1

Вперше термін «ІВ» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі (Charles Woodbury), суддя Окружного суду штату Массачусетс. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон (Alfred Nion) у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs» («Цивільні права авторів, артистів та винахідників»), що був вперше опублікований у 1846 році.

Справжня історія терміну почалася у 1967 році, після створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Вона доклала багато зусиль для світового визнання для закріплення терміну, який є ключовою складовою частиною її назви.

Запровадження у правничій термінології терміну «ІВ» збіглось із переходом від розуміння авторського права та патентів, як суспільного блага до їх розуміння як «власності», тобто непорушного права власника. Такий перехід спричинив поширення таких термінів як «крадіжка» або «піратство» на порушення авторського або патентного права, а також на виникнення ініціатив у напрямку розширення сфери дії законодавства у цій галузі.

Багато супротивників концепції ІВ, особливо прихильники відкритого програмного забезпечення та вільної культури, називають її «інтелектуальною монополією» або «інтелектуальним протекціонізмом». На думку цих людей, законодавство у сфері ІВ у його сучасному розумінні приносить більше суспільної шкоди аніж користі. Одним з найвідоміших опонентів ІВ є Річард Столмен, автор GNU.

ІВ у її сучасному розумінні базується на факті першого опублікування або реєстрації. Такий підхід нехтує той факт, що одна і та сама ідея, а також механізм втілення цієї ідеї, можуть виникнути одночасно в декількох людей. Відомим прикладом є історія про те, як Нікола Тесла та Томас Едісон одночасно дослідили низку електричних феноменів.

Авторське право з'явилося в Росії лише на початку XIX ст. у досить своєрідній формі — у Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 p., в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже у законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як «майно благонабуте», а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857 р.) цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право, який досить детально регулював авторські відносини. Цим законом права автора були істотно врізані.

У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, що регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 р. були прийняті «Основи авторського права» як загальносоюзний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 pp. не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні у цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. «Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів».

Багато положень з «Основ авторського права» були згодом перенесені в українське законодавство про авторське право. Проте термін дії авторського права після смерті автора було скорочено до 25 років, а в Основах авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. авторське право мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів, на які поширювалось авторське право (як союзного, так і республіканського законодавства), і діяли аж до другої кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон від 6 лютого 1929 р.

Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р. авторське право включив повністю. Йому присвячено IV розділ, що складається із 41 статті (ст. 475-516 ЦК РРФСР).

ЦК УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р.1 також містить розділ IV «Авторське право», що складається із 44 статей (ст. 472—516 ЦК УРСР). Після прийняття ЦК було прийнято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін. Звичайно, до розділу IV цього Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень, але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України «Про авторське право і суміжні права», прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.2 Згодом було прийнято також ряд нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» від 18 листопада 1994 р. № 784 та «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва» від 18 липня 1995 р. № 532. Верховна Рада України 31 травня 1995 р. прийняла Закон України «Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям Закону України «Про авторське право і суміжні права» до ЦК УРСР були внесені відповідні зміни.

Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного авторського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковане у 1929 p., українським вважалося формально, бо воно було точною копією російського авторського права.

Приблизно так само розвивалось і право на винаходи, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, Що встановлював загальні правила про видачу привілеїв на винаходи в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 p., опублікований під назвою «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах»3. За цим Законом видача привілеїв мала факультативний характер, і держава не зобов'язана була надавати привілей при наявності в пропозиції певних ознак. Строк привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10 років. У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р. Проте за обома цими законами привілеї видавались на розсуд керівництва.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від 30 березня 1870 p., що використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, внаслідок якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 років і міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторське свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбанням держави. Наступним етапом був Закон про патенти на винаходи (1924 р.)2. У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, що став обов'язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавство про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості.

Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 p., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення.

Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а також визнано новий об'єкт правової охорони — технічні удосконалення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 p., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення. Це Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р.2, за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р.3 Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР «Про винаходи в СРСР»4. Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід — товаром з усіма наслідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 p., але через фактичний розпад СРСР він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце — його основні положення були сприйняті законодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси ринкового характеру.

Рішенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності у 2001 році встановлено, що 26 квітня щорічно святкується Всесвітній день інтелектуальної власності.

Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, прийнятою 14 липня 1967 року, вперше на законодавчому рівні було закріплено поняття “інтелектуальна власність”.

Остаточно термін “інтелектуальна власність" у сучасне українське законодавство було впроваджено після прийняття у 1996 році Конституції України.

Хоча у стаття 41 КУ, яка закріплює свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, які виникають з огляду на різні види інтелектуальної діяльності, не розкрито зміст зазначеного поняття, у ній підкреслено, що “інтелектуальна власність" охороняється законом [2].

Узагальнене законодавче поняття інтелектуальної власності закріплено у статті 418 ЦК України, відповідно до якої під інтелектуальною власністю розуміють право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом [3].

Трактування терміна “інтелектуальна власність" у сучасній юридичній науці характеризується існуванням, конкуренцією та поєднанням різних теоретичних концепцій інтелектуальної власності. Представниками провідних наукових шкіл наведено чимало класифікацій теорій права інтелектуальної власності, кожна з яких має як переваги, так і недоліки. Так, В.Д. Базилевич виокремлює у сучасній дискусії щодо права інтелектуальної власності теорію права власності, теорію особистих прав, теорію інтелектуальних прав.

1

Батьківщиною інтелектуальної власності (не терміну “інтелектуальна власність”) небезпідставно вважається Англія. Так ще в 1567 р. Єлизавета видала якомусь Гастінгсу привілею на виключне право торгувати особливою тканиною (“ he chould have the sole trade”.Чуть пізніше була видана привілея Гумфрею на інструмент для виплавки свинцю. З часом таких привілеїв видано значну кількість як суверенами так і тими особами яким такі права у свій час були даровані (монахам, церкві) що привело до зловживань внаслідок чого привілеї видавались не залежно від того заслуговувала того особа чи ні. Тому в 1601 р. більшість шкідливих монополій було відмінено. В Англії вперше були прийняті авторський та патентний закони. Так в 1623 р. за короля Якова Стюарта був прийнятий “Статут про монополії” яким проголошено виключне і незалежне від волі короля право кожного, хто створить та застосує технічну новинку, монопольно користуватися на протязі 14 років вигодами та перевагами з нього. Втім, А.Пилипенко критикував тезу про те, що ніби цей закон став прообразом сучасних патентних законів. Він вказував що згадування виключних прав, які засновані на привілеї є лише чисто зовнішнім явищем, яке суттєво не вплинуло на еволюцію принципів. В 1710 р. там же з’явився і перший авторський закон, більше відомий за назвою “Статут королеви Анни”. Ним автору надавалось виключне право на опублікування твору на протязі 14 років з моменту його створення з можливістю пролонгації такого права за життя автора ще на 14 років. Отже в праві Великобританії робився наголос на виключне право монопольного використання тих переваг які надає новинка. В свою чергу це призводило до можливості отримувати за визначений законом термін прибуток. З огляду на це ми не можемо погодитися на ігнорування ролі англійського законодавства у становлені права інтелектуальної власності. Воно там почало власне формуватися як право, хай навіть не зовсім послідовне й забезпечене але це вже було виключне право монопольного використання переваг новинки.

Але поява самого терміну “інтелектуальна власність” (propriete intelligent) приходиться на кінець ХУШ ст. з позицій пропріетарного підходу у французьському законодавстві до авторського і патентного права як прояву теорії природного права обґрунтованого на той час в роботах французських філософів просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Руссо). Згідно з нею право творця твору є його невід’ємним природним правом, що виникає із сутності творчої діяльності і “существует независимо от признания этого права государством”. Таке саме у Франції 7 січня 1791 р. було прийнято патентний закон, що рядом авторів визнається початком патентного права. Безумовно, що цей закон був прогресивнішим і більш детально регламентував відносини що виникали внаслідок створення винаходу. Але не дивлячись на те що він виходив з права на об’єкт – винахід й започаткував так звану пропрієтарну теорію права інтелектуальної власності все таки недооцінювати законодавство Великобританії було б помилкою.

Перехід до авторського та патентного права як власності отримав найбільше поширення в ХІХ віці з прийняттям у більшості Європейських країн авторських та патентних законів котрими права творців досягнень в галузі літератури, мистецтва та науки, а більше технічної творчості були прирівнені до права власності. Принагідно замітимо, що витоки джерел такого розуміння були не юристи, а творча і перш за все технічна інтелігенція. Вони виходили з економічної цінності новинки і того економічного ефекту який вона могла надати, навіть і у тому разі коли винагорода була лише за факт створення новинки. Більш того такі результати відносились до рухомого майна.

Як на наш погляд, визначну роль в цьому відіграла і сама Франція, яка стала центром новел в Європі і своєрідною законодавцею моди на правові стандарт – підходи до регламентації відносин. Відповідно передові ідеї проводились в французьких, а потім і інших університетах і особливо в тих країнах, що тільки ставали на шлях просвітительства.

Не пасла задніх в цьому і Російська імперія, що пояснюється тим, що дозріли умови для допуску в економічний обіг творів літератури та мистецтва та науково технічних досягнень. Йдучи вслід за просвещенной Європою, розвиваючи свою промисловість та маючи потужну й визнану у світі літературу, Росія теж потребувала відповідного законодавства. Загальновідомо, що першим в Росії хто отримав професійний гонорар за опублікований твір був О.С.Пушкін. За видання поеми “Руслан та Людмила” в 1820 йому була виплачена авторська винагорода.

Як відомо, першим в Росії законом про інтелектуальну власність був Закон “О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах” проголошений маніфестом императора Олександра в 1812 р. В ньому вперше законодавчо було визначено, що винахід як власність належить його володільцю, що має виключне право використовувати винахід самому и на оплатній основі передавати таке право іншим особам. Отже російське законодавство визначально стояло сугубо на теорії пропрієтарної власності й розглядало результат творчої діяльності як об’єкт права власності.

В російській цивілістиці нематеріальність винаходу була обгрунтована А.Пилипенко, який виходив з того: “Сущность изобретения не исчерпывается теми материальными предметами, в коих оно воплощено” и “Изобретение всегда невещественно”, а в тих правових можливостях, що надавалися їх автору. Наприклад в королівство обох Сицілій законом 1810 р. було встановлено що власники патентів будуть мати право відкривати на всій території держави такі заклади, які будуть призначатися для експлуатації запатентованих винаходів. Австрійський закон 1832 р. в ст.10 теж виходив з того, що патентоволоділець має право відкривати майстерні і здійснювати роботи, що необхідні для розробки предмету його привілеї у всіх тих наших країнах, яким обов’язків наш закон – засновувати склади і заклади для виготовлення і продажу запатентованого продукту. Тож можемо лише констатувати, що патентоволодільцю надавалося право комерційно використовувати свій винахід спочатку як ідею а також і як продукт.

Для того щоб в подальшому аналізувати існуючі в науці підходи щодо інтелектуальної власності слід визначитися і методологічних підходах поняття права інтелектуальної власності. В основному концептуально попередники і законодавці виходять з двох основних теорій: пропрієтарної власності та виключних прав (органічної теорії).

В літературі також в більшій мірі виходять з теорії виключних прав. Тому стосовно права інтелектуальної власності виділяють теорію особистого права, деліктну, рентну, договірну, персональну, теорію права нематеріальних благ. Але найбільше отримала розповсюдження пропріє тарна теорія.

12

Трактування терміна “інтелектуальна власність" у сучасній юридичній науці характеризується існуванням, конкуренцією та поєднанням різних теоретичних концепцій інтелектуальної власності. Представниками провідних наукових шкіл наведено чимало класифікацій теорій права інтелектуальної власності, кожна з яких має як переваги, так і недоліки. Так, В.Д. Базилевич виокремлює у сучасній дискусії щодо права інтелектуальної власності теорію права власності, теорію особистих прав, теорію інтелектуальних прав [4, с.116-117].

У своїй монографії “Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект” відомий цивіліст Р.Б. Шишка всі теорії поділяє на певні групи суб’єктивних прав:

1. Теорія виключних прав, яка відносить права автора до суб’єктивних прав, що полягають у можливості використання будь-яким не забороненим законом способом результату інтелектуальної діяльності й у сукупності специфічних особистих немайнових прав, пов’язаних зі створенням творчого результату.

2. Концепція інтелектуальної власності, що відносить сукупність досліджуваних нами прав до класу речових.

3. Теорія особистості, що розміщує права автора переважно у класі особистих.

4. Теорія інтелектуальних прав, що називає авторські та патентні права правами особливого роду (sui generis), що заходяться за межами класичного розподілу цивільних прав на речові, зобов’язальні й особисті [5, с.126].

Як відомо, на сьогодні у світовій цивілістичній науці переважають дві концепції інтелектуальної власності: концепція виключних прав і концепція пропрієтарної власності.

13

ДОГОВІРНА Різновидом пропрієтарної теорії стала так звана договірна теорія права інтелектуальної власності, представники якої виходять з того, що патен є своєрідним договором між суспільством та винахідником на основі якого винахідник передає свій винахід а взамін отримує монополію (виключне право) на використання запатентованого винаходу. Той же П.Розенберг відмічає “Изобретатель совершает своего рода фаустовскую сделку с сувереном: взамен секретной, скрытой от других, возможно навеки, информации он получает эффективные права. Хотя один из судов США и пытался провести различие между понятиями патента как документа о предоставлении прав и как договора, все же подавляющее число специалистов считают, что патент в значительной степени является договором; несмотря на то, что в самом патенте и не содержится ясно выраженных условий договора между владельцем патента и сувереном. Такие условия подразумеваются в патентном законодательстве”.

Таким чином представники цієї теорії виходили з того, що ідея є власністю винахідника і для того щоб він міг цю ідею використовувати особисто він укладає із суспільством договір за яким зобов’язується відкрити свій секрет, а взамін отримує право монопольного використання. Отже й патент є відображенням встановлення цих відносин і в такій якості є своєрідним договором між суспільством в особі держави і винахідником. В результаті такого договору суспільство отримає нові знання, які збагачують науку і техніку, а винахідник отримує монополію на винахід і можливість компенсувати витрати на створення результату творчої діяльності.

В той же час варто звернути увагу, що патент не відповідає ознакам договору. Якщо слідувати такій логіці, то будь який правоустановчий документ може бути визнани й договором. Але це ж не так. До того ж зовсім не ясно як ця теорія працює стосовно авторського права. До того ж з ускладненням механізму розробки новинок особистість винахідника в сучасних умовах ніби розчиняється в венчурних колективах.

ДЕЛІКТНА З часом для більшості теоретиків права стало ясно неприйнятність пошуку аналогів інтелектуальної власності в правових системах древніх, особливо римського права і не перспективність моделювання законодавства про інтелектуальну власність на основі цих підходів. Увагу дослідників привернули контрафакти – порушення прав інтелектуальної власності, а законодавця як і сьогодні все більше турбували проблеми захисту майнових прав. Тому на противагу від абсолютних відносин стосовно приналежності прав авторам методологічний підхід звівся до зворотнього, а саме механізму і наслідків порушення цих прав. В результаті появилася так звана деліктна доктрина інтелектуальної власності, зачинателем якої вважається Jolli. Якщо контра факт є різновидом кражі, а вс е регламентується законом то ніякого авторського права нема, а є лише делікт, рефлекторна дія якого кристалізується в захисті авторів. Тому А.А.Пиленко справедливо зауважив, що автор із правильної посилки виводить неправильний висновок. Авторське права не обмежується лише визначенням деліктів (конрафактів) та їх наслідків. Більша частина норм авторського права присвячені позитивному регулюванню відносин шляхом встановленні правового режиму його об’єктів та правового становища суб’єктів. Єдине, що заслуговує уваги з огляду на наше дослідження це на тому, що основна ідея авторського права і його позитивне регулювання полягає у забороні контрафакції.

РЕНТНА Внаслідок подальших спроб віднайти сутність права інтелектуальної власності виникла й так звана рентна конструкція, яка мало була пов’язана із раніше нами розглянутими. Єдине що її повязувало із попередніми це облігаторна конструкція авторського права. Замітимо, що спочатку ця конструкція і захиств в авторському праві повязувався з книгами де книга розглядалась як opera, а інші витвори образотворчого мистецтва – opus, який може бути вільно відтворений. З часом виникла необхідність надати правовий захист й витворам останнього. З розширенням кола обороноздатних об’єктів стали проводитися паралелі в правах їх творців і була проведена аналогія між автором і винахідником. Навіть проводились спроби співставити книга із винаходами. З огляду на фігури можливих порушників прав були виділені контрафактор в авторському праві і імітатор в праві промислової власності і зроблено висновок, що останній не настільки є небезпечний винахіднику як контрафактор. Замітимо, що на сьогодні це втратило своє значення.

Найбільш яскравий прихильник і автор рентної теорії виходив з тог, що авторське право є штучно чтворена монополія, що забезпечує автору ренту, прибуток. Сам автор розглядається як кваліфікований працівник винагорода за роботу якого не може вкладатися в загальноприйняті схеми, що спонукало до побудови конструкції штучної монополії за допомогою якої з публіки безперешкодно можна збирати ренту. Достатньо нагадати, що рента розглядалася як періодичні платежі що отримуються з капіталу чи майна без необхідності безпосереднього заняття підприємництвом.

Кваліфікованим працівником є й винахідник, але автор прийшов до висновку, що вони не потребують штучної монополії внаслідок того що відтворення винаходу потребує витрат. А.А.Пиленко вказав на суперечливі моменти згаданої теорії і відніс її до області квазікурйозів.

В тій же Німеччині та Австрії деякі вчені схилялися до того, що патенти та облігаторсний захист надається не на правовій підставі, а по політичним принципам. Сам захист був факультативним. Більш того є цікавою та обставина, що навіть патентне право викладалося в курсах поліцейського права, а не цивільного.

14

На основі теорії природного права і теорії промислової власності Колером була розроблена так звана нематеріальна (імматеріальна) теорія інтелектуальної власності, що була поширена наприкінці ХІХ століття. Її автор виходив з того, що при створені творчого результату (винаходу) його автор ніби вкладає в нього частину самого себе. Тому всякі посягання на винахід як результат творчої діяльності розглядається як зазіхання на особисті права творця. Саме право творця є комбінацією майнових і особових прав. Головний зміст майнового права винахідника полягає у праві виключного використання ідеї, а особового – право на авторство. Як зазначається іманентна теорія була певним кроком вперед у порівнянні з теорією природного права і теорією промислової власності.

Схожі теоретичні викладки слугували розробці теорії особового права, яка стосовно авторського права розвивалась в роботах Шмідта. Так він вважав що основою авторського права є те, що створений авторської працію витвір стає ніби частиною особистості самого автора, що в свою чергу дає підставу вважати особистою власністю автора. В подальшому це проповідував і відомив цивілістам Гірке.

15

Пропрієтарна теорія інтелектуальної власності

Щоб вияснити сутність пропрієтарної теорії інтелектуальної власності звернемося до її витоків та конструкції. Гносеологічно ця теорія вважається першою і домінуючою, хоча як видно з наведеного вище вона виникла в силу тодішньої легкої доступності бо будувалась на доволі знайомих і відпрацьованих постулатах права власності. Вона виходить із природнього розуміння права власності, а її представники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності із правом власності на матеріальні об’єкти.

Друга обставина, що сприяла становленню цієї теорії є перехід до облігаторного принципу видачі привілеїв на зміну прерогативному. Це принцип полягає в тому, що привілея видавалась на вимогу зацікавленої особи що проявилось у видачі облігаторних патентів.

Третя оставина – перехід від феодального суспільства до капіталістичного, що супроводжувалося відміною переважних прав знаті. Але стало ясно, що права які засновані на походженні і права, що базуються на створені результатів творчої діяльності зовсім різні за своєю природою, спямовапністю та наслідкам. Тому привілеї, що засновані на винаході стали близькими для ідеалів свободи і особливо економічної, а привілеї з походження навпаки не відповідали ні інтересам буржуазії ні інтересам робітників.

Нормативне вираження цієї теорії започатковане французькими законами про авторське право і про право на винаходи (патентним законом) від 7 січня 1791 р. в ст..й якого вказувалось що всякий винахід чи відкриття є власністю його автора. До речі й доктрину промислової власності повязують із іменем де Буфлеса, який в доповіді по проекту французького патентного закону заявив, що дерево, яке виросло в полі, менше належить своєму власнику, чим ідея – автору. На думку А.Пиленко ця теза принесла шкоду і надовго затримала науково-самостійну розробку патентного права і слугувала причиною для перебільшення практиків. Якщо зважити на історичний аспект доповіді де Буфлеса то стає зрозумілим смисл фрази: “Quelques partisants de la liberte indefinie croiront voir a nos principes des consequences dangereuses, et nous diront: quoi! dans un moment ou tout retentit du la liberte, ou tous les interens s’immolent d’eux memes a la liberte … vous venes nous proposer des genes et des contraintes!” ( тільки внаслідок помилки можна вживати в даній галузі ненависну назву привілея, так як існує величезна різниця    між гарантованим всякому винахіднику захистом і перевагою що надається фавориту, який отримав привілею (переклад Р.Б.). В подальш при оцінці впливу цієї доповіді на формування теорій інтелектуальної власності А.А Пиленко зауважив: “Не будь эта доктрина тенденциозной, т.е. не происходи она из страха, что иначе защитникам патентов придерся признать себя сторонниками нелиберальных монополий, - эта бессмысленная видумка не продержалась бы и двух лет”. Банальна заміна терміна “належить” на термін “власність” призвів до появи догми інтелектуальна власність, що прозвучало як “s’il exite pour un homme une veritable propriete, с’est sa pensee” (розставити артиклі). Тим самим на ідею була проголошена власність, що в подальшому потребувало визначення змісту правомочностей власника, способів охорони цієї власності чи правомочностей, правових форм переводу власності із статики в динаміку – передачі цієї власності іншим особам. Але основне було зроблене у нормі зазначеного закону яка встановлювала, що всякий винахід чи відкриття є власністю його автора.

Як зазначає І.А.Зенін ця теорія пішла гуляти по всім країнах і була розвинута в роботах Л.Шретера, М.Ланге, К.фон Врангеля.

Оскільки в ті часи література та мистецтво розвивались на основі революційного підйому значно швидше чим патентне право то скоро постало питання про необхідність поширення облігаторного підходу (принципу) і на витвори літератури, мистецтва, а потім і науки. Найбільше в цьому в силу німецької пунктуальності вдалося зробити в німецькому прав. При розробці концепцій німецького авторського права старались чітко встановити дві відправних тези: авторське право є право і воно може бути вмонтоване в рецептовані із римського права норми. Втім виявилося, що римське право такі правовідносини зовсім не регулювало. В основу концепції німецького авторського права були заложені підходи Канта який звів порушення прав авторів до контрафакта, а відповідальність за конрафакти до загальних канонів римського права. На основі цього в подальшому появилась так звана аналогістична конструкція авторського права. Один із її представників цього напрямку Фіхте вказував, що коли контрафактор діє від імені автора без доручення останнього то він відповідає перед автором за загальними началами римського права. Інший в результаті аналізу цієї конструкції зазначає що брати у співвітчизника плоди його старань – називається красти, а брати у вченого результат його таланту та багаторічної підготовки – “das kann unter keintn anderen Begriff gebracht werden” (переклад). Таким чином установленості механізму охорони цивільних та інших прав в римському праві слугували рецепції його положень в доктрину авторського права в руслі аналогістичної конструкції. Більш того, досконалість його механізму захисту власності і речових прав по суті сприяли механічному перенесенню в тогочасне авторське право.

Іншими словами за суб’єктом права власності на нетілесні об’єкти визнаються такі ж правомочності які належать власникам тілесних об’єктів: право володіння, право користування, право розпорядження.

Ця теорія проводиться в патентно-правових системах Великобританії, США, Франції. Як відзначає Р.Дюма “Одна из причин появления проприетарной конструкции авторского права заключалась в том реальном и для сегодняшнего времени обстоятельстве, что важнейшую роль в праве на произведения творчества играют имущественные элементы, прежде всего, право извлекать выгоду от использования продукта своего творческого труда”. Крім цього, така теорія в умовах домінування власності та як вже підкреслювалось доступності і характеристики її представників певний період задавольняла суспільні потреби. Тому й результати творчої діяльності (нематеріальні блага) зводилися до матеріальних зі всіма наступними кроками. Так. П.Розенберг, виходячи із змісту § 261 Закона про патенти США 1952 р. пропонував розглядати патент на винахід як рухоме майно і об’єкт промислової власності.

Пропрієтарна теорія мала і має як явоїх послідовників так і противників. С. І.Раєвич в книзі “Исключительные права. Право на товарные знаки, промышленные образцы, изобретения, авторское право” Л.1926 звернув увагу на психологічні корені теорії пропрієтарної власності. З при рівнянням виключних патентних прав до власності її сторонники старалися надати цим права властивість святості. Тобто право інтелектуальної власності таке ж святе і недоторкане як і право власності. Тому ми тільки можемо підтвердити слова А.Пиленко який писав: “...тот, кто говорит: “Патентное право есть собственность sui generis” в сущности еще не дал никакой конструкции, так как конструирование начинается лишь тогда, когда это sui generis будет разложено в виде точных юридических признаков”

16

З розвитком на основі теорії інтелектуальної власності теорії виключних прав у науці виникло питання про законодавче закріплення терміна “виключні права" замість терміна “інтелектуальна власність”. Превалювання теорії виключних прав властиво російській юридичній науці. Так, на думку сучасного російського науковця В.А. Дозорцева було б раціонально використовувати узагальнюючий термін “інтелектуальне право”, поряд з “виключними правами" [6, с.56]. У сусідній Республіці Білорусь розділ V Цивільного кодексу має назву “Виключні права на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальна власність)". Стаття 139 Цивільного Кодексу Республіки Білорусь свідчить про те, що у випадках і порядку, встановлених цим Кодексом та іншим законодавством, визнається виключне право (інтелектуальна власність) громадянина чи юридичної особи на охоронювані результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, здійснюваних робіт і послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування тощо [7, с.118]. Отже, як бачимо, у Республіці Білорусь також превалює теорія виключних прав, але не тільки у науці, її положення вже знайшли відображення і у законодавстві. Прихильником теорії виключних прав в українському науковому просторі є Р.Б. Шишка, який зазначає: “…інтелектуальною власністю слід вважати лише майнові права, які полягають у монопольному праві використовувати переваги новинки самому, на певний час заборонити це робити іншим особам чи надати їм це право за винагороду” [5, с.151].

Теорія виключних природних прав на наш погляд була заложена в законодавстві із самого початку бо заснована на привілеях як певному праві. Якщо привілей (від лат. Privilegium) розглядати як особливу перевагу, пільгу, що надана законом окремим особам, групам людей або певному станові, клану чи класу, то й майнові права засновані на факті приналежності результату творчої діяльності можуть розглядатися нами як їх різновид. Як свідчить історія саме представники творчих професій, а не тільки певні класи, наділялися привілеями від тих кому належали. Це й було у згаданих вище статутах, що й ми підкреслювали в буквальному та переносному сенсах.

Між тим привілеї були класовими, що надавались певній групі класу людей в силу їх походження, привілеї індивідуальні, які надавались в основному за заслуги перед державою чи монархами, та торгово-промислові привілеї.138 Власне і останні на нашу думку слугували прамоделями права інтелектуальної власності. Цікаво, що в Росії теж можна прослідити ці тенденції. Так в 1699 р. в Росії була видана привілея двом голландцям на вивіз ново виявленого товару – шерсті овеці. Тобто видана привілея на ідею промислового та торгового значення. В 1718 р. була видана привілея за родовище купоросної руди та будівництво заводів, де було вперше вжито термін “ежели будет изобретена руда в иных местах”. А.А. Пиленко в результаті свого екскурсу в історію російських привілей встановив, що першою привілеєю де по суті встановлені основні начала патентного права була просьба Купців Сухарева і Бєляєва на відкриття заводу з виготовлення фарб. В цьому проханні відзначено декілька основних моменти:

винахідник винаходів з того, що через привілеї він може отримати належне йому право на винагороду за потрачені зусилля;

винагорода може бути отримана лише за умови сприяння держави шляхом визнання виключного права на використання винаходу;

необхідно тримати в секреті винахід який може бути розголошений іншим особам.

