11.2. Сутність фіскальної політики держави

Регулюючи систему оподаткування, держава переслідує дві головні цілі: збільшення стабільних податкових надходжень і стимулювання ділової активності. При цьому державі потрібна не висока норма податку (тому що непомірний податковий гніт дає спад ділової активності, викликає згортання виробництва і, як наслідок, обертається підривом фінансової бази оподаткування), а зростаючі обсяги податкових надходжень, що зумовлені ростом виробництва.

Фіскальна політика держави виконує натупні функції. По-перше, це вплив на стан господарчої кон’юнктури. За допомогою важелів податкової політики (маніпулювання рівнем ставок, скидки із суми зобов'язань, прискорені методи амортизації устаткування та ін.) держава впливає на стан господарської кон'юнктури. Податкові інструменти, в першу чергу скидки та різноманітні пільги, активно використовуються для стимулювання НТП, структурних зрушень в економіці, піднесення економічно відсталих районів.

Другою важливою функцією фіскальної політики є перерозподільча. В теперішній час через податковий механізм в бюджет мобілізується у Швеції 50,6% ВНП, Франції – 45,6%, Італії – 40,2%, Англії – 38,6%, ФРН – 38,0% , Швейцарії – 32,0%, у США – 30,0%. Відповідно, по каналах державного бюджету перерозподіляється від 30% до 50% ВНП.

Третя функція податкової політики – нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм. Серед бюджетних надходжень зростає значення внесків на соціальне страхування, які за своєю економічною природою близькі до податків. Ці внески мають суворо цільовий характер, надходять до спеціальних бюджетних фондів та можуть бути використані лише для виплати пенсій та допомоги. У промислово розвинутих країнах доля видатків на соціальне забезпечення складає від 26 до 37% сукупних доходів центральних урядів. Найважливіший принцип побудови податкових систем країн з розвинутою ринковою економікою – розмежування загальнонаціональних (федеральних у США, Канаді, ФРН, державних – в Україні), регіональних (в межах американського штату, канадської провінції, землі в ФРН, області в Україні і т. п.) та місцевих (головним чином муніципальних) податків. Таке розмежування зумовлене автономним функціонуванням бюджетів різних рівнів, зміцненням в останні роки фінансової та економічної самостійності регіональних і місцевих органів влади.

Фіскальна (лат. fiscalis – казенний) політика представляє собою заходи, які вживає уряд з метою стабілізації економіки за допомогою зміни величини доходів або витрат державного бюджету.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність форм та засобів державного впливу на економіку через оподаткування, формування обсягу і структури державних витрат з метою забезпечення належного рівня зайнятості, запобігання й обмеження інфляції та згубного впливу циклічних коливань

Цілями фіскальної політики, як будь-якої стабілізаційної політики, спрямованої на згладжування циклічних коливань економіки, тобто стабілізацію економіки в короткостроковому періоді, є підтримка:

стабільного економічного зростання;

повної зайнятості ресурсів;

стабільного рівня цін;

збалансування бюджету.

Фіскальну політику проводить уряд. Інструменти фіскальної політики впливають як на сукупний попит AD (величину сукупних витрат), так і на сукупну пропозицію AS (величину витрат фірм).

Інструментами фіскальної політики виступають витрати й доходи державного бюджету, а саме:

державні закупівлі;

податки;

трансферти.

Державні закупівлі товарів і послуг і трансферти являють собою витрати держбюджету, а податки – основне джерело доходів бюджету. Тому фіскальна політика також зветься бюджетно-податковою політикою.

Зміна величини державних закупівель товарів і послуг впливає тільки на сукупний попит, а зміна величини податків і трансфертів фірмам (субсидій) – і на сукупний попит, і на сукупну пропозицію.

Зниження податків збільшує сукупну пропозицію, стимулюючи ділову активність, а зростання податків стримує виробництво.

Зниження субсидій, навпаки, зменшує сукупну пропозицію, а їхнє збільшення, обумовлюючи зменшення витрат фірм на виробництво одиниці продукції, веде до зростання сукупної пропозиції.

Залежно від фази циклу, у якій перебуває економіка країни, інструменти фіскальної політики використовуються по-різному. Тому в макроекономці виділяють два види фіскальної політики: стимулюючу (експансіоністську) і стримуючу (рестриктивну).

