3. Впровадження результатів в практику. Оформлення аналітичної роботи.
Впровадження в практику результатів аналітичної роботи означає передачу їх зацікавленим сторонам (особам, відповідальним за прийняття рішень, організаціям, що причетні до проблемної сфери діяльності, державним та недержавним установам, зацікавленим у результатах аналізу проблеми), розробку практичних рекомендацій, визначення перспективних напрямків розвитку ситуації та окремих подій, розробку і впровадження конкретних сценарії дій відповідно до аналітичних висновків.
Оформлення результатів аналітичного дослідження справа також відповідальна і трудомістка. Це є невід’ємна частина аналітичного процесу, процесу перетворення знань окремого аналітика, чи групи аналітиків у корисний інформаційний ресурс.
Головним моментом цього етапу є доступно і логічно, чітко і повно сформулювати основні ідеї, покладені в основу аналізу, висновки та рекомендації.
Оформлення також тісно пов’язано з доробкою окремих, часткових положень, уточненням логіки і аргументації. Уникненням пробілів в обґрунтування висновків.
До загальних рекомендацій по оформленню аналітичних матеріалів слід віднести:
Назви окремих розділів і частин роботи повинні відповідати темі і не виходити за її рамки. Зміст структурних частин повинен вичерпувати їх назви і тему в цілому.
Перед написанням тексту, варто спочатку продумати його структуру і укласти план, визначити провідні іде, систему аргументації, маючи на увазі логіку всієї роботи.
Перевірити всі посилання. Скласти довідковий апарат. Список посилань.
Не поспішати з остаточним оформленням. Дати матеріалу „відлежатись”, а тоді його оцінити свіжим поглядом, і переформулювати ті положення. Які виявляться, невдалими, мало аргументованими.
Уникати надмірної „науковості”, зарозумілості, гри в ерудицію. (приведення великої кількості посилань, зловживання вузькоспеціальною термінологією. Що робить текст важко зрозумілим). Стиль має поєднувати строгість, доступність і виразність.
Виклад матеріалу має бути аргументованим або полемічним/критукуючим, коротким/обємним.
Дотримуватись авторської скромності.
Апробація роботи.
2.Застосування логічних законів і правил у іар
Текст аналітичної роботи відрізняється від інших перш за все своєю логічністю. Досягається це дотримання правил логіки і тому будь-які помилки, що допускаються дослідниками, можна пояснити з точки зору порушення тих чи інших законів формальної логіки.
Головних законів логіки є 4:
ЗАКОН ТОТОЖНОСТІ,
ЗАКОН ПРОТИРІЧЧЯ,
ЗАКОН ВИКЛЮЧЕННЯ ТРЕТЬОГО,
ЗАКОН ДОСТАТНЬОГО ОБГРУНТУВАННЯ.
В аналітичних роботах використовуються поняття і судження, тому однією з перших вимог в аналітичній роботі є чітка визначеність цих змістових одиниць. Ця вимога виражена у ЗАКОНІ ТОТОЖНОСТІ. Згідно з цим законом предмет думки в межах одного судження повинен залишатись незмінним (А є А, де А – предмет думки). Це значить в ході вивчення тої чи іншої ВСІ поняття і судження повинні носити однозначний характер, виключаючи двозначність і невизначеність. Ця вимога ніби проста достатньо просто дотримуватись мінімальної строгості , не змішуючи різні, нехай навіть дуже близькі чи подібні, думки, відмежовуючи чітко різні предмети думки. Але... справа в тому, що ми маємо справу не з чистою думкою і не з „чистим” предметом, а з єдністю змісту думки і форми думки. А зовнішньо однакові мовні конструкції можуть мати цілком різне значення, нюанси, підтекст. І, навпаки, одна і таж сама мовна форма може мати різне змістове навантаження (синонімія і омонімія). Омонімія в такому випадку робить можливим неправомірне ототожнення об’єктивно різного, а синонімія – помилкове розділення тотожного.
Ототожнення різних понять призводить до однієї з найбільш поширених помилок – ПІДМІНУ ПОНЯТТЯ – коли свідомо чи несвідомо ми замість одного поняття, і під його видом починаємо застосовувати інше (близьке чи ні) за значенням поняття Наприклад „Катастрофа” і „Аварія”. Чорнобильська катастрофа чи аварія? А підміна поняття означає підміну предмету опису., який буде в такому випадку стосуватись різних предметів. Плюс можливе накопичення подібних помилок, що врешті решт призведе до хибних висновків.