В привілеї яка встановлена в 1751 р. для іншого винахідника красок Тавлєва заборонялось на протязі 30 років заводити подібні заводи іншим особам. В 1752 р. була видана привілея і професору Ломоносову на виробництво кольорового шкла, бісеру, стеклярусу та інших галантерейних речей. В якій також вказувалось, щоб Ломоносов міг віднайти за витрачену праву задоволення на 30 років іншим на заснування таких фабрик дозволів не давати. Але в подальшому видача привілеїв і монополій на винаходи видаються все менше і менше. Це милостиня, а не право.

Відзначимо, що в 1830 р. при обговоренн нового патентного закону Росії виходили з того що:

привілеї повинні видаватися як можна на менш короткий термін;

за видання привілей повинно стягуватися високе мито;

привілеї не можуть бути переуступлені компаніям на акціях;

вводиться обов’язкова експлуатація привілей;

вводиться попередній розгляд винаходів;

не поширюються привілеї на основні начала (принципи) або дії, без застосування їх до штучного предмету;

привілеї не видаються, якщо на один і той же винахід одночасно просять видати патент різні особи;

на привілеї ведуться реєстри з метою інформування публіки

Не дарма відмічається, що на кінецьХУІІІ століття коли відбувалось становлення патентного права панівними стали теорія виключних прав і теорія промислової власності, які були заложені в основу перших патентних законів Франції і США. Відповідно до цієї теорії право автора чи винахідника є невід’ємним, природним правом людини яке винакає внаслідок її духовної творчості. Відповідно таке право існує не залежно від того визнається і забезпечується воно від порушень державою чи ні. Видача патента лише є фактом підтвердження наявного у винахідника природного права .

Історія розвитку правового регулювання авторських прав повязана із безпрецедентним за своїм значенням кроком про відміну привілеїв, що традиційно надавались монархами за милостями та справедливостями видавникам та окремим авторам. Але для представників творчих професій такі привілеї все таки були збережені хоча й в урізаному по строкам та змісту виді. Так, в епоху французських буржуазних революцій було прийнято два уже згаданих нами законодавчих акти, що закріпили принципи правового регулювання інтелектуальної власності. Декрет ...........від 13-19 січня 1791 р. проголосив свободу театрів, що знаходяться під контролем муніципалітетів, визнав за авторами драматичних творів виключне право на театральну постановку на протязі всього життя автора та п’яти років після його смерті, а декрет.......від 19-24 липня 1793 р. одночасно надав авторам різного роду письмових творів, композиторам, художникам та графікам, що створюють картини або рисунки, виключне право продавати, передавати для продажу, поширювати свої твори на території Республіки, а також уступати повністю чи частково право власності на них. Відзначимо, що якщо перший декрет проголошував виключне право на певну дію, що органічно випливає з факту створення драматичного твору, то другий вже повязував виключне право із носієм. Тобто по суті справи автору надавалося право продавати свої твори як речі.

Теорія виключних прав в основному отримала свій розвиток в Німеччині. Її серцевину складає теза про те, що в основі виключного права покоїться заборонна функція, що дозволяє патентоволодільцю виключити третіх осіб із насанкційованого використання запатентованого винаходу. Це розглядалось як факультативне право. Тому й підкреслюється: “Следует считать (и таково единодушное мнение, высказанное в литературе), что исключительное право состоит в том, что его обладатель вправе запретить использование этого права любому третьему лицу”. До цього ми додамо, що належне особі суб’єктивне право теж є виключним. Навіть у тому разі коли володілець права інтелектуальної власності активно приймає заходи щодо заборони використання його ідеї у нього зостається виключне право передати ідею для комерційного використання іншим особам чи “покласти її під сукно”. Як на наш погляд ця теорія має теоретичним підгрунтям і теорію розмежування права власності на “тілесне майно” (матеріальний носій ідеї) і “безтілесне майно – ідею”. Тому визначально автор стояв на позиції, що при розгляді інтелектуальної власності необхідно виходити із тріади: ідея, її носій і інформація. Тому коли, “ объекты этих отношений не имеют материального субстрата, и по поводу их нельзя говорить, что ими можно владеть, пользоваться и распоряжаться подобно вещам. В силу этого, по нашему мнению, объектами данных правоотношений также правильно считать не сами эти блага, а права на них”.

На такій же позиції стоять й інші вчені-спеціалісти з права інтелектуальної власності. Так В.А.Дозорцев справедливо зауважує, що “исключительное право представляет собой вполне самостоятельную научную категорию, отдельную от права собственности, не укладывающуюся в традиционную систему римского права” “Смысл “исключительных прав” как правового института заключается в исскуственном перенесении на нематериальные объекты режима, установленного правом частной собственности для вещественных объектов (с необходимыми модификациями). “Исключительные права” даже получили название “интеллектуальная собственность”, а составные части именуются соответственно “промышленная собственность” и “литературная собственность”. А.П.Сергеев отмечает также, что в настоящее время никто не ставит под сомнение двойственную природу авторских и изобретательских прав ибо с одной стороны создателю творческого результата принадлежит право на его использование, которое имеет исключительный характер и может быть в передано другим лицам. С другой стороны автор обладает совокупностью личных неимущественных (моральных) прав, которые не могут отчуждаться от их обладателя в силу их природы.

Як пропрієтарна та і теорія виключних права мають своє яскраве закріплення в патенному праві, що відображається у формулі винаходу. Так німецька (логічна) формула винаходу відрізняється принципово від американської тим, що обсяг притязаний (?) визначає лише один пункт який поділяється на довідмінну і відмінну частини. Якщо перша містить відомі ознаки знання, то друга лише нові, ті що власне й відрізняють винахід від прототипа. Але разом у певному поєднанні (комбінаториці) вони дають нове якісне явище, в якому домінуючими є все таки ознаки відмінної частини. Звідси й обсяг повноважень володільця виключних патентних прав володільця: самому використати надані новим результатом творчої діяльності переваги у підприємницькій діяльності, надати таке право іншим особам, чи заборонити їх використання.

Отже, право є право! І це право повинно охоронятися всіма засобами всіма інститутами суспільства задля забезпечення законних прав та інтересів фізичної особи, створених нею (ними) юридичних осіб чи утворень без прав юридичної особи, держави. Така різновекторність охорони прав – реальність, яка передумовлюється комерційними інтересами до нових розробок, нових ідей. Ми виключаємо стратегічні інтереси щодо результатів творчої діяльності оскільки це царина не приватно-правового, а публічно-правового регулювання. Але варто зауважити, що у тих випадках коли право інтелектуальної власності порушується варто використовувати всі засоби охорони виключних прав авторів та володільців. Тим більше, що поява нових комунікацій та засобів поширення і відтворення інформації нас до цього спонукає.

Теорія інтелектуальної власності як права може бути універсальною і для цього на наш погляд на сьогодні є достатньо передумов.

Якщо виходити із гносеологічних коренів то привілеї сами й були виключним правом перших осіб.

Носій такого права мав особливий правовий статус який повязувався з часовими обмеженнями для стимулювання подальшого творчості і прогресу, особливо-науково-технічного і прогресивними системами сплати мита за підтримання обороноздатних об’єктів у монопольному стані.

Виключне право по суті являє собою певну монополію але засновані не на факті на основі пріоритету у створенні обороноздатного об’єкта в результаті особливого різновиду продуктивної праці – творчості. Але таке положення не працяє стосовно відкриття. Є особливо і навіть суперкваліфікована праця є відкриття як її результат але відсутні права інтелектуальної власності. Тоді виникає питання у чому є справа? У тій же монополії. Стосовно відкриття у автора виникають лише особисті немайнові права, а майнових прав у загальноприйнятому для всіх результатів творчості не виникає. Не виникає тому що саме відкриття – об’єктивні існуючі в матеріальному світі властивості, явища та закономірності, але невідомі до пори до часу. Віднайти їх сьогодні не так просто і вони є скоріше виключенням яке є рідкістю, потребує акумуляції величезних матеріальних, організаційних і інтелектуальних ресурсів, які не під силу слабкорозвитутим країнам.

Відкриття не має і не може мати товарної форми. Воно не може бути напряму застосоване у народному господарстві, а слугує базою для подальшого творчого процесу з переводу віднайдених властивостей, явищ та кономірностей у практичну площину – винаходи, корисні моделі, нові сорти рослин та породи тварин.

Таким чином інтелектуальною власністю слід вважати лише майнові права, які полягають у монопольному праві використовувати (комерційно експлуатувати ідею) переваги новинки самому, на певний час заборонити це робити іншим особам, чяи надати їх це право за винагороду.

19

Промислова власність — юридичний термін, що об'єднує у собі такі об'єкти інтелектуальної власності як: винаходи, корисні моделі, промислові зразки та топографії інтегральних мікросхем. Термін ПВ об'єднує у собі ті результати інтелектуальної діяльності, які пов'язані із винахідництвом та раціоналізаторською справою і не належать до об'єктів авторського права. Інколи до промислової власності відносять також засоби індивідуалізації, що потребують спеціальної реєстрації, такі як знаки для товарів та послуг або зазначення походження товарів.

Право промислової власності включає: 1) право на винахід; 2) право на корисну модель; 3) право на промисловий зразок; 4) право на знак для товарів і послуг; 5) право на раціоналізаторську пропозицію. Право на винахід - право, яке виникає у автора у зв'язку з технічним рішенням в будь-якій галузі суспільно корисної діяльності, є новим, має винахідницькій рівень і бути придатним для використання. Право на корисну модель - право, яке виникає у автора в зв'язку з новим конструктивним виконанням пристрою, який є промислово придатним.

Право промислової власності разом із авторським правом та суміжними правами утворюють систему права інтелектуальної власності. Однак ці дві підгалузі мають низку істотних відмінностей:

результати творчої діяльності, які прийнято називати промисловою власністю:

- наукові відкриття;

- винаходи та корисні моделі;

- промислові зразки;

- раціоналізаторські пропозиції;

- знаки для товарів та послуг;

- селекційні досягнення;

- нерозкрита інформація, у тому числі секрети виробництва тощо.

Право промислової власності — це сукупність норм, що регулюють майнові й особисті немайнові відносини, які виникають у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості, забезпечують правовий режим використання цих об'єктів та захист прав авторів і патентовласників.

До джерел права промислової власності належить Конституція (статті 41, 54), ЦК (глави 38—46), Закони України від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (в редакції Закону від 1 червня 2000 p.), від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг" (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.), від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.), міжнародні угоди, до яких приєдналася Україна — Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 p., Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. та ін.Науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання (ст. 457 ЦК).

Авторське право та суміжні права захищають зовнішнє вираження творчості, тобто конкретну форму вираження твору. Право промислової власності захищає форму реалізації ідеї. Наприклад, якщо ви винайшли новий спосіб приготування яєшні, і ваш спосіб є патентоздатним, ви зможете отримати патент на цей спосіб. При цьому право промислової власності охоронятиме сам спосіб — ви зможете подати судовий позов до будь-кого, хто використає запатентований вами спосіб, а авторське право охоронятиме текст вашого патенту або текст буклету із описом цього способу — наприклад, якщо спосіб ви розробили у співавторстві з вашим колегою по роботі, але текст буклету писали лише ви самі — авторське право дозволить вам заборонити колезі використовувати написаний вами текст буклету попри те, що він може бути одним із власників патенту.

Більшість об'єктів промислової власності потребують реєстрації у країні, де зацікавлена особа прагне отримати правовий захист, для того, аби особа, якій належать права на ці об'єкти, могла захищати свої інтереси посилаючись на положення національного законодавства. Авторське право не потребує виконання жодних формальностей збоку зацікавленої особи, включно із необхідністю реєстрації для того аби його об'єкти отримали юридичний захист збоку держави. Це, однак, не означає, що об'єкти авторського права можуть реєструватись на добровільних засадах із метою спростити процес доведення авторства у суді.

Незважаючи на наведені вище відмінності, авторське право, суміжні права та право промислової власності оперують спільними термінами (авторство, новизна, заборона несанкціонованого використання і т.і.) і мають спільні механізми реалізації і захисту прав.

23

Спільне в цивільно-правовому регулюванні відносин, пов'язаних з творчою діяльністю

Спільною істотною ознакою цих двох правових інститутів є те, що об'єктами авторських прав і прав промислової власності виступають саме результати творчої діяльності людини. Вони регулюють відносини, які складаються У зв'язку з творчою діяльністю людей. Ніяка інша діяльність не може бути предметом регулювання цих інститутів. Тому і в авторському праві, і в патентному законодавстві підкреслюється, що творцем може бути тільки людина. Тобто суб'єктом творчої діяльності може бути тільки людина або група (колектив) людей, а не організації (юридичні особи). Проте суб'єктами авторських відносин і відносин промислової власності (прав та обов'язків) можуть бути як громадяни, так юридичні особи. Суб'єктом авторських прав може бути, наприклад, кіностудія, телестудія, видавництво та інші юридичні особи. Суб'єктом прав промислової власності можуть бути підприємства будь-яких форм власності та інші юридичні особи.

Надання будь-якої технічної допомоги автору чи винахіднику (консультації, розрахунки, креслення, оформлення заявок тощо) не має творчого характеру і не відповідає поняттю "творчість", тому допомога такого роду не може вважатися творчим співавторством.

Не має творчого характеру і тому не вважається творчістю запозичення, перенесення і використання чужого, нехай навіть дуже позитивного досвіду, використання результату за ліцензією тощо.

Творчий характер діяльності означає передусім певну індивідуальність, тобто те, що відрізняє цю діяльність від інших.

Спільною рисою духовної і науково-технічної творчої діяльності є те, що кожна діяльність має завершитися певним результатом, об'єктивованим у певну матеріальну форму або зафіксованим на певному матеріальному носієві. Якщо творчий пошук не завершився певним результатом, то немає об'єкта правової охорони — немає що охороняти. Проте слід мати на увазі, що під правову охорону підпадає будь-який результат творчого пошуку, в тому числі й негативний, незалежно від його суспільної цінності.

Результати науково-технічної творчості мають бути реалізовані не просто в певну матеріальну форму (креслення, зразок опис тощо), а й у встановленому порядку визнані відповідним державним органом саме тим результатом, на досягнення якого був спрямований творчий пошук. Винахід має бути описаний у заявці чи відображений у кресленнях. Проте для надання йому правової охорони цього мало — він має бути кваліфікований відповідним відомством України як винахід. Без такого визнання і без державної реєстрації заявлена пропозиція не вважається винаходом, і їй не надається правова охорона.

Результати творчої діяльності, які охороняються авторським правом, спеціальної кваліфікації і державної реєстрації не потребують. Для одержання правової охорони таких результатів творчої діяльності досить надання їм певної матеріальної форми (рукопис, ноти, інші описи цього результату, завершена скульптура чи малюнок тощо).

Авторське право і право промислової власності єднає також те, що вони діють лише в межах України, тобто мають територіальний характер. Звідси один дуже істотний висновок — патент, виданий відповідним відомством України, має силу лише в межах України. Для того, щоб захистити патентні права українського винахідника в іншій державі, наприклад у Франції, необхідно цей же винахід запатентувати ще раз, але тепер уже у Франції. Без французького патенту винахід українського винахідника, який використовуватиметься у Франції з дозволу чи без дозволу винахідника, правового захисту у Франції не матиме.

Що стосується авторського права, то ст. 8 Закону про авторське право за громадянами України воно визнається і у тих випадках, коли їхні твори випущені в світ або перебувають у будь-якій об'єктивній формі на території іноземної держави. Проте цю норму не слід розуміти так, що авторські права громадянина України захищаються і в тій країні, де твір уперше випущений у світ або перебуває у будь-якій об'єктивній формі. Ця стаття лише проголошує норму, за якою авторські права громадянина України визнаються на території України і в тих випадках, коли твір випущений у світ уперше або перебуває в об'єктивній формі на території іноземної держави. Отже, зазначена стаття ніякою мірою не обмежує і не розширює територіального принципу дії авторського права. Питання захисту авторських прав громадян України на території іноземних держав актуальне й сьогодні. Зазначені права на території інших держав захищаються лише на основі двосторонніх договорів або міжнародних конвенцій. У решті випадків твори громадян України можуть використовуватися на території іноземних держав без спеціального на те дозволу і без виплати авторської винагороди.

Спільним у правовому регулюванні відносин, що пов'язані з творчою діяльністю, є також однакова дієздатність суб'єктів творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні громадяни, так і неповнолітні.

Варто підкреслити, що право на творчість не обмежене у віці і тому не збігається із загальною цивільною дієздатністю, яка відповідно до ст. 11 ЦК України настає по досягненні громадянином України 18-річного віку. У такому віці він має право вчиняти будь-які правові дії. Для створення твору літератури, мистецтва, промислового зразка чи для винаходу досягнення цього віку не вимагається. Відомо немало творів мистецтва, художньої літератури, досить цінних винаходів, оригінальних технічних пристроїв, авторами яких є діти. Результати їхньої творчої діяльності — об'єкти певних авторських прав і пільг.

Неповнолітні творці будь-яких творів літератури, мистецтва, об'єктів промислової власності наділяються тими самими правами, що й їхні повнолітні колеги. Вони мають право авторства, права на ім'я, на винагороду за використання їхніх творів чи об'єктів промислової власності та інші права та пільги. Розпоряджатися цими правами та пільгами неповнолітні автори можуть тільки в межах, встановлених ЦК України (статті 13 і 14).

Право авторства і право на ім'я виникають як у автора будь-якого твору літератури, науки і мистецтва, так і у автора винаходу чи будь-якого іншого об'єкта промислової власності, і при цьому незалежно від віку, про що йшлося вище. Кожний творець має право вважати себе автором свого винаходу чи іншого твору і вимагати цього від інших. Кожний автор має право випускати свій твір у світ або під власним іменем, або під псевдонімом, або анонімно. Творець об'єкта промислової власності має право просити, аби його витвору було присвоєно його ім'я чи спеціальна назва.

Автор результату творчої діяльності має право на винагороду за наявності підстави для її виплати. Такою підставою відповідно до чинного законодавства є тільки факт використання цього результату. За невикористаний твір чи винахід винагорода не виплачується. Використання будь-якого результату творчої діяльності, за загальним правилом, може мати місце лише на підставі договору. Позадоговірне використання таких об'єктів допускається лише у випадках, передбачених чинним законодавством.

У випадках, визначених законодавством, суб'єктом авторських прав і прав промислової власності може стати держава. Так, після закінчення строку дії авторського права твір стає надбанням суспільства. Винахідник може передати виключне право на використання винаходу державі та іншим юридичним особам.

24

Відмінності у цивільно-правовому регулюванні відносин, пов'язаних з творчою діяльністю

У цивільно-правовому регулюванні відносин, пов'язаних з творчою діяльністю, багато істотних відмінностей. Передусім це різні об'єкти відносин. Так, об'єктом авторських відносин є твори у галузі літератури, науки, мистецтва, зокрема стаття, монографія, дисертація, картина, музичний твір, скульптура, твір архітектури, фотографія.

Об'єкти промислової власності охороняє патентне законодавство. Питання про те, чи всі відносини, що виникають у сфері науково-технічної творчості, регулюються патентним законодавством, не безспірне. Скажімо, Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" 1993 p. передбачає правову охорону сортів у формі патенту, хоч новий сорт не можна назвати винаходом, проте це результат тривалого творчого пошуку. Науково-технічна інформація як результат науково-технічної творчості є об'єктом права власності, проте на неї не видаються правоохоронні документи.

Коло цивільно-правових відносин, що складаються у сфері науково-технічної діяльності і художньо-технічної творчості, досить широке. Воно охоплює відносини зі створення і використання винаходів, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, товарних знаків, корисних моделей, знаків обслуговування, нових сортів рослин, нових порід тварин і птиці, науково-технічної інформації, комплекс результатів творчої діяльності, що стосується електронно-обчислювальних машин тощо. Цей перелік невичерпний, він постійно поповнюється.

Відмінність об'єктів зумовлює особливості їх правової охорони. Для надання правової охорони об'єктам промислової власності чинне законодавство передбачає їх попередню кваліфікацію як таких і наступну державну реєстрацію. Лише після виконання цих процедур заявникам видаються правоохоронні документи у формі патентів або свідоцтв.

Отже, для одержання правової охорони об'єкта промислової власності необхідно подати заявку до патентного відомства України (або на підприємство, де зроблено раціоналізаторську пропозицію). Заявка має пройти належну експертизу, пропозиція — відповідну кваліфікацію. Після державної реєстрації авторові видається відповідний правоохоронний документ. Без здійснення зазначених операцій об'єкту промислової власності правова охорона не надається.

Об'єкти, що охороняються авторським правом, для одержання правової охорони не потребують подання спеціальної заявки, проведення експертизи і державної реєстрації. На результати духовної творчості правоохоронні документи не видаються. Для одержання правової охорони цих об'єктів досить надати їм об'єктивну матеріальну форму.

Істотною відмінністю цивільно-правової охорони результатів духовної і науково-технічної творчості є різні строки дії авторського і патентного права.

Права авторства, право на ім'я, право на недоторканність твору не обмежуються строком. Автор будь-якого твору науки, літератури і мистецтва чи об'єкта промислової .власності залишається таким незалежно від того, коли його створено. Права авторства охороняються вічно.

Право на ім'я також ніяким строком не обмежено. Як і право авторства, воно діє безстрокове. Різниця полягає лише в тому, що за авторським правом автор може випускати свій і твір у світ під власним іменем, під псевдонімом або анонімно. Що стосується об'єктів промислової власності, то автор має лише право просити присвоїти своєму витвору своє ім'я чи спеціальну назву.

Інші авторські права та права промислової власності обмежені певним строком дії. Так, Закон про авторське право у ст. 24 передбачає, що авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті, рахуючи з 1 січня року, який настає за роком смерті автора.

Чинним законодавством встановлено різні строки дії прав промислової власності для різних об'єктів промислової власності. Патенти на винаходи і нові сорти рослин діють протягом 20 років з дня надходження заявки до патентного відомства України. Патент на промисловий зразок видається на 10 років від дати надходження заявки. Проте патент на промисловий зразок може бути подовжений, але не більш як на п'ять наступних років. Свідоцтво на знак для товарів і послуг діє протягом 10 років від дати надходження заявки до патентного відомства і на прохання його власника дія свідоцтва може бути подовжена на наступні 10 років.

Авторське право, на яке чинне законодавство встановило певні строки його дії, зводиться до права на винагороду за використання твору чи об'єкта промислової власності. Автори результатів творчої діяльності мають право на винагороду, якщо зазначені результати будуть використані протягом строку дії авторського права. Так, письменник має право на винагороду, якщо твір використовується за його життя, а спадкоємці автора — в межах 50 років після його смерті. Винагорода за використання винаходу чи іншого об'єкта промислової власності виплачується за умови, що використання мало місце в межах строку дії патенту.

По закінченні строку дії авторського права чи права промислової власності твір чи об'єкт промислової власності стають суспільним надбанням і можуть використовуватися будь-ким без згоди автора і без виплати авторської винагороди.

Проте у спеціальній цивілістичній літературі жваво дискутується питання про правовий режим результату інтелектуальної діяльності. Справа у тому, що в законодавстві про інтелектуальну власність більшості країн світу на результати творчості визнається лише виключне право на використання. Патентоволоділець не має права власності на результат, що охороняється патентом, а лише виключне право використання цього результату. В той же час більшість держав визнає за творцем зазначеного результату саме право власності. Отже, питання постає так: чи є результат творчості об'єктом права власності, чи тільки об'єктом виключного права використання.

Цей дуалізм у правовій охороні результатів інтелектуальної діяльності відображений і в законодавстві України про інтелектуальну власність. Так, закони України "Про авторське право і суміжні права" і "Про охорону прав на сорти рослин" визнають за творцями своїх творів і селекційних досягнень та їх правонаступниками лише виключне право на використання. Закони про промислову власність України за творцями та їх правонаступниками визнають право власності з усіма наслідками, що з цього випливають. Визнання права власності на результати інтелектуальної діяльності визнає також Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 p..

У проекті ЦК України визнається лише виключне право на використання результатів інтелектуальної діяльності.

Отже, ця дискусія має не лише науково-теоретичне значення, а й чисто практичне. Не вдаючись глибоко в дану полеміку, зазначимо, що прихильники визнання лише виключного права доводять, що результатами інтелектуальної діяльності не можна володіти, бо ці результати не є матеріальними предметами. На це можна відповісти так: ст.41 Конституції України проголошує: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності".

28

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстрокове, якщо інше не встановлено законом. 2. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. 3. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

1. За загальним правилом, існування особистих немайнових прав інтелектуальної власності не обмежене якимось терміном, тобто, вони є чинними безстрокове. Але законом може бути встановлене інше. 2. На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст. 423 ЦК, де закріплено це правило, не встановлює конкретних термінів, лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст. 446 ЦК, яка передбачає, що, за загальним правилом, строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відраховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки (див. коментар до ст. 446 ЦК). Строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає п'ятдесят років (див. коментар до ст. 456 ЦК) 3. Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені і достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у законі.

29

Ст. 426 Використання об'єкта права інтелектуальної власності

Способи використання об'єкта права інтелектуальної власності визначаються цим Кодексом та іншим законом.

Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелек­туальної власності, може використовувати цей об'єкт на власний розсуд, з додержан­ням при цьому прав інших осіб.

Використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійсню­ється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта пра­ва інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом.

Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інте­лектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який уклада­ється з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

1. Коментована стаття визначає, що ЦК та інші спеціальні закони визначають способи використання об'єктів права інтелектуальної власності. Способи використання цих об'єк­тів можуть бути різними, але такими, які не порушують чинне законодавство. Закріплені у Конституції України правомочності суб'єкта права інтелектуальної влас­ності зумовлюють принцип свободи використання об'єкта інтелектуальної власності — безпосередньо або шляхом укладення договору. Відповідно до цього принципу суб'єкт права інтелектуальної власності має право укладати будь-які договори з приводу інтелек­туальної власності, використовувати цей об'єкт на власний розсуд з додержанням вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема, не порушувати права інших осіб.

2-3. Використання може здійснюватися з метою отримання винагороди та без такої, може бути на договірній та бездоговірній основі. Способи використання об'єкта права ін­телектуальної власності визначаються законом. Так, наприклад, відповідно до ст. 441 ЦК використання твору, що є об'єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом: опублікування, відтворення будь-яким способом у будь-якій формі, перекладу, переробки, адаптації, аранжування, включення складовою частиною до збірників, баз даних, антоло­гій, енциклопедій, публічного виконання, продажу, передання в найм (оренду), імпорту примірників, примірників перекладу, переробок тощо. Використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою за загальним правилом має здійснюватися з дозволу особи (особи, яка створила об'єкт інтелектуальної власності, уповноваженої нею особи, спадкоємців), яка має виключне право дозволяти ви­користання об'єкта права інтелектуальної власності. Законом можуть бути передбачені ви­падки правомірного використання об'єктів інтелектуальної власності без такого дозволу. Так, наприклад, ст. 444 ЦК передбачає, що твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою: як цитата з правомірно опубліковано­го твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора та в обсязі, виправданому поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному провадженні тощо. При цьому особа, яка використовує твір, зобов'я­зана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.

4. Дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності, як правило, прово­диться шляхом видачі ліцензії. Умови видачі ліцензії можуть бути визначені ліцензійним договором. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелек­туальної власності, може надати іншій особі письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Усні договори на використання об'єктів права інтелектуальної власності допускаються лише у випадках, передбачених ЦК чи іншим законом.

31

Стаття 432. Захист права інтелектуальної власності судом

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуаль­ної власності відповідно до ст. 16 цього Кодексу.

Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелекту­альної власності та збереження відповідних доказів;

зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в цивіль­ний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стяг­нення визначається судом відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

1. ЦК передбачає захист прав інтелектуальної власності у судовому порядку. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу (ст. 161 ЦК). Порушенням права інтелектуальної власності є вчинення будь-якою особою дій, які по­рушують особисті немайнові та майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності. Суб'єкт права інтелектуальної власності в разі порушення цього права може звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності. Отже, загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень встановле­ні ч. З ст. 418 ЦК, яка зазначає, що таке право є непорушним. Воно належить його володіль­цю як природне право, крім того це найбільш цінне надбання суспільства, тому ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Для суб'єкта права інтелектуальної власності існує можливість вимагати, щоб суд за­стосував такі загальні для всіх цивільних відносин способи захисту:

а) визнання права (визнання права інтелектуальної власності; визнання права викорис­

тання певного об'єкта права інтелектуальної власності);

б) визнання правочину недійсним (визнання недійсним ліцензійного договору);

в) припинення дій, які порушують право (припинення використання твору без згоди його автора);

г) відновлення становища, яке існувало до порушення права (вилучення та знищення незаконно виданого тиражу літературного твору);

д) примусове виконання обов'язку в натурі (вимога до видавця про виконання його обов'язку за договором про видання твору);

є) зміна правовідношення (зміна умов авторського договору на вимогу автора у вигляді реакції на порушення з боку видавця);

є) припинення правовідношення (дострокове розірвання ліцензійного договору у ви­падку його порушення);

ж) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

з) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

і) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд здійснює захист цивільних прав та інтересів й іншими способами, передбаченими законом. У випадках, передбачених законом, захист цивільних прав може здійснюватися відповідними державними органами або органами місцевого самоврядування. Державні органи та органи місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав шляхом скасування актів державних органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також іншими способами, визначеними законом. ЦК (ст. 19) передбачає самозахист цивільних прав. Особа має право на самозахист сво­їх прав від порушень і протиправних посягань. Самозахистом визнається застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися особою або ви­значатися законом, іншими правовими актами чи договором.

Які особливості судового захисту права інтелектуальної власності?

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом України та іншим законом. Всім авторам результатів інтелектуальної діяльності належать щодо них особисті немайнові та майнові права. Захист цих прав здійснюється нормами різних галузей права — кримінального, адміністративного, цивільного.

Проте найчастіше застосовують цивільно-правові засоби захисту права інтелектуальної власності. Порушення прав автора можуть бути пов'язані з порушенням його майнових інтересів або тільки особистих прав. Наприклад, випуск у З світ твору без імені автора, зі змінами, самовільно внесени-1 ми видавництвом, постановки драматичного твору зі змінами без схвалення автора, перекручення твору — все це порушення особистих прав без матеріальної шкоди. У таких і випадках автор має право вимагати здійснення заходів, не обхідних для задоволення його порушених інтересів.

Однак дуже часто порушення особистих прав автора завдає йому також майнових збитків (наприклад, використання промислового зразка без дозволу автора і без виплати 1 йому винагороди). Ввезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інтелектуальної власності, захищеного на території України, без дозволу суб'єктів права інтелектуальної власності, є порушенням цього права незалежно від того, чи ці об'єкти захищалися або захищатимуться в країнах їх походження. Вироби (товари) виготовлені з використанням об'єктів інтелектуальної власності та розповсюджені в межах України з порушенням права на них, є контрафактними.

Будь-яке порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену Цивільним кодексом України, законом чи договором.

Порушення права інтелектуальної власності тягне за собою обов'язок порушника відшкодування власнику завданих збитків. У зв'язку з цим кожній особі надається право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності. Способи захисту цих прав визначено ст. 16 Загальних положень Цивільного кодексу України.

У випадках та в порядку, встановлених законом, суд за заявою потерпілого може застосувати негайні заходи, спрямовані на запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів. Зокрема, до розгляду справи в суді він має право постановити рішення про заборону відповідачеві чи іншій особі, щодо якої є достатні підстави вважати, що вона є порушником права інтелектуальної власності, вчиняти певні дії (виробництво, відтворення, розповсюдження, а також транспортування, збереження або володіння з метою випуску в цивільний обіг виробів (товару), щодо яких припускається, що вони є контрафактними).

Суд має право постановити такі рішення:

• про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелектуальної власності;

• вилучення всієї партії виробів (товарів), щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також матеріалів і обладнання, призначених для їх виготовлення і розповсюдження;

• застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання права інтелектуальної власності (розмір такого стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення);

• опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо такого порушення.

Крім того, за наявності достатніх даних про вчинення злочину, за який відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна відповідальність, для забезпечення цивільного позову, суд може вжити заходи з накладення арешту:

а) на вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними;

б) матеріали та обладнання, призначені для виготовлення і використання таких виробів (товарів);

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна відповідальність.

Порушник права інтелектуальної власності зобов'язаний:

• задовольнити всі вимоги, що випливають із факту порушення права інтелектуальної власності;

• відшкодувати заподіяні порушенням збитки, включаючи втрачену вигоду;

• повернути суб'єктові права інтелектуальної власності, одержані внаслідок порушення доходи (прибутки) в повному обсязі;

• відшкодувати володільцеві права інтелектуальної власності моральну шкоду в розмірі, що визначається судом.

Особа, яка неправомірно використала засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг, зобов’язана знищити зображення індивідуалізації, усунути його з товару та його упаковки.

25

Який зміст суб'єктивного авторського права?

Відповідно до закону автору належать особисті немайнові і майнові права, що виникають зі створенням і використанням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. При цьому для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Авторське право виникає з моменту створення твору. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має авторське право і року першої публікації твору.

Автор або особа, яка має авторське право на твір, може зареєструвати це право в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права. Орган, який забезпечує державну реєстрацію, видає свідоцтва про реєстрацію прав автора на твір, включаючи правомочності особи на твір, факт і дату публікування твору, договорів, які засвідчують право автора на твір, складає і періодично видає каталог державної реєстрації. У разі виникнення спору, Державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція прав автора або особи, яка має виключну правомочність на твір, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Особистими немайновими правами автора є право на авторське ім'я, право авторства, право на обнародування твору і право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір (недоторканність твору).

Право на авторське ім'я дає авторові змогу випускати свій твір під власним ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно). Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора.

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець вправі називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора.

Право на обнародування твору — це дія, що робить твір доступним для публіки, якими б засобами це не досягалось. Його ще називають правом випуску твору у світ. Письмові твори (наукові, художні, музично-драматичні тощо) випускають у світ шляхом видання; твори образотворчого мистецтва -- шляхом їх показу на виставках, розміщення в музеях для загального огляду. Право першого опублікування твору належить самому авторові.

Право на недоторканність твору — це протидія будь-якому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. За чинними в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна зробити лише за згодою автора. Право автора на недоторканність полягає і в тому, що переклад твору іншою мовою з метою випуску у світ допускається лише за згодою автора або його правонаступників і на підставі договору. Переклад можливий лише за умови збереження цілісності та змісту твору.

Автору чи іншій особі, що має авторське право, належать майнові права. Майнові права інтелектуальної власності іноді називають виключним правом. Виключне право -право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір» не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за винятком випадків, встановлених іншим законом. Майновими правами інтелектуальної власності на твір є: право на використання твору; виключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання.

Закон надає автору чи іншій особі, що має авторське право, виключне право дозволяти або забороняти:

1. Відтворення творів, тобто виготовлення одного або більше примірників твору в будь-якій матеріальній формі.

2. Публічне виконання і публічне сповіщення творів. Публічне виконання — це подання творів, фонограм, виконань, передач, організацій мовлення шляхом декламації, співу, гри, танцю та іншим способом як у живому виконанні, так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по проводах), у місцях, де присутні чи можуть бути присутні особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих сім'ї.

Публічне сповіщення — це така передача в ефір чи по проводах зображення і (або) звуків твору, виконань фонограм, передач організацій мовлення, коли зазначені зображення чи звуки можуть бути сприйняті невизначеним колом осіб.

3. Публічний показ — це будь-яка демонстрація оригіналу або примірника творів, виконань, передач організацій мовлення безпосередньо або на екрані за допомогою телевізійного кадру, слайда, плівки (за винятком передачі в ефір по проводах) або за допомогою інших пристроїв чи процесів визначеному колу осіб.

4. Будь-яке повторне публічне сповіщення в ефірі чи по проводах уже переданих в ефір творів, якщо воно здійснюється іншою організацією. Зокрема, організація, вирішила передати в ефір чи по проводах той чи інший твір якщо він навіть уже був переданий, може це здійснити тільки з дозволу автора чи його правонаступників.

5. Переклади творів. Автор оригіналу може сам перекласти свій твір іншою мовою (авторський переклад). За наявності авторського перекладу, ніхто інший не може перекладати цей твір тією ж мовою без дозволу автора.

6. Переробка, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів. Будь-яка переробка твору, наприклад драматичного в розповідний чи навпаки, сценарного в розповідний чи навпаки, пристосування музичного твору до інших інструментів (аранжування) та будь-яка інша переробка твору може мати місце лише за згоди автора чи його правонаступників.

7. Розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження в інший спосіб або шляхом здавання в найм чи у прокат та іншої передачі до першого продажу примірників твору. Автор має невідчужуване право на одержання грошової суми у розмірі 5 % від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Зазначена сума сплачується продавцем оригіналу твору.

8. Здавання в найм після першого продажу, відчуження іншим способом примірників аудіовізуальних творів, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку читає машина. Тобто аудіовізуальний твір після його першого продажу може бути зданий у найм власником твору.

9. Імпорт примірників творів. Ввезення з-за кордону примірників твору для їх розповсюдження в Україні можливе лише за дозволом автора чи його правонаступників. Це правило має силу і тоді, коли твір за кордоном було видано чи розтиражовано з дозволу автора чи його правонаступників.

Зазначений перелік авторських майнових прав не є вичерпним. Автор має право дозволяти або забороняти використовувати свій твір й іншими способами.

Разом з тим закон певною мірою обмежує виключне право автора на використання твору. Дозволяється в окремих, визначених законом випадках, вільне використання творів без згоди автора і без виплати йому авторської винагороди та вільне використання твору без згоди автора, але з виплатою йому авторської винагороди. Наприклад, використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів; використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у виданнях, у передачах мовлення, або зображення навчального характеру; відтворення творів судового й адміністративного провадження та ін.

Допускається вільне відтворення одного примірника твору репрографічним способом бібліотеками та архівами для власних потреб. Допускається також без згоди автора чи іншої особи, що має авторське право, вільне відтворення примірників твору для навчання. Детально регламентовано вільне відтворення комп'ютерних програм. Допускається відтворення виключно в особистих цілях творів, зафіксованих у звуко- та відеозаписах.

Зазначені обмеження майнових прав здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди нормальному використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

Право на авторську винагороду — це особливе майнове право автора чи іншої особи, що має авторське право.

Юридичними фактами, що породжують у автора право на винагороду, можуть бути:

• авторський договір (видавничий, постановчий, сценарний, художнього замовлення тощо);

• факт позадоговірного використання твору, коли не вимагається згода автора, але передбачена виплата авторської винагороди;

• неправомірне використання твору.

Винагорода, одержана автором чи іншою особою, яка авторське право, є, по суті, винагородою за працю, вкладену у створення твору. Вона може здійснюватися у вигляді одноразового платежу, у формі відрахувань (процентів) за кожний проданий примірник чи кожне використання твору або складатися зі змішаних платежів.

Розмір і порядок обчислення авторської винагороди за створення і використання твору визначаються в авторському договорі.

Іноземним авторам та їх правонаступникам, права яких підлягають охороні на території України, винагорода нараховується у розмірі та порядку, встановлених для українських авторів.

Кабінет Міністрів України може встановити мінімальні ставки авторської винагороди, що індексуються одночасно з індексацією мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до чинного законодавства авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Особисті немайнові права автора охороняються безстроково.

32

Конституція України

Частиною 1 статті 41 Конституції України передбачено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності.

Згідно з частиною 1 статті 54 Конституції, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Відповідно до частини 2 статті 54 Конституції, кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Цивільний кодекс

Цивільний кодекс України визначає поняття «право інтелектуальної власності», відображає його співвідношення з правом власності на річ, визначаються об'єкти, суб'єкти права, зміст майнових і особистих немайнових прав інтелектуальної власності, підстави їх виникнення, умови використання об'єктів інтелектуальної власності і передачі прав на них, визначаються наслідки порушення права інтелектуальної власності і способи судового захисту. Цивільний кодекс також дає перелік об'єктів права інтелектуальної власності. Цей перелік не є виключним.

Система джерел правового регулювання відносин, пов'язаних з охороною і використанням об'єктів інтелектуальної власності в Україні

Джерела права інтелектуальної власності в Україні

нормативно-правовий акт;

міжнародний нормативно-правовий договір;

правовий звичай;

Основні нормативні акти, які регулюють відносини у сфері інтелектуальної власності:

Конституція України;

Кодекси України: цивільний та ]господарський;

Закон України «Про авторське право і суміжні права»;

Закон України «Про видавничу справу»;

Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»;

Закон України «Про електронний цифровий підпис»;

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах»;

Закон України «Про інформаційні агентства»;

Закон України «Про інформацію»;

Закон України «Про кінематографію»;

Закон України «Про науково-технічну інформацію»;

Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу»;

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»;

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»;

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки»;

Закон України «Про охорону прав на сорти рослин»;

Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;

Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

Закон України «Про рекламу»;

Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»;

Закон України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України»;

Закон України «Про телебачення і радіомовлення»;

Міжнародні договори до яких приєдналась Україна:

Бернська конвенція (Паризький акт 1971 р.);

Римська конвенція 1961 р.;

Женевська конвенція 1974 р.;

Договір ВОІВ про авторське право;

Паризька конвенція, Стокгольмський акт;

Договір про патентну кооперацію 1970 р.;

Договір про патентне право 2000 р.;

Мадридська угода 1891 р.;

Мадридський протокол 1989 р.;

Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р.;

Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин;

Будапештський договір 1977 р.

Цивільний кодекс України присвячує питання захисту інтелектуальної власності Книгу четверту, глава 35-46, статті 418 — 508. ЦК надає роз'яснення таким поняттям як, інтелектуальна власність, об'єкти на суб'єкти права інтелектуальної власності, а також авторське право (глава 36), суміжні права (глава 37), наукове відкриття (глава 38), винахід, корисну модель та промисловий зразок (глава 39) тощо.

Авторське право і суміжні права в законодавстві України представлено в Законі України «Про авторське право і суміжні права» (від 11 липня 2001 р.). Закон ґрунтований на міжнародних нормах використання творів, враховує сучасні тенденції правового регулювання як традиційних, так і нових об'єктів авторського права — наприклад, комп'ютерних програм, баз даних. До мінімуму зведено випадки бездоговірного використання творів. Уперше передбачено охорону суміжних прав. Йдеться про охорону прав тих, хто доносить створене авторами до публіки: виконавців, виробників фонограм і відеограм, організацій телерадіомовлення.

Закон складається з шести розділів. Розділ І «Загальні положення» розкриває основні поняття, використані в Законі (ст. 1), склад українського законодавства про авторське право і суміжні права (ст. 2), визначає сферу дії Закону (ст. 3), повноваження установи у сфері охорони авторського права та суміжних прав (ст. 4), застосування правил міжнародного договору (ст. 5), а також права іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 6).

На розвиток законодавства України про авторське право та суміжні права, виконання міжнародних зобов'язань України щодо захисту інтересів осіб, які мають ці права, захист прав та інтересів осіб, які займаються розповсюдженням примірників об'єктів авторського права і суміжних прав, та споживачів спрямований Закон України від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних»- у редакції від 10 липня 2003 р.

Праву інтелектуальної власності присвячена ст. 9 Основ за-конодавства про культуру від 14 лютого 1992 р. Авторське право телерадіоорганізацій визначене в ст. 36 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення». Дотримання норм авторського права є обов'язком видавців згідно із Законом України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу справу». Відповідно до Закону України від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» держава гарантує профе¬сійний і соціальний захист членам творчих спілок, захист їхніх авторських прав. Відносини, що виникають у процесі виробництва і використання фільму як об'єкта авторського права, регулює Закон України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію». Авторському праву на твори архітектури присвячено розділ IV Закону України від 20 травня 1998 р. «Про архітектурну діяльність».

Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» складається з 10 розділів .

Розділ І «Загальні положення» містить визначення термінів (ст. 1), а також характеристику законодавства України про охорону прав на винаходи (корисні моделі) (ст. 2), повноважень Установи в галузі охорони прав на винаходи (корисні моделі) (ст. 3), міжнародних договорів (ст. 4), прав іноземних осіб та осіб без громадянства (ст. 5).

Розділ II «Правова охорона винаходів (корисних моделей)» містить положення про умови надання правової охорони (ст. 6) та умови патентоздатності винаходу (корисної моделі) (ст. 7).

Розділ III «Право на одержання патенту» охоплює права винахідника (ст. 8), роботодавця (ст. 9), правонаступника (ст. 10), першого заявника (ст. 11).

Розділ IV «Порядок одержання патенту», найбільший за обсягом (статті 12-27), містить детальні положення про заявку (ст. 12), дату подання заявки (ст. 13), міжнародну заявку (ст. 14), пріори-тет (ст. 15), експертизу заявки (ст. 16), відкликання заявки (ст. 17), перетворення заявки (ст. 18), конфіденційність заявки (ст. 19), тимчасову правову охорону (ст. 21), реєстрацію патенту (ст. 22), публікації про видачу патенту (ст. 23), оскарження рішення за заявкою (ст. 24), видачу патенту (ст. 25), перетворення деклараційного патенту (ст. 26), розсекречування секретного винаходу (корисної моделі) (ст. 27).

Розділ V «Права та обов'язки, що випливають з патенту» присвячений правам і обов'язкам, що випливають з патенту (статті 28 і 29), примусовому відчуженню прав на винахід (корисну модель) (ст. З0), діям, які не визнають порушенням прав (ст. 31). Розділ VI «Припинення дії патенту та визнання його недійсним» регламентує процедуру припинення дії патенту (ст. 32), визнання патенту недійсним (ст. 33).

Розділ VII «Захист прав» стосується випадків порушення прав володільця патенту (ст. 34), способів захисту прав (ст. 35). Розділі VIII «Заключні положення» містить статті, присвячені державному миту і зборам, патентуванню винаходу (корисної моделі) в іноземній державі (ст. 37), державному стимулюванню створення та використання винаходів (корисних моделей) (ст. 38). Окремі розділи присвячені перехідним положенням (розділ IX) та прикінцевим положенням (розділ X).

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» має таку саму структуру, що й Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», тому що їхні об'єкти мають багато спільного з погляду охорони прав на них. Недаремно в літературі можна зустріти пропозицію прийняти один Закон України «Про охорону прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки» . В Україні формується механізм правового регулювання відносин, пов'язаних із комерційними найменуваннями. Глава 43 ЦК присвячена праву інтелектуальної власності на комерційне найменування (статті 489—491).

Відповідно до ст. 489 ЦК правову охорону надають комерційному найменуванню, якщо воно допомагає вирізнити певну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо її справжньої діяльності.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи реєстрації, а також незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Відомості про комерційне найменування можуть бути внесені до реєстрів, порядок ведення яких встановлює закон. Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, а також послуг, які вони надають.

Згідно зі ст. 490 ЦК майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:

право на використання комерційного найменування;

право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, у тому числі забороняти таке використання;

інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передають іншій особі лише разом із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або з його відпо¬відною частиною. Як визначає ст. 491 ЦК, чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється в разі ліквідації юридичної особи та на інших підставах, встановлених законом.

Систему законодавства України про торговельні марки становлять:

Глава 44 «Право інтелектуальної власності на торговельну марку» (статті 492—500) цк;

Закон України від 15 грудня 1993 р. за № 3690-ХП «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» з наступними змінами та доповненнями;

інші інструкції та положення.

ЦК стосується поняття торговельної марки (ст. 492), суб'єктів права на торговельну марку (ст. 493), засвідчення права на торговельну марку (ст. 494), майнових прав на торговельну марку (ст. 495), строку чинності майнових прав на торговельну марку (ст. 496), дострокового припинення чинності майнових прав на торговельну марку (ст. 497), відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав на торговельну марку (ст. 498), визнання прав на торговельну марку недійсними (ст. 499), права попереднього користувача на торговельну марку (ст. 500).

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг в Україні.

В цілому система законодавства України у сфері інтелектуальної власності є досить наповнена, та враховує світовий досвід. Однак більшість Законів у Верховній Раді України з 2004 року не були переглянуті, і доопрацьовані з урахуванням тенденції до інтеграції України до ЄС.

+

КОНЦЕПЦІЯ розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009–2014 роки

33-38

61

Суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути також спадкоємці, інші фізичні і юридичні особи, до яких право інтелектуальної власності переходить згідно із законом чи договором, держава.

Спадкоємці можуть стати суб'єктами права інтелектуальної власності згідно із законом або заповітом. Лише Закон України «Про авторське право і суміжні права» (єдиний) містить статтю про спадкування авторських і суміжних прав у спадщину. Стаття 29 цього Закону «Перехід акторського права у спадщину» проголошує: «Майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті немайнові права автора». Разом з тим спадкоємці відповідно до цього Закону наділяються правом захищати авторство на твір, протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

Інші закони про інтелектуальну власність не містять норм про перехід майнових прав суб'єктів права інтелектуальної власності у спадщину, проте це зовсім не означає, що майнові права суб'єктів права інтелектуальної власності не можуть передаватися у спадщину. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» містить таку норму: «Власник патенту може передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником» (п. 6 ст. 28). Така сама норма міститься і в інших патентних законах. Деякі закони України про інтелектуальну власність не містять і таких норм. Не містить такої норми і ЦК України.

Із норми про те, що власник патенту може передавати свої майнові права іншим особам на підставі договору, випливає, що власник цих прав може ними розпорядитися будь-яким іншим чином. Отже, він може свої майнові права заповісти будь-якій іншій особі. Якщо ж такого розпорядження власника патенту (заповіту) немає, то ці права переходять до спадкоємців за законом.

Коло спадкоємців, до яких переходять майнові права власника патентів, визначається чинним цивільним законодавством.

Проте із цього загального правила є один виняток. Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» не визнає права власності (чи іншого виключного права) на зазначення походження товарів за суб'єктами, які цими правами користуються. Правом на одне і те саме зазначення походження товарів можуть користуватися декілька осіб. Об'єктом спадкування не може бути річ (об'єкт), що не є об'єктом права власності спадкодавця.

Відповідно до чинного законодавства України про інтелектуальну власність правонаступниками творців можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, які стають ними згідно з договором або законом. Так, Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить ст. 31 «Передача (відчуження) майнових прав суб'єктів авторського права». Наведена стаття проголошує, що майнові права можуть бути передані автором або іншою особою, яка має авторське право, іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором. Наведена норма все ж не містить відповіді на запитання, чи може автор або інша особа, якій належить авторське право, продати свої майнові права на твір іншій особі. У практиці такі випадки відомі.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» чітко й однозначно (п. 6 ст. 28) проголошує, що власник патенту може передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Такі норми містять й інші патентні закони України.

Отже будь-які результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, визнані товаром. Щодо цього товару можуть вчинятися будь-які цивільно-правові угоди. Тобто майнові права авторів на твори науки, літератури і мистецтва можуть бути об'єктом купівлі-продажу та інших цивільно-правових угод. Однією зі сторін у такій угоді може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка стає правонаступником творця будь-якого об'єкта інтелектуальної власності.

Правонаступником може бути й держава. За Законом України «Про авторське право і суміжні права» (ст. ЗО) твори після закінчення строку їх правової охорони стають надбанням суспільства. Це означає, що такі твори можуть бути використані будь-якою фізичною чи юридичною особою без будь-якого дозволу і без виплати винагороди за їх використання. Проте користувачі зобов'язані оберігати право авторства, право на ім'я, протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора.

Що ж слід розуміти під поняттям «суспільство»? У широкому значенні цього слова суспільство — це сукупність форм сумісної діяльності людей, що склалося історично. У вузькому — історично конкретний тип соціальної системи. Тобто, коли твір стає надбанням суспільства, то це означає, що авторське право на нього конкретної особи перестало існувати — воно перейшло до суспільства. Все ж найчастіше суб'єктом такого права стає держава. Такий висновок можна зробити з наступної норми (п. З ст. ЗО). Кабінетом Міністрів України можуть встановлюватися спеціальні відрахування до фондів творчих спілок України за використання на території України творів, що стали суспільним надбанням.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить поняття «інші особи, які мають авторське право». Якщо ці особи мають авторське право, то вони безперечно є суб'єктами авторського права. До цих осіб передусім належить роботодавець — він не є правонаступником автора. Закон наділяє його авторським правом за наявності певних умов.

Авторським правом наділені також у певній мірі особи, в яких воно виникло на підставі ліцензійного договору — ліцензіати. Вони також не є правонаступниками, але за договором мають певні авторські права.

Проте Закон містить й інше визначення особи, яка має авторське право і суміжні права. За визначенням це є автор або виконавець у разі, коли майновими правами володіє автор або виконавець, а також фізична або юридична особа, якій було передано майнові права. З цього визначення важко збагнути, хто є тією «іншою особою, яка має авторське право». Коли сам автор володіє своїми майновими правами, то його немає підстав вважати іншою особою, яка має авторське право. Якщо ж майнові права автора передані іншій особі, то це є не що інше як правонаступництво, адже майнові права можуть бути передані іншій особі лише за договором. Правонаступництвом у цивільному праві визнається перехід прав і обов'язків від однієї особи до іншої, у тому числі і за договором.

ЦК України (ст. 435) передбачає більш широке коло осіб, які можуть мати авторські права. До цього кола ЦК України відносить авторське право упорядників та інших складених творів, авторів похідних та колективних творів.

Авторське право належить авторові збірника та інших складених творів (упорядникові) на здійснений ним підбір і розташування матеріалів, що є результатом творчої праці (упорядкування).

Похідними творами визнаються переклади, переробки, аранжування або інші переробки. Особи, які здійснили переклад, переробку або аранжування, визнаються авторами саме цих творів — перекладу, переробки або аранжування. Вони не є авторами первісних творів, але мають авторські права.

Те саме варто сказати і про колективний твір. Видавці енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників і збірників, що продовжуються, наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань не визнаються авторами цих творів. Але їм належить виключне право на використання таких видань у цілому. Виключні права на використання — це і є майнові права. Отже, видавець зазначених видань не визнається автором видання в цілому, але він є тією особою, яка має авторське право.

Патентні закони України не знають такого суб'єкта як інша особа, яка має патентні права. Цим законам відомий один суб'єкт патентних прав — патентовласник. Проте з цього загального правила також є винятки. Патентному праву відома така особа (суб'єкт права) як першокористувач. Ним визнається будь-яка особа, яка до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету, в інтересах своєї діяльності з комерційною метою використала в Україні технологічне (технічне) вирішення, тотожне заявленому об'єкту промислової власності, чи здійснила значну і серйозну підготовку до такого використання, зберігає право на безоплатне продовження цього використання або на використання об'єкта промислової власності, як це передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Суб'єктом патентного права може стати особа за рішенням суду. Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» суд може у передбачених Законом випадках примусити власника патенту укласти із заінтересованою особою договір невиключної ліцензії.

62

Суб'єктом авторського права може бути автор твору, а також інші фізичні і юридичні особи, для яких право може виникати внаслідок закону» договору або спадкування. Так, відповідно до статей 20, 21, 25 і 27 Закону про авторське право право на наукові збірники, енциклопедичні словники, журнали, інші періодичні видання належить організаціям, що випустили їх у світ. Авторське право на кіно- або телефільми належить підприємству, яке здійснило його зйомку, на телепередачі — відповідним телевізійним організаціям.

63

У міру побудови правової держави, удосконалювання законодавства в області прав інтелектуальної власності, питання взаємин роботодавця із працівником із приводу авторських прав на об'єкт інтелектуальної власності, створений працівником у процесі виконання ним трудових обов'язків стає все більш актуальним. 

Неправильне оформлення роботодавцем своїх прав може призвести в майбутньому до серйозних економічних втрат. Причиною цього можуть стати судові позови з боку працівника, зокрема, із приводу незаконного використання роботодавцем авторських прав, розміру авторської винагороди й ін. 