Стимулююча (експансіоністська) фіскальна політика застосовується при спаді. Вона спрямована на збільшення ділової активності й використаються як засіб боротьби з безробіттям.

Інструментами стимулюючої фіскальної політики виступають:

збільшення державних закупівель;

зниження податків;

збільшення трансфертів.

а) б)

Рис. 11.4. Зміна рівноваги у моделях AD-AS та «хрест Кейнса»

Стимулююча (експансіоністська) фіскальна політика спрямована на подолання економічної кризи, стимулювання зростання виробництва та зайнятості й пов'язана із збіль­шенням державних видатків та зменшенням податків і, та­ким чином, із стимулюванням сукупних витрат. У моделі AD-AS (рис. 11.4а) проведення стимулюючої фіскальної політики буде відбиватися у зрушенні кривої АD₁ вправо до АD₂ (відповідно у зменшенні рівноважного випуску з Y₁ до Y₂ та підвищенні рівня цін з Р₁ до Р₂ ), а в моделі «хрест Кейнса» – у зрушенні кривої сукупних витрат угору (рис. 11.4б) внаслідок стимулюючої бюджетно-податкової політики.

У довгостроковому періоді зменшення податків веде до збільшення пропозиції факторів виробництва та зростан­ня економічного потенціалу, що буде відображатися у моделі AD-AS у переміщенні кривої AS управо.

Стримуюча (рестриктивна) фіскальна політика використовується під час занадто швидкого розвитку економіки («перегрів» економіки). Вона спрямована на стримування ділової активності з метою боротьби з інфляцією.

Інструментами стримуючої фіскальної політики є:

скорочення державних покупок;

збільшення податків;

скорочення трансфертів.

Стримуюча (рестриктивна) фіскальна політика спрямо­вана на обмеження циклічного підйому та пов'язана із збільшенням податків та зменшенням державних витрат і, таким чином, із скороченням сукупних витрат. Ці заходи відбиваються в моделі AD-AS у зрушенні кривої AD₁ вліво до AD₂, зміні рівноважного рівня випуску з Y_I до Y₂ та рівня цін з Р₁ до Р₂ (рис. 11.5а), а в моделі «хрест Кейнса» (рис. 11.5б) - кривої сукупних витрат униз.

а) б)

Рис. 11.5. Зміна рівноваги у моделях «хрест Кейнса» внаслідок стримуючої бюджетно-податкової політики

У короткостроковому періоді ці за­ходи дозволяють знизити інфляцію попиту за рахунок зростання безробіття та спаду виробництва. У довгостроково­му періоді заходи фіскальної рестрикції можуть спричинити стагфляцію, тобто підвищення рівня цін на фоні спаду виробництва та зростання безробіття (відбувається зрушення кривої сукупної пропозиції вліво).

Крім того, залежно від способу впливу інструментів фіскальної політики на економіку розрізняють дискреційну й автоматичну фіскальну політику.

Відповідно до кейнсіанського варіанту дискреційна (лат. discrecio – діючий на свій розсуд) фіскальна політика - це політика у сфері урядових видатків та оподаткування. Вона здійснюється з метою цілеспрямованого впливу на об­сяг національного виробництва, рівень безробіття та інфляції. Ін­струментами дискреційної фіскальної політики є дер­жавні закупівлі, податки і трансферти. При цьому два останні інструменти об'єднуються в категорію «чисті податки». Змінюю­чи державні закупівлі, держава безпосередньо впливає на сукуп­ний попит і ВВП. Змінюючи компоненти чистих податків, дер­жава впливає на сукупний попит і ВВП опосередковано – через наявний дохід приватної економіки, від якого безпосередньо залежить споживання. Розглянемо вплив кожного з інструментів.

Вплив державних закупівель на ВВП. Згідно з рівнянням рівноважного ВВП збільшення, наприклад, державних закупівель означає збільшення авто­номних витрат. Як показано на рис. 11.6, зі зростанням держав­них закупівель на ΔG крива сукупних витрат на таку саму вели­чину переміщується вгору від положення Е₁ в положення Е₂. Внаслідок цього рівновага в економіці переміщується з точки А₁ в точку А₂, а ВВП зростає від Y₁ до Y₂.

