За даними Держкомстату України

http://www.me.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=131215

Співробітництво у сфері енергетики. Протягом усіх років незалежності енергетична безпека України залишається вразливою і негарантованою, оскільки наша держава енергетично залежна від Росії: на 90% по нафті та на 60% по газу. Незважаючи на те, що значний обсяг газу за походженням є центральноазійським, проте маршрут його доставки пролягає через територію РФ, що ставить нашу державу у залежність від енергетичної політики Кремля. В цих умовах залежність енергетичного сектору і економіки України в цілому від імпортних поставок енергоносіїв є критичною, тому енергетична безпека, а відтак і економічна є надто вразливою. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків.

Чергова «газова війна», яку на початку 2009 р. інспірував «Газпром» за підтримки Кремля, значною мірою був спричинений корупційно-економічними та корупційно-політичними чинниками: непрозорістю у газових оборудках; боротьбою газових груп в Україні та Росії за „доступ до труби” з метою отримання надприбутків; спробами переділити тіньові прибутки від експерту російського газу в Європу і створити нові корупційні схеми за участі нових українських політиків; бажанням російських та українських політико-економічних кланів заробити за державний рахунок через створення посередників.

Основним політичним завданням інспірованої Кремлем газового конфлікту між Москвою і Києвом було завдання продемонструвати транзитну неспроможність України, значно зашкодити репутації України як надійного транзитного, геоекономічного і геополітичного партнера Європейського Союзу.

Шляхом шантажу та обіцянок зберегти „особливі умови” формування ціни на газ Кремль прагнув залишити Україну у сфері своїх геополітичних інтересів, змусити відмовитися від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Розв’язуючи газовий конфлікт Москва також намагалась заблокувати реалізацію положення Хартії про стратегічне партнерство між Україною і США щодо модернізації ГТС. Певну роль в роздмухуванні конфлікту мало негативне ставлення російського керівництва до Президента В. Ющенка, зокрема через його принципову позицію стосовно російсько-грузинського конфлікту.

Серед економічних чинників тиску Росії на Україну в газовому конфлікті слід назвати наступні: намагання «Газпрому» поліпшити своє фінансове становище, а також компенсувати збитки за закуплений за високими цінами середньоазійський газ за рахунок продажу газу Україні по надвисоким цінам; намагання послабити конкурентноздатність української промисловості через завищені ціни на газ; прагнення Кремля отримати контроль над українською ГТС та ПСГ; створення умов для банкрутства «Нафтогазу» з метою отримати частину його майна і активів; зберегти непрозорого посередника RosUkrEnergo при поставках центральноазійського газу через Україну та ЄС.

Деполітизація енергетичного співробітництва і переведення його у прогнозоване стабільне русло, шляхом укладання довгострокових контрактів із чітко визначеною і виключно ринково обґрунтованою формулою формування ціни на пальне, цілком відповідало б українським інтересам і російським національним інтересам. Активізації двосторонньої економічної співпраці в енергетичній сфері могло б сприяти укладання угоди про реалізацію спільних українсько-російських проектів у паливно-енергетичному комплексі, як це передбачено Планом дій Україна-Росія до 2009 р.

Стабільний і передбачуваний розвиток українсько-російського енергетичного співробітництва є запорукою енергетичної безпеки і стабільного економічного розвитку на широкому євразійському просторі, що включає країни ЄС, Україну, Росію, а також низку центральноазійських країн-експортерів енергоносіїв.

Особливий інтерес для налагодження торговельно-економічних українсько-російських стосунків становить і модернізація української газотранспортної системи (ГТС). У стратегічному плані підписана в вкінці березня 2009 р. Брюсселі в кінці березня 2009 р. Декларація про модернізацію української ГТС відповідає національним інтересам як України, так і Росії. Знайти оптимальний консенсус у цій справі можна було б шляхом створення нових потужностей, коли на базі української ГТС, яка має залишатися в управлінні НАК «Нафтогаз», створювалися б нові ділянки, паралельні коридори, нові підземні сховища на умовах тристороннього консорціуму у складі України, ЄС і РФ, що були б його власністю.