Об'єкти авторського права, створені працівником у процесі виконання ним своїх трудових обов'язків прийнято називати службовими. 

У ст. 1 Закону України "Про авторське право й суміжні права" N 3792 від 23.12.93 р. дається наступне визначення службового твору:

це твір, створений автором у порядку виконання службових обов'язків у відповідності зі службовим завданням або трудовим договором (контрактом) між ним і роботодавцем.

Згідно ст. 1 Закону України "Про охорону прав на винаходи й корисні моделі" N 3687 від 15.12.93 р. службовий винахід (корисна модель) - це винахід (корисна модель), створена працівником:

у зв'язку з виконанням службових обов'язків або дорученням роботодавця за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше;

с використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва, а також обладнання роботодавця.

При цьому під службовими обов'язками працівника розуміються його функціональні обов'язки, зафіксовані в трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях, які можуть привести до створення винаходу (корисної моделі). А під дорученням роботодавця - видане працівнику в письмовій формі завдання, що має безпосереднє відношення до специфіки діяльності підприємства або діяльності роботодавця й здатне привести до створення винаходу (корисної моделі).

З наведених вище визначень службового об'єкта вбачається його подвійний характер. З одного боку, його творцем, безумовно, є працівник й у цій якості він має на нього незаперечні права як автор. З іншого боку, об'єкт був створений у робочий час, оплачуваний роботодавцем і як продукт праці повинен належати роботодавцю. Законодавець вирішує цю дилему в такий спосіб. 

Згідно ст. 429 ЦК особисті немайнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівнику, що створив цей об'єкт. У випадках, передбачених законом, окремі немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або в якого працює працівник.

Майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівнику, що його створив, і юридичній або фізичній особі, де або в якого працює працівник, спільно, якщо інше не встановлено договором.

Законом можуть встановлюватися особливості здійснення майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору.

У той же час, ст. 16 Закону України "Про авторське право й суміжні права" права автора й роботодавця на службові твори трактує в такий спосіб:

1. Авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору. 2. Виняткове майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) і (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. 3. За створення й використання службового твору автору призначена авторська винагорода, розмір і порядок виплати якої встановлюється трудовим договором (контрактом) і (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

Неважко помітити певні розбіжності в трактуванні майнових прав на службовий твір. Закон говорить про те, що виняткові майнові права на службовий твір належать роботодавцю, якщо інше не встановлено трудовим або цивільно-правовим договором, а Кодекс - про те, що майнові права на об'єкт інтелектуальної власності належать працівнику, що його створив і роботодавцю (замовнику) спільно, якщо інше не встановлено договором. Тому із працівником, функціональні обов'язки якого припускають створення або можливість створення службового твору трудові договори доцільно укладати в письмовій формі й із зазначенням, у явній формі, на те, що всі майнові права на об'єкт інтелектуальної власності, створений у процесі виконання працівником трудових обов'язків належать роботодавцю.

64-65

Співавторство — це спільна творча діяльність щодо створення твору. Співавторство може виникати за наявності письмової або усної угоди про сумісну співпрацю над створенням твору. Співавтори є первісними суб'єктами авторського права. Не є співавторством надання автору твору будь-якої технічної допомоги. Також не є співавтором особа, що брала участь, навіть творчу, у створенні ідеї або концепції твору, оскільки ідеї є змістом твору й авторським правом не охороняються.

Співавторство може бути нероздільним або роздільним.

Нероздільним вважається таке співавторство, за якого неможливо виділити частину твору, що створена конкретним співавтором. Зміна або вилучення частини такого твору неминуче призведе до зміни інших частин твору, або до неможливості використовувати твір взагалі. Наприклад, якщо вилучити із підручника, що написаний декількома співавторами, деяких глав, такий підручник перестане бути цільним твором, а в деяких випадках його просто не можна буде використовувати.

За роздільного співавторства у тієї чи іншої частини твору, що створений співавторами, існує конкретний автор. Роздільне співавторство існує тільки тому, що співавтори своєю угодою вирішили об'єднати частини твору, та використовувати їх разом. Наприклад, поєднання музики та слів призводить до появи нового твору — пісні, що заснована на роздільному співавторстві. Літературний твір із ілюстраціями також є прикладом роздільного співавторського твору.

Співавторство та інтерв'ю

Інтерв'ю також є результатом співавторства. Співавторами інтерв'ю є особа, що надає інтерв'ю, а також особа, що бере його. Публікування інтерв'ю дозволяється тільки за згоди особи, що його давала. Не варто плутати інтерв'ю із записом розповіді особи, що ділиться своїми спогадами з особою, що здійснює запис її розповіді. Якщо оповідач та обробник сумісно брали участь у створенні художньої форми такого твору, то вони є співавторами. Якщо обробник виконує тільки технічну та редакторську роботу, то така робота не є співавторством.

Юридичні наслідки співавторства

Якщо твір, створений співавторами, є нероздільним твором, то авторське право на такий твір здійснюється співавторами сумісно, якщо інше не зазначено в угоді, що укладена між співавторами. Винагорода за використання твору в цілому, що створений у співавторстві, розподіляється поміж усіх співавторів у рівних частинах, якщо інше не вказано в угоді, що укладена між ними.

Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на ту частину твору, котра може використовуватись окремо від твору, що створений у співавторстві[1]. Це означає, що автор частини твору, що створений співавторами, може самостійно надавати дозвіл іншим особам на використовування своєї частини твору. Так, наприклад, автор музики пісні може давати дозвіл третім особам на використання музики без слів або музики з іншими словами без згоди автору слів цієї пісні. Ця практика знайшла широке відображення в рекламі товарів та послуг.

Авторське право на твір взагалі, як складений із частин, кожна з яких має самостійне значення, і так само на нероздільний твір, здійснюється усіма співавторами сумісно. Жоден із співавторів нероздільного твору не може без достатніх підстав заборонити іншим співавторам публікування твору, іншого використання або зміни твору.

Часто між фізичними особами, що працюють над твором, укладається угода про створення спільного твору. Така угода не має правового змісту при визначенні права авторства на створений твір. Річ у тому, що право авторства визначається не договором (угодою), а фактом творчої участі осіб, що підписали угоду, у створенні твору. Створення складених творів (збірок) не є співавторством, бо складений твір об'єднує ряд самостійних творів, авторські права на котрі належать їх авторам. Праця редактора у більшості випадків не виходить за межі службових зобов'язань і не може бути визнана співавторством. Річ у тому, що праця редактора напрямлена тільки на покращення твору автора. Автор самостійно вирішує, чи погодитися йому із думкою редактора, чи ні.

Спадкування

Питання про спадкування авторських прав на твір, створений у співавторстві, не урегульоване законом. Якщо у вмерлого співавтора є спадкоємці, то майновими правами на твір, що створений у співавторстві, будуть розпоряджатися наступники співавтора та решта співавторів сумісно. Однак не вирішено питання про належність майнових прав того з померлих співавторів, що не має спадкоємців. Це питання особливо важливе під час виплати авторської винагороди співавторам, що залишились живими, бо не зрозуміло, що відбувається з долею винагороди вмерлого співавтора. Чи повинні долі співавторів збільшуватись за рахунок долі вмерлого співавтора? На цей час відповіді на це питання немає.

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складаєть­ся з частин, кожна з яких може мати й самостійне значення. Частина твору, створено­го у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.

Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.

1. Будь-який результат творчої діяльності може бути створений не одним автором, а двома або декількома. Такий вид співучасті у створенні результату інтелектуальної влас­ності прийнято називати співавторством. ЦК виділяє два вида співавторства: нероздільне співавторство — коли неможливо виділити працю кожного з співавторів, і роздільне спі­вавторство — коли частини, які складають твір, чітко визначені і відомо, хто зі співавторів створив ту або іншу частину. Для визначення співавторства і, відповідно, права авторства за особами, які беруть участь у створенні творчого результату, необхідні певні умови: а) має бути творчий резуль­тат, створений спільною творчою працею співавторів, він повинен бути єдиним цілим, тобто таким, який не може існувати без складових частин як ціле; б) повинна бути спільна творча праця співавторів (технічна допомога не є співавторством); в) результат творчої інтелектуальної праці співавторів повинен бути об'єктивно виражений у знаках, звуках, зображений у будь-якій іншій формі, яка є можливою для сприйняття, оскільки, не закрі­пивши свою творчість на об'єктах матеріального світу, жоден з авторів не зможе довести, що цей твір є саме його інтелектуальною діяльністю, у зв'язку із нестійкістю усної форми вираження інформації і з її можливим спотворенням; г) повинна бути угода про спільну працю. Законодавство не передбачає обов'язкової письмової процедури оформлення угоди між співавторами, воно може бути і усним. Відсутність же такої угоди не дає підстав вва­жати, що спільна діяльність авторів є співавторством; д) при роздільному співавторстві кожний з співавторів зберігає авторське право на свою частину, однак він є і співавтором всього результату творчої діяльності; є) співавторство повинне бути добровільним.

2-3. У відповідності зі ст. 428 ЦК співавтори можуть врегулювати свої правовідношен-ня за допомогою договору. Сторони такого договору можуть визначити, які права і в якому обсязі здійснює кожний з суб'єктів правовідносин інтелектуальної власності. Якщо ж спів­автори не уклали такий договір або ж не досягай згоди з приводу істотних умов договору, в такому разі право інтелектуальної власності здійснюється ними спільно. Це означає, що кожний з таких суб'єктів не може самостійно розпоряджуватися жодним з майнових або немайнових прав інтелектуальної власності без згоди іншого співавтора. Вони беруть участь в управлінні правом інтелектуальної власності, мають право на винагороду, але й несуть витрати, пов'язані із здійсненням права інтелектуальної власності. Винагорода за використання твору, створеного у співавторстві, належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачається інше. При роздільному співавтор­стві винагорода за використання твору визначається угодою між ними. Якщо такої угоди немає, то розмір винагороди визначається відповідно до частки твору, створеного конкрет­ним співавтором. Проте співавтори можуть домовитися й про інший розподіл винагороди за використання твору, створеного спільною творчою працею. При нерозривному співавторстві спільний твір, створений спільною творчою працею кількох співавторів, використовується ними за згодою усіх співавторів. При відсутності такої згоди спір розв'язується судом. При роздільному співавторстві кожен із співавторів має право використовувати свою частину твору самостійно на свій розсуд, якщо інше не передбачено угодою між співавторами. Згідно із ч. З ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» співавторство виникає при інтерв'юванні. Однак зазначена норма має певні суперечності із законами, що регулюють діяльність ЗМІ. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації» журналіст має певні права та обов'язки, які захищають його від перешкоджан­ня його професійної діяльності та втручання в його творчий процес. Однак положення ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» відносить особу, що бере ін­терв'ю, та особу, що дає інтерв'ю, до співавторів, що зобов'язує журналіста публікувати інтерв'ю лише за згодою особи, що його дає, і надає цій особі право вимагати половину гонорару від журналіста, якщо угодою не передбачене інше.

66

Авторське право і право власності на матеріальний об’єкт, в якому втілено твір, не залежать одне від одного. Відчуження матеріального об’єкта, в якому втілено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки.

Право інтелектуальної власності — це право на нематеріальний об'єкт, ре­зультат інтелектуальної, творчої діяльності. Але цей результат може сприйма­тися іншими особами та відтворюватися лише за умови, що він буде певним чи­ном об'єктивованим, втіленим у певну матеріальну форму (наприклад, твір, відтворений поліграфічним способом у вигляді книжки). Право на зміст твору (ідеї, образи, символи, думки, сентенції тощо) належить творцю або іншим осо­бам, до яких це право перейшло на підставі закону або договору.

Особливість об'єктів права інтелектуальної власності полягає в їх власти­вості до тиражування. Один і той самий результат інтелектуальної, творчої діяльності (об'єкт права інтелектуальної власності) може бути відтворений в будь-якій кількості залежно від потреб. Тобто, один і той самий об'єкт права інтелек­туальної власності, втілений у матеріальну форму, може бути використаний багатократно і кожен матеріальний носій може приносити певний доход (при­буток). У силу цієї властивості кожен такий матеріальний носій може стати об'єк­том права власності окремого суб'єкта. При цьому суб'єктом права інтелекту­альної власності буде одна або кілька осіб (творець, його правонаступники, роботодавці), а суб'єктом права власності на матеріальний носій інтелектуальної власності — стільки осіб, скільки буде вироблено матеріальних носіїв.

Слід мати на увазі, що коли законодавець говорить про право власності на річ (ч. 1 ст. 419 ЦК), то мова йде про право власності на матеріальний носій (річ) інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності і право на матеріальний носій не залежать одне від одного. Тому перехід права на об'єкт інтелектуальної власності (зміст книги, сутність винаходу) не означає переходу права власності на матеріальний носій (річ). Право власності на книгу (матеріальний носій) може належати бага­тьом власникам, які її придбали. Промисловий виріб, у якому використано вина­хід, також може перейти у власність багатьох покупців цього виробу. Але власни­ком об'єкта права інтелектуальної власності залишається при цьому одна і та сама особа — її творець чи інші особи, яким це право належить за законом.

Суб'єкт права інтелектуальної власності може продати свої майнові права на цей об'єкт будь-якій іншій особі, яка стає суб'єктом цього права (правонаступ­ником). Але право власності на матеріальний носій (річ) залишається за осо­бою, яка його придбала.

Аналогічна ситуація виникає тоді, коли право власності на матеріальний носій (річ) перейде за законом чи договором до іншої особи. Право інтелектуальної власності у такому випадку залишається за її суб'єктом без будь-яких змін. Суб'єкту права інтелектуальної власності належить право на нематеріальний об'єкт (зміст книги, сутність винаходу); суб'єкту права на матеріальний носій — право на річ.

68

Право на ім'я - це право автора на спосіб зазначення його імені у творі (це може бути або справжнє ім'я, або вигадане ім'я (псевдонім), або взагалі автор бажає не позначати ім'я ( тобто анонімно).

Автор має право вибирати спосіб вказівки свого імені під час використання твору. За бажанням автора твір повинен використовуватися або з вказівкою дійсного імені автора, або під псевдонімом, або взагалі без позначення імені автора. Крім того, ніхто не може внести зміни в таке позначення імені автора.

При відсутності особливих вказівок літературний твір позначається прізвищем, ім’ям і по-батькові автора, або його прізвищем та ініціалами. Якщо автор вимагає, щоб ці позначення були змінені (наприклад, щоб по-батькові не вказувалось, щоб власне ім’я було вказано повністю), то такі вимоги повинні бути задоволені, оскільки вони є виявом права автора на псевдонім.

На практиці часто зустрічається питання про можливість застосування неблагозвучного або такого, що вводить в оману, псевдоніма (наприклад, співпадаючого з дійсним іменем іншої відомої особи). Часто у подібних випадках вимога автора про використання такого псевдоніма відхиляється організацією-користувачем. але ця проблема не вирішується на рівні законодавства. Тому видається доцільним дати законодавче вирішення цього питання.

Як зазначено в п. 2 ч. 1 ст. 14 Закону, твір може бути використаний і без вказівки імені автора (анонімно). Окремий випадок такого використання - публікація редакційних матеріалів у газетах і журналах. З іншого боку, публікація матеріалу в газеті чи журналі, який не підписаний автором, може скласти враження про те, що цей матеріал виходить від редакції і що висловлені у ньому погляди поділяються редакцією, тому, якщо автор не бажає вказувати свого справжнього імені, то такий матеріал звичайно публікується під псевдонімом, але не анонімно.

В юридичній літературі існує і інша думка про те, що публікація статей без підпису автора, а також відмова у розміщенні в журналі чи газеті статей без зазначення імені автора є виключенням із правила про можливість вибору автором способу вказівки свого імені. Слід враховувати, що в обох цих випадках спосіб позначення імені автора визначається при укладенні авторського договору.

Право автора вибирати той чи інший спосіб вказівки свого імені обмежується у випадку створення літературного твору у порядку виконання службового завдання. Зокрема, вказівка імені відповідального виконавця і виконавців роботи є обов’язковою у науковій роботі. У цьому випадку ні псевдонім, ні анонім не можуть бути проставлені.

Автор може застосовувати псевдонім для всіх або лише для деяких своїх літературних творів, для всіх або лише окремих способів їх використання. Він має право у будь-який момент розкрити або змінити свій псевдонім. І навпаки, розкриття псевдоніму без згоди автора є порушенням його особливих немайнових прав.

Але право вибору способу вказівки імені не обмежується розглянутими вище можливостями. Зокрема, порядок зазначення імен співавторів також є одним з виявів права на ім’я.

Авторське право регулює використання псевдоніма тільки у зв’язку з використанням літературних творів, тобто під час їх видання. У цьому випадку псевдоніми (а рівно і відсутність вказівки будь-якого імені) поряд з назвою літературного твору у певному розумінні входить у поняття “твір” і охороняється за нормами охорони недоторканості літературного твору.

Але псевдонім може застосовуватися і поза зв’язком з конкретними літературними творами. Типовим прикладом такого вживання псевдоніму є вказівка його при нагородженні авторів і присудженні їм почесних звань. У офіційних публікаціях псевдонім може вказуватися разом з іменем, тобто автоматично розкривається. На думку Є.П.Гаврилова, використання псевдоніма поза зв’язком з твором взагалі виходить за рамки авторського права.8 Зокрема, не буде порушенням авторського права на ім’я публікація літературознавчого дослідження, у якому робиться висновок, що автором того чи іншого літературного твору, опублікованого під псевдонімом або анонімно, є конкретна особа.

Раніше у літературі б9а висловлена думка, що “після смерті автора звичайно немає підстав особливо охороняти право на розкриття псевдоніма твору”, що у випадку необхідності після смерті автора псевдонім може бути розкритим без згоди спадкоємців.10

Діюче законодавство по-іншому вирішує це питання: ч. 1 ст 29 Закону встановлює, що особисті немайнові права не переходять у спадщину, а тим самим право автора на ім’я по спадковості не переходить. При будь-якому використанні твору забороняється без згоди автора вносити зміни в позначення імені автора. У цьому змісті право на ім’я закріплюється за спадкоємцями. Це означає, що якщо літературний твір був опублікований за життя автора під псевдонімом або анонімно, то спадкоємець зобов’язаний і має право вимагати, щоб повторне використання літературного твору також здійснювалось під тим же псевдонімом або анонімно. Спадкоємець має право на охорону чи збереження вибраного автором способу позначення імені, але він не має права змінювати цей спосіб.

69

Цікавим є спадкування (правонаступництво) авторських прав спадкодавця. Так, частиною 1 ст. 29 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлено, що майнові права авторів переходять в спадщину. Не переходять в спадщину особисті немайнові права авторів. Майновим правам присвячена ст. 15 Закону. Але вважаємо доцільним саме на особистих (немайнових) правах, які перераховані в ст. 14 цього Закону, зосередити увагу.

Спадкуванню не підлягають особисті (немайнові) права автора:

1) право вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належ­ним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публіч­ного використання твору, якщо це практично можливо;

2) право забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдо­німа замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;

4) право вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Проаналізуємо всі можливі аспекти спадкування особистих (немайнових) прав автора. Законодавцем забороняється перехід особистих (немайнових) прав у спадщину і не зазначається про виняток з цього загального правила. При цьому у ч. 2 ст. 29 Закону вказується, що спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти всілякій зміні твору, а також будь-якому іншому зазіханню на твір, що може заподіяти шкоду честі с репутації автора. Відповідно до п. 4 ст. 14 Закону дії такого характеру є особистим (немайновим) правом автора. Але з цим положенням не можна погодитись, оскільки у такому разі спадкоємці будуть захищати свої власні права та інтереси. Захист права авторства на твір за спадкодавцем надає їм відповідні права як його правонаступників, а тому будь-яке інше зазіхання на твір або на честь автора буде порушувати й їх права, оскіль­ки спричинюватиме шкоду подальшому опублікуванню твору, а можливо, й власному імені спадкоємців, які можуть носити одне прізвище із спадкодавцем, та завдавати моральної шкоди через родинні стосунки тощо.

При цьому, дійсно, спадкоємці не можуть привласнювати твір спадкодавця, тобто зазначати себе авторами та здійснювати інші дії особистісного характеру.

Водночас у ч. 7 ст. 28 Закону зазначено: «Авторське право на твір, впер­ше опублікований протягом ЗО років після смерті автора...». Виходить, що після смерті автора твір може бути опублікованим і що право на опублікування твору перейшло до спадкоємців.

Нелогічність неможливості опублікування твору автора, який не був с публікованим за його життя, зумовлена також інтересами суспільства, розвитком культури та науки, інтересами самого автора та його нащадків. Зрозуміло, що такі публікації мають охоронятись від фальсифікації, коли з погоні за наживою або сенсацією намагаються надати «видатному покій­ному» авторство на ті твори, які він не створював. З цього приводу пропо­нується більш широко використовувати нотаріальний процес як реальну перешкоду на цьому шляху. Тобто процесуальний засіб вжиття заходів до корони спадкового майна, зокрема опис спадкового майна, буде свідчи ти про існування відповідних рукописів або знаходження відповідне: інформації в комп'ютері.

Слід звернути увагу також на конкретні договори автора, якими він від­чужував належні йому твори образотворчого мистецтва. Так, спадкоємці у вказані законом строки щодо проданих автором-спадкодавцем оригіналів творів образотворчого мистецтва користуються невідчужуваним правом на одержання 5 відсотків від ціни кожного наступного продажу твору че­рез аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде за першим його вы­ступлениям, здійсненим автором твору.

Термін охорони прав авторів діє протягом усього життя автора і 70 ро­ків після його смерті. Тобто авторське успадковане право діє протягом 70 років, рахуючи з 1 січня року, що наступає за роком смерті автора і протя­гом цього часу право спадкоємців може переходити до їхніх спадкоємців,

У спадщину також не переходять трудові права та обов'язки спадкодав­ця, що випливають з трудової угоди і членства, наприклад, якщо він був членом творчої спілки (композиторів, художників, поетів тощо).

Спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.(ст 29 ч2)

72

Стаття 26. Право доступу до твору образотворчого мистецтва

При передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об'єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав. При цьому від власника твору не можна вимагати доставки твору авторові.

За цією статтею, автор твору образотворчого мистецтва має право доступу до нього незалежно від того, кому належить цей твір. Закон надає авторові право доступу до зазначеного твору за таких умов:

1) авторові надається право доступу лише до творів образотворчого мистецтва;

2) цей твір на підставі договору переданий іншій особі у власність;

3) при цьому автор не поступився своїми майновими правами;

4) доступ авторові необхідний з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо;

5) такий доступ автора не зашкодить законним правам і інтересам власника твору образотворчого мистецтва.

При дотриманні автором зазначених умов, власник твору не може відмовити йому в доступі до твору без достатніх підстав. Право доступу відкриває для автора більш широкі можливості продовжувати роботу над твором.

Автор такого твору має право вимагати від власника матеріального носія цього твору надання йому можливості здійснення права автора на відтворення зазначеного твору. Такий доступ автору необхідний для відтворення твору в копіях або в інший спосіб. Власник матеріального носія не повинен перешкоджати автору в доступі до твору, але й доступ автора не повинен порушувати права власника (носія).

73

Стаття 27. Право слідування

Автор твору образотворчого мистецтва, а у разі його смерті — спадкоємці впродовж встановленого статтею 28 цього Закону строку користуються щодо проданих автором оригіналів творів образотворчого мистецтва невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (право слідування). Виплата винагороди у цьому випадку здійснюється зазначеними аукціонами, галереями, салонами, крамницями тощо.

Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюються особисто автором, через його повіреного або через організації колективного управління.

За цим правом автор протягом свого життя, а після його смерті спадкоємці протягом строку чинності авторського права мають право на п'ять відсотків від ціни кожного наступного продажу твору образотворчого мистецтва.

За раніше чинним законодавством автор твору образотворчого мистецтва після його першого відчуження права ні на яку додаткову винагороду не мав. Це досить часто істотно обмежувало майнові інтереси автора. Молоді художники та інші митці, коли їх ім'я, ще мало відоме, а твори не користуються популярністю і великим попитом, часто їх продавали за досить символічну плату. З часом вони набували визнання, авторитету, вартість їх творів зростала. Власники таких творів перепродували їх вже по значно вищій ціні, ніж купили, і на цьому наживалися. Проте, авторам цих творів від перепродажі нічого не перепадало. Тому вже Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів в ст. 14 передбачала право авторів на частку від перепродажі. І дуже добре, що законодавець України відтворив цю статтю у своєму національному законодавстві, хоча й не повністю.

Право на частку від перепродажу (п'ять відсотків від ціни кожного наступного продажу) виникає за таких умов:

1) це право мають автор твору образотворчого мистецтва і його спадкоємці;

2) це право невідчужуване;

3) воно діє протягом життя автора, а після його смерті протягом чинності авторського права;

4) це право стосується лише оригіналів творів образотворчого мистецтва;

5) продаж здійснюється через аукціон, галерею, салон, магазин тощо;

6) право на частку від перепродажу настає лише після першого відчуження твору;

7) це відчуження здійснене самим автором.

З редакції цієї статті, отже, випливає, що право слідування виникає лише після першого продажу оригіналу твору образотворчого мистецтва, здійсненого самим автором за свого життя. Якщо ж перший продаж твору був здійснений після смерті автора його спадкоємцями, то право слідування не виникає і спадкоємці у цьому випадку права на частку від наступних перепродаж твору не мають.

75

Стаття 447 Цивільного кодексу України встановлює, що після закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір, він може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом. А стаття 30 Закону України “Про авторське право і суміжні права” зазначає, що закінчення строку дії авторського права на твори означає їх перехід у суспільне надбання. Твори, які стали суспільним надбанням, можуть вільно, без виплати авторської винагороди, використовуватися будь-якою особою за умови дотримання особистих немайнових прав автора. Кабінетом Міністрів України можуть встановлюватися спеціальні відрахування до фондів творчих спілок України за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням.

Стаття 30. Перехід творів у суспільне надбання

1. Закінчення строку дії авторського права на твори означає їх перехід у суспільне надбання.

2. Твори, які стали суспільним надбанням, можуть вільно, без виплати авторської винагороди, використовуватися будь-якою особою, за умови дотримання особистих немайнових прав автора, передбачених статтею 14 цього Закону.

3. Кабінетом Міністрів України можуть встановлюватися спеціальні відрахування до фондів творчих спілок України за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням.

76

Авторський договір — це консенсуальна угода у галузі права інтелектуальної власності (авторського права), за якою автор або правонаступники передають готовий твір певній організації для використання або автор бере на себе обов’язок створити певний твір і передати його для використання обумовленим у договорі способом.

Відповідно до законодавства України, особі, що має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким способом або всіма відомими способами на основі авторського договору. З іншого боку, використання твору будь-якою особою дозволяється виключно на основі авторського договору, за вийнятком випадків, коли допускається вільне використання твору.

Розрізняють такі види авторських договорів:

• Про передачу виключного права на використання твору: власник авторського права передає іншій (тільки одній) особі право використовувати твір певним способом, а також передає право дозволяти або забороняти використання цього твору іншим особам. При цьому за володілцем авторського права залишаються лише права, що не передаються (невідчуджувані).

• Про передачу невиключного права на використання твору: власник авторського права на твір передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам.

За авторським договором замовлення автор зобов'язується створити у майбутньому твір відповідно до умов цього договору і передати його замовникові. Договором може передбачатися виплата замовником авторові авансу як частини авторської винагороди.

Права на використання твору вважаються невиключними, якщо у договорі не вказано інше.

Можливі такі способи використання твору (невичерпний перелік):

• Відтворення творів.

• Публічне виконання й публічне сповіщення творів.

• Публічна демонстрація і публічний показ.

• Будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення.

• Переклади творів.

• Переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів.

• Включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо.

• Розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи в прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору.

• Подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у будь-який час за їх власним вибором.

• Здавання в майновий найм або комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер.

• Імпорт примірників творів.