Рис. 11.6. Вплив державних закупівель на ВВП у моделі „хрест Кейнса”

При цьому величина приросту ВВП є більшою, ніж приріст державних закупівель, тобто ΔY > ΔG, що свідчить про те, що державні закупівлі впливають на ВВП мультиплікативно, а відношення ΔY/ΔG є мультиплікатором витрат. Він показує, на скільки зміниться ВВП (Y) при зміні державних витрат (G) на одиницю.

Таким чином отримуємо мультиплікатор витрат у змішаній економіці:

(11.3)

або

( 11.4)

де t – граничний коефіцієнт податків.

Вплив чистих податків на ВВП. Чисті податки визначаються як різницю між валовими податками та трансфертними платежами. Тобто чисті податки знаходяться в прямій залежності від валових податків і в оберненій від трансфертів. При цьому чисті податки можуть змінюватися не лише дискреційно, а й автоматично.

Під дискреційною зміною чистих податків слід розуміти та­ку їх зміну, яка відбувається на підставі спеціальних держав­них рішень щодо рівня оподаткування і трансфертів. Автома­тична зміна податків відбувається без державного втручання, а у зв'язку зі зміною ВВП, який на макрорівні характеризує змі­ни в величині податкової бази. Трансферти також можуть змі­нюватись автоматично внаслідок змін в умовах, які визначають їх рівень. Так, виплати у зв'язку з безробіттям збільшуються за умов скорочення обсягів ВВП, яке свідчить про зростання без­робіття. Наприклад, якщо уряд знизив рівень податкових ставок і/або підняв трансфертні платежі суб'єктам приватної економіки, то це проявляється через дискреційне зменшення чистих податків та збільшення наявного доходу при­ватної економіки на таку саму величину. Внаслідок цього збільшу­ються автономні витрати на споживання. Графічно наслідки такої фіскальної політики подано на рис. 11.7.

Рис. 11.7. Зменшення чистих податків у моделі „хрест Кейнса”

Як видно з рис. 11.7, лінія сукупних витрат переміщується вгору на відстань, яка дорівнює приросту автономних витрат на споживання, а економічна рівновага - від точки А₁ в точку А₂. При цьому приріст доходу перевищує приріст автономних витрат на споживання у зв'язку з виникненням додаткових витрат на споживання, індуційованих зростанням доходу, тобто існує обернена залежність між зміною рівноважного ВВП і дискреційною зміною чистих податків, яку ще називають мультиплікатором податків. Він менший за мультиплікатор витрат пропорційно граничній схильності до споживання:

(11.5)

або (11.6)

Мультиплікатор податків показує, на скільки оди­ниць обернено змінюється ВВП у разі зміни чистих податків на одиницю. Мультиплікатор податків менший за мультиплікатор витрат пропорційно граничній схильності до споживання.

Використовуючи мультиплікатори витрат і податків можна визна­чити вплив окремих інструментів фіскальної політики на ВВП.

Крім автономного застосування фіскальних інструментів дер­жава може застосовувати їх одночасно. Кінцеві результати спільного впливу державних закупівель і чистих податків на ВВП залежать від напрямів зміни цих інструментів і співвідношення між їх зміною. Але крім ВВП дискреційна фіскальна політика впливає і на державний бюджет. При цьому державні закупівлі та трансферти впливають на видатки державного бюджету, а податки - на його доходи. Стимулююча фіскальна політика має збільшувати державні закупівлі та/або зменшувати чисті податки. Перший захід збіль­шує видатки державного бюджету, другий - зменшує його доходи, що негативно впливає на державний бюджет, тобто викликає або збільшує бюджетний дефіцит.