Одним із реальних проектів можливої співпраці України і Росії з ЄС могло б бути створення “Європейського газового контуру" (ЄГК) – об`єднаної системи газопостачання ЄС, здатної забезпечити необхідну циркуляцію газу від місць зберігання до регіонів виникнення дефіциту. Найбільшу у світі за обсягом транзиту українську ГТС (37 тис. км газопроводів) та найпотужнішу на континенті нашу систему підземних газових сховищ (ПСГ), активний обсяг якої перевищує 30 млрд. куб. м, можна використовувати в інтересах усієї Європи.

Починаючи з 2001 року Росія вживає планомірні заходи з метою зменшення залежності від українських енерготранспортних систем для транспортування енергоносіїв в Європу. Якщо в кінці 90-х років минулого століття Росія транспортувала через Україну 75% нафти, то сьогодні через територію України перекачується не більше 20 % російського нафтового транзиту. Це стало можливим завдяки введенню в дію у 2001 обхідного нафтопроводу Суходольна – Родіонівська, який перебрав майже 1/3 транзитних обсягів. Крім цього, Росія збудувала Балтійську трубопровідну систему і наростила перевалочні потужності в Новоросійську. Сьогодні на теренах України діють близько 10 російських нафтових компаній: „Лукойл”, „ТНК-BP”, „Татнефть”, „Група Альянс”, „Сургутнефтегаз”, „Роснефть”, „Славнефть”, „Транснефть”, „Сибнефть” [8].

Ядерне паливо в Україну постачає російська компанія ВАТ „ТВЕЛ” (Росія), яка у 1996 році виграла тендер у корпорації Westinghouse (США) та корпорації АВВ (Швеція). Участь України у виробництві ядерного палива для власних потреб є досить обмеженою (30% потреб в урані та 100% - у цирконії), що обумовлює практично монопольну залежність України від постачання кінцевого продукту (ТВЕЛів).

В майбутньому Україна має можливість змінити ситуацію монопольної залежності від Росії за рахунок введення в експлуатацію нових ядерних реакторів неросійського походження і відповідно постачання на них неросійського ядерного палива. Разом з тим, необхідно продовжувати співпрацю з Росією у спільному виробництві ядерного палива, збільшуючи частку України у виробництві уранового концентрату, цирконієвих сплавів та виробів з них.

Україна має взяти участь у створенні Міжнародного центру збагачення урану в м. Ангарську (Росія). Це дозволило б зміцнити її позиції у світі, використати принцип взаємозалежності у відносинах з партнерами, що в кінцевому результаті зменшить ризики у постачанні ядерного палива та ризики експлуатації ядерної енергетики в цілому.

Значні перспективи для наших країн відкриваються у виробничій взаємодії в енергомашинобудуванні. Програмою розвитку Росії одним з першочергових завдань визначено технічне переоснащення електростанцій. Україна також потребує заміни і модернізації устаткування на ГЕС і АЕС (тільки на Запорізькій і Рівненській АЕС необхідно замінити більше 10 турбогенераторів потужністю 1000 Мвт). При цьому устаткування для гідро - і електростанцій найкрупніших виробників - харківського заводу "Електротяжмаш" і санкт-петербурзького АТ "Електросила", як мінімум, удвічі дешевше за аналогічні зразки зарубіжних конкурентів - Siemens (Німеччина) або ABB (Швеція). Російське АТ "Електросила" підтримує двосторонні виробничі зв'язки з іншим українським виробником - НПП "Машпроект" в Миколаєві, випускаючи генератори до турбін потужністю 110 Мвт. Як приклади успішної українсько-російської співпраці можна назвати створення миколаївськими і російськими машинобудівниками газотурбінного двигуна потужністю НО Мвт для Іванівської ГРЕС. Не менш перспективним є об'єднання зусиль українського НПП "Машпроект" і російського ВАТ " Рибінські мотори ", результатом якого стане двигун потужністю 60 Мвт.[9].

Співробітництво у сфері транспорту.

Спільність економічних інтересів України і Росії полягає також у взаємовигідному використанні потужної і розгалуженої транспортної інфраструктури України (залізниць і автомобільних шляхів, морських портів, магістральних трубопроводів і ліній електропередач). Транспортні комплекси Росії і України відіграють велику роль в забезпеченні взаємодії економік двох країн і поглибленні співпраці. Транспортна система Росії - це 85,5 тис. км. залізниць, 1137 тис. км. автомобільних доріг, 217 тис. км. магістральних трубопроводів, 412 аеропортів, 43 морських і 128 річкових портів. Транспортна система України включає 22,6 тис. км. залізниць, 167 тис. км. автодоріг, близько 3 тис. км. водних шляхів, майже 47 тис. км. магістральних трубопроводів, 19 морських і 10 річкових портів, 36 аеропортів.