За загальним правилом договори про передачу прав на використання творів укладаються в письмовій формі (крім використання твору в періодичних виданнях — газетах, журналах тощо). Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких на вимогу однієї із сторін має бути досягнута згода).

Відповідні відомства і творчі спілки можуть розробляти примірні авторські договори (зразки авторських договорів).

Найпоширенішими видами договорів про використання творів є авторські договори замовлення, видавничі договори, постановочні, сценарні, договори художнього замовлення, договори про видання творів у перекладі, у переробці, договори на створення і передачу комп'ютерних програм.

Авторський договір замовлення укладається на створення конкретного твору. За цим договором автор зобов'язується створити твір відповідно до умов договору і передати його замовнику. У рахунок обумовленої договором винагороди замовник зобов'язаний виплатити автору аванс. Розмір і термін виплати визначаються угодою сторін. У випадках коли твір створюється за державним замовленням, ставки авторського гонорару встановлюються централізовано, відповідно до положень про мінімальні ставки гонорару та авторської винагороди, затверджених урядом.

За видавничим договором автор передає або зобов'язується створити та передати видавцеві науковий чи художній твір, а видавець зобов'язується здійснити випуск цього твору протягом визначеного строку та сплатити обумовлену винагороду. Твір повинен відповідати визначеним в договорі умовам — жанру, обсягу. Протягом визначного в договорі строку автор не має права передати цей твір іншому видавцю.

За постановочним договором автор передає або зобов'язується створити і передати драматичний, музичний, хореографічний, пантомімний твір (балет, оперу, лібрето опери, музичну комедію тощо), а організація-постановник зобов'язується у визначений договором термін здійснити постановку і публічне виконання твору і сплатити автору обумовлену винагороду за публічне виконання.

Сценарний договір регламентує відносини, пов'язані з використанням літературного твору, за яким знімається кіно-, телефільм, здійснюється радіо- або телепередача, проводиться масово-видовищний захід тощо. Сценарний договір передбачає використання твору в змішаній формі.

Договір художнього замовлення визначає відносини, пов'язані зі створенням твору образотворчого мистецтва з метою його публічного показу. Предметом договору є різні твори образотворчого мистецтва, які створюються автором на замовлення організації та приватних осіб і стають власністю останніх.

Безоплатне використання твору. Твір може бути вільно та безоплатно використаний будь-якою особою без згоди автора та інших осіб:

1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою;

2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою;

3) при публічному виконанні музичних творів під час офіційних та релігійних церемоній;

4) у виданнях, випущених у світ рельєфно-крапковим шрифтом для сліпих (азбукою Брайля) та в деяких інших випадках (статті 21—25 Закону "Про авторське право і суміжні права").

Особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.

77

Статья 25. Вільне відтворення творів у особистих цілях

1. Допускається без дозволу автора (чи іншої особи, яка має авторське право) і без виплати авторської винагороди відтворювати виключно в особистих цілях або для кола сім'ї попередньо правомірно оприлюднені твори, крім:

а) творів архітектури у формі будівель і споруд;

б) комп'ютерних програм, за винятком випадків, передбачених статтею 24 цього Закону;

в) репрографічного відтворення книг, нотних текстів і оригінальних творів образотворчого мистецтва, за винятком випадків, передбачених статтями 22 і 23 цього Закону;

2. Твори і виконання, зафіксовані у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальні твори та їх примірники допускається відтворювати у домашніх умовах виключно в особистих цілях або для кола сім'ї без дозволу автора (авторів), виконавців, виробників фонограм, виробників відеограм, але з виплатою їм винагороди. Особливості виплати винагороди у цьому випадку визначені статтею 42 цього Закону.

Зазначені обмеження майнових прав здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди нормальному використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

78

Стаття 21. Вільне використання твору із зазначенням імені автора

Без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), але з обов'язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, допускається:

1) використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів преси, якщо воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору, до якого цитати включаються; вільне використання цитат у формі коротких уривків з виступів і творів, включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення;

2) використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, звукозаписах чи відеозаписах навчального характеру;

3) відтворення у пресі, публічне виконання чи публічне сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань чи публічно сповіщених творів такого ж самого характеру у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором;

4) відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою;

5) відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних публіці виставках, аукціонах, ярмарках або у колекціях для висвітлення зазначених заходів, без використання цих каталогів у комерційних цілях; (Пункт 5 частини першої статті 21 в редакції Закону № 850-IV від 22.05.2003)

6) видання випущених у світ творів рельєфно-крапковим шрифтом для сліпих;

7) відтворення творів для судового і адміністративного провадження в обсязі, виправданому цією метою;

8) публічне виконання музичних творів під час офіційних і релігійних церемоній, а також похоронів в обсязі, виправданому характером таких церемоній;

9) відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передача в ефір або інше публічне сповіщення публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів у обсязі, виправданому поставленою метою;

10) відтворення твору в цілях і за умов, передбачених статтями 22–25 цього Закону.

Цей перелік вільного використання творів є вичерпним.

79

Стаття 23. Вільне відтворення примірників твору для навчання

Допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право:

1) відтворення уривків з опублікованих письмових творів, аудіовізуальних творів як ілюстрацій для навчання за умови, що обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;

2) репрографічне відтворення навчальними закладами для аудиторних занять опублікованих статей та інших невеликих за обсягом творів, а також уривків з письмових творів з ілюстраціями або без них за умови, коли:

а) обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;

б) відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру

80

Стаття 24. Вільне копіювання, модифікація і декомпіляція комп'ютерних програм

1. Особа, яка правомірно володіє правомірно виготовленим примірником комп'ютерної програми, має право без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право на цю програму:

1) внести до комп'ютерної програми зміни (модифікації) з метою забезпечення її функціонування на технічних засобах особи, яка використовує ці програми, і вчинення дій, пов'язаних з функціонуванням комп'ютерної програми відповідно до її призначення, зокрема запис і збереження в пам'яті комп'ютера, а також виправлення явних помилок, якщо інше не передбачено угодою з автором чи іншою особою, яка має авторське право;

2) виготовити одну копію комп'ютерної програми за умови, що ця копія призначена тільки для архівних цілей або для заміни правомірно придбаного примірника у випадках, якщо оригінал комп'ютерної програми буде втраченим, знищеним або стане непридатним для використання. При цьому копія комп'ютерної програми не може бути використана для інших цілей, ніж зазначено у цьому пункті та пункті 1 цієї частини, і має бути знищена у разі, якщо володіння примірником цієї комп'ютерної програми перестає бути правомірним;

3) декомпілювати комп'ютерну програму (перетворити її з об'єктного коду у вихідний текст) з метою одержання інформації, необхідної для досягнення її взаємодії із незалежно розробленою комп'ютерною програмою, за дотримання таких умов:

а) інформація, необхідна для досягнення здатності до взаємодії, раніше не була доступною цій особі з інших джерел;

б) зазначені дії здійснюються тільки щодо тих частин комп'ютерної програми, які необхідні для досягнення здатності до взаємодії;

в) інформація, одержана в результаті декомпіляції, може використовуватися лише для досягнення здатності до її взаємодії з іншими програмами, але не може передаватися іншим особам, крім випадків, якщо це необхідно для досягнення здатності до взаємодії з іншими програмами, а також не може використовуватися для розроблення комп'ютерної програми, схожої на декомпільовану комп'ютерну програму, або для вчинення будь-якої іншої дії, що порушує авторське право;

4) спостерігати, вивчати, досліджувати функціонування комп'ютерної програми з метою визначення ідей і принципів, що лежать в її основі, за умови, що це робиться в процесі виконання будь-якої дії із завантаження, показу, функціонування, передачі чи запису в пам'ять (збереження) комп'ютерної програми.

2. Застосування положень цієї статті не повинно завдавати шкоди використанню комп'ютерної програми і не повинно обмежувати законні інтереси автора та (або) іншої особи, яка має авторське право на комп'ютерну програму.

+

Термін вільно поширюване програмне забезпечення ввів Річард Столмен, засновник проекту GNU, для опису програмного забезпечення, котре можна безперешкодно використовувати, вивчати та змінювати і котре може копіюватись та поширюватись у зміненій чи незміненій формі без будь-яких обмежень, з тим щоб наступний користувач також мав всі перелічені права.

Щоб програмне забезпечення вважалось вільним, воно повинно поширюватись під однією з ліцензій, котра закріплює за користувачем вищеописані права, та з вільнодоступними джерельними кодами. Найвідомішими з них є:

Загальна публічна ліцензія GNU (GNU General Public License)

Менша загальна публічна ліценція GNU (GNU Lesser General Public License)

Ліцензія BSD (BSD License)

Публічна ліцензія Mozilla (Mozilla Public License)

Ліцензція MIT (MIT License)

Ліцензія Apache (Apache License)

Будь-хто може продавати копії вільного програмного забезпечення, використовувати його в комерційних чи інших цілях. Проте, оскільки кожен, хто володіє вільним програмним забезпеченням, може передавати його будь-кому безкоштовно, то в цілому ВПЗ є безкоштовним. Бізнесові моделі ВПЗ базуються на додаткових послугах на кшталт технічної підтримки, навчанні, сертифікації чи інтеграції. Проте ВПЗ забороняє бізнесові моделі, засновані на абсолютній відсутності будь-яких прав у користувача і вимозі оплачувати право використання ПЗ.

На противагу ВПЗ існує власницьке програмне забезпечення. Окрім того, терміни(абревіатура) «ВПЗ» та «безкоштовне програмне забезпечення» не є синонімами - безкоштовне програмне забезпечення може бути і власницьким.

Критерії вільного програмного забезпечення

1. Програму можна вільно використовувати з будь-якою метою («нульова свобода»).

2. Можна вивчати, як програма працює, і адаптувати її для своїх цілей («перша свобода»). Умовою цього є доступність вихідного тексту програми.

3. Можна вільно поширювати копії програми – на допомогу товаришу («друга свобода»).

4. Програму можна вільно покращувати і публікувати свою поліпшену версію – з тим, щоб принести користь всьому співтовариству («третя свобода»). Умовою цієї третьої свободи є доступність вихідного тексту програми і можливість внесення до нього модифікацій і виправлень.

83

Статья 37. Виникнення і здійснення суміжних прав

1. Первинними суб'єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення.

2. Суміжне право виникає внаслідок факту виконання твору, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення передачі організації мовлення.

3. Для виникнення і здійснення суміжних прав не вимагається виконання будь-яких формальностей.

Виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми для сповіщення про свої суміжні права на фонограмах, відеограмах і всіх їх примірниках, що розповсюджуються серед публіки на законних підставах, або їх упаковках можуть використовувати знак охорони суміжних прав. Цей знак складається з таких елементів:

латинська літера "P", обведена колом, - (зображення знака не наводиться);

імена (назви) осіб, які мають щодо цих фонограм (відеограм) суміжні права;

рік першої публікації фонограми (відеограми).

За відсутності доказів іншого, виконавцем, виробником фонограми чи відеограми вважаються особи, імена (назви) яких зазначені на фонограмі, відеограмі та їх примірниках або на їх упаковці.

4. Кабінетом Міністрів України можуть установлюватися мінімальні ставки винагороди за використання об'єктів суміжних прав та порядок їх індексації.

87

Стаття 47. Забезпечення колективного управління майновими правами

1. Суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть доручати управління своїми майновими правами організаціям колективного управління.

2. Організації колективного управління створюються суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав та мають статус юридичної особи згідно із законом.

3. Допускається утворення окремих організацій, які управляють певними категоріями майнових прав певних категорій суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, або організацій, які управляють різними майновими правами в інтересах різних категорій суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав.

4. Особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов'язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі.

5. Суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть також доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають здійснення таких функцій.

Стаття 48. Діяльність організацій колективного управління

1. Організація колективного управління після її державної реєстрації зобов'язана протягом 30 днів стати на облік в Установі. Про облік організацій колективного управління Установа здійснює публікацію у своєму офіційному бюлетені.

Організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку і в межах повноважень, одержаних від суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав.

2. Організації колективного управління не мають права займатися комерційною діяльністю чи використовувати будь-яким способом об'єкти авторського права і (або) суміжних прав, доручених їм для управління. На діяльність таких організацій не поширюються обмеження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції. (Частина друга статті 48 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1294-IV від 20.11.2003)

3. Повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.

4. Організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, в тому числі й про взаємне представництво інтересів.

Організації колективного управління можуть доручати на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями управляти на колективній основі за кордоном майновими правами українських суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі й про взаємне представництво інтересів.

5. На основі одержаних повноважень організації колективного управління надають будь-яким особам шляхом укладання з ними договорів невиключні права на використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав.

6. Організація колективного управління має право вимагати від осіб, які використовують об'єкти авторського права і суміжних прав, надання їм документів, що містять точні відомості про використання зазначених об'єктів, необхідні для збирання і розподілу винагороди.

7. Організація колективного управління зобов'язана надавати Установі таку інформацію:

а) про зміни, що вносяться до статуту організації;

б) про укладання двосторонніх чи багатосторонніх договорів з іншими організаціями колективного управління, в тому числі іноземними;

в) про управління майновими правами осіб, які не передали організації повноважень відповідно до частини третьої цієї статті;

г) про укладання договорів управління майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав; (Підпункт «г» частини сьомої статті 48 в редакції Закону № 850-IV від 22.05.2003)

д) про річний баланс, річний звіт, результати аудиторських перевірок;

е) про осіб, уповноважених представляти організацію.

Стаття 49. Функції організацій колективного управління

1. Організації колективного управління повинні виконувати від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень такі функції:

а) погоджувати з особами, які використовують об'єкти авторського права і (або) суміжних прав, розмір винагороди під час укладання договору;

б) укладати договори про використання прав, переданих в управління. Умови цих договорів повинні відповідати положенням статей 31–33 цього Закону;

в) збирати, розподіляти і виплачувати зібрану винагороду за використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єктам авторського права і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб'єктам прав відповідно до цього Закону; (Підпункт «в» частини першої статті 49 в редакції Закону № 850-IV від 22.05.2003)

г) вчиняти інші дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб'єктів. (Підпункт «г» частини першої статті 49 в редакції Закону № 850-IV від 22.05.2003)

(Підпункт «д» частини першої статті 49 виключено на підставі Закону № 850-IV від 22.05.2003)

2. Суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав, які не передали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, в тому числі щодо збирання винагороди, мають право вимагати від організацій колективного управління, які таку винагороду за використання їхніх творів і об'єктів суміжних прав зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об'єктів суміжних прав із дозволів на використання, які надаються організаціями колективного управління шляхом укладання договорів з особами, які використовують ці об'єкти.

3. Організації колективного управління мають право резервувати на своєму рахунку суми незапитаної винагороди, що надійшла їм від осіб, які використовують об'єкти авторського права і (або) суміжних прав. Після трьох років від дня надходження на рахунок організації колективного управління відповідних сум суми незапитаної винагороди можуть бути використані для чергових виплат суб'єктам авторського права і (або) суміжних прав або спрямовані на інші цілі, передбачені їх статутами, в інтересах суб'єктів авторського права і суміжних прав.

88

Статья 52. Способи цивільно-правового захисту авторського права і суміжних прав

1. За захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.

При порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право:

а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;

д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;

з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав.

2. Суд має право постановити рішення чи ухвалу про:

а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням розміру відшкодування;

б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення;

г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу;

д) заборону опублікування творів, їх виконань чи постановок, випуску примірників фонограм, відеограм, їх сповіщення, припинення їх розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення івідтворення, публікацію у пресі інформації про допущене порушення тощо, якщо у ході судового розгляду буде доведено факт порушення авторського права і (або) суміжних прав або факт наявності дій, що створюють загрозу порушення цих прав;

е) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, інформацію про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів та об'єктів суміжних прав, засобів обходу технічних засобів та про канали розповсюдження.

При визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення,майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа. У розмір збитків, завданих особі, права якої порушено, додатково можуть бути включені судові витрати, понесені цією особою, а також витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката.

При визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов'язаний у встановлених пунктом "г" цієї частини межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача.

3. Суд може постановити рішення про накладення на порушника штрафу у розмірі 10 відсотків суми, присудженої судом на користь позивача. Сума штрафів передається у встановленому порядку до Державного бюджету України.

4. Суд може постановити рішення про вилучення чи конфіскацію всіх контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, щодо яких встановлено, що вони були виготовлені або розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту. Це стосується також усіх кліше, матриць, форм, оригіналів, магнітних стрічок, фотонегативів та інших предметів, за допомогою яких відтворюються примірники творів, фонограм, відеограм, програм мовлення, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх відтворення і для виготовлення засобів обходу технічних засобів захисту.

За рішенням суду вилучені контрафактні примірники творів (у тому числі комп'ютерні програми і бази даних), фонограм, відеограм, програм мовлення на вимогу особи, яка є суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав і права якої порушено, можуть бути передані цій особі. Якщо ця особа не вимагає такоїпередачі, то контрафактні примірники підлягають знищенню, а матеріали і обладнання, що використовувалися для відтворення контрафактних примірників, підлягають відчуженню із перерахуванням виручених коштів до Державного бюджету України.

89

Відповідно до Закону України “Про авторське право і суміжні права” порушенням авторського права є :

- вчинення будь-яких дій, які порушують особисті немайнові права та майнові права авторські права;

- піратство у сфері авторського права, тобто опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних);

- плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

- ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних);

- вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права;

- будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

- підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами;

- розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права, з яких без дозволу суб'єктів авторського права вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі.

За порушення авторських прав передбачена цивільна, адміністративна та кримінальна відповідальність.

Способи цивільно-правового захисту авторських прав

Якщо Вашу фотографію незаконно опублікували в іншому виданні, якщо Ваша комп’ютерна програма незаконно використовується, якщо музику, яку Ви створили звучить без Вашого дозволу або порушенні інші авторські права, то Ви можете:

- вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право чи створюють загрозу їх порушення;

- звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право чи створюють загрозу їх порушення;

- подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права або виплату компенсацій;

- вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

- брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права;

- вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права та судові рішення щодо цих порушень;

- вимагати від осіб, які порушують авторське право надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;

- вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права.

За захистом авторського права можна як звернутись до порушника з претензією, так і відразу подати позов до суду.

Якщо ж порушник не відповів на претензію, або відповів, що своїми діями не порушує авторське право, можна звернутись за захистом авторського права до суду.

Суд має право постановити рішення чи ухвалу про:

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням авторського права, з визначенням розміру відшкодування;

- відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права;

- стягнення із порушника авторського права доходу, отриманого внаслідок порушення;

- виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу;

- заборону опублікування творів, їх виконань чи постановок,

- вимагати від осіб, які порушують авторське право інформацію про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів та об'єктів суміжних прав, засобів обходу технічних засобів та про канали розповсюдження.

Адміністративна відповідальність за порушення авторських прав

Адміністративна відповідальність за порушення авторських прав передбачена ст. 51-2 Кодексу про адміністративні правопорушення, відповідно до якої за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі і авторського права, передбачена наступна відповідальність:

- штраф від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (від 170 до 3400 грн.) з конфіскацією незаконно виготовленої продукції і обладнання і матеріалів, які призначенні для її виготовлення.

Кримінальна відповідальність за порушення авторських прав

Окрім цивільної і адміністративної, в деяких випадках, законом передбачена і кримінальна відповідальність.Так, відповідно до ст. 176 Кримінального кодексу України незаконне умисне відтворення, розповсюдження творів науки,літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, що спричинило майнову шкоду в розмірі 4000 грн. Таке порушення карається штрафом від 3400 грн. до 51 000 грн. або виправними роботами до 2 років, або позбавленням волі до 6 років зконфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальнихносіїв комп'ютерних програм, баз даних.

90

Промислова власність — юридичний термін, що об'єднує у собі такі об'єкти інтелектуальної власності як: винаходи, корисні моделі, промислові зразки та топографії інтегральних мікросхем. Термін ПВ об'єднує у собі ті результати інтелектуальної діяльності, які пов'язані із винахідництвом та раціоналізаторською справою і не належать до об'єктів авторського права. Інколи до промислової власності відносять також засоби індивідуалізації, що потребують спеціальної реєстрації, такі як знаки для товарів та послуг або зазначення походження товарів.

До промислової власності належать результати науково-технічної діяльності.

Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність до цієї групи об‘єктів інтелектуальної власності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, нерозкрита інформація, в тому числі секрети виробництва (ноу-хау), селекційні досягнення, раціоналізаторські пропозиції. Отже, промислову власність можна визначити як результати науково-технічної творчості, які можуть бути використані для потреб суспільства в будь-якій доцільній діяльності людей. Промислова власність — один із видів інтелектуальної власності, її складова частина.

Ці відносини регулюються правом промислової власності або патентним правом, оскільки основним правоохоронним документом, яким захищаються^ об‘єкти промислової власності, є патент. ^

Основними джерелами законодавства України про промислову власність є Цивільний кодекс (ст.ст. 459-470), Закони України "Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 р., "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" в ред. від 1 червня 2000 р., "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 р. Серед міжнародних договорів слід відмітити Паризьку конвенцію з охорони промислової власності 1883 р. та Євразійську патентну конвенцію 1995 р.

Отже, на підставі наведеного можна визначити, що право промислової власності в об‘єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості. У суб‘єктивному значенні право промислової власності — це право, яким наділяється відповідно до законодавства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності. Як уже зазначалось, сучасна цивільно-правова практика коло об‘єктів промислової власності дещо обмежила, вилучивши з нього засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Тобто об‘єктами права промислової власності є: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, нерозкрита інформація, в тому числі секрети виробництва (ноу-хау), селекційні досягнення та раціоналізаторські пропозиції. Звичайно цей перелік не є вичерпним. Можуть з‘явитись нові результати науково-технічної творчості, які будуть визнані об‘єктами права.

94

Об'єкти правової охорони.

Основними об'єктами промислової власності, як уже зазначалося, є результати винахідництва та промислові зразки. Винахідництво — один із найбільш поширених і масових видів творчості, який практично доступний кожному. Інша справа, що здатність до винахідництва у одних більша, у інших — менша. Країни з високорозвинутою економікою відзначаються високою винахідницькою активністю. Насамперед це варто віднести на рахунок досить досконалої системи правового регулювання відносин у сфері науково-технічної творчості. Саме тому винахідництву, в тому числі правовому регулюванню відносин, які складаються у сфері створення і використання винаходів, у всіх країнах приділяється досить велика увага. Винахідницька діяльність регулюється Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", творча діяльність у створенні і використанні промислових зразків — Законом України "Про охорону прав на промислові зразки".

При цьому варто зробити таке застереження: названі закони регулюють не творчу діяльність зі створення винаходів, корисних моделей і промислових зразків, а суспільні відносини, які складаються у процесі створення, виявлення, оформлення, використання охорони зазначених результатів науково-технічної творчості. Слід пам'ятати, що сама творчість будь-якому регулюванню не піддається, але право може створювати сприятливі умови для успішної творчості або, навпаки, створювати несприятливі умови, за яких винахідництво розвиватиметься повільно або не розвиватиметься зовсім. Правда, винахідництво — така здатність людини, без якої вона існувати не може. Винахідництво розвивається за будь-яких умов, але, зрозуміло, за сприятливих умов воно розвиватиметься краще, за несприятливих — повільніше.

Наскільки досконалим є законодавство України про промислову власність, покаже практика його застосування. Поки що вона не дуже успішна.

Новим у законодавстві про промислову власність є введення до кола результатів технічної творчості такого об'єкта, як корисна модель.

Чинне законодавство встановило вимоги, яким мають відповідати винахід, корисна модель і промисловий зразок. На підставі цих вимог та інших норм чинного законодавства можна вивести визначення згаданих об'єктів.

Винахід — це технічне рішення у будь-якій галузі суспільне корисної діяльності, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання.

Отже, законодавство не обмежує поле винахідницької діяльності певної галузі технології. Об'єктом винаходу може бути: продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин); спосіб (включаючи біотех-нологічні способи, способи лікування, діагностики та профілактики). Правила складання та подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель від 17 листопада 1994 р. дають конкретні визначення зазначених понять.

Згідно із Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" не можуть одержати правову охорону: відкриття, наукові теорії та математичні методи; методи організації та управління господарством; умовні позначення, розклади правила; методи виконання розумових операцій; програми для обчислювальних машин; результати художнього конструювання; технології інтегральних мікросхем; сорти рослин і породи тварин (п. З ст. 5).

Крім того, правова охорона не надається винаходу, що суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та не відповідає умовам патентоспроможності.

Винахід відповідає умовам патентоспроможності, якщо він новий, має винахідницький рівень і придатний для користування.

Винахід є новим, якщо його сутність невідома з рівня техніки. Останній стосовно заявленої пропозиції визначається за всіма видами інформації, загальнодоступними в Україні та за кордоном до дати пріоритету винаходу. Це означає, що до дати пріоритету заявки сутність цього або тотожного рішення не була розкрита ні в Україні, ні за кордоном для невизначеного кола осіб настільки, що стало можливим його використання. Бувають випадки, коли новатор самостійно розв'язує задачу. Між тим виявляється, що цю задачу розв'язано, але відомості про неї не дійшли до автора. Винахід має давати нове технічне рішення, невідоме сучасному рівню техніки. Отже, не може бути визнана винаходом пропозиція, описана у вітчизняній чи зарубіжній літературі або впроваджена у виробництво в Україні чи за її межами.

Не визнається винаходом пропозиція, на яку вже подано заявку або видано авторське свідоцтво чи патент. Причому не має значення, де видано авторське свідоцтво чи патент — в Україні чи за кордоном. Новизна пропозиції втрачається й тоді, коли відомості про її сутність розголошені іншим шляхом до її заявки і роблять можливим її використання третіми особами. Тому автор пропозиції, що може бути визнана винаходом, заявники, а також інші особи, які мають відношення до пропозиції, повинні уникати будь-якого розголошення змісту пропозиції до її заявки. Це має значення не тільки для автора, а й для держави. У разі розголошення суті пропозиції до її заявки, хоч би і самим автором, останній втрачає право на одержання правоохоронного документа, оскільки держава не може гарантувати охорону такої пропозиції. У цьому разі втрачається можливість патентування пропозиції за кордоном, і вона може бути використана іноземними особами без будь-якого дозволу і виплати винагороди за її використання.

Проте з цього загального правила Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" встановив важливий виняток. Якщо сам винахідник чи особа, яка одержала інформацію про винахід від винахідника прямо чи опосередковано, розкривають цю інформацію, але не раніше як за 12 місяців до дати подання заявки до патентного відомства, то таке розкриття інформації про винахід не впливає на визнання його патентоспроможним. Іншими словами, новизна пропозиції не втрачається.

Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця його сутність не випливає з рівня техніки. Винахідницький рівень свідчить передусім про творчий характер пропозиції. Хоч у зазначеному законі про це прямо не йдеться, але це випливає з його змісту. Винахід — це винайдення, відшукання рішення, якого фахівець не знає. Це рішення істотно відрізняється від подібних відомих рішень (прототипів) такими ознаками чи перевагами, що роблять доцільним його використання. Винахідництво — це творчий пошук, створення нового пристрою, технології, матеріалу тощо. Саме про це йдеться в законі: право авторства на винахід належить громадянину, який створив винахід. Тому не вважається винаходом запозичення відомого рішення, перенесення і використання позитивного досвіду, хоч ці заходи можуть бути дуже ефективними. У них немає творчого процесу самого винахідництва. Проте одного творчого характеру для визнання за пропозицією винахідницького рівня ще недостатньо. Може бути творчість, а її результати визнати винаходом немає підстав. Пропозиція має творчий характер, але не відповідає вимогам патентоспроможності. Вона визнається такою, що має винахідницький рівень, якщо порівняною рішеннями, відомими у науці й техніці на дату пріоритету, пропозиція характеризується новою якістю, перевагами, які позитивно відрізняють її від відомих рішень. Винахідницьким рівнем відзначаються, зокрема, пропозиції, які відкривають нові галузі техніки, нові напрями у суспільному виробництві, у медицині, сільському господарстві або створюють нові види цінних матеріалів, машин, виробів, ліків тощо. Винахідницьким рівнем відзначаються пропозиції, які істотно поліпшують умови і безпеку праці, а також самої продукції, виробленої на основі пропозиції.