Визначальною особливістю збалансованого варіанта фіскальної політики є те, що він породжує мультиплікатор збалансованого бюджету. Мультиплікатор збалансованого бюджету визначається як відношення між приростом ВВП (як наслідок) та приростом державного бюджету (як причина) і має вигляд:

(11.9)

Якщо абстрагуватися від впливу фіскальної політики на процентну ставку та, як наслідок, на інвестиції, то мультипліка­тор збалансованого бюджету дорівнює одиниці. Це означає, що зростання державних закупівель і чистих податків на однакову величину зумовлює збільшення ВВП на таку саму величину. То­му у підсумку маємо таку тотожність:

ΔG = ΔT = ΔB = ΔY (11.10)

Недискреційна (автоматична) фіскальна політика базується на здатності фіскальних інструментів, що входять до складу чистих податків, змінюватися в автоматичному режимі, тобто без прямої участі держави. Це зумовлено тим, що податки і трансфе­рти залежать від доходу і тому можуть змінюватися пропорційно до змін ВВП навіть за стабільних податкових ставок і незмінного рівня трансфертних платежів.

Певна (невелика) частина податків не змінюється зі зміною до­ходу (податки на нерухомість, землю, транспортні засоби тощо). Такі податки можуть змінюватися лише дискреційно. До транс­фертів, зміна яких відбувається не автоматично, а регулюється державою, можна віднести пенсії, стипендії, деякі види допомоги тощо. Але майже всі податки та переважна більшість трансфертів змінюються автоматично в разі зміни доходу.

До податків, які автоматично залежать від доходу, належать: податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підпри­ємств, податок на додану вартість, акцизний збір тощо. Зі зрос­танням ВВП усі ці податки забезпечують збільшення податкових надходжень до бюджету, і навпаки.

Автоматична зміна податків залежить не лише від того, на скільки змінюється ВВП, а й від чутливості по­датків до його змін. Остання зумовлюється чинною системою оподаткування. Якщо застосовується прогресивна система опода­ткування, то рівень податкових ставок зростає за певною шкалою залежно від рівня доходу. Тому зі зростанням ВВП податки збі­льшуються швидше, ніж дохід. За пропорційною системою оподаткування рівень податкових ставок є однаковим для всіх рівнів доходу. Тому податки змінюються прямо пропорційно зміні до­ходу. Якщо застосовується регресивна система опода­ткування, то рівень податкових ставок знижується за певною шкалою залежно від рівня доходу.

Певні трансфертні платежі, які за своєю сутністю є від'єм­ними податками, також змінюються залежно від динаміки ВВП. Але порівняно з податками вони змінюються в протилежному напрямі відносно напряму зміни ВВП. Так, виплати по безробіт­тю, соціальні субсидії малозабезпеченим, субсидії сільськогоспо­дарським підприємствам тощо скорочуються під час зростання виробництва і збільшуються під час його падіння.

Таким чином, зміна податків і трансфертів, яка спричинюєть­ся зміною ВВП, є їх автоматичною зміною, тобто «автоматичною зміною чистих податків».

Автоматична зміна чистих податків є важливим чинником економічної стабілізації. Здатність чистих податків виконувати стабілізаційну функцію зумовлюється тим, що вони являють со­бою вилучення з потоку доходи-витрати, зміна яких викликає зміну сукупних витрат і ВВП. При цьому вилучення у формі чистих податків збільшуються в період зростання виробництва і зменшуються в період рецесії. У першому випадку автоматична зміна чистих податків гальмує зростання сукупних ви­трат і ВВП, у другому - гальмує їх скорочення. Це згладжує циклічні коливання і стабілізує економіку. За здатність виконува­ти в автоматичному режимі стабілізаційну функцію в економіці чисті податки називають «автоматичними стабілізаторами».

Здійснення автоматичними стабілізаторами своєї функції в економіці без спеціальних державних рішень не означає, що дер­жава в цьому процесі виконує лише роль стороннього спостері­гача. Вона впливає на дію автоматичних стабілізаторів опосеред­ковано. Роль держави полягає в тому, що вона впроваджує (вмонтовує) в економіку певну систему податків і трансфертних платежів. Внесенням змін у цю систему держава впливає на ефе­ктивність автоматичних стабілізаторів. Отже, недискреційна (автоматична) фіскальна політика, змінюючи податки і трансферти, впливає на ефективність виконання ними стабілізаційної функції в економіці в автоматичному режимі.