В основі ЗАКОНУ ПРОТИРІЧЧЯ лежить якісна визначеність речей і явищ, відносна стійкість їх властивостей. В процесі аналізу ми не повинні допускати суперечливих тверджень і оцінок стосовно одного і того ж предмету в більш менш стабільних умовах існування. Свідоме застосування цього закону дозволяє уникати і виправляти помилки і протиріччя, що виникають при поясненні і інтерпретації фактів і явищ, подій і процесів, виробляти критичний підхід до всіляких неточностей і непослідовностей.
Закон протиріччя застосовується зазвичай у процесі доведення: якщо встановлено, що одне з суперечливих тверджень є вірним, то друге буде обов’язково хибним. Виявлення суперечливості в доказах є одним з найсильнішим аргументів проти будь-яких тверджень.
Але ЗАКОН ПРОТИРІЧЧЯ не можливо застосовувати за двох умов, якщо ми стверджуємо або заперечуємо щось стосовно одного і того ж предмету але розглядаємо цей предмет:
в різний час.
чи в різному відношенні, різних ситуаціях.
Варіант 1 (час). Я погано знаю англійську мову (15 років тому)
Я добре знаю англійську мову (15 років по тому)
Варіант 2 (обставини) Я погано знаю англійську мову (щоб працювати синхронним перекладачем)
Я добре знаю англійську мову (щоб читати і розуміти)
Обидва варіант дають можливість висловлювати протилежні, але при цьому істині оцінки.
ЗАКОН ВИКЛЮЧЕННЯ ТРЕТЬОГО
Цей закон не діє на протилежних судженнях, тобто таких, які не просто заперечують одне одного, а повідомляють понад це додаткову інформацію. передбачає, що з двох суперечливих тверджень одне обов’язково буде правильним і не треба відшуковувати третє рішення
Важливість цього закону полягає в тому, що він дозволяє дотримуватись послідовності викладу фактів і не допускає протиріч. Він не дозволяє ухилятись від визнання істинним одне з суперечливих тверджень, шукати дещо третє між ними. Якщо одне з них визнано хибним/істиним, друге твердження потребує також адекватного визнання.
Закон вимагає чітких, недвозначних відповідей, не дозволяючи шукати проміжних варіантів між ствердженням чогось і одночасним запереченням цього ж.
ЗАКОН ДОСТАТНЬОГО ОБГРУНТУВАННЯ – будь-яка істина думка має достатнє обґрунтування
виражає вимогу доведення тверджень, обґрунтованості висновків.
Достатнім обґрунтуванням думки, може бути будь-яка інша думка, з якої логічно випливає істинність даної думки.
Чому “достатнє”? бо під будь-яку істину думку можна підвести безліч доводів. Але лише кілька можна розглядати як достатні (жодне обґрунтування не буде достатнім для хибної думки).
Таким чином закон вимагає, щоб будь-яке наше твердження перш ніж бути визнаним істинним, вартим довіри, повинно бути обґрунтоване. Вимагає відділення хибного від істинного в аналітичній роботі, і вимагає переконаності в цьому.
Значна частина інформації носить характер ВИВІДНИХ СУДЖЕНЬ, тобто таких, що отримані не внаслідок безпосереднього сприйняття, а як результат виведення з інших суджень. Логічний інструмент такої операції є УМОВИВІД – з деякого набору вихідних суджень, дослідник виводить нове судження. Всі судження поділяються на індуктивні і дедуктивні.
Індуктивні умовиводи.
Приклади.
Більшість показників, що використовують у аналітиці, носять характер набору прикладів. Як знати, що приклади наведені обґрунтовано? Поль П. Сопер – способи перевірки правильності наведення прикладів:
Чи правильний/істиний приклад сам по собі. Якщо приклад неправильний – то це підриває довіру до узагальнення в цілому.
З’ясувати чи має приклад відношення до висновків.
Визначити, чи достатньо прикладів наведено. Це буде залежати від кількості прикладів, способу їх відбору і наведення. (два конкретних приклади корумпованості чиновників ще не є підставою для висновку про корумпованість всіх чиновників в принципі).
Чи підібрані приклади є типовими. (що пов’язано з вище вказаним пунктом). Достатньо чи ні прикладів залежить від того, чи типові вони і достатньо ілюструють ситуацію.
Аналогія.
Часто об’єктом аналізу повинні бути одиничні, неповторні за своїми індивідуальними характеристиками події, предмети, явища – до них важко застосувати як індуктивні, так і дедуктивний підхід. В такому разі застосовують умовивід по аналогії, коли уподібнюється якесь нове, невідоме одиничне явище іншому - відомому і подібному явищу, переносячи якості і характеристики відомого явища на нове явище.
Особливу роль аналогія грає при аналізі суспільно-політичних і суспільно-історичних процесів і явищ – іноді аналогія стає єдино можливим методом аналізу.
Але не всі аналогії логічні.
Потрібно чітко визначити за якими принципами і критеріями ми проводимо аналогію між явищами, чи немає суперечливостей в паралелях, що були проведені.
Є два способи перевірки правильності аналогії.
Чи до місця обрана аналогія?
Чи немає суттєвих відмінностей між об’єктами аналізу, що робить неможливим їх співставлення з точки зору аналізованої проблеми.
Два явища можуть бути суттєво схожі і все ж відрізнятись схожістю з точки зору предмету аналізу. (Кити і слони – ссавці, отже вони живуть на суші. Слон і даман – цілком доцільно співставляти, чи уподібнювати дельфіна і акулу).
Справа в тому, що не може бути повної логічної аналогії, оскільки не існує двох однакових сукупностей обставин. Тому рідко можна користуватись тільки аналогією без застосування інших засобів аналізу і доведення.
Причинна залежність.
Це інший варіант індукції, який грає надзвичайно велику роль в аналізі, саме тут часто фіксується зміна явищ.
Висновок про причину і є логічний роздум про зміну: становить висновок про те, що при даному становищі речей ми будемо мати той чи інший результат (умовивід від причини до наслідку), або що дане становище речей викликане відомими іншими умовами (умовивід від наслідку до причини). Може ще бути висновок від наслідку до наслідку, коли в двох явищ одна причина.
В спірних випадках висновок про наявність причинно-наслідкову залежність застосовують наступні правила перевірки:
Чи виникає явище, яке є “наслідком” , коли відсутнє явище-причина? Якщо відповідь “так”, то ми не можемо стверджувати, що передуюче явище є єдино можливою причиною – або немає причинного зв’язку між явищами, або є ще одна можлива причина.
Чи відсутнє явище-наслідок, коли наявне явище-причина? Якщо “так”, то ми не можемо стверджувати, що наступне явище є єдино можливим наслідком - або немає причинного зв’язку між явищами, або є ще один можливий наслідок.
Чи не є зв’язок між причиною і уявним наслідком тільки випадковим виникненням одного після другого? (допомагає виявити типову помилку “після того, отже по цій причині”, і запобігає необґрунтованому узагальненню різнорідних даних).
Чи немає інших можливих причин? Причина, що нас більше всього хвилює чи найближчий привід видається нам найбільш очевидною причиною, ніж основна.
Чи немає інших можливих наслідків? Але випадок, коли робиться висновок від причини до наслідку, є випадком передбаченням майбутнього тому в таких випадках абсолютна перевірка є неможливою. Крім того воно знаходиться під потужним впливом нашого довільного мислення, тобто мислення, що визначається нашими бажаннями.
Дедуктивні умовиводи – умовиводи від загальних положень до часткових.
Дедукція – найкоротший шлях до істини. Вона проста в тому сенсі, що складається з трьох суджень.
а) загального положення (велике посилання)
б) пов’язаного з ним судження, що веде до його застосування (мале посилання)
в) висновок, умовивід.
Дедуктивні умовиводи перевіряються в двох аспектах
чи правильні посилання?
Чи з необхідністю випливає з них висновок?
АРГУМЕНТУВАННЯ – вміння довести свої судження чи заперечити судження супротивника – одне з головних вмінь людей задіяних у аналітичній роботі. Аргументування це чисто логічна операція, побудована на законах логіки і застосуванні логічних засобів і прийомів. Суть цього процесу у обґрунтування правильності істинності наших суджень (того що ми доводимо, тобто нашої тези) за допомогою інших суджень.
Аргументація досягає мети, коли ми дотримуємось правил доведення.
Перше, що повинно треба зробити правильно, так це правильно сформулювати ТЕЗУ –предмет нашого доведення.
ТЕЗА повинна бути сформульована чітко і ясно, без двозначностей і можливості різного трактування. Будь-яка неточність, нечіткість, двозначність може бути повернуто проти ВАС.
ТЕЗА повинна залишатись незмінною в процесі доведення. – тобто протягом доведення не можна відступати від початкового формулювання ТЕЗИ.
Недотримання цих правил веде до таких помилок як:
Втрата ТЕЗИ – сформулювавши ТЕЗУ, ми “забуваємо” її і переходимо до іншої, пов’язаної з першою, але в принципі іншої, потім до третьої, і так далі... втрачаємо вихідну думку і під кінець говоримо вже прошусь таке, абсолютно не стосується початкового положення, яке ми хотіли довести.
Повна підміна ТЕЗИ – висунувши якесь положення, ми починаємо доводити щось зовсім інше, близьке чи подібне
Часткова підміна ТЕЗИ – коли ми в процесі доведення намагаємось видозмінити нашу ТЕЗУ, звужуючи чи пом’якшуючи початково надто широке, перебільшене чи надто різке твердження.
Якщо під впливом контраргументів ми намагаємось звузити і пом’якшити свою тезу, то в інших випадках ми навпаки намагаємось загострити і розширити ТЕЗУ опонента, оскільки так її легше заперечити.
Аргументи, щоб бути переконливими, повинні відповідати певним вимогам:
В якості аргументів можуть виступати положення , істинність яких була доведена і ні в кого не викликає сумнівів. Аргументи повинні бути істинними. Вони не повинні викликати сумнівів в їх незаперечності. Досвідченому критику достатньо поставити під сумнів хоча би один аргумент, щоб поставити під сумнів всю логіку вашого доведення.
Порушення цієї вимоги призводить до таких помилок як “фальшивий аргумент” – використання неіснуючих фактів, посилання на події яких не було, неіснуючих свідків і т.п.; “випередження обґрунтування” – коли істинність аргументів не встановлюється беззаперечно, а тільки передбачається, коли в якості аргументів використовуються недоведені чи випадкові положення, посилання на “загальновідомо, що”, висловленні кимсь положення, що нібито доводять істинність нашого твердження.
Аргументи повинні бути доведені незалежно від ТЕЗИ. Правило автономності обґрунтування. Інакше самі аргументи доведеться доводити
Аргументи повинні бути несуперечливими, не повинні суперечити один одному.
Аргументи повинні бути достатніми. – з аргументів, в їх сукупності, з необхідністю повинна випливати істинність положення, що доводиться. Порушення цього правила - в ході доведення використовуються аргументи, логічно не пов’язані між собою і тому не доводять ТЕЗУ.
Тут може бути два види помилок: - недостатність аргументів – коли окремими фактами намагаються довести широку тезу. Причиною чого є недостатня обробка фактичного матеріалу з метою відбору лише достовірних найбільш переконливих. Друга помилка – надмірне доведення – за принципом “чим більше аргументів – тим краще”. Збільшення до нескінченності кількості аргументів також може бути контр продуктивним, оскільки може вести до включення в систему аргументації мало переконливі і суперечливі положення – а отже нелогічності.
Аргументи мають відбиратись з врахуванням їх вагомості і переконуючої сили.
Помилки в способах доведення - помилки демонстрації.
Це помилки пов’язані з відсутністю логічного зв’язку між АРГУМЕНТОМ і ТЕЗОЮ – тобто між тим ЩО доводять і тим, ЧИМ доводять.
невиправданий логічний перехід від вузької області до широкої.
невиправданий логічний перехід від сказаного з умовою, до сказаного безумовно.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЧУЖИХ АРГУМЕНТІВ – руйнування чужої системи доведення тези шляхом встановлення хибності, неправдивості аргументів, або необґрунтованості положень.
В залежності від поставленої мети руйнування чужої аргументації може бути виконано трьома способами:
Критика тези. Мета – довести хибність, помилковість висунутої тези. Заперечення може бути прямим чи непрямим.
Пряме заперечення – “зведення до абсурду” – умовно приймається, що теза опонента правильна і виводяться з неї логічні висновки, при співставленні висновків з фактами встановлюється суперечність. Якщо висновки суперечать об’єктивним даним, то ці висновки не мають змісту, а отже не має змісту і теза, з якою вони логічно виведені. Неправильність тези доведена без висування альтернативних ідей.
Непряме заперечення - опонент може прямо не аналізувати тезу супротивника, не перевіряючи ні аргументацію, ні демонстрацію. Він висуває, ретельно аналізує і обґрунтовує свою тезу, що суперечить тезі супротивника (тобто антитезу).Якщо аргументація виконана правильно, то другим кроком з необхідністю стає висновок про хибність тези супротивника (але це можливо, тільки якщо теза і антитеза регулюються законом “виключення третього”.
Критика аргументів. Доведення повинно здійснюватись за допомогою раніше встановлених положень, істинність яких не викликає сумнівів. Якщо вдасться встановити хибність чи навіть сумнівність аргументів супротивника, то це буде свідченням необґрунтованості його тези. Критика аргументів може полягати в тому, що факти викладені неточно, процедура узагальнення даних є неоднозначна, сумнівний авторитет експертів і т.п. Сумніви в правильності аргументів переносяться на саму тезу, роблячи її необґрунтованою.
Критика демонстрації. Метою є показати відсутність логічного зв’язку між аргументами (навіть коли вони є правдивими) і тезою, що доводиться. Коли теза не випливає з аргументів, вона ніби повисає в повітрі і вважається необґрунтованою.
Як критика аргументів, так і критика демонстрації руйнують тільки саму систему доведень, але не торкаються питання хибності чи істинності висунутої тези. Можна говорити тільки про те, що теза потребує нового обґрунтування і доведення. Саму по собі тезу можна зруйнувати тільки за допомогою критики тези.