Винахід придатний для використання. У вищезгаданому законі йдеться про промислове використання, але з подальшого тексту випливає, що використання може мати місце не лише у промисловості, а й у сільському господарстві, системі охорони здоров'я, оборони, транспорту та інших галузях народного господарства. У цій нормі закону (п. 7 ст. 6) йдеться про два аспекти поняття "промислова придатність": а) галузі застосування винаходу; б) технічна можливість використання винаходу. Іноді надходять пропозиції, які за своїми параметрами відповідають вимогам патентоспроможності, але вони в сучасних умовах, наприклад, ще не можуть бути використані в суспільному виробництві — немає відповідного устаткування, матеріалів тощо.

Із закону випливає, що пропозиція може бути використана у будь-якій галузі практичної діяльності людини, суспільства, держави, не забороненій чинним законодавством. Це може бути наукова і господарська діяльність, культосвітня і лікувальна тощо. Не обмежується використання винаходу формами власності і господарювання. Винахід може бути використаний як державними, кооперативними, акціонерними, так і іншими підприємствами, організаціями та установами.

Може використовуватися для власних потреб, а також за кордоном шляхом продажу ліцензій тощо.

У цій нормі закону підкреслюється й така ознака винаходу, як технічна можливість його застосування на практиці, тобто пропозиція має бути придатною для відтворення, повторення і тиражування як у даний час, так і в майбутньому. Отже, винаходом визнається і пропозиція, яка може бути використана лише за умови появи технічної можливості у майбутньому.

Ця вимога до винаходу вказує також на те, що розв'язання практичної задачі здійснюється технічними засобами. Такий висновок випливає з двох попередніх вимог, які визначаються рівнем техніки. Крім того, ця вимога передбачає ще одну якісну ознаку винаходу — його позитивний ефект. Явно некорисні пропозиції у принципі можуть бути визнані винаходами, але розумна людина їх просто не використовуватиме. Отже, здатність до промислового використання означає, і корисність винаходу. Правда, цю ознаку іноді буває важко визначити. У сучасних умовах пропозиція може бути визнана некорисною, а в майбутньому ця сама пропозиція може давати солідний прибуток. Такі факти в історії техніки відомі.

Корисність пропозиції може виявитися у найрізноманітніших формах і способах. Вона може давати певний економічний ефект, поліпшувати умови і безпеку праці, поліпшувати якість продукції, зменшувати витрати енергії і матеріалів, зменшувати негативний вплив на навколишнє середовище тощо.

Корисна модель — це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промислово придатним.

Корисна модель визнається новою, якщо вона не є частиною рівня техніки. Рівень техніки включає всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до патентного відомства України. На новизну корисної моделі також не впливає розкриття інформації про неї протягом 12 місяців до подання заявки до патентного відомства України.

Винаходи і корисні моделі — близькі між собою результати технічної творчості. Вони мають відповідати таким умовам патентоспроможності, як умови світової новизни і промислової придатності. Проте до корисної моделі не ставиться умова винахідницького рівня. Принципова відмінність між ними полягає в об'єкті — до винаходів належать продукти і способи, до корисної моделі — конструктивне виконання пристрою.

Відповідно до згадуваних Правил складання та подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель (п. 1.1) до пристроїв як об'єктів винаходів чи корисних моделей належать машини, механізми, прилади тощо. Об'єктом корисної моделі може бути конструктивне виконання пристрою, яке повинно мати явно виражені просторові форми, тобто характеризуватися не лише наявністю елементів і зв'язків між ними, а й формою виконання цих елементів, їхнім певним взаємним розташуванням. Сутність корисної моделі полягає саме в оригінальній компоновці пристрою. Якщо винахід має певну перевагу перед прототипом своїм змістом, новим розв'язанням задачі, то корисна модель — новою компоновкою елементів пристрою. Це рішення тому і називається "корисна модель" певного пристрою, тобто нове розташування елементів пристрою, нова корисна модель.

Промисловий зразок — це нове конструктивне вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом.

Суспільні відносини, що складаються у процесі створення і використання промислового зразка, регулюються Законом України "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 p. Відповідно до цього закону об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Промисловий зразок відповідає умовам патентоспроможності, якщо він новий і промислово придатний. Він визнається новим, якщо сукупність його істотних ознак не стала загальнодоступною у світі до подання заявки до патентного відомства України. Проте на новизну промислового зразка не впливає розкриття інформації про нього автором або особою, яка одержала від автора прямо чи опосередковано таку інформацію протягом 6 місяців до дати подання заявки.

При встановленні новизни промислового зразка до уваги береться зміст усіх заявок, що раніше надійшли до патентного відомства України.

Якщо заявник бажає скористатися конвенційним пріоритетом, то він про це повинен заявити.

Промисловий зразок визнається промислове придатним, якщо його можна використати у промисловості або в будь-якій іншій галузі діяльності.

Відповідно до вищезгаданого закону його дія не поширюється на об'єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди;

друковану продукцію, як таку; об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних їм речовин тощо.

Стаття 6. Умови надання правової охорони

1. Правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності. ( Частина перша статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

2. Об'єктом винаходу (корисної моделі), правова охорона якому (якій) надається згідно з цим Законом, може бути:

продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини тощо);

процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу.

( Частина друга статті 6 в редакції Закону N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

3. Правова охорона згідно з цим Законом не поширюється на такі об'єкти технології:

сорти рослин і породи тварин;

біологічні в своїй основі процеси відтворення рослин та тварин, що не відносяться до небіологічних та мікробіологічних процесів;

топографії інтегральних мікросхем;

результати художнього конструювання.

( Частина третя статті 6 в редакції Закону N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

4. Пріоритет, авторство і право власності на винахід засвідчуються патентом (деклараційним патентом).

Пріоритет, авторство і право власності на корисну модель засвідчуються деклараційним патентом.

Строк дії патенту України на винахід становить 20 років від дати подання заявки до Установи.

Строк дії деклараційного патенту на винахід становить 6 років від дати подання заявки до Установи.

Строк дії патенту на винахід, об'єктом якого є лікарський засіб, засіб захисту тварин, засіб захисту рослин тощо, використання якого потребує дозволу відповідного компетентного органу, може бути продовжено за клопотанням власника цього патенту на строк, що дорівнює періоду між датою подання заявки та датою одержання такого дозволу, але не більше ніж на 5 років. За подання клопотання сплачується збір. ( Абзац п'ятий частини четвертої статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

Порядок подання клопотання та продовження строку дії патенту у цьому випадку визначається Установою.

Строк дії деклараційного патенту на корисну модель становить 10 років від дати подання заявки до Установи.

Строк дії патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід і деклараційного патенту на секретну корисну модель дорівнює строку засекречування винаходу (корисної моделі), але не може бути довшим від визначеного за цим Законом строку дії охорони винаходу (корисної моделі).

Дія патенту припиняється достроково за умов, викладених у статті 32 цього Закону.

5. Обсяг правової охорони, що надається, визначається формулою винаходу (корисної моделі). Тлумачення формули повинно здійснюватися в межах опису винаходу (корисної моделі) та відповідних креслень.

6. Дія патенту (деклараційного патенту), виданого на спосіб одержання продукту, поширюється і на продукт, безпосередньо одержаний цим способом.

Стаття 7. Умови патентоздатності винаходу, корисної моделі

1. Винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним.

2. Корисна модель відповідає умовам патентоздатності, якщо вона є новою і промислово придатною.

3. Винахід (корисна модель) визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Об'єкти, що є частиною рівня техніки, для визначення новизни винаходу повинні враховуватися лише окремо.

4. Рівень техніки включає всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.

5. Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на видачу в Україні патенту (у тому числі міжнародної заявки, в якій зазначена Україна) у тій редакції, в якій цю заявку було подано спочатку, за умови, що дата її подання (а якщо заявлено пріоритет, то дата пріоритету) передує тій даті, яка зазначена у частині четвертій цієї статті, і що вона була опублікована на цю дату чи після цієї дати.

6. На визнання винаходу (корисної моделі) патентоздатним не впливає розкриття інформації про нього винахідником або особою, яка одержала від винахідника прямо чи опосередковано таку інформацію, протягом 12 місяців до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому обов'язок доведення обставин розкриття інформації покладається на особу, заінтересовану у застосуванні цієї частини.

7. Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки. При оцінці винахідницького рівня зміст заявок, зазначених у частині п'ятій цієї статті, до уваги не береться.

8. Винахід (корисна модель) визнається промислово придатним, якщо його може бути використано у промисловості або в іншій сфері діяльності.

95

Суб'єкти права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки. Автором будь-якого результату творчої праці може бути громадянин України, громадянин будь-якої іншої держави або особа без громадянства, тобто це завжди буде фізична особа.

Громадяни можуть бути авторами винаходу, корисної моделі чи промислового зразка незалежно від віку. Іноді малолітні автори вносять цінні пропозиції, які використовуються у виробництві.

Поняття суб'єкта права на винахід, корисну модель чи промисловий зразок стосується як автора результату, так і його правонаступників — будь-яких фізичних і юридичних осіб, яким автор передав своє суб'єктивне майнове право на результати творчої праці. Такими правонаступниками можуть бути спадкоємці або інші особи, держава. Законодавчі акти про промислову власність передбачають випадки, коли суб'єктом права на результати творчої праці виступають саме юридичні особи, держава або її органи.

Суб'єктами зазначених прав можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи, до яких суб'єктивне право авторів переходить за договором або за заповітом.

Держава може стати суб'єктом зазначених прав у чітко визначених законом випадках. Так, права на винаходи, корисні моделі чи промислові зразки, строк охорони на які минув, стають надбанням суспільства. Але ж хто може здійснювати право власності на такі об'єкти, які стали надбанням суспільства, крім держави?

Проте варто мати на увазі, що при переході суб'єктивних прав автора до інших осіб в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права.

Досить часто винахід, корисна модель чи промисловий зразок можуть бути створені не одним автором, а спільною творчою працею кількох співавторів. У такому разі складаються відносини, які прийнято називати співавторством. Але співавторство має місце лише тоді, коли воно має творчий характер. Надання технічної допомоги авторові іншими особами не є співавторством (наприклад, консультації, здійснення розрахунків, виготовлення моделей, креслярські роботи тощо).

За законодавством про промислову власність, відносини між співавторами визначаються угодою між ними. Склад співавторів може бути змінений патентним відомством України на підставі поданої співавторами заяви.

Нове законодавство про інтелектуальну власність істотно підняло роль ще одного суб'єкта права на результат творчої праці. Йдеться про роботодавця, з яким автор перебуває у трудових відносинах за договором найму.

Закони про винаходи, корисні моделі та промислові зразки містять норми, відповідно до яких право на одержання патенту має роботодавець, якщо винахід, корисну модель чи промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий договір з автором і за його умовами видати винагороду авторові відповідно до економічної цінності винаходу, корисної моделі чи промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від використання зазначених об'єктів промислової власності. У свою чергу винахідник винаходу або корисної моделі чи автор промислового зразка має подати роботодавцеві письмове повідомлення про досягнутий ним результат творчої праці з описом, що розкриває сутність винаходу, корисної моделі чи промислового зразка настільки повно і ясно, що робить можливими його використання. При цьому треба мати на увазі, що іноді сам автор результату не спроможний скласти чітко і ясно опис винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. В такому разі він змушений вдаватися до допомоги самого роботодавця.

Оформлення прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Як уже зазначалося, автор пропозиції, що має ознаки винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, може стати суб'єктом патентних прав лише за умови відповідної кваліфікації заявленої пропозиції компетентним державним органом, яким в Україні є патентне відомство, яке входить до складу Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності. Для цього автор пропозиції має надати їй об'єктивної форми, яка б робила останню можливою для сприйняття іншими особами і була здатна до відтворення. Пропозиція повинна бути втілена в креслення, дослідний зразок чи просто описана так, що її сутність була б зрозумілою і доступною іншим особам і придатна для користування.

Право кваліфікації творчої пропозиції як винаходу, корисної моделі чи промислового зразка належить патентному відомству України. Лише після того, як патентне відомство України визнає заявлену пропозицію винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, прийме рішення про внесення її до відповідного Державного реєстру і видачу патенту авторові, останній офіційно визнається автором свого витвору і для нього виникають певні права та пільги, встановлені чинним законодавством України. Після цього акту автор, а також інші особи можуть розголошувати сутність пропозиції шляхом публікації, усних доповідей та іншими способами.

Право на винахід, корисну модель та промисловий зразок охороняється державою і засвідчується патентом.

Стаття 463. Суб'єкти права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Суб'єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та про­мисловий зразок є:

винахідник, автор промислового зразка;

інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом.

Винахідник, автор промислового зразка — фізична особа, творчою працею якої ство­рений об'єкт, який визнано винаходом, корисною моделлю або промисловим зразком. Ви­нахідником або автором промислового зразка може бути тільки фізична особа. Для визнання особи винахідником, автором не має значення його вік або стан дієздат­ності. Малолітнім або недієздатним особам можуть належати особисті немайнові права на винахід, корисну модель чи промисловий зразок. Майнові права здійснюють від х імені родичі та опікуни. Особи, дієздатність яких обмежена, здійснюють свої майнові права ін­телектуальної власності тільки за згодою їх піклувальників. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють свої права самостійно. Іноземні громадяни та особи без громадянства рівні в правах із громадянами України у питаннях реалізації права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі промислові зразки. Якщо ці особи мають постійне місце проживання поза межами України, то вони реалізують свої права через патентних повірених. Якщо винахідників або авторів декілька, то усі вони мають право на одержанні патенту. Вони можуть здійснювати свої права на винахід, корисну модель, промисловій зразок спільно — на підставі угоди між ними. Для визнання особи винахідником необхідний її особистий творчий внесок у створення винаходу, корисної моделі, промислового зразка. Не вважається творчим внеском надання особою технічної, організаційної або матеріальної допомоги. Винахіднику, автору належить право авторства та інші особисті немайнові права на винахід, корисну модель або промисловий зразок. Ці права є невід'ємними та діють безстро­ково. Винахідник, автор має право на присвоєння свого імені створеному ним об'єкту промислової власності. У випадках, передбачених законом, деякі немайнові права можуть на лежати іншим особам.

До інших осіб — суб'єктів прав інтелектуальної власності — відносяться інші заявники на одержання патенту та особи, що отримують права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок від інших осіб у порядку правонаступництва.

Крім винахідників та авторів заявниками можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи, які мають на це право. Таке право може виникнути на підставі договору або закону. Перш за все, за законом право на подання заявки виникає у таких суб'єктів як роботодавець або замовник. Роботодавець — це фізична або юридична особа, у якої працює винахідник, автор за трудовим договором. Замовник — це особа, що замовила винахіднику або автору створення відповідно винаходу, корисної моделі або промислового зразка. Відповідно до статей 429, 430 ЦК майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, створені у зв'язку з виконанням трудового договору або за замовлен­ням, належать працівникові, який створив ці об'єкти, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює або яка замовила створення об'єкта інтелектуальної власності, спіль­но. Це означає, що право на подання заявки на отримання патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок винахідник або автор та роботодавець або замовник можуть реалізувати разом. Договором між цими суб'єктами може бути передбачено інше. Ця норма є новою для українського законодавства. Діючі патентні закони віддають право на об'єкти, створені у зв'язку з виконанням трудового договору, роботодавцеві, у зв'язку з чим вони потребують необхідних змін. Відповідні зміни вже містить Проект, який віддає право на отримання патенту на службовий винахід, корисну модель роботодавцю та вина­хіднику спільно. Службовий винахід, корисна модель — це винахід, корисна модель, ство­рені працівником у зв'язку з виконанням трудового договору або договору замовлення.

Право на одержання патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок також мають правонаступники винахідника, автора, роботодавця, замовника, тобто спадкоємці цих осіб або особи, що отримали таке право за договором. За договором або у порядку правонаступництва можуть перейти до інших осіб вже за­реєстровані права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зра­зок. Особисті немайнові права не можуть перейти до іншої особи, тому що вони невід'ємно пов'язані з винахідником чи автором. Майнові права на винахід, корисну модель, промисло­вий зразок можуть перейти у спадщину в силу закону або заповіту. До іншої особи можуть перейти виключні майнові права на винахід, корисну модель, промисловий зразок — дого­вір про передачу виключних майнових прав, що можна розглядати як перехід права власності на ці об'єкти, або право на їх використання — ліцензійний договір. Майнові права переходять до іншої особи за рішенням Кабінету Міністрів чи суду (примусова ліцензія). Ще одним суб'єктом прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, про­мисловий зразок є попередній користувач. Правовий статус цього суб'єкта регулює стаття 470 ЦК.

96

ПРАВИЛА СКЛАДАННЯ І ПОДАННЯ ЗАЯВКИ НА ВИНАХІД ТА ЗАЯВКИ НА КОРИСНУ МОДЕЛЬ

Вимога єдиності винаходу (корисної моделі)

2.1. Згідно з частиною 4 статті 12 Закону (3687-12) заявка на винахід повинна стосуватися одного винаходу або групи винаходів, пов’язаних єдиним винахідницьким задумом (вимога єдиності винаходу).

2.1.1. Група винаходів визнається пов’язаною єдиним винахідницьким задумом, якщо має місце технічний взаємозв’язок між цими винаходами, що виражається однією або сукупністю однакових чи відповідних суттєвих ознак, які визначають внесок у рівень техніки кожного із заявлених винаходів, які розглядаються в сукупності.

2.1.2. Визначення того, чи є група винаходів настільки взаємозв’язаною, що вона утворює єдиний винахідницький задум, повинно проводитись незалежно від того, заявляються ці винаходи в окремих пунктах або як альтернатива в одному пункті формули винаходу.

2.1.3. Вимога єдиності винаходу визнається дотриманою, якщо:

заявка стосується одного винаходу, тобто одного продукту, способу чи застосування раніше відомого продукту або способу за новим призначенням;

заявка стосується одного винаходу, який охарактеризований з розвитком або уточненням окремих конкретних варіантів його здійснення, що не супроводжується заміною чи вилученням окремих ознак, наведених у незалежному пункті формули винаходу;

заявка стосується групи винаходів, які пов’язані єдиним винахідницьким задумом. Вимозі єдиності може відповідати група винаходів, зокрема, якщо заявка стосується: винаходів, один з яких призначений для одержання (виготовлення) іншого, наприклад, пристрій або речовина та спосіб одержання (виготовлення) зазначеного пристрою або речовини в цілому чи їх частини;

винаходів, один з яких призначений для здійснення іншого, наприклад, спосіб і пристрій для здійснення зазначеного способу в цілому чи однієї з його дій;

винаходів, один з яких призначений для використання іншого (в іншому), наприклад, спосіб або пристрій та його частина; спосіб і речовина, яка призначена для використання в зазначеному способі;

застосування пристрою або речовини за новим призначенням та спосіб з їх застосуванням відповідно до цього нового призначення;

застосування пристрою або речовини за новим призначенням і пристрій або композиція, складовою частиною яких вони є тощо;

винаходів, які є об’єктами одного виду, однакового призначення і які забезпечують одержання одного і того самого технічного результату (варіанти). 2.2. Заявка на корисну модель повинна стосуватися однієї корисної моделі. Вимога єдиності корисної моделі визнається дотриманою, якщо: заявка стосується однієї корисної моделі, тобто одного пристрою;

заявка стосується однієї корисної моделі, яка охарактеризована з розвитком або уточненням окремих конкретних варіантів її здійснення, що не супроводжується зміною чи вилученням окремих ознак, наведених у незалежному пункті формули.

Стаття 8. Право винахідника

1. Право на одержання патенту має винахідник, якщо інше не передбачено цим Законом.

2. Винахідники, які спільно створили винахід (корисну модель), мають однакові права на одержання патенту, якщо інше не передбачено угодою між ними.

3. У разі перегляду умов угоди щодо складу винахідників Установа за спільним клопотанням осіб, зазначених у заявці як винахідники, а також осіб, що є винахідниками, але не зазначені у заявці як винахідники, вносить зміни до відповідних документів у порядку, що встановлюється Установою.

4. Не визнаються винахідниками фізичні особи, які не внесли особистого творчого внеску у створення винаходу (корисної моделі), а надали винахіднику (винахідникам) тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні і (або) оформленні заявки.

5. Винахіднику належить право авторства, яке є невід'ємним особистим правом і охороняється безстроково.

Винахідник має право на присвоєння свого імені створеному ним винаходу (корисній моделі).

Стаття 9. Право роботодавця

1. Право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника.

2. Винахідник подає роботодавцю письмове повідомлення про створений ним службовий винахід (корисну модель) з описом, що розкриває суть винаходу (корисної моделі) достатньо ясно і повно.

3. Роботодавець повинен протягом чотирьох місяців від дати одержання від винахідника повідомлення подати до Установи заявку на одержання патенту чи передати право на його одержання іншій особі або прийняти рішення про збереження службового винаходу (корисної моделі) як конфіденційної інформації. У цей же строк роботодавець повинен укласти з винахідником письмовий договір щодо розміру та умови виплати йому (його правонаступнику) винагороди відповідно до економічної цінності винаходу (корисної моделі) і (або) іншої вигоди, яка може бути одержана роботодавцем.

4. Якщо роботодавець не виконає зазначених у частині третій цієї статті вимог у встановлений строк, то право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) переходить до винахідника або його правонаступника. У цьому випадку за роботодавцем залишається переважне право на придбання ліцензії.

5. Строк збереження роботодавцем чи його правонаступником службового винаходу (корисної моделі) як конфіденційної інформації у разі його невикористання не повинен перевищувати чотирьох років. У протилежному випадку право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) переходить до винахідника чи його правонаступника.

6. Спори щодо умов одержання винахідником службового винаходу (корисної моделі) винагороди та її розміру вирішуються у судовому порядку.

Стаття 10. Право правонаступника

Право на одержання патенту має відповідно правонаступник винахідника або роботодавця.

Стаття 11. Право першого заявника

Якщо винахід (корисну модель) створено двома чи більше винахідниками незалежно один від одного, то право на одержання патенту (деклараційного патенту) на цей винахід чи деклараційного патенту на корисну модель належить заявнику, заявка якого має більш ранню дату подання до Установи або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за якою не прийнято рішення про відмову у видачі патенту.

97

3.1. Склад заявки

Заявка повинна містити:

заяву про видачу патенту (деклараційного патенту) України на винахід чи деклараційного патенту України на корисну модель;

опис винаходу (корисної моделі);

формулу винаходу (корисної моделі);

креслення (якщо на них є посилання в описі);

реферат.

3.2. Оформлення документів заявки

3.2.1. Документи заявки, а саме: заяву про видачу патенту, опис і формулу винаходу (корисної моделі), креслення і реферат подають у трьох примірниках. Документи, які потребують подальшого перекладу, можуть бути подані мовою оригіналу в одному примірнику, а їх переклад — у трьох примірниках.

3.2.2. Усі документи заявки на винахід (корисну модель) слід оформляти таким чином, щоб можна було зберігати їх тривалий час і безпосередньо репродукувати в необмеженій кількості копій.

3.2.3. Документи заявки друкують на аркушах білого паперу форматом 210 х 297 мм. Кожний документ заявки починають на окремому аркуші, при цьому другий і наступні аркуші нумерують арабськими цифрами. Кожний аркуш використовують лише з одного боку з розміщенням рядків паралельно меншому боку аркуша. Мінімальний розмір полів аркушів опису, формули, реферату становить, мм:

ліве — 25;

верхнє — 20;

праве і нижнє — 20. Креслення виконують на аркушах білого паперу форматом 210 х 297 мм. Мінімальний розмір полів аркушів креслень становить, мм: ліве — 25;

верхнє — 25;

праве — 10;

нижнє — 15.

3.2.4. Усі документи друкують шрифтом чорного кольору. Текст опису, формули винаходу і реферату друкують через 2 інтервали або через 1,5 інтервалу при комп’ютерному наборі з висотою літер не менше ніж 2,1 мм.

3.2.5. Латинські назви, латинські і грецькі літери, графічні символи, математичні і хімічні формули допускається вписувати чорнилом, пастою або тушшю чорного кольору.

3.2.6. Бібліографічні дані джерел інформації в документах заявки наводяться таким чином, щоб можна було знайти це джерело інформації.

4.1. Заявку складають українською мовою. Якщо опис і формулу винаходу (корисної моделі) викладено іншою мовою, то для збереження дати подання їх переклад повинен надійти до Укрпатенту протягом двох місяців від дати подання заявки. 4.2. Матеріали заявки не повинні містити висловів, креслень, малюнків, фотографій та будь-яких інших матеріалів, що суперечать громадському порядку і моралі, зневажливих висловлювань стосовно винаходів (корисних моделей) та результатів діяльності інших осіб, а також відомостей і матеріалів, які вочевидь не стосуються або не є необхідними для визнання документів заявки такими, що відповідають вимогам Правил. 4.3. У формулі, описі, рефераті і пояснювальних матеріалах до опису використовують, як правило, стандартизовані терміни і скорочення, а за їх відсутності — загальновживані в науковій і технічній літературі. При використанні термінів і позначень, що не є загальновживаними, необхідно пояснити їх значення при першому вживанні в тексті. Усі умовні позначення слід розшифровувати. 4.4. У описі, формулі винаходу (корисної моделі) та рефераті необхідно зберігати єдиність термінології, тобто одні і ті самі ознаки в зазначених документах повинні називатися однаково. Вимога єдиності термінології стосується також умовних позначень і розмірності фізичних одиниць, які використовуються в матеріалах заявки. Назва винаходу, за потреби, може містити символи латинської абетки та цифри. Використання символів інших абеток, спеціальних знаків у назві не допускається. Одиниці вимірювання фізичних величин переважно вживаються в одиницях діючої Міжнародної системи одиниць.

98

Експертиза заявки

Експертиза заявки означає процес дослідження матеріалів заявки та самого позначення на відповідність вимогам, викладеним у Законі та Правилах, з метою реєстрації позначення як знака [26].

Експертиза заявки складається з таких етапів:

-встановлення дати подання заявки;

-експертиза заявки за формальними ознаками;

-експертиза заявки по суті;

-прийняття рішення про видачу свідоцтва або про відхилення заявки.

Після встановлення дати подання заявки та за наявності документа про сплату відповідного збору Установа проводить експертизу заявки за формальними ознаками.

Формальна експертиза встановлює відповідність матеріалів поданої заявки встановленим вимогам та обсяг прав, що заявляються заявником.

Якщо під час перевірки буде встановлено, що заявка не відповідає встановленим вимогам, заявнику надсилається повідомлення про необхідність уточнення або виправлення матеріалів заявки впродовж двомісячного строку від дати одержання заявником зазначеного повідомлення.

Експертиза заявки по суті полягає в тому, що Установа перевіряє, чи може заявлене на реєстрацію позначення бути знаком, чи не знаходиться воно у конфлікті з уже діючими знаками, чи має заявлене позначення розрізняльну здатність, чи не суперечить воно суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі, тобто чи відповідає це позначення умовам надання правової охорони.

Результатом проведення експертизи заявки по суті є прийняття Відомством одного з двох рішень:

-про реєстрацію знака;

-про відхилення заявки.

Якщо встановлено, що заявлене на реєстрацію позначення не відповідає умовам надання правової охорони для всього переліку товарів і послуг або його частини, Установа виносить рішення про відхилення заявки.

За умови позитивного рішення про реєстрацію знака проводиться державна реєстрація знака та видача відповідного свідоцтва.

Стаття 16. Експертиза заявки

1. Експертиза заявки має статус науково-технічної експертизи, складається з попередньої експертизи, формальної експертизи та, за заявкою стосовно патенту на винахід (секретний винахід), - кваліфікаційної експертизи і проводиться закладом експертизи відповідно до цього Закону та правил, встановлених на його основі Установою.

2. Заклад експертизи здійснює інформаційну діяльність, необхідну для проведення експертизи заявок, і є центром міжнародного обміну виданнями відповідно до Конвенції про міжнародний обмін виданнями ( 995_172 ), прийнятої 3 грудня 1958 року Генеральною конференцією Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.