Механізм автоматичних стабілізаторів діє у такий спосіб. Якщо в економіці спостерігається «перегрів», то за цих умов бажано стримувати сукупний попит і скорочу­вати сукупні витрати. В такій ситуації механізм автоматичних стабілізаторів виглядає так: ВВП зростає інфляційно й автоматично збільшуються чисті податки, що спричинює збіль­шення податкових вилучень з потоку доходи-витрати, внаслідок чого уповільнюється зростання сукупних витрат і ВВП.

Інший варіант, якщо в економіці спостерігається спад виробництва, викликаний дефіцитом сукупних витрат. За таких умов економіку бажано стимулювати до зростання сукупного по­питу і збільшення сукупних витрат. У цій ситуації механізм ав­томатичних стабілізаторів діє за таким алгоритмом: обсяг реального ВВП скорочується й автоматично зменшу­ються чисті податки, що спричинює скоро­чення податкових вилучень з потоку доходи-витрати, внаслідок чого уповільнюється скорочення сукупних витрат і ВВП.

Таким чином, вплив автоматичних стабілізаторів на економіку полягає в тому, що вони гальмують зростання ВВП у фазі підне­сення та його зменшення у фазі спаду. При цьому будь-які автоматичні вилучення з потоку доходи-витрати впливають на динаміку ВВП че­рез мультиплікатор витрат.

Об'єктом розглянутого основного (кейнсіанського) варіанту фіска­льної політики є сукупний попит. Впливаючи фіскальними інструментами на сукупний попит, уряд залежно від фази економічного циклу стимулює або стримує економіку. Але інструментами фіскальної політи­ки можна впливати й на сукупну пропозицію. Такий варіант фіскальної політики отримав назву теорії економі­ки пропозиції. В його основі лежить вплив на сукупну пропозицію через необхідність зменшення рівня оподаткування.

Щоб розглянути механізм впливу зниження податків на сукуп­ну пропозицію, припустимо, що для подолання тенденції до скорочення обсягів виробництва і зростання безробіття держава має застосувати стимулюючу фіскальну політи­ку у вигляді зниження податкових ставок. Це призведе до наступного (рис. 11.8). На рисунку 11.8 криві AD₁ і AS₁ характеризують відповідно сукупний попит і сукупну пропо­зицію до зниження податкових ставок.

Рис. 11.8. Вплив стимулюючої фіскальної політики на пропозицію

Якщо держава знизила рівень податкових ставок, то згідно з кейнсіанською теорією цей фіскальний захід ви­кличе збільшення сукупного попиту. Тому на рис. 11.8 крива су­купного попиту переміститься вправо в положення AD₂. Внаслі­док зростання сукупного попиту обсяг ВВП збільшиться від Y₁ до Y₂. Одночасно підвищиться рівень цін від Р₁ до Р₂, тобто виникне ін­фляція.

Але згідно з теорією економіки пропозиції стимулююча фіскальна політика, яка спирається на зниження податкових ставок, не обмежується лише цими наслідками, а доповнюється збільшенням сукупної пропозиції. Це пояснюється наступним чином:

зниження податків на особисті доходи (податків на доходи фізичних осіб) посилює стимули до праці. Зменшення особистих податків збільшує наявну заробітну плату, тобто заробітну плату, яка залишається після сплати подат­ків. Це збільшить як пропозицію робочої сили, так і продуктивність праці, що у підсумку сприятиме зростанню обсягів виробництва;

зменшення особистих податків, спричиняючи зростання наявного доходу домогосподарств, збільшує тим самим їхні заощадження. Оскільки заощадження слугують фінансовою передумовою інвестування, то це сприяє збільшенню інвес­тицій, які у свою чергу викликають зростання обсягів вироб­ництва;

зменшення податків на прибуток підприємств підвищує чи­сту прибутковість інвестиційних проектів, що за інших незмін­них умов викликає зростання інвестиційного попиту. У підсумку це підвищить норму нагромадження капіталу, збільшить вироб­ничий потенціал (потенційний ВВП) і створить передумови для зростання обсягів виробництва.

Отже, перелічені причинно-наслідкові зв'язки, що виникають в економіці під впливом зниження податкових ставок, виклика­ють збільшення сукупної пропозиції. Тому на рис. 11.8 крива сукупної пропозиції переміщується вправо в положення AS₂. Це зу­мовлює подальше зростання обсягів виробництва від Y₂ до Yз і відповідне зменшення безробіття. Водночас знижується рівень цін з P₂ до Pз, тобто зменшується інфляція.

