляння зерна використовували ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. У населення Нижнього Подніпров'я набувають поширення круглі жорна римського типу.

Найбільш разючі зміни в складі та якісних характеристиках сільськогосподарського інвентарю східних слов'ян сталися в останній чверті І тис. У цей час у них широко розповсюджуються знаряддя, що були перед тим характерні лише для Подунав'я та Балкан. Зокрема, удосконалюються рала, які тепер складаються з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками. Використання таких рал дало змогу значно глибше підрізати шар ґрунту, а це істотно підвищувало врожайність лану. Для збирання урожаю застосували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що своєю формою та характеристиками наближувались до сучасних.

Розвиток тваринництва у давніх слов'ян був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м'ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовни, шкіри тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит).

Тваринництво забезпечувало землеробів також тягловою силою та засобами пересування.

Особливе місце у виробничій діяльності слов'янських племен посідали виробництво та обробляння заліза. Ще до появи на історичній арені слов'ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й досягли неабияких результатів. Тепер же розвиток металургії більшою мірою залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробляння металу, а насамперед від зростання його значення в побуті та трудовій діяльності населення.

Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту господарської діяльності, адже передбачало об'єднання процесів видобутку руди. її підготовки до плавлення, отримання металу та його наступне обробляння.

Значних успіхів у оброблянні заліза було досягнуто в останній чверті І тис, свідченням чому є, зокрема, знахідки, виявлені на стоянці Лука-Райковснька на Правобережжі. Тепер майстри значно ширше застосовували такі складні технологічні прийоми, як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу тощо.

Одночасно з розвитком мсталообробляння, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення слов'ян. Цс, природно, гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза, срібло траплялося значно рідше, а золото - лише в поодиноких випадках.

У своєму соціальному розвиткові на момент виходу слов'ян на історичну арену вони перебували на такому етапі, який в науці отримав визначення простого вождівства або чіфдома. Чіфдом - це така первісна форма соціальної організації, притаманна на певному етапі розвитку багатьом народам світу, основною функцією якої є розподіл надлишкової продукції. Суть її механізму полягає втому, що члени общини, які приносили найбільшу частку продукції для розподілу, значно підвищували свій престиж серед інших членів роду. Саме з них. як правило, й обирали лідера, якому доручали проведення перерозподілу надлишкової продукції в рамках характерного для вождівства феномена - влади-власності. Особистий престиж лідера часто-густо підвищував й престиж представленої ним генеалогічної лінії.

До кристалізації протидержавних утворень у східних слов'ян об'єктивно підштовхували зовнішні вторгнення - постійні переміщення по їхній території кочових племен, а також експансія германських племен. Підкорення одних простих вождівств іншими або їх об'єднання перед наростанням зовнішньої загрози призводили до ускладнення структури чіфдому, який з часом еволюціонував у складне вождівство, а надалі став державою.

Важливими перехідними ланками від простого вождівства до державних утворень виступали так звані "гнізда-общини", в яких формуються свої центри - спочатку це були селища з ознаками розвитку ремесла, а згодом у них починали складатися адміністративні структури й вони еволюціонували в міста. Державність же виникала тоді, коли з'являлася більш-менш значна кількість таких центрів, які можна було використати для утвердження влади над аморфною масою общинників.

Уже в структурах чіфдому сформувалася певна соціальна ієрархія, яка згодом стала основою формування феодальної соціально-політичної структури. Вона включала до себе старійшин родів, над якими панували князі окремих племен, а над тими - князі племінних об'єднань, глави глав.

Серед слов'ян панувало язичництво. Воно пройшло кілька етапів, в результаті яких досягалася більша концептуальна завершеність і відбулося ускладнення системи світосприйняття. Так, спочатку слов'яни приносили жертви злим і добрим духам (упирям та берегиням). Пізніше розвинувся культ Роду іі рожаниць, божеств родючості, який був тісно пов'язаний із життєво важливими стихіями - сонцем, водою, дощем. Ще пізніше на перше місце висунувся культ бога громовиці Перуна. Культ Перуна склався досить пізно - на етапі формування дружинного, військового стану суспільства. Перун сприймався не лише як бог громовиці, а й війни та зброї. Одночасно з культом Перуна розвивалися й інші культи - небесних богів Сварога і Стрибога, піднебесного простору - Даждьбога, підземного царства Велеса, Рода, Мокоші.

Давні слов'яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними божествами, - лісовиками, лещуками, водяними, поляницями, русалками тощо. Існували й культи священних гаїв, озер, окремих дерев і криниць.

Давні слов'яни були вогнепоклонниками та шанували культ Сонця. Саме цим зумовлений характер їхньої поховальної обрядовості, в якій домінуюче місце посідав обряд спалення тіла покійника і поховання його праху поза місцем спалення. Обряд спалення був тісно пов'язаний з вірою у священну силу вогню, який очищав грішних покійників та відкривав їм через цей обряд шлях до царства світла й вічного спокою. Пройшовши вогняне очищення, покійник ставав недосяжним для злих сил.

Соціальний розвиток слов'ян позначався і на еволюції їхнього релігійного світосприйняття. На етапі формування племінних та міжплемінних союзів з'являються умови для перетворення місцевих культів на загальноплемінні. Археологічні дослідження культурних шарів IX-X ст. засвідчують появу міжплемінних святилищ, покликаних підвести ідеологічне підґрунтя процесам політичної консолідації.