44, 45. Політична концепція і.Франка.

Відійшовши від марксистсько­го трактування держави як виключно апарату насильства економічно пану­ючого класу над експлуатованими, він розуміє її, в самому загальному пла­ні, як "вияв загалу громадян, що входять до її складу", і вважає, що проведення необхідних реформ саме через механізми держави дасть змогу уник­нути кривавої різанини і досягти бажаного результату при максимальному забезпеченні прав і свобод усіх членів спільноти.

Франко виводить дві головні передумови появи політичної влади - військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерів­ність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вда­ється досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується війсь­ковий вождь і відун - тоді з'являється володар.

Франко не вважає зміну громадського самоуправління на державне управ­ління, розвал общини, явищем негативним і результатом злочинних намірів і дій окремих людей. Він намагається знайти внутрішні об'єктивні фактори цих процесів. Сам розвал первісних громад, на думку І. Франка, був викли­каний прогресом в освоєнні людством природного середовища. Розвиток знарядь праці робив існування в громаді економічно не вигідним і не робив необхідними ні трудову кооперацію, ні централізацію робочої сили.

Для утримання власної політичної влади царі-тирани та оточуючі їх вихідці зі стану військової аристократії, створювали для більшості членів суспільства режим особистої несвободи. Великі армії рабів мусили важко працювати у нелюдських умовах для забезпечення безбідного існування екс­плуататорів. Тиранія, в різноманітних її формах, є найхарактернішим типом правління для античної епохи.

Внутрішні суперечності, як економічного так і соціально-політичного характеру, привели врешті решт до розвалу суспільства, заснованого на осо­бистій політичній несвободі абсолютної більшості його членів та відкрито­му фізичному насильстві.

Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свобо­дою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичні.

Нерівність економічна, вважає І. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціона­лізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав.

Саме тому, на думку мислителя, і є необхідною ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання, перетворить декларативну економічну рівність в дійсну шляхом встановлення рівності економічної, пе­ретворить буржуазну державну машину, яка не в змозі забезпечити всім сво­їм громадянам дійсних людських прав.

І. Франко не відкидає державу взагалі, не вважає її головною причи­ною всіх суспільних негараздів, не трактує її як виключно апарат насильства економічно пануючих класів над всім суспільством. На його думку необхід­но повернути державі її сутність, щоб вона змогла виконувати свою головну функцію - забезпечувати добро загалу.

Для нього вже с цілком зрозумілим, що не можна переносити механічно на український грунт чужоземні схеми та формули, виведені з інших передумов, з враху­вання іншого національного характеру, необхідно, враховуючи досягнення інших народів, виходити з історичного досвіду власної нації.

Традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персо­ніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального ав­торитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механі­зми реалізації - все це йому імпонує, все це він вважає тим позитивним до­свідом минулого, який неодмінно необхідно використати при будові суспі­льства майбутнього.

Служіння людям - це обов'язок кожного, а для провідника народу, по­літика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмін­ною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й полі­тика взагалі.

Соціалізм.

Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї - про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні.

Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка.

Разом з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Буржуазний парламентаризм є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси шляхти і буржуазної інтелігенції, котрі плекають мету "брати й драти парламентарне".

Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату". Водночас він стояв за соціалізм.

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться".

Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.