Отже, держава, знижуючи податки, отримує можливість збільшувати не лише сукупний попит, а й сукупну пропозицію, внаслідок чого забезпечується більше зростання об­сягів виробництва і менший рівень інфляції.

Проте є низка недоліків політики низького оподаткування, зокрема:

1) переконливих доказів того, що позитив­ний вплив може бути відчутним, тобто викликати помітний ефект, немає;

2) зменшення податків набагато відчутніше впливає на зро­стання сукупного попиту, ніж на збільшення сукупної пропози­ції. За цих умов дефляційний ефект, що може викликатися збільшенням сукупної пропозиції, не буде суттєвим;

3) визначаючи економічні наслідки від зниження рівня оподаткування, не враховується фактор часу.

Тобто, вплив зниження податкових ставок на сукупну пропозицію розгорта­ється протягом часу, тривалість якого важко передбачити, тоді як негайним наслідком зниження податкових ставок є скорочення податкових надходжень до державного бюджету. Тому їх зниження може бути доцільним лише за умови існування надмірних урядових видатків.

У багатьох країнах, як показує світовий досвід 80-х років, зниження податків на прибуток корпорацій створює додаткові умови для розвитку й підвищує зацікавленість у зміцненні економіки.

Відомий американський економіст Артур Лаффер наприкінці 70-х рр. розробив модель, що одержала назву «кривої Лаффера», в якій обґрунтовувалась залежність між надходженнями в бюджет від податків і податкових ставок (рис. 11.9).

Рис. 11.9. Крива Лаффера

Як показує рис. 11.9, збільшення ставок податків від 0 до r будуть забезпечувати зростання бюджетних доходів. Вони досягають максимуму в крапці m на кривій. Подальше ж підвищення ставок податку призведе до зниження стимулів для подальшого розвитку виробництва, внаслідок чого розмір доходу, що підлягає оподаткуванню, зменшиться до такого рівня, коли розмір надходжень у бюджет від оподатковування знизиться.

Таким чином, основна ідея даної моделі полягала в тому, що в міру збільшення ставки податку від 0 до 100%, надходження в бюджет будуть збільшуватися від 0 до якогось максимального рівня (точка т), а потім по мірі зростання ставок податків податкові надходження будуть знижуватися від т до 0. Податкові надходження падають після точки т, оскільки більш високі ставки податку стримують економічну активність, результатом чого є зменшення бази оподатковування. У крайньому випадку, коли ставка податку дорівнює 100%, надходження від податків у бюджет падають до нульової позначки, тому що ставка податку 100% має яскраво виражений конфіскаційний характер і часто призводить до зупинки виробництва. Ставка податку в точці N настільки висока, що виробництво скорочується, і тому розмір надходжень від оподатковування нижче, ніж максимальний (точка т). Зменшуючи ставки податків від точки N до точки L, держава буде збирати незмінну величину надходжень від оподатковування.

Лаффер вважав, що зниження граничних ставок податків і взагалі податків має потужний стимулюючий вплив на виробництво. При скороченні ставок база оподатковування збільшиться: низькі ставки податків створюють стимули для заощаджень, інвестицій, підштовхуючи в такий спосіб збільшення виробництва й національного доходу. Аргументи А. Лаффера використала адміністрація Р. Рейгана. Ці заходи дозволили знизити темпи інфляції й забезпечити стійкий економічний підйом у США протягом 80-х років. Оптимальною вважається ставка податку на рівні 30%.

Оцінюючи вплив фіскальної політики на економіку, необхідно враховувати, що її заходи прямо чи опосередковано пов'язані з дер­жавним бюджетом. Будь-які зміни у фі­скальній політиці супроводжуються відповідними змінами у державному бюджеті. Так, змінюючи рівень податкових ставок, держава змінює обсяг податкових надходжень до бюджету, а змі­нюючи обсяг державних закупівель, вона впливає на його видат­ки. Звичайно, безпосередньою метою дискреційної фіскальної політики є досягнення певного стабілізаційного ефекту в еконо­міці, тобто збільшення обсягів виробництва, зменшення безро­біття та зниження інфляції. Проте, здійснюючи фіскальні заходи, держава неминуче впливає на стан державного бюджету. Отже, виконуючи стабілізаційну функцію в економіці, фіскальна полі­тика водночас реалізує і бюджетну функцію.

