21, . Апологетика абсолютизму ф.Прокоповичем.

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації держав­ної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" і ряд інших.

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розу­міння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів.

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Про­копович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, не­зважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це не­сло в собі загрозу самому існуванню людства.

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму іс­нуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще до однієї причини державної влади – до Бога.

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім'я та її закони і традиції.

Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого ба­тька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як ба­тьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх – природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні при­чини існування в суспільстві державної влади – людський розум та мораль і їх контролера – совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої.

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми ор­ганізації державної влади: демократію, аристократію і самодержавство. Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптималь­ної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знахо­дяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, на­явність єдиного центру політичної волі в державі – все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм дер­жавного правління.

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх доб­робут і саме життя.

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої де­мократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократич­них принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не має на це права.

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, шо спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій.

Розглядаючи сім'ю як одну з форм організації життя людей, що пере­дує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спа­дкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального.

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя – спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової: монархії, і не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії.

Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним дже­релом влади монарха.