3. Кінцеві результати експертизи заявки, що не вважається відкликаною або не відкликана, відображаються в обґрунтованому висновку експертизи за заявкою, що набирає чинності після затвердження його Установою. На підставі такого висновку Установа приймає рішення про видачу патенту або про відмову у видачі патенту. Рішення Установи надсилається заявнику.

Заявник має право протягом місяця від дати одержання ним рішення Установи затребувати копії матеріалів, що протиставлені заявці. Ці копії надсилаються заявнику протягом місяця.

4. Заявник має право з власної ініціативи чи на запрошення закладу експертизи особисто або через свого представника брати участь у встановленому Установою порядку в розгляді питань, що виникли під час проведення експертизи.

5. Заявник має право вносити до заявки виправлення помилок та зміни свого імені (найменування) і своєї адреси, адреси для листування, імені та адреси свого представника.

Заявник може вносити до заявки зміни, пов'язані зі зміною особи заявника, за умови згоди зазначених у заявці інших заявників. Такі зміни може за згодою всіх заявників вносити також особа, яка бажає стати заявником.

Ці виправлення та зміни враховуються, якщо вони одержані закладом експертизи не пізніше одержання ним документа про сплату державного мита за видачу патенту.

При публікації відомостей про заявку на видачу патенту на винахід зазначені виправлення та зміни враховуються, якщо вони надійшли до закладу експертизи за 6 місяців до дати публікації.

За подання заяви про виправлення помилки або про внесення будь-якої із зазначених змін сплачується збір, за умови, що помилка не є очевидною чи технічною, а зміна виникла через залежні від подавця заяви обставини.

6. Заклад експертизи може вимагати від заявника надання додаткових матеріалів, якщо без них проведення експертизи неможливе, або у разі виникнення обґрунтованих сумнівів у достовірності будь-яких відомостей чи елементів, що містяться в матеріалах заявки.

Заявник має право протягом місяця від дати одержання ним повідомлення чи висновку закладу експертизи із вимогою про надання додаткових матеріалів затребувати від нього копії матеріалів, що протиставлені заявці.

Додаткові матеріали мають бути подані заявником протягом двох місяців від дати одержання ним повідомлення чи висновку закладу експертизи або копій матеріалів, що протиставлені заявці. Строк подання додаткових матеріалів продовжується, але не більше ніж на шість місяців, якщо до його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання. Цей строк, пропущений з поважних причин, поновлюється, якщо протягом шести місяців від його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання. Якщо заявник не подасть додаткові матеріали у встановлений строк, то заявка вважається відкликаною, про що йому надсилається повідомлення.

7. Якщо заявником подано додаткові матеріали, то в процесі експертизи з'ясовується, чи не виходять вони за межі розкритої у поданій заявці суті винаходу (корисної моделі).

Додаткові матеріали виходять за межі розкритої у поданій заявці суті винаходу (корисної моделі), якщо вони містять ознаки, які необхідно включити до формули винаходу (корисної моделі).

Додаткові матеріали в частині, що виходить за межі розкритої у поданій заявці суті винаходу (корисної моделі), не беруться до уваги під час експертизи заявки і можуть бути, після одержання відповідного повідомлення закладу експертизи, оформлені заявником як самостійна заявка.

8. Під час проведення попередньої експертизи заявка, яка не містить пропозиції заявника щодо віднесення винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, розглядається на предмет наявності в ній відомостей, які можуть бути віднесені згідно із Зводом відомостей, що становлять державну таємницю, до державної таємниці.

За наявності в заявці таких відомостей, а також якщо заявка містить пропозицію заявника про віднесення винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, матеріали заявки надсилаються відповідному Державному експерту з питань таємниць (далі - Державний експерт) для прийняття рішення щодо віднесення винаходу (корисної моделі) до державної таємниці.

Державний експерт надсилає своє рішення разом з матеріалами заявки до закладу експертизи протягом місяця від дати одержання ним матеріалів заявки.

Строк, протягом якого може діяти рішення про віднесення інформації, викладеної у заявці, до державної таємниці, встановлюється Державним експертом з урахуванням ступеня секретності інформації.

Якщо Державний експерт прийняв рішення про віднесення заявленого винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, він визначає коло осіб, які можуть мати доступ до нього, і все наступне діловодство за заявкою здійснюється у режимі секретності.

Про рішення Державного експерта заклад експертизи негайно повідомляє заявника. Якщо у заявці не було пропозиції заявника про віднесення винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, а Державний експерт відніс винахід (корисну модель) до державної таємниці, то заявник, у разі незгоди, може подати до закладу експертизи мотивоване клопотання про розсекречування матеріалів заявки чи оскаржити рішення Державного експерта до суду.

9. Під час проведення формальної експертизи:

встановлюється дата подання заявки на підставі статті 13 цього Закону;

визначається, чи належить об'єкт, що заявляється, до об'єктів технології, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону, та чи не відноситься він до об'єктів технології, зазначених у частині третій статті 6 цього Закону;

заявка перевіряється на відповідність формальним вимогам статті 12 цього Закону та правилам, встановленим на його основі Установою;

документ про сплату збору за подання заявки перевіряється на відповідність встановленим вимогам.

10. За відповідності матеріалів заявки вимогам статті 13 цього Закону та наявності документа про сплату збору за подання заявки заявнику надсилається повідомлення про встановлену дату подання заявки.

11. У разі невідповідності матеріалів заявки вимогам статті 13 цього Закону заявнику негайно надсилається про це повідомлення. Якщо невідповідність усунуто протягом двох місяців від дати одержання заявником повідомлення, то датою подання заявки вважається дата одержання закладом експертизи виправлених матеріалів. В іншому разі заявка вважається неподаною, про що заявнику надсилається повідомлення.

12. Якщо в матеріалах заявки, що відповідає вимогам статті 13 цього Закону, є посилання на креслення, але такого креслення в ній немає, заявнику надсилається про це повідомлення і пропонується на його вибір надіслати креслення чи вилучити посилання на нього у заявці. У разі подання креслення протягом двох місяців від дати одержання заявником повідомлення датою подання заявки вважається дата одержання закладом експертизи креслення. Якщо у цей строк заявник не зробить запропонованого йому вибору, то заявка вважається неподаною, про що заявнику надсилається повідомлення.

13. У разі порушення вимог частини одинадцятої статті 12 цього Закону заявка вважається відкликаною, про що заявнику надсилається повідомлення.

14. За належності об'єкта, що заявляється, до об'єктів технології, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону, відповідності документів заявки формальним вимогам до них статті 12 цього Закону та правил, встановлених на його основі Установою, та відповідності документа про сплату збору за подання заявки встановленим вимогам заявнику надсилається за заявкою стосовно:

патенту на винахід - повідомлення про завершення формальної експертизи та можливість проведення кваліфікаційної експертизи;

деклараційного патенту на винахід (корисну модель) - рішення Установи про видачу деклараційного патенту на винахід (корисну модель).

15. Якщо є підстави вважати, що заявлений об'єкт не належить до об'єктів технології, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону, або заявка не відповідає формальним вимогам статті 12 цього Закону та правил, встановлених на його основі Установою, чи документ про сплату збору за подання заявки не відповідає встановленим вимогам, то заклад експертизи надсилає заявнику про це обґрунтований попередній висновок з пропозицією надати мотивовану відповідь з усуненням, у разі необхідності, зазначених у висновку недоліків.

Відповідь заявника надається у строк, встановлений частиною шостою цієї статті, та береться до уваги під час підготовки висновку експертизи за заявкою.

У випадку порушення вимоги єдиності, встановленої частиною четвертою статті 12 цього Закону, заявник повинен зазначити у відповіді винахід (корисну модель), щодо якого слід проводити експертизу заявки, і у разі необхідності внести уточнення до заявки. При цьому щодо інших винаходів (корисних моделей) можуть бути подані самостійні заявки.

Якщо на пропозицію закладу експертизи вимогу єдності не буде виконано, експертиза заявки проводиться щодо винаходу (корисної моделі), зазначеного у його формулі першим.

16. По закінченні 18 місяців від дати подання заявки на видачу патенту на винахід, а якщо заявлено пріоритет, то від дати її пріоритету, Установа публікує у своєму офіційному бюлетені визначені нею відомості про заявку за умови, що вона не відкликана, не вважається відкликаною або за нею не прийнято рішення про відмову у видачі патенту.

За клопотанням заявника Установа публікує відомості про заявку раніше зазначеного строку. За подання клопотання сплачується збір.

Після публікації відомостей про заявку будь-яка особа має право ознайомитися з матеріалами заявки в установленому порядку. За ознайомлення з матеріалами заявки сплачується збір.

У разі виявлення в опублікованих відомостях очевидних помилок заявник має право подати клопотання про їх виправлення.

Відомості про заявку на видачу деклараційного патенту на винахід (корисну модель) не публікуються.

Відомості про заявки, щодо яких Державний експерт прийняв рішення про віднесення їх до державної таємниці, не публікуються.

17. Під час кваліфікаційної експертизи перевіряється відповідність заявленого винаходу умовам патентоздатності, визначеним статтею 7 цього Закону.

Кваліфікаційна експертиза проводиться після одержання закладом експертизи відповідної заяви будь-якої особи та документа про сплату збору за її проведення.

Заявник може подати зазначені заяву та документ протягом трьох років від дати подання заявки. Інша особа може подати їх після публікації відомостей про заявку на винахід, але не пізніше трьох років від дати подання заявки. При цьому вона не бере участі у вирішенні питань щодо заявки. Їй надсилається лише затверджений Установою висновок експертизи за заявкою.

Строк подання зазначених заяви та документа продовжується, але не більше ніж на шість місяців, якщо до його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання. Цей строк, пропущений з поважних причин, поновлюється, якщо протягом дванадцяти місяців від його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання. Якщо заявник не подасть зазначені заяву та документ у встановлений строк, то заявка вважається відкликаною, про що йому надсилається повідомлення.

18. Якщо є підстави вважати, що заявлений винахід не відповідає умовам патентоздатності, то заклад експертизи надсилає заявнику про це обґрунтований попередній висновок з пропозицією надати мотивовану відповідь з усуненням, у разі необхідності, зазначених у висновку недоліків.

Відповідь заявника надається у строк, встановлений частиною шостою цієї статті для додаткових матеріалів, та береться до уваги під час підготовки висновку експертизи за заявкою. При цьому питання щодо дотримання вимоги єдиності винаходу вирішуються відповідно до частини п'ятнадцятої цієї статті.

99

Стаття 22. Реєстрація патенту

1. На підставі рішення про видачу патенту здійснюється державна реєстрація патенту, для чого вносяться відповідні відомості до Реєстру. Форма Реєстру та порядок його ведення визначаються в установленому порядку.

2. Державна реєстрація патенту (деклараційного патенту) на винахід та деклараційного патенту на корисну модель здійснюється за наявності документів про сплату державного мита за його видачу і збору за публікації про видачу патенту. Зазначені мито та збір сплачуються після надходження до заявника рішення про видачу патенту.

Якщо протягом трьох місяців від дати надходження до заявника рішення про видачу патенту документи про сплату державного мита за видачу патенту і збору за публікації про видачу патенту до закладу експертизи не надійшли, державна реєстрація патенту не здійснюється, а заявка вважається відкликаною.

Строк надходження цих документів продовжується, але не більше ніж на шість місяців, якщо до його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання. Цей строк, пропущений з поважних причин, поновлюється, якщо протягом шести місяців від його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання.

( Частина друга статті 22 в редакції Закону N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

3. Після внесення до Реєстру відомостей будь-яка особа має право ознайомитися з ними у порядку, що визначається Установою, та одержати відповідно до свого клопотання виписку з Реєстру щодо відомостей про певний патент, за умови сплати збору за подання цього клопотання. ( Абзац перший частини третьої статті 22 в редакції Закону N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

Ознайомлення з відомостями, внесеними до Реєстру, щодо патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід та деклараційного патенту на секретну корисну модель здійснюється з дотриманням вимог Закону України "Про державну таємницю" ( 3855-12 ).

4. Помилки у внесених до Реєстру відомостях виправляються за ініціативою власника патенту та Установи. ( Абзац перший частини четвертої статті 22 в редакції Закону N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

До Реєстру за ініціативою власника патенту можуть бути внесені зміни згідно з установленим переліком можливих змін. За внесення до Реєстру змін щодо патенту (деклараційного патенту) на винахід чи деклараційного патенту на корисну модель сплачується збір.

( Стаття 22 в редакції Закону N 2188-III ( 2188-14 ) від 21.12.2000 )

Стаття 23. Публікації про видачу патенту

1. Одночасно з державною реєстрацією патенту (деклараційного патенту) на винахід чи деклараційного патенту на корисну модель Установа публікує у своєму офіційному бюлетені визначені в установленому порядку відомості про видачу патенту (деклараційного патенту). ( Частина перша статті 23 в редакції Закону N 2188-III ( 2188-14 ) від 21.12.2000 )

2. Не пізніше 3 місяців від дати опублікування відомостей про видачу патенту Установа публікує опис до патенту (деклараційного патенту), що містить формулу та опис винаходу (корисної моделі), а також креслення, на яке є посилання в описі винаходу (корисної моделі).

3. Після публікації відомостей про видачу патенту (деклараційного патенту) на винахід або деклараційного патенту на корисну модель будь-яка особа має право ознайомитися з матеріалами заявки в установленому порядку. За ознайомлення з матеріалами заявки сплачується збір. ( Частина третя статті 23 в редакції Закону N 2188-III ( 2188-14 ) від 21.12.2000, із змінами, внесеними згідно із Законом N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

4. Відомості про видачу патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід і деклараційного патенту на секретну корисну модель не публікуються.

Стаття 25. Видача патенту

1. Видача патенту здійснюється Установою у місячний строк після його державної реєстрації.

Патент видається особі, яка має право на його одержання. Якщо право на одержання одного і того ж патенту мають кілька осіб, їм видається один патент.

Деклараційний патент на винахід (корисну модель) видається під відповідальність його власника за відповідність винаходу (корисної моделі) умовам патентоздатності.

2. Форма патенту і зміст зазначених у ньому відомостей визначаються Установою.

3. До виданого патенту на вимогу його власника Установа вносить виправлення очевидних помилок з наступним повідомленням про це в офіційному бюлетені.

4. У випадку втрати чи зіпсування патенту його власнику видається дублікат патенту у порядку, встановленому Установою. За видачу дубліката патенту сплачується збір. ( Статтю 25 доповнено частиною четвертою згідно із Законом N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

100

ПРАВО НА ОДЕРЖАННЯ ПАТЕНТУ

Стаття 7. Право автора

1. Право на одержання патенту має автор або його спадкоємець, якщо інше не передбачено цим Законом.

2. Автори, які створили промисловий зразок спільною працею, мають рівні права на одержання патенту, якщо інше не передбачено угодою між ними.

3. У разі перегляду умов угоди щодо складу авторів Установа за спільним клопотанням осіб, зазначених у заявці як автори, а також авторів, не зазначених у заявці як такі, вносить зміни до відповідних документів у порядку, що встановлюється Установою.

4. Автору промислового зразка належить право авторства, яке є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково.

Стаття 8. Право роботодавця

1. Право на одержання патенту має роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи доручення роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий договір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від промислового зразка.

Спори щодо умов одержання винагороди та її розміру розв’язуються у судовому порядку.

2. Автор промислового зразка подає роботодавцю письмове повідомлення про створений ним промисловий зразок з матеріалами, що розкривають суть промислового зразка досить ясно і повно.

Якщо роботодавець протягом чотирьох місяців від дати одержання цього повідомлення не подасть заявки до Установи, то право на одержання патенту переходить до автора.

Стаття 9. Право правонаступника

Право на одержання патенту має відповідно правонаступник автора або роботодавця.

Стаття 10. Право першого заявника

Право на одержання патенту на промисловий зразок, створений роздільною працею, належить заявнику, заявка якого має більш ранню дату подання до Установи або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за нею Установою не прийняте рішення про відмову у видачі патенту, можливості оскарження якого вичерпані.

Право на одержання патенту на промисловий зразок

Право на одержання патенту на промисловий зразок мають громадяни чи юридичні особи України або іноземних держав та їх правонаступники. Зокрема, право на одержання патенту на промисловий зразок мають:

-автор або його правонаступник;

-роботодавець автора або його правонаступник.

Автором результату творчої праці у галузі художнього конструювання, тобто промислового зразка, завжди буде вважатися фізична особа незалежно від її віку. Це може бути громадянин України, іноземна особа, особа без громадянства [9].

Власником патенту на промисловий зразок можуть бути громадяни, юридичні особи України або іноземних держав та їх правонаступники. Автором промислового зразка може бути тільки фізична особа або особи. Юридична особа може бути тільки власником патенту на промисловий зразок і ні за яких умов чи обставин не може визнаватися його автором.

Право на одержання патенту має як автор, так і його правонаступники - будь-які громадяни і юридичні особи, яким автор передав право на результати творчої праці. Такими правонаступниками можуть бути спадкоємці або інші особи, до яких право авторів переходить за договором або за заповітом.

Автору промислового зразка належить право авторства, котре є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково.

Відносини між авторами визначаються угодою між ними.

Зупинимося ще на деяких аспектах авторського права стосовно патентів на промисловий зразок, що лишній раз доводить тісний зв'язок між ними.

При переході права автора на одержання патенту до інших осіб у всіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права. Правонаступництво повинно бути засвідчено відповідним документом.

Особисті немайнові права - це право авторства, право на ім'я (спеціальну назву), право на подання заявки на одержання патенту на промисловий зразок.

Авторів, які створили промисловий зразок спільною творчою працею, називають співавторами. Співавтори мають рівні права на одержання патенту, якщо інше не передбачено угодою між ними. Співавторство має місце лише тоді, коли воно набуває творчого характеру. Надання технічної допомоги автору іншими особами не є співавторством (наприклад, консультації, здійснення розрахунків, виготовлення моделей, креслярські роботи тощо).

Склад авторів може бути змінений Установою за спільним клопотанням осіб, зазначених у заявці як автори, та особою (особами), яку (яких) пропонується включити або вилучити із числа авторів.

Відносини між авторами визначаються угодою між ними [14].

При переході майнового права автора на одержання патенту до інших осіб в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права. Правонаступництво повинно бути засвідчено відповідним документом.

Право на одержання патенту має роботодавець або його правонаступник, якщо промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків або конкретного завдання, яке одержано робітником від роботодавця.

До обов'язків автора промислового зразка входить інформування свого роботодавця у вигляді письмового повідомлення про досягнутий ним результат творчої праці з описом, що розкриває суть промислового зразка настільки ясно і повно, що робить можливим його використання.

Роботодавець зобов'язаний укласти письмовий договір з автором промислового зразка про винагороду і за його умовами видати йому винагороду відповідно до економічної цінності об'єкта промислового зразка та іншої вигоди, одержаної роботодавцем від промислового зразка.

Спори між автором та його роботодавцем щодо умов одержання винагороди та її розміру розв'язуються у судовому порядку.

Право на одержання патенту переходить до автора, якщо протягом чотирьох місяців від дати одержання повідомлення про створений ним промисловий зразок роботодавець не подасть заявки до Установи.

Право на одержання патенту на промисловий зразок, створений роздільною працею, належить заявнику, заявка якого має більш ранню дату подання до Установи або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або не відхилена.

101

Патент — документ, що засвідчує авторство на винахід та виключне право на використання його протягом певного строку. Патент видається державним патентним відомством винахіднику або його правонаступнику. Дія патенту розповсюджується тільки на територію держави, в якій його видано. Строк дії патенту встановлюється національним законодавством (як правило, 15-20 років). Патент може бути визнано недійсним у судовому порядку на законодавчій основі. З поняттям патенту тісно пов'язаний юридичний термін «патентна чистота», який означає, що машину, прилад, технологічний процес, матеріал, продукт тощо можна використовувати (виготовити, ввезти для продажу) в даній державі без порушення прав патентовласника.

У широкому розумінні «патент» є комплексом виключних прав на використання винаходу, корисної моделі або промислового зразка, які держава гарантує патентовласнику, тобто винахіднику або особі, якій винахідник передав виключні майнові права. Надання виключних прав державою здійснюється на заздалегідь визначений період часу в обмін на контрольоване та публічне розкриття патентовласником суттєвих ознак винаходу.

У вузькому розумінні «патент» є охоронним документом, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на винахід [1].

Термін «патент» походить від латинського слова «patere», що означає «класти на огляд» (тобто — робити доступним для широкого загалу), а також від словосполучення «letters patent», що у середньовіччі означало документ, виданий монархом або урядом на засвідчення того, що певна особа чи підприємство мають виключні права або монополію на певний вид діяльності.

Найпоширенішою є категоризація патентів за об'єктами промислової власності, на які вони видаються. За цією категоризацією виділяють такі види патентів:

• Патент на винахід

• Патент на корисну модель

• Патент на промисловий зразок

Функції

Патент надає своєму власнику охорону на винахід. Охорона надається на обмежений термін, як правило складає 20 років.

102

патент (патент на винахід, деклараційний патент на винахід, деклараційний патент на корисну модель, патент (деклараційний патент) на секретний винахід, деклараційний патент на секретну корисну модель) - охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на винахід (корисну модель);

патент на винахід - різновид патенту, що видається за результатами кваліфікаційної експертизи заявки на винахід;

деклараційний патент на винахід - різновид патенту, що видається за результатами формальної експертизи заявки на винахід; ( Абзац шістнадцятий статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

деклараційний патент на корисну модель - різновид патенту, що видається за результатами формальної експертизи заявки на корисну модель;

патент (деклараційний патент) на секретний винахід - різновид патенту, що видається на винахід, віднесений до державної таємниці;

деклараційний патент на секретну корисну модель - різновид патенту, що видається на корисну модель, віднесену до державної таємниці;

Деклараційні патенти на винаходи були дуже популярними серед винахідників; їх можна було швидко отримати, бо патент видавали без проведення кваліфікаційної експертизи заявки, а одразу після формальної. Швидко отриманий деклараційний патент «відчиняв двері» для впровадження у виробництво, захисту дисертацій, продажу ліцензій, пред’явлення прав порушникам тощо. Разом з тим власник патенту мав змогу протягом 3 років від дати подання заявки подати клопотання про проведення кваліфікаційної експертизи на відповідність критеріям патентоздатності і отримати 20-річний патент на винахід за тією ж самою заявкою.

Ст. 16

За належності об'єкта, що заявляється, до об'єктів технології, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону, відповідності документів заявки формальним вимогам до них статті 12 цього Закону та правил, встановлених на його основі Установою, та відповідності документа про сплату збору за подання заявки встановленим вимогам заявнику надсилається за заявкою стосовно:

патенту на винахід - повідомлення про завершення формальної експертизи та можливість проведення кваліфікаційної експертизи;

деклараційного патенту на винахід (корисну модель) - рішення Установи про видачу деклараційного патенту на винахід (корисну модель).

Відомості про заявку на видачу деклараційного патенту на винахід (корисну модель) не публікуються.

Ст. 18

Перетворення заявок

Заявник має право перетворити:

заявку на видачу патенту на винахід на заявку на видачу деклараційного патенту на винахід і навпаки в будь-який час до одержання ним рішення про видачу патенту (деклараційного патенту) або рішення про відмову в його видачі;

заявку на видачу патенту (деклараційного патенту) на винахід на заявку на видачу деклараційного патенту на корисну модель і навпаки в будь-який час до одержання ним рішення про видачу патенту (деклараційного патенту) або рішення про відмову в його видачі.

У цьому разі зберігається встановлена дата подання заявки, а якщо заявлено пріоритет, - дата її пріоритету.

Ст. 26

Власник деклараційного патенту на винахід або його правонаступник з метою перетворення деклараційного патенту на винахід в патент на винахід може подати стосовно заявки, за якою видано деклараційний патент, заяву проведення кваліфікаційної експертизи заявки. Заява повинна надійти до закладу експертизи не пізніше трьох років від дати подання заявки, за якою видано деклараційний патент. За подання заяви сплачується збір.

104

Про охорону прав на промзразки Стаття 20. Права, що випливають з патенту

1. Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту.

2. Патент надає його власнику виключне право використовувати промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів.

Взаємовідносини при використанні промислового зразка, патент на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник патенту може використовувати промисловий зразок за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання промислового зразка та передавати право власності на промисловий зразок іншій особі без згоди решти власників патенту.

Використанням промислового зразка визнається виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.

Виріб визнається виготовленим із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

3. Патент надає його власнику право забороняти іншим особам використовувати промисловий зразок без його дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з цим Законом порушенням прав власника патенту.

4. Власник патенту може передавати на підставі договору право власності на промисловий зразок будь-якій особі, яка стає правонаступником власника патенту.

5. Власник патенту має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання промислового зразка на підставі ліцензійного договору.

6. Договір про передачу права власності на промисловий зразок і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі і підписані сторонами.

Сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на промисловий зразок або видачу ліцензії на використання промислового зразка. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених Установою, з одночасним внесенням їх до Реєстру.

За опублікування зазначених відомостей та запропонованих стороною договору змін до відомостей про видачу ліцензії сплачуються збори.

7. Власник патенту має право подати до Установи для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого промислового зразка. У цьому разі річний збір за підтримання чинності патенту зменшується на 50 відсотків починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви.

Особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана укласти з власником патенту договір про платежі.

Спори, що виникають під час укладання та виконання цього договору, розв'язуються у судовому порядку.

Якщо жодна особа не заявила власнику патенту про свої наміри щодо використання промислового зразка, він може подати до Установи письмове клопотання про відкликання своєї заяви. У цьому разі річний збір за підтримання чинності патенту сплачується у повному розмірі починаючи з року, наступного за роком публікації такого клопотання.

8. Права, що випливають з патенту, не зачіпають будь-які інші особисті майнові чи немайнові права автора промислового зразка, що регулюються іншим законодавством України.

105

Стаття 23. Обов'язки, що випливають з патенту

1. Власник патенту повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає з патенту.

Якщо промисловий зразок не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання промислового зразка було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати промисловий зразок, у разі відмови власника патенту від укладання ліцензійного договору може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання промислового зразка.

Якщо власник патенту не доведе, що факт невикористання чи недостатнього використання промислового зразка зумовлений поважними причинами, суд виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі на використання промислового зразка з визначенням обсягу його використання, строку дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику патенту.

2. Власник патенту зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання промислового зразка власнику пізніше виданого патенту, якщо промисловий зразок останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватись без порушення прав першого власника. При цьому надання такого дозволу може бути обумовлено відповідним дозволом власника пізніше виданого патенту, який зобов'язаний дати дозвіл, якщо його промисловий зразок удосконалює промисловий зразок власника раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї ж мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання промислового зразка власником патенту, який такий дозвіл затребував.

Спори щодо ліцензій розв'язуються у судовому порядку.

106

Право власності на винахід, корисну модель чи промисловий зразок засвідчується патентом. Патент надає його власнику виключне право на використання зазначених об'єктів на свій розсуд. Якщо патент на ці об'єкти видано кільком особам (співавторам), то відносини між ними визначаються на підставі угоди.

Права, що надаються патентом, набувають чинності від дати публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту.

Використанням винаходу, корисної моделі та промислового зразка визнаються: виготовлення; пропонування для продажу; запровадження в господарський обіг; застосування або введення чи зберігання в зазначених цілях продукту, що охороняється патентом. Іншими словами, використанням визнається будь-який продаж продукту, що охороняється патентом на території України. І не тільки продаж, а навіть пропонування для продажу, тобто демонстрація продукту на ярмарках, виставках, вітринах тощо.

Застосуванням, безумовно, визнається будь-яке використання винаходу. Використанням визнається також ввезення з-за кордону продукту, виготовленого на основі винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, що охороняється патентом. Відомо, що патент має чинність лише на території тієї держави, що його видала. Отже, якщо за кордоном стали виготовляти продукцію на основі винаходу, що охороняється в Україні, і почали завозити цю продукцію в Україну, то це буде порушенням патентних прав власника патенту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Використанням винаходу визнається застосування способу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні. Отже, особа, яка знає про те, що цей спосіб охороняється патентом і пропонує його для застосування, порушує чужі патентні права, що зумовлює відповідальність за порушення патентних прав. Спосіб, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.