Згідно з концепцією функціональних фінансів бюджетна фу­нкція фіскальної політики має підпорядковуватися стабілізацій­ній функції. Це означає, що фіскальна політика має за мету під­тримання макроекономічної стабільності, а державний бюджет призначений виконувати роль інструмента для її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фі­скальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету, і зокрема дефіцитного бюджету.

Стан державного бю­джету залежить як від дискреційних заходів фіскальної політи­ки, так і від економічного циклу. Наприклад, стимулююча фіскальна політика, збільшуючи державні видатки або знижуючи податкові ставки, може спрямовувати бюджет до дефіциту. Але аналогічні наслідки виникають і під час циклічного падіння виробництва, в процесі якого відбувається автоматичне скоро­чення податкових надходжень і збільшення видатків, пов'язаних із трансфертними платежами. Стримуюча фіскальна політика та інфляційне зростання економіки викликають протилежні нас­лідки. З метою розмежування впливу на державний бюджет фі­скальної політики і циклічних коливань у сучасному макроекономічному аналізі крім фактичного бюджету виділяють бюджет за повної зайнятості. Останній часто називають структурним бюджетом.

Фактичний бюджет відображує фактично отримані надхо­дження та здійснені видатки. Бюджет за повної зайнятості (структурний бюджет) - це умовний бюджет, в якому надходження і видатки визначають­ся на базі припущення, що економіка функціонує за параметрами повної зайнятості, тобто коли безробіття дорівнює природній нор­мі, а обсяг виробництва - потенційному ВВП.

Найбільшою проблемою для фіскальної політики є бюджетні дефіцити, які визначаються на базі різниці між чистими податками і державними закупівлями.

Для усунення дефіциту (зокрема циклічного) і повернення економіки в стан повної зайнятості, держава має застосувати стимулюючу фіс­кальну політику. Для цього можна зменшити чисті податки. Наслідком зазначених дискреційних фіскальних заходів буде тимчасове збільшення структурного де­фіциту. За рахунок цього тимчасово зросте і фактичний дефіцит. Але з перебігом часу, коли стимулююча фіскальна політика виведе економіку із стану неповної зайнятості, циклічний дефі­цит зникне. Спираючись на такий бюджет і враховуючи темпи економічного зростання, держава може усунути і структурний дефіцит, якщо дискреційно збільшить чисті податки та/або змен­шить державні закупівлі.

Відмінність між структурним і циклічним дефіцитами зумовлена відмінністю між дискреційними заходами фіскальної політики та дією автоматич­них стабілізаторів. Змінюючи дискреційно чисті податки та/або державні закупівлі, держава безпосередньо впливає лише на структурний дефіцит. Циклічний дефіцит безпосередньо не зале­жить від держави, а зазнає змін внаслідок автоматичного скоро­чення або збільшення чистих податків. Усі ці зміни інтегрує в со­бі фактичний дефіцит.

Таким чином, фактичний дефіцит – це перевищення витрат держави над її доходами. Структурний дефіцит – це перевищення витрат держави над її доходами в умовах повної зайнятості. Циклічний дефіцит – це різниця між фактичним і структурним бюджетними дефіцитами.

Оскільки фактичний дефіцит відображує як структурний, так і циклічний дефіцит, він не може слугувати надійним індикатором ефективності фіскальної політики. Натомість структурний дефі­цит, який характеризує бюджет без циклічного компонента, на­буває здатності відображати вплив лише дискреційної фіскальної політики. Вона може вважатися ефективною, тобто антициклічною, лише в тому випадку, коли під час падіння виробництва стимулює економіку, але ціною тимчасового збільшення фактич­ного дефіциту за рахунок зростання структурної складової. Якщо в умовах падіння виробництва держава не вдається до стимулюючих фіскальних заходів і не збільшує структурний дефіцит, то така фіскальна політика є неефективною, тобто не виконує стабілізаційну функцію.