Загальний об'єм перевезень експортно-імпортних і транзитних вантажів в міжнародному повідомленні між Росією і Україною транспортом загального користування (залізничним, автомобільним і водним) складає близько 70 млн. т. Із загального об'єму транзитних перевезень російських вантажів по території України 80% припадає на морські порти і 20% - на сухопутні прикордонні переходи. Основна частка вантажних російсько-українських перевезень здійснюється залізничним транспортом. Перевезення цим виглядом транспорту експортно-імпортних і транзитних вантажів складають 59,3 млн тонн, або більше 87% від загального об'єму перевезень вказаних вантажів всіма видами транспорту.

Необхідність інтеграції національних економік Росії і України в світову економічну систему вимагає узгоджених дій з пріоритетного розвитку міжнародних транспортних коридорів. У грудні 2002 року в Москві була прийнята «Концепція узгодженого розвитку (до 2007 р.) міжнародних транспортних коридорів (МТК), що проходять по територіях Росії і України». Концепція служить базою для розробки міжурядових угод на двосторонній або багатосторонній основі, проведення узгодженої політики по розвитку транспортних коридорів в рамках СНД, розробки спільної Програми розвитку МТК, а також реалізації спільних проектів розвитку їх інфраструктури [10].

Відповідно до Концепції інтеграції транспортних систем Російської Федерації та України (1994) сторони регулярно здійснюють взаємний обмін інформацією та пропозиціями з розвитку міжнародних транспортних коридорів, що проходять територіями Росії та України, включаючи напрямки Москва - Харків – Сімферополь та Москва – Київ. 2 лютого 2007 у Києві між Державною службою автомобільних доріг України та Федеральним дорожнім агентством Міністерства транспорту Російської Федерації було підписано Протокол про наміри щодо розвитку автомагістралей Москва-Київ і Москва-Сімферополь.

Розробляються програми круїзного судноплавства по лінії Дунай - Чорне море - Дніпро - Волга. Укладено угоду про паромне сполучення між російським портом Кавказ й українським Керч [11].

Серед спільних проектів в галузі транспорту можна назвати створення могутнього вантажного електровоза в рамках кооперації Луганського і Новочеркаського заводів. ВАТ „Азовмаш” та ВАТ „Крюковський вагонобудівний завод” поставляють вантажні вагони на російський ринок. Яскравим прикладом співпраці між Україною і Росією став виграний тендер на постачання до Іраку крупної партії луганських тепловозів з коломенськими дизельними двигунами.

Протягом останніх 5 років російсько-українські виробничі зв'язки в автомобілебудуванні відчутно зміцнилися і від підрядної кооперації і двосторонньої спеціалізації перейшли на вищий рівень, зв'язаний з розгортанням спільних великосерійних виробництв із збіркою переважно на українській території, а також з утворенням спільних підприємств, що реалізовують загальну ринкову стратегію. Автомобілебудівні заводи в Запоріжжі, Луцьку, Львові, Кременчуці, Херсоні, Сімферополі та інших українських містах працюють, використовуючи постачання вузлів і деталей з Росії.

Військово-технічна співпраця.

Оборонно-промисловий комплекс є важливою сферою економічної кооперації України і Росії. За обсягами виробництва ОПК України займає шосте місце після США, Росії, Франції, Великобританії та Німеччини. Більше 50% продукції (військової техніки і озброєнь) на зовнішній ринок поставляють: Дніпропетровський завод "Південмаш", Харківський завод ім. Малишева, Запорізьке ВАТ "Мотор Сич", Київське ПО "Арсенал", Дніпропетровський агрегатний завод, Миколаївський НПК "Зоря"-"машпроект", Львівське ОКБ "Текон-електрон", Науково виробнича корпорація ВАТ "ФЕД" (м. Харків), Харківське державне авіаційне виробниче підприємство (ХГАПП) Міністерства промислової політики України, державне підприємство Київський авіаційний завод "Авіант". Експорт перерахованих підприємств, які працюють в широкій кооперації з російським ВПК, в основному орієнтований на ринки країн СНД [9].