Використанням промислового зразка визнаються виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський обіг або зберігання в зазначених цілях виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використано всі суттєві ознаки промислового зразка.

Крім виключного права на використання, власник патенту має право забороняти іншим особам використовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок без його дозволу. Безумовно, виключне право на використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка не може бути безмежним, тому в законодавстві про промислову власність передбачено можливі випадки використання запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, які не є порушенням патентних прав.

Не визнається порушенням патентних прав на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, якщо зазначені об'єкти використовуються без комерційної мети, тобто для задоволення власних потреб; якщо ці об'єкти використовуються з науковою метою або в порядку експерименту. Дозволяється використовувати названі об'єкти без дозволу суб'єкта права на них у випадках надзвичайних обставин (катастрофа, епідемія, стихійне лихо тощо). Не є порушенням патентних прав разове виготовлення в аптеках за рецептом лікаря, якщо вони виготовлені з використанням винаходу, корисної моделі.

Винахід, корисна модель і промисловий зразок є товаром, і тому можуть бути об'єктом будь-яких цивільно-правових правочинів. Вони можуть бути відчужені в будь-який спосіб: продаж, міна, дарування тощо. Одним зі способів використання зазначених об'єктів є також видача дозволу на використання винаходу, корисну модель і промислового зразка будь-якій особі на основі ліцензійного договору, тобто видача ліцензії на право використання. Ці договори набирають чинності лише за умови, що їх складено у письмовій формі, підписано сторонами і зареєстровано в Держпатенті України.

Проте права, що надаються патентом його власнику, у визначених законодавством випадках можуть бути примусово відчужені. Так, керуючись суспільними інтересами та інтересами національної безпеки, Кабінет Міністрів України має право дозволити використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. Крім того, якщо винахід, корисна модель чи промисловий зразок не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років, починаючи від дня публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання зазначених об'єктів було припинено, то будь-яка особа, котра має бажання і готовність використати винахід, корисну модель чи промисловий зразок, у разі відмови володільця патенту від укладення ліцензійного договору може звернутись до суду із заявою про надання їй дозволу на використання зазначених об'єктів. Будь-яка особа, яка має право на одержання патенту, може запатентувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок у зарубіжних країнах. Виходячи з промислових інтересів та інтересів національної безпеки, Держпатент може заборонити патентування зазначених об'єктів у зарубіжній країні.

Винахід, корисна модель і промисловий зразок, чинність патенту на які припинилась у зв'язку із закінченням строків їх чинності, можуть бути використані будь-якою особою без дозволу патентоволодільця і без виплати йому винагороди. Чинність патенту припиняється також у разі несплати у встановлений строк річного збору для підтримання його чинності. Заяву про відновлення права на патент можна подати в Держпатент України протягом трьох років від дати припинення чинності патенту. Відмова у відновленні права на патент може бути оскаржена до суду. Суди розглядають також усі інші спори, пов'язані з охоронною прав патентовласників, що надаються законодавством про промислову власність. Патент на винахід, корисну модель або промисловий зразок може бути визнаний судом недійсним у разі відсутності в них ознак патентоспроможності, а також у випадках видачі патенту особі, яка не мала права на його одержання.

107

Охорона промзразків

Стаття 22. Дії, які не визнаються порушенням прав

1. Будь-яка особа, яка до дати подання до Установи заявки або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету в інтересах своєї діяльності добросовісно використала в Україні заявлений промисловий зразок чи здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, зберігає право на безоплатне продовження цього використання або на використання промислового зразка, як це передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Право попереднього користування може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом з підприємством чи діловою практикою або тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано заявлений промисловий зразок чи здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

2. Не визнається порушенням прав, що надаються патентом, використання запатентованого промислового зразка:

в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково знаходиться у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що промисловий зразок використовується виключно для потреб зазначеного засобу;

без комерційної мети;

з науковою метою або в порядку експерименту;

за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням про таке використання власника патенту одразу як це стане практично можливим та виплатою йому відповідної компенсації.

3. Не визнається порушенням прав, що надаються патентом, введення в цивільний оборот виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого промислового зразка, після введення цього виробу в цивільний оборот власником патенту чи з його спеціального дозволу.

Про охорону прав на винаходи і корисні моделі

Стаття 31. Дії, які не визнаються порушенням прав

1. Будь-яка особа, яка до дати подання до Установи заявки або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету в інтересах своєї діяльності з комерційною метою добросовісно використала в Україні технологічне (технічне) вирішення, тотожне заявленому винаходу (корисній моделі), чи здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, зберігає право на безоплатне продовження цього використання або на використання винаходу (корисної моделі), як це передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Право попереднього користування обмежується тим обсягом використання тотожного заявленому винаходу вирішення, яким воно було на дату подання заявки.

Право попереднього користування може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом з підприємством чи діловою практикою або тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано вирішення, тотожне заявленому винаходу (корисній моделі), чи здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

2. Не визнається порушенням прав, що випливають з патенту, використання запатентованого винаходу (корисної моделі):

в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що винахід (корисна модель) використовується виключно для потреб зазначеного засобу;

без комерційної мети;

з науковою метою або в порядку експерименту;

за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням власника патенту одразу, як це стане практично можливим та виплатою йому відповідної компенсації.

3. Не визнається порушенням прав, що випливають з патенту, введення в господарський обіг виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі) продукту будь-якою особою, яка придбала його без порушення прав власника.

Продукт, виготовлений із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), вважається придбаним без порушення прав власника патенту, якщо цей продукт був виготовлений і (або) після виготовлення введений в обіг власником патенту чи іншою особою за його спеціальним дозволом (ліцензією).

4. Не визнається порушенням прав, що випливають з патенту, використання з комерційною метою винаходу будь-якою особою, яка придбала продукт, виготовлений із застосуванням запатентованого винаходу, і не могла знати, що цей продукт був виготовлений чи введений в обіг з порушенням прав, що надаються патентом. Проте після одержання відповідного повідомлення власника прав зазначена особа повинна припинити використання продукту або виплатити власнику прав відповідні кошти, розмір яких встановлюється відповідно до законів або за згодою сторін. Спори щодо цих розрахунків та порядку їх виплати вирішуються у судовому порядку.

108

ЦК Стаття 470. Право попереднього користувача на винахід, корисну модель, промисловий зразок

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала винахід, корисну модель, промисловий зразок в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

Коментар:

1. Правова охорона винаходу, корисної моделі чи промислового зразка забезпечується не лише у результаті їх державної експертизи та патентування. Ряд прав має володілець незапатентованого технічного результату, які закріплюються ст. 470 ЦК України, ст. 22 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" та ст. 31 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" у вигляді конструкції права попереднього користувача.

Проте, якщо у результаті державної реєстрації заявник одержує весь обсяг майнових прав винахід, корисну модель чи промисловий зразок, визначених у ст. 464 ЦК України, то попередній користувач, після патентування іншою особою відповідного технічного рішення, зберігає лише право на подальше його використання.

2. Попередній користувача має право на безоплатне продовження використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка або використання, яке передбачалося підготовкою до такого використання.

При цьому використанням винаходу або корисної моделі визнається: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях; застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним.

Продукт визнається виготовленим із застосуванням запатентованого винаходу або корисної моделі, якщо при цьому використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу чи корисної моделі, або ознаку, еквівалентну їй. Процес, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.

Слід підкреслити, що відповідно до ст. 31 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" право попереднього користування обмежується тим обсягом використання тотожного заявленому винаходу вирішення, яким воно було на дату подання заявки.

Використанням промислового зразка, право на яке має попередній користувач визнається виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях. Виріб визнається виготовленим із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

У листі Вищого господарського суду від 14.02.2007 р. N 01-8/78 підкреслюється, що необхідною передумовою визнання права попереднього користування промисловим зразком є факт використання саме зареєстрованого промислового зразка (виготовлення виробу з використанням всіх його суттєвих ознак). Право попереднього користувача у суб'єкта господарювання може бути лише в тому випадку, коли він до дати подання до відповідної установи заяви, або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету в інтересах своєї діяльності добросовісно використав в Україні заявлений промисловий зразок чи здійснив значну і серйозну підготовку для такого використання.

3. За змістом коментованої статті попередній користувач має право на безоплатне продовження використання винаходу, корисної моделі або промислового зразка, але позбавлений права заборонити його використання іншою особою та надавати чи передавати іншим особам права на такий об'єкт.

Право попереднього користувача не може бути об'єктом цивільного обороту. Законодавство містить лише єдиний виняток із даного правила, сформульований у ч. 2 ст. 470 ЦК України - право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання. У разі виникнення спору факт "значимості" та "серйозності" підготовки до використання незапатентованого технічного рішення для підтвердження права переднього користувача необхідно доводити у судовому порядку.

109

Про охорону прав на винаходи і корисні моделі

Стаття 30. Примусове відчуження прав на винахід (корисну модель)

1. Якщо винахід (корисна модель), крім секретного винаходу (корисної моделі), не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання винаходу (корисної моделі) було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати винахід (корисну модель), у разі відмови власника прав від укладання ліцензійного договору може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання винаходу (корисної моделі).

Якщо власник патенту не доведе, що факт невикористання винаходу (корисної моделі) зумовлений поважними причинами, суд виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі на використання винаходу (корисної моделі) з визначенням обсягу його використання, строку дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику патенту. При цьому право власника патенту надавати дозволи на використання винаходу (корисної моделі) не обмежується.

2. Власник патенту зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше виданого патенту, якщо винахід (корисна модель) останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватися без порушення прав власника раніше виданого патенту. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання винаходу (корисної моделі) власником пізніше виданого патенту. При цьому власник раніше виданого патенту має право отримати ліцензію на прийнятних умовах для використання винаходу (корисної моделі), що охороняється пізніше виданим патентом.

3. З метою забезпечення здоров'я населення, екологічної безпеки та інших інтересів суспільства Кабінет Міністрів України може дозволити використання запатентованого винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі без згоди власника патенту (деклараційного патенту) у разі його безпідставної відмови у видачі ліцензії на використання винаходу (корисної моделі). При цьому:

1) дозвіл на таке використання надається виходячи з конкретних обставин;

2) обсяг і тривалість такого використання визначаються метою наданого дозволу, і у випадку напівпровідникової технології воно має бути лише некомерційним використанням органами державної влади чи виправленням антиконкурентної практики за рішенням відповідного органу державної влади;

3) дозвіл на таке використання не позбавляє власника патенту права надавати дозволи на використання винаходу (корисної моделі);

4) право на таке використання не передається, крім випадку, коли воно передається разом з тією частиною підприємства чи ділової практики, в якій здійснюється це використання;

5) використання дозволяється переважно для забезпечення потреб внутрішнього ринку;

6) про надання дозволу на використання винаходу (корисної моделі) власнику патенту надсилається повідомлення одразу, як це стане практично можливим;

7) дозвіл на використання відміняється, якщо перестають існувати обставини, через які його видано;

8) власнику патенту сплачується адекватна компенсація відповідно до економічної цінності винаходу (корисної моделі).

Рішення Кабінету Міністрів України про надання дозволу на використання винаходу (корисної моделі), строк і умови його надання, відміну дозволу на використання, розмір та порядок виплати винагороди власнику патенту можуть бути оскаржені в судовому порядку.

4. Власник патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід чи деклараційного патенту на секретну корисну модель може видати ліцензію на використання його винаходу (корисної моделі) тільки особі, що має дозвіл доступу до цього винаходу (корисної моделі) від Державного експерта.

Якщо зазначена особа не може досягти із власником такого патенту згоди щодо видачі ліцензії, Кабінет Міністрів України має право дозволити їй використання секретного винаходу (корисної моделі) відповідно до частини третьої цієї статті.

5. Спори щодо умов видачі ліцензій і виплати компенсацій та їх розміру вирішуються у судовому порядку.

110

Відповідальність за порушення патенту - один з видів цивільно-правової, деліктної відповідальності. Підставою її настання є саме правопорушення як юридичний факт. До умов деліктної відповідальності відносяться: заподіяння шкоди, протиправність поводження деліквента, наявність причинного зв'язку між протиправним поводженням і заподіяною шкодою, провина правопорушника. При покладанні відповідальності на порушника патенту всі ці умови повинні бути присутнімит. За порушення патенту в законодавстві України про інтелектуальну власність передбачені міри цивільно-правової відповідальності: вимога припинення порушення (заборона правопорушення) і відшкодування заподіяних збитків. На жаль, законодавець не пішов по шляху розширення переліку цивільно-правових мір відповідальності, як це прийнято у світовій патентній практиці (наприклад, накладення арешту на об'єкти, що порушують патент, їхня конфіскація й ін.).

Позивачами в суді можуть виступати і власники виняткової ліцензії, якщо інше не передбачено ліцензійним договором. Отже, власники невиняткових ліцензій, у тому числі примусових, офіційних і відкритих, неправомочні пред'являти позови в суди про порушення своїх прав. У таких випадках їм доведеться звертатися до патентовласників для того, щоб останні збудили справа в суді.

Захист прав і законних інтересів авторів, патентоволодільців та інших осіб, що є власниками прав на запатентовані винаходи, корисні моделі чи промислові зразки, здійснюється шляхом використання передбачених законом форм, засобів і способів захисту прав. Захист патентних прав здійснюється переважно в юри-сдикційній формі. Неюрисдикційна форма, тобто прийняття потерпілим заходів самозахисту порушених прав, трапляється рідко і здебільшого зводиться до відмови від вчинення дій, що суперечать укладеному ліцензійному договору.

Юрисдикційна форма захисту патентних прав у свою чергу включає судовий і адміністративний порядки захисту цих прав Проте домінуючим є судовий порядок, позаяк адміністративний захист патентних прав здійснюється лише у випадках, прямо вка заних у законі.

Істотним недоліком чинного законодавства України про промислову власність є відсутність у ньому конкретних санкцій за ті чи інші порушення. Як правило, патентні закони містять норми про відповідальність, які мають надто загальний характер. Так, Закон «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (у редакції від 21 грудня 2000 р.) містить лише декілька норм загального цивільно-правового характеру: про припинення правопорушення, про стягнення заподіяних останнім збитків, відшкодування моральної шкоди, а також вжиття інших, передбачених законодавчими актами, заходів, пов'язаних із захистом прав власника патента.

Передусім, постає питання: що це за заходи, пов'язані із захистом прав власника патента, передбачені законодавством. Вище уже підкреслювалося, що всі санкції, які стосуються захисту патентних прав, мають бути у законі про той чи інший об'єкт промислової власності. Зазначені санкції не можуть бути в інших законодавчих актах. З формулювання цієї норми невідомо, в якому акті міститься та чи інша санкція або той чи інший захід, пов'язані із захистом прав власника патента. Взагалі ст. 34 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» має декларативний характер. Вона не передбачає конкретної цивільно-правової відповідальності за те чи інше порушення патентних прав. Посилання на ст. 28 цього Закону також не вичерпує всіх можливих порушень названих прав, оскільки у ній йдеться лише про майнові права. Але ж власник патента має й особисті немай-нові права, встановлені пп. 4 і 5 ст. 8 даного Закону. Про відповідальність за їх порушення у Законі не згадується. Є тільки норма про те, що спори з приводу авторства розглядаються в судовому порядку. Які дії визнаються порушенням права авторства на винахід чи корисну модель, протягом якого строку надається захист праву авторства та інші питання, у Законі не знайшли належного закріплення.

Закон «Про охорону прав на промислові зразки» містить такі ж формулювання зазначених норм. Є лише одна відмінність — цей Закон не має норми про відшкодування моральної шкоди. Очевидно, автори промислових зразків, на думку законодавців, не зазнають моральної шкоди.

Закон «Про охорону прав на сорти рослин» взагалі не містить будь-яких санкцій за порушення прав на сорт рослини, а відсилає до відповідного законодавства. Таке формулювання означає тільки одне: його творці намагалися уникнути розв'язання цієї проблеми з тих чи інших причин. Як би там не було, а конкретних засобів захисту прав власників патентів на сорт Закон не визначає.

Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» містить більш розгорнуті норми щодо захисту прав на зазначені топографії. За своїм змістом захист прав володільців свідоцтв на топографії наближається до захисту авторського права і суміжних прав. Водночас названий Закон також не передбачає права на відшкодування моральної шкоди.

На підставі наведеного короткого огляду патентних законів України про промислову власність можна зробити певні висновки. Розмаїття норм про захист прав на об'єкти вказаної власності свідчить, що єдиної системи захисту прав на такі об'єкти немає. Немає й системи для захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності в цілому. Отже, необхідно розробити єдину систему захисту права інтелектуальної власності. В цьому плані всі об'єкти останньої як об'єкти захисту є однаковими. Звичайно, окремі з них мають особливості, які й можуть бути враховані при розробленні єдиної системи захисту інтелектуальної власності. Існуюча система захисту промислової власності не відповідає сучасним вимогам.

Єдина система захисту інтелектуальної власності має передбачати, безперечно, єдину систему санкцій за порушення інтелектуальних прав. При цьому мають бути розроблені більш суворі санкції за порушення інтелектуальної власності. Технічні засоби відтворення, використання та розповсюдження об'єктів останньої надають можливість спритним «підприємцям» безперешкодно використовувати зазначені об'єкти без дозволу власника і без виплати йому належної винагороди. Ці фактори зумовлюють необхідність суворішого захисту права інтелектуальної власності.

Така єдина система захисту має встановлювати компенсацію моральної шкоди за порушення права на будь-які об'єкти інтелектуальної власності. Адже всі суб'єкти прав на об'єкти промислової власності зазнають моральної шкоди при порушенні їх прав. Тому вони повинні мати право на її відшкодування.

Певні особливості має захист права на, так звані, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Захист прав на ці об'єкти здійснюється на підставі Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та Закону від 27 грудня 2000 р. «Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності» і Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Закону про охорону прав на фірмові найменування в Україні поки що не має.

Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» також порушеннями прав на знаки визнає будь-яке посягання іншими особами на ці права. Закон встановлює: що будь-яке таке посягання тягне відповідальність згідно з чинним законодавством України. На вимогу власника свідоцтва дане порушення повинно бути припинено, а порушник зобов'язаний відшкодувати власникові завдані збитки. Про упущену вигоду, одержані внаслідок порушення доходи у Законі не йдеться. Не встановлює цей Закон і обов'язку порушника відшкодувати моральну шкоду.

Специфічною особливістю захисту права на знаки для товарів і послуг є обов'язок порушника усунути з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати. Виготовлені зображення знака або позначення, подібні з ним настільки, що їх можна переплутати, на вимогу власника свідоцтва підлягають знищенню. Наведені особливості захисту зумовлюються специфікою використання знаків. Проте у Законі не йдеться про те як бути із зображеннями знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, на вивісках, бланках, у рекламі, будь-якій іншій документації, що супроводжує товар, чи при наданні послуг, на упаковці товару, друкованих виданнях. Знаки для товарів і послуг можуть використовуватись під час демонстрації експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках, на іншій документації, пов'язаній з введенням зазначених товарів і послуг у цивільний оборот.

Наведені способи використання таких знаків можуть відтворюватися, виготовлятися і використовуватися порушниками. Тому власник свідоцтва повинен був би вимагати від останнього знищення незаконно виготовлених чи відтворених позначень, які використовуються у будь-якій документації, на виставках і ярмарках. Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не містить норм про захист від вказаних порушень та наслідків їх застосування. Нічого у цьому Законі не йдеться про ввіз на митну територію України чи вивіз з неї товарів з позначеннями знаком для товарів і послуг, пропонування для продажу товарів, позначених незаконно використаним названим знаком. До них варто віднести зберігання чи транспортування таких же товарів тощо. Одним словом, Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не містить визначення дій, які можуть бути визнані порушеннями права на знак для товарів і послуг, не має й конкретних санкцій за такі порушення.

Зазначений Закон, як й всі інші патентні закони України, містить перелік спорів, які розглядаються в судовому порядку. Завершується цей перелік традиційною фразою: «Суди розглядають також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом».

16 червня 1999 р. прийнято Закон «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (зі змінами, внесеними Законом від 21 грудня 2000 р. «Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності»). Ними здійснюється захист прав на зазначення походження товарів. Закон від 16 червня 1999 р. містить більш ґрунтовні норми про захист вказаних прав. Він визначає порушення права на зазначення походження товару, яким визнається використання неправдивого (фальшивого) зазначення або такого, що вводить в оману щодо справжнього місця походження товару. Проте і у цьому Законі далі вже йдеться про будь-яке посягання на права власника свідоцтва на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару, яке тягне відповідальність за чинним законодавством.

Позитивним у даному Законі є те, що він ширше розкриває зміст поняття порушення права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару. За Законом цим поняттям охоплюються такі дії:

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про право на його використання;

- використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо останній не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть коли справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовуються у перекладі або супроводжуються словами: «вид», «тип», «стиль», «марка», «імітація» тощо;

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, коли таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації;

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження то-.вару як видової назви.

Цей же Закон наводить перелік дій, які не визнаються порушенням права власника свідоцтва:

- використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару відповідно до вимог Закону будь-якою особою, котра на законних підставах придбала позначений цим кваліфікованим зазначенням походження товару у власника свідоцтва і повторно вводить його в обіг;

- використання кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про право його використання, але добросовісно його використовувала до дати реєстрації (право попереднього користування). Якщо ця особа протягом дванадцяти місяців від дати реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару не подасть до установи заявки на одержання права на використання даного зазначення, подальше його використання вважається порушенням права власника свідоцтва.

Позитивним у цьому Законі є й те, що у ньому визначені чіткіші санкції за порушення права на використання кваліфікованого зазначення походження товару. Порушення права власника свідоцтва тягне цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

У разі порушення вказаного права власник має право вимагати від порушника: припинення дій, що порушують право або створюють загрозу порушення; вилучення з обігу товару з неправомірним використанням зазначення походження; вилучення з товару чи його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походження, а при неможливості цього -знищення товару; відшкодування втрат, включаючи неодержані доходи; відшкодування збитків у розмірі не більше, ніж отриманий порушником прибуток; вжиття інших, передбачених законами, заходів, пов'язаних із захистом прав на зазначення походження товару.

Крім цього, власник свідоцтва має право звернутися до суду з позовом про припинення порушення та відшкодування заподіяної шкоди.

Наведений п. З ст. 24 Закону «Про охорону прав на зазначення походження товарів» викликає деякі зауваження. Насамперед, важко погодитися з нормою, викладеною у підп. «в» п. З даної статті, щодо знищення товару, з якого не можна вилучити неправомірно нанесене зазначення його походження. Адже це може бути досить цінний товар і його знищувати лише через те, що не можна усунути позначення, видається просто нерозумним. Такий товар можна продати чи іншим чином відчужити, а одержані гроші перерахувати до Державного бюджету України.

Не зрозуміло, про які втрати йдеться у підп. «г» п. З цієї ж статті — «відшкодування втрат, включаючи несдержан! доходи». Відповідно до чинного цивільного законодавства України будь-які втрати, яких зазнав власник свідоцтва внаслідок порушення його прав, охоплюються поняттям «збитки». Під останніми розуміють витрати, зроблені кредитором, втрату або пошкодження майна, а також неодержані кредитором доходи, які він одержав би, якби право власника не було порушено.

Оскільки зазначені витрати та ще й разом з неодержаним доходом охоплюються поняттям «збитки», то не було потреби у підп. «г». Адже є ще один підп. «д», в якому йдеться саме про відшкодування збитків. Але останній привертає увагу не тільки тим, що своїм змістом він охоплює підп. «г», ще більше він цікавий тим піклуванням, яке проявляється до порушника: збитки мають бути стягнені з нього у розмірі не більше, ніж одержаний порушником прибуток (уже не доход). Не дай Бог, скривдити порушника: він повинен повернути власникові свідоцтва лише те, що вкрав у нього, і не більше. Така завидна турбота про порушника викликає подив, якби тільки він не був правопорушником.

Нарешті, про відшкодування доходу чи прибутків йде мова у наведеному п. З ст. 24 цього Закону. З контексту ніби випливає, що ці поняття «доход» і «прибуток» вживаються як однозначні. Проте вони не такі. А якщо неоднозначні, то слід уточнити: що підлягає відшкодуванню — доход чи прибуток.

При ввезенні на митну територію України товару, позначеного з порушенням прав законних користувачів (власників свідоцтва) права на використання зазначення походження, цей товар може бути тимчасово затриманий у порядку, передбаченому законом.

У Законі «Про охорону прав на зазначення походження товарів» міститься дещо інший перелік спорів, які розглядаються в судовому порядку. Він відрізняється від подібних переліків, що є у інших патентних законах.

За даним Законом у судовому порядку розглядаються спори про: правомірність реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару; незаконне використання кваліфікованого зазначення походження товару; ввезення на митну територію України товарів, неправомірно маркованих зареєстрованим кваліфікованим зазначенням походження товару.

Суди можуть також приймати рішення про: вилучення з товару або його упаковки неправомірно нанесеного зазначення походження товару; конфіскацію товару, неправомірно маркованого зазначенням походження товару; вилучення з обігу товару, неправомірно маркованого зазначенням походження товару; відшкодування шкоди, що заподіюється особі, яка має право на використання кваліфікованого зазначення походження товару; визнання кваліфікованого зазначення походження товару видовою назвою або скасування раніше визнаної видової назви товару.

Для захисту права на зазначення походження товару можуть бути використані також і загальні цивільно-правові засоби захисту прав.

Привертають увагу певні неузгодженості, які містяться у статтях 24 і 25 цього Закону. В п. 2 ст. 25 йдеться про відшкодування шкоди, що завдається особі, яка має право на використання кваліфікованого зазначення походження товару. В підп. «г» і «д» п. 3 ст. 24 йдеться про відшкодування втрат, включаючи неодержані доходи, або відшкодування збитків. Постає слушне питання: що ж піддягає відшкодуванню, — втрати, збитки чи шкода. Така розбіжність у термінах не сприятиме однозначному тлумаченню вказаних норм.

117-118

Стаття 458. Право на наукове відкриття

Автор наукового відкриття мас право надати науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву.

Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом.

1-2. Визначення понять «право на наукове відкриття», «охорона права на наукове від­криття» є дуже складними. Потрібно враховувати, що за автором наукового відкриття не можуть бути закріплені які-небудь виключні майнові права на наукове відкриття. Наукові відкриття як результат пізнання матеріального світу з моменту їх обнародування перехо­дять у суспільне надбання і можуть вільно використовуватися будь-якою зацікавленою особою. Таким чином, право на саме наукове відкриття не може бути власністю будь-кого, у той же час правовій охороні підлягають авторство на наукове відкриття, пріоритет наукового відкриття, його назва, включаючи право автора назвати відкриття своїм ім'ям або викорис­тати спеціальну назву за його бажанням. Коментована стаття не передбачає майнові права на наукове відкриття. Звідси слідує, що автор наукового відкриття не може розраховувати на виплату винагороди, що було пе­редбачено ст. 514 ЦК 1963 р. Норма ч. 2 указаної статті визначає, що право на наукове відкриття виникає на основі державної реєстрації, і цей юридичний факт супроводжується видачею охоронного доку­мента — диплома на наукове відкриття. Якщо наукове відкриття було зроблене у зв'язку з виконанням службових обов'язків, всі права належать його автору. Характерно, що відповідно до Положення в колишньому СРСР установі, де працював автор наукового відкриття, видавалося свідчення, яке свідчи­ло, що дане наукове відкриття зроблене в цій установі. Що стосується охорони права на наукове відкриття, то передбачається, що вона повин­на здійснюватися відповідно до загальних засобів захисту цивільних прав і інтересів, ви­значених в ЦК. У разі порушення права авторства на наукове відкриття або права на ім'я, автор має право вимагати відновлення його порушених прав, а також припинення дій, які порушують його права, у судовому порядку.

146