- •1. Політична думка давньокиївського періоду.
- •2. Іларіон «Слова про закон і благодать».
- •3. Політичні ідеї «Повісті минулих літ».
- •«Повчання» в.Мономаха.
- •5. «Слово о полку Ігоревім».Його соціально-політичний зміст.
- •6, 7, 8. Політична концепція Ст.Оріховського-Роксолана.
- •7. Проблема організації державної влади в політичній концепції Ст. Оріховського-Роксолана
- •8. Ст. Оріховський-Роксолан «Напучення королеві польському Сігізмунду-Августу».
- •9, Політичний зміст полемічної літератури.
- •10. Хр.Філалет «Апокрисис».
- •12. 'Соціально-політичний ідеал Івана Вишенського.
- •13. Особливості політичної організації Запорізького козацтва.
- •14. Політичні ідеї і. Виговського та ю. Немирича.
- •15. Політичні погляди і. Мазепи.
- •16. П.Орлик «Конституція»,
- •17. П.Орлик «Вивід прав України».
- •18, Політичні погляди я.Козельського.
- •19. Ідеал держави я. Козельського.
- •20. Проблема суспільного договору та природного стану людини в інтерпретації я. Козельського.
- •21, . Апологетика абсолютизму ф.Прокоповичем.
- •22. Проблема суспільного договору в трактуванні ф. Прокоповича.
- •23. Декабристський рух і масонство в Україні на початку хіх ст.
- •24. Політичний зміст «Історії Русів».
- •25. Кирило-Мефодіївське Товариство.
- •26. «Книги буття українського народу».
- •27. М.Гулак - «Юридичний побут поморських слов'ян».
- •28. Проекти Конституції г.Андрузського.
- •29,30. Політичні погляди м.Костомарова.
- •31. М.Костомаров «Дві руські народності».
- •32. Політичний світогляд т.Шевченка.
- •33. Еволюція політичних поглядів п.Куліша.
- •34. Політична концепція м.Драгоманова
- •35. М.Драгоманов «Рай і поступ».
- •36. Національне питання в трактуванні м.Драгоманова.
- •37. Національне питання в трактуванні м. Дрогоманова.
- •38. М. Драгоманов «Чудацькі думки про українську національну справу».
- •39. Політичний ідеал с. Подолинського.
- •40. О терлецький
- •41 Галичина 19ст
- •42, 43. Політична доктрина ю.Бачкнського.
- •44, 45. Політична концепція і.Франка.
- •46. І.Франко про національне питання.
- •47. І. Франко «Що таке поступ?»
- •48. Оцінка Франком основних сучасних йому політичних доктрин.
- •49. І. Франко «За межею можливого».
- •80, 81. Геополітична концепція с. Рудницького.
- •83, 84. Геополітична концепція ю.Липи.
- •§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї
- •§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова
- •§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя оун
- •§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського
- •§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
- •87. Ідея українського месіанізму.
- •88. Соціалістична течія в історії політичної думки в Україні. Грушевський
- •89. Радикально-націоналістичний напрямок в українській політичній думці.
- •90. Український консерватизм.
§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталітаризація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 року в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, «існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя» 25.
Зазначимо відразу, що держави своєї «інтеґральні» націоналісти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові «відновлення української державності». Проте така «самостійність» не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу «Самостійна Україна» (Чікаґо, США) один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд» 26. Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними «уряд», німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня проголошення «незалежності». Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д.Донцова.
Тільки в серпні 1943 року, коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором «Націоналізму», вони змінили акценти. Саме тоді ІІІ Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.
У цьому документі, зокрема, зазначалося, що «організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом...
ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках» 27.
Отже, український рух за незалежність пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри — адже виховані на «Націоналізмі» люди не могли відразу відкинути свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад «інтеґрального» націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М.Сосновського, «зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді ориґінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» 28. Ці слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, які своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати під інтеґральним штандартом Донцова. Замість творчих ідей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише інструмент для її чергової руїни.
Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре усвідомлювати. Принаймні в матеріалах Збору Конґресу Українських Націоналістів, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києві, засуджуються принципи догматизму, ортодоксальності, вождизму, ідейного закостеніння та галасливої фразеології, які лежали в основі «інтеґрального» націоналізму 29.
!!!!!!!!!!!86!!!!!!!!!!!
В. Липипський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.
Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів. Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д. Допцоа та В. Липинський.
Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому мас зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не існуюча..."
Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фанати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..."
До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:
1) шляхетність, благородство;
2) мудрість (наявність концепції своїх дій);
3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).
Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.
У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.
В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії".
В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлення або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.
У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.
Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальчепка. на такі специфічні еліти:
• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;
• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;
• еліти державних інституцій;
• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);
• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).
Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:
1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;
2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;
3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.
І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:
• колишні партійні, державні, господарські керівники;
• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;
• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей);
• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;
• кар’єристи-демагоги.
За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.