Потужні коопераційні зв’язки із російськими підприємствами мають більшість українських заводів і конструкторсько-виробничих об’єднань, що працюють у сфері ОПК. Серед них можна назвати ДП “Завод ім. Малишева”, КП “ХКБМ ім. Морозова”, ВАТ “Топаз”, ДП “ДК КБ “Луч”, ДГО Концерн “Техвоєнсервіс”, КП “Науково виробничий комплекс “Іскра” тощо.

Завдяки більшій самодостатності, Росія намагається обмежувати і дозувати кооперацію з Україною у сфері виробництва озброєнь. Це узгоджується із обраною РФ стратегією розвитку власного виробництва зброї та підвищення самодостатності вітчизняного ВПК. Для України це означає поступове згортання коопераційних зв’язків, припинення реалізації окремих проектів. За оцінками деяких експертів, втрати України від згортання оборонної кооперації з РФ можуть скласти біля 200 млн. дол. щорічно. Це актуалізує питання розширення співробітництва України у цій сфері з НАТО.

Співпраця в авіаційній і ракетно-космічній галузях.

На даний час значна частина загальних розробок вчених України і Росії зосереджена в ракетно-космічній і авіабудівній сферах виробництва. При цьому в рамках двосторонніх зв'язків здійснюється близько 40% і більш наукових досліджень. Російсько-українські науково-технічні зв'язки істотно сприяють реалізації цих національних програм. Зокрема, сумісна програма Російської академії наук і Національної академії наук України по фундаментальних космічних дослідженнях з використанням автоматичних космічних апаратів передбачає наукові дослідження Землі з космосу і фізичних процесів в навколоземному просторі (спостереження за космічними тілами Сонячної системи, дистанційне зондування Землі, прогнозування землетрусів), а також розробку загальної супутникової системи передачі даних і національної наземної інфраструктури з метою отримання інформації і управління космічними комплексами.

Співпраця між Росією і Україною в ракетно-космічній галузі базується на міжурядових і міжгалузевих домовленостях. Зокрема, мова йде про угоді між Російським космічним агентством і Національним космічним агентством України, а також Мінпромполітики України. Науково-дослідні і виробничо-технологічні зв'язки з російськими виробниками підтримують відомі українські наукові центри і підприємства-виробники. На базі спільно розроблених ракетоносіїв "Зеніт" і "Циклон" створений триступінчатий "Зеніт-3". Завдяки співпраці з російськими конструкторами і виробниками на базі МБР СС-18 створений проект ракетоносія "Дніпро", стала можливою розробка носіїв "Циклон-2 К" і ракетно-космічного комплексу на базі "Циклон-4".

Науково-технічна співпраця України і Росії (спільно з Норвегією і США) здійснюється в рамках міждержавних проектів Sea Launch і Global Star, в яких використовується ракетоносій "Зеніт". Ця розробка, створена спільними зусиллями КБ "Південне" і виробничими потужностями "Південмаш" в співпраці з підприємствами Росії. Метою реалізації першого проекту (Sea Launch) є виробництво і запуск ракет із спеціальної морської платформи, розташованої в екваторіальній зоні Тихого океану. Подібний запуск робить можливим отримання істотних енергетичних переваг, оскільки використовується лінійна швидкість обертання Землі навколо своєї осі, яка становить на екваторі 463 м/сек. Частка України в цьому багатосторонньому проекті - 15%, Росії - 25, Норвегії - 20, США - 40% від загальної вартості всього проекту. Проект Global Star включає комерційні запуски космічних апаратів. Участь в ньому вже приносить перші плоди, що істотно сприяє подальшому розвитку кооперації між Росією і Україною в галузі виробництва ракетоносіїв. В ході виїзного засідання Кабміну 10 квітня 2009 р. в Дніпропетровську Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко повідомила, що уряд прийняв ряд рішень щодо розвитку ракетно-космічної галузі, які розблоковують співпрацю України і Росії в цій сфері. 

