Розділ 1. Сутність та особливості макроекономічної рівноваги
1.1. Сутність макроекономічної рівноваги
Для пояснення явищ, які виникають на макроекономічному рівні, слід опиратись на особливості функціонування різних економічних систем, загострюючи увагу на співвідношенні витрати/доходи. Це співвідношення має важливе значення як для окремого підприємства, так і для економіки в цілому. Щоб визначити прибутковість окремого підприємства, необхідно зіставити його доходи від реалізації та витрати. Подібне співставлення проводиться також і на макроекономічному рівні, де критерієм успішної діяльності економіки служить відповідність сукупних доходів і витрат. Тільки за умови такої відповідності досягається повне використання ресурсів. Відповідність доходів і витрат на макрорівні впливає на обсяги сукупного виробництва країни, на темпи економічного зростання, зайнятість населення, рівень цін.
Кругообіг сукупних доходів і витрат можна представити у вигляді спрощеної схеми (рис. 1.1). До сукупних доходів відносять: заробітну плату, процент, ренту, прибуток, амортизацію; до сукупних витрат – особисті потреби і державні витрати; інвестиції та чистий експорт. Прибутки перетворюються на витрати в результаті їх особливого використання домашніми господарствами, підприємцями і державою. На формування витрат впливають також закордонні споживачі та виробники.
Кожний суб'єкт макроекономічних відносин має свої доходи (первинні та отримані в результаті перерозподілу) і здійснює витрати в особливій, притаманній лише йому формі.
Домашні господарства одержують доходи у вигляді заробітної плати, ренти і процента. Частина цих доходів надходить державі у вигляді податків. Заощадження у формі кредитів надходять до підприємницького сектора за посередництвом банків та інших фінансово-кредитних організацій. Третя частина прибутків, а також соціальна допомога від держави (соціальні трансферти) використовуються для споживчих витрат, тобто на придбання товарів особистого споживання та послуг.
Рис. 1.1. Кругообіг на макроекономічному рівні [26, 96]
Підприємці одержують дохід у вигляді прибутку, частина якого надходить до державного бюджету (податки). До підприємницького сектора надходять і щорічні амортизаційні відрахування (амортизація), призначені для відшкодування спожитих засобів виробництва. Підприємці одержують особисті заощадження домашніх господарств у вигляді кредитів банків та інших фінансово-кредитних організацій. Всі засоби підприємці використовують як інвестиційні витрати (інвестиції) на придбання машин і устаткування, на будівництво і формування виробничих запасів.
Держава одержує прибутки, обкладаючи податками прибуток підприємців і прибутки домашніх господарств. Вона витрачає їх на допомогу малозабезпеченим, непрацюючим у вигляді соціальних трансфертів, а також на придбання готової продукції та ресурсів для державного сектора.
Іноземні споживачі та постачальники беруть участь в кругообігу національної економіки через експорт (витрати закордонних споживачів на придбання продукції) та імпорт (витрати домашніх господарств, державного і підприємницького секторів на придбання іноземних товарів і послуг).
Чистий експорт – це різниця між експортом та імпортом, тобто між закордонними витратами на придбання продуктів національного виробництва і витратами вітчизняних споживачів на закордонну продукцію.
Отже, нормальна економіка передбачає відповідність сукупних прибутків і витрат.
Яким чином ця відповідність досягається? На це запитання економічна наука дає дві різних відповіді:
1. У ринковій економіці рівновага між сукупними прибутками і витратами встановлюється автоматично.
2. Для забезпечення рівноваги між сукупними витратами і прибутками необхідне втручання держави.
Представники наукового напрямку, що називається класичною школою, ще в XIX ст. розробили аргументацію положення про те, що рівновага в економіці відновлюється автоматично завдяки коливанням норми позичкового відсотка і змінам рівня цін і заробітної плати. Логіка їх міркувань така.
По-перше, якщо домашні господарства зменшать споживчі витрати, то рівновага відновиться завдяки збільшенню інвестицій з боку підприємців. Роль регулятора, що забезпечує перетворення накопичених домашніми господарствами коштів в інвестиційні витрати підприємців, відіграє позичковий відсоток.
По-друге, якщо споживчі витрати скорочуються, скорочення виробництва можна запобігти, знижуючи рівень цін. Резервом для зниження цін є зменшення заробітної плати. Робітники змушені погоджуватись на таке зменшення під загрозою втрати роботи у зв'язку із скороченням виробництва.
Класична школа теоретично довела можливість автоматичного встановлення макроекономічної рівноваги в ринковій економіці. Але реальна дійсність змусила переглянути це твердження. Починаючи з XIX ст., порушення рівноваги у вигляді спадів виробництва стало хронічним явищем. І якщо деякі спади можна було пояснити зовнішніми чинниками: політичними кризами, війнами, стихійним лихом, то для більшості з них таке пояснення було недостатнім. Періодичність у порушеннях макроекономічної рівноваги змусила подивитися на цю проблему з інших позицій.
У 30-х роках XX ст. виникло кейнсіанство (від прізвища англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса) – теорія, що сформулювала нове уявлення про макроекономічну рівновагу.
По-перше, кейнсіанці відкинули аргументацію класичної школи. Вони висловили сумнів про те, що норма відсотка може бути регулятором, який забезпечує перетворення заощаджень домашніх господарств в інвестиції підприємств. Фактором накопичення заощаджень та інвестицій, стверджували вони, виступає не тільки і не стільки норма відсотка, але й інші явища. Адже люди накопичують заощадження і тому, що вони хочуть забезпечити добробут своєї сім'ї в майбутньому або придбати дорогі речі. Підприємці збільшують або зменшують інвестиції під впливом ринкової кон'юнктури з метою одержання прибутку.
По-друге, кейнсіанці не визнавали здатність зарплати бути значним резервом зниження цін, тому що зниження зарплати обмежує платоспроможність споживачів і зменшує можливості реалізації створених в суспільстві товарів і послуг [26, 98].
Головні розходження в поглядах представників класичної школи і кейнсіанства зводились до наступного:
1. Для класиків сукупні витрати с стабільною величиною: зменшення витрат домашніх господарств компенсується ростом інвестицій. Для кейнсіанців сукупні витрати явище змінне, і тому вони акцентують увагу на елементах сукупних витрат і досліджують їх фактори.
2. Класики цілком покладаються на еластичність цін, за допомогою яких, як вони вважають, підтримується рівновага і функціонування економіки на рівні її потенційних можливостей. Кейнсіанці виходять з того, що ціни нееластичні та неспроможні регулювати економіку.
3. Класики визнають спроможність економіки до саморегулювання, тому вважають зовнішнє втручання непотрібним. Кейнсіанці підтверджують, що економіка неспроможна власними силами переборювати порушення рівноваги, скорочення виробництва і безробіття, тому державне втручання необхідне.
Засобами державного втручання з метою встановлення рівноваги можуть бути:
а) оподатковування прибутків;
б) вплив на норму відсотка за кредит;
в) зміна розміру витