49. І. Франко «За межею можливого».

Проблема міжнаціональних відносин, державного вирішення націо­нального питання давно хвилювала І. Франка. Однак, якщо в молоді роки він притримувався погляду, характерного для соціалістичного напряму, а саме, що вирішення української проблеми полягає у вирішенні питання со­ціального, оскільки український народ репрезентується в абсолютній своїй більшості представниками експлуатованих класів - селянством, дрібними ремісниками та, частково, пролетаріатом, то пізніше підхід до вирішення національного питання було для нього одним із головних критеріїв оцінки політичної зрілості того чи вншого мислителя.

Кажучи про лідерів лідерів австро-марксистського руху, Франко підкреслював, що вони, відкладаючи національне питання на другий план і переводячи його вирішення в площину національно-культурної авто­номії, часто намагались прикрити інтереси своїх власних пануючих націй. Те ж саме він казав про Драгоманова.

Підкреслюючи те велике значення в житті індивіда, яке грає належ­ність до національного колективу, І. Франко різко критикує протиставлення інтернаціонального національному, заперечення національного в ім'я інтер­національного.

Відстоювання загальнолюдських ідеалів, при всій їх справедливості та раціональності, у випадку протиставлення ідеалам родини, громади чи нації не можуть задовольнити нормальну людину. І. Франко підкреслює, що окремого індивіда і широкі маси не може задовольнити констатація факту зростання суспільного багатства - їх цікавить і те, як воно розподіляється, не задовольняє також сам по собі розвиток науки і мистецтва - вони хочуть щоб всі мали доступ до їх плодів.

50 – 56. Еволюція політичних поглядів М.Грушевського.

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний україн­ський історик і політичний діяч, Голова Української Цент­ральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, шо існують дві «руських» народ­ності — українсько-руська й великоруська. Київська держа­ва, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — велико­руської. Теза про те, шо Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українською життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насам­перед національної.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушсвського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного жиїтя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Піл час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та- обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки – такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демокра­тія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, то вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежу­вати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінанса­ми, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до Ідеї національної незалежності й сувере­нітету України, свідченням чого став прийнятий очолюва­ною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розша­рування первісного суспільства.

57 – 61. Політична концепція В.Винниченка.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розхо­дяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом рошо чати перетворення приватної власності на засоби вироб­ництва на колективну. Саме па колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краше сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговель­них, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Вин­ниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у окладі Російської феде­ративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'я­зання національного питання він підпорядковував вирі­шенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розви­ток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхід­ність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного держав­ного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винни­ченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викоріняти ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровіль­ного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим Украї­ни, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки, У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого нони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтувалися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу

62 – 65. М.Міхновський - засновник революційного націоналізму.

Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна РУП (Революційна Українська Партія).

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголоше­ний 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна".

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних докумен­тів "Братства тарасівців", заявляє, шо кінець XIX сторіччя позначився яви­щами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища – боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої. Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку.

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого стано­вища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний – Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монар­хією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі пода­льші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед сторо­ною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вва-жас він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх шаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу.

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національ­них інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української на­ції.

Течія «Самостійна Україна» течія так званого українського самостійництва, шо сформувапося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціялістів-самостійників, кволу політично, але войовничу на словах, а по­декуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасіцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального пи­тання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провід­них позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автоно­мії, як максимум державницьких прагнень українців.

66 – 70 тегральний націоналізм Д.Донцова.

Д. Донцов заперечував традиційний український націо­налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор­мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм перед­бачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ І перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість. а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея пере­орієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, ловодив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, годі як Україна культурою, засадами в соціальному й полічичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії».

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най­повніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль­ності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керу­ються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворен­ня маси н націю Д. Донцов вважав формування національної . політичної еліти як державотворчого елемента* Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим стано­вищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних Інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — цс аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо­налізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

71 - 78. Політична концепція В.Липинського.

Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографіч ній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії.

Власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну терито­ріальну спільноту в політично оріанізовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, шю тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державною правління — монархічну чи республікан­ську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демо­кратією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консоліду­ючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельниць­ким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокрем­лених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою: охлократії з диктату­рою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними трупами суспільства, Охлократичний метол характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український кон­серватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління дер­жавними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно віл їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інте­груючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібороб­ського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продук­тами), комунікаційного (залізничники, водії), Інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.

Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, шо включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За­безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріо­тизм — усвідомлення свосї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно під їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційонаною і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну едність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати Його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, присто­сованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Ли­пинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

!!!!!!!!!!!!!!!79!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Якщо казати про відмінність Липинського від інших діячів українського руху, то перша відмінність, головна, що він був з поміщицької родини. Він був сином дідича, який мав дуже непогану велику власність. Там було помістя, земля, у них був свій лісок. Тобто, власне, людина забезпечена. В‘ячеслав Казимирович Липинський виховувався у середовищі польської аристократії Правобережної України і, можливо, саме тому глибоко відчув політичні наслідки етнічної строкатості деяких регіонів України. Можна припустити, що це якоюсь мірою було поштовхом до розробки Липинським ідеї української нації як політичної. У цьому сенсі Липинський виступав опонентом Дмитра Донцова як прихильника суто етнічного розуміння нації. Хоча концепція Липинського розглядає політичну націю з дещо класократичним ухилом, коли нація охоплює собою сукупність соціальних станів, що розуміють дуже широко. Наприклад, для Липинського хлібороби – це всі верстви причетні до землекористування і землеволодіння: від селян до земельної аристократії. Фактично тут йдеться про спробу збудувати політичну націю як систему соціально-станових корпорацій. Україна тут сприймається не як етнічна батьківщина, а як економіко-географічна територія і відтак певна цілісність. На цій території через примхи історії опинилися деякі більші і менші етнічні утворення, які повинні з огляду на ці об’єктивні обставини витворити єдину державу. Липинський йде від держави і території до нації. Позиція Донцова була протилежною: від етнічно визначеної нації до національної держави. На думку Донцова, національно оформлений етнос має довести свій розвиток до логічного завершення, себто до державного оформлення. Що ж стосується інших етнічних груп, то вони повинні визнати це як факт і підтримати особливі права, національний пріоритет українців в Українській державі, що, власне, випливає з ідей національної держави. Для Липинського українська нація – це складна багатоетнічна мозаїка, що набуває рис міцності і єдності під впливом держави. Враховуючи, що за часів Липинського етнічні українці становили понад 80% населення країни, то погляди Донцова можна було б визнати ґрунтовнішими. Але насправді кожна з цих концепцій: Липинського і Донцова є дещо однобічною, адже вони не сформулювали загальнішого питання про співвідношення політичного і етнічного у нації. Саме Липинський з його концепцією політичної нації, яка вмонтовує в себе різноетнічну мозаїку і різні традиції, але ґрунтується на українському державному первні і на українському етнічному субстраті, який все це цементує, могла б бути дуже корисною і для розв’язання багатьох сьогоднішніх проблем.