28 березня 1999 року здійснено перший пуск нової ракети-носія “Зеніт-3SL” з морської платформи, який підтвердив працездатність усієї системи, надійність ракети-носія та якість пускових послуг. Станом на жовтень 2008 року здійснено 29 пусків в рамках програми«Морський старт». 29 вересня 2008 року з плавучої платформи «Одисей», що знаходилася у Тихому океані в районі острова Різдва (Республіка Кірібаті), успішно стартувала ракета-носій “Зеніт-3SL” з американським космічним апаратом «Galaxy-19». За оцінками експертів, у майбутньому «Морський старт» охоплюватиме 17% усіх комерційних космічних запусків у світі [12].

Стратегічним інтересам обох країн відповідає збереження і розвиток Харківського і Київського авіазаводів, КБ Антонова, КБ Тупольова, ОКБ С. Ілюшина. Про користь збереження вже встановлених коопераційних зв'язків і розвитку нових свідчать такі дані - тільки ВАТ "Мотор Січ" спів працює на даний час з 25 російськими і 24 українськими підприємствами - постачальниками сировини і комплектуючих. Серед конкретних проектів, реалізація яких неможлива без двосторонньої співпраці, можна назвати досягнення між урядами України та Російської Федерації домовленості про поновлення виробництва літака Ан-124-100 “Руслан”, а також проект створення літака Ан-70, реалізація якого останнім часом гальмується російською стороною.

Існує необхідність російсько-української виробничої кооперації в розробці багатьох проектів, зокрема випуску літака АН-140 (тендер на виробництво якого Україна виграла в Ірані). Згідно проекту новий тип двигуна для АН-140 створюється завдяки кооперації ВАТ "Мотор Січ" і російського заводу ім. В.Я. Клімова. Та ж корпорація "Мотор Січ" постачає двигуни для російських фірм "Ілюшин", "Берієв", "Камов", "Тупольов", "Яковлєв". Двигуни експортуються до Росії з метою подальшої установки на транспортних багатотоннажних літаках "Руслан" АН-124 і АН-124-100, вертольотах "Ка-50" і "Ка-52". В кооперації з російською фірмою "Камов" заплановано створення вертольотів "К-228", для яких більшість вузлів і деталей (зокрема, двигуни) будуть виготовлені на виробничих потужностях України. Спільно з московською фірмою "Салют" українське ВАТ "Мотор-Січ" розробляє двигун АІ-222 для літака Як-130, а також залишається основним постачальником двигунів для лайнерів російського виробництва Бе-200.

У зв'язку з посиленням конкуренції на ринках збуту компанії "Ілюшин-фінанс" і "Антонов" запланували створення спільного підприємства з продажу АН-148. У листопаді 2005 р. АНТК ім. Антонова продав ліцензію Воронежському акціонерному літакобудівному товариству на використання товарного знаку, технічної документації і прав на виробництво АН-148. Починаючи з 2006 р. російська сторона. запланувала випуск до 60 літаків щорічно, а Україна - 20-24 [9].

Російський капітал в Україні

Об’єктивне уявлення про роль російського капіталу в економіці України очевидно може дати лише порівняння обсягів російських інвестицій з обсягами інвестицій інших країн. Згідно з даними Державного комітету статистики в 2008 р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено $10 911,1 млн. прямих інвестицій, що на 25,3% перевищують надходження у 2007 р. У цілому приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, втрат, курсової різниці за 2008 рік склав $6 180,7 млн., що на 1,9 млрд дол., або 22,1% менше, ніж у 2007 р.

Найбільше торік зросли обсяги капіталу нерезидентів з Кіпру – на $1 736,5 млн., Італії – на $763,9 млн., Нідерландів – на $672 млн., Німеччини – на $475,5 млн., Російської Федерації – на $389,2 млн. та Австрії – на $378,2 млн. За станом на 1 січня 2009 р. до десятки основних країн-інвесторів, на які припадає понад 81% загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр – $7 682,9 млн., Німеччина – $6 393,8 млн., Нідерланди – $3 180,8 млн., Австрія – $2 445,6 млн., Великобританія – $2 273,5 млн., Російська Федерація – $1 851,6 млн., США – $1 471,5 млн., Віргінські, Британські острови – $1 316,1 млн., Швеція – $1 263 млн., Франція – $1 226,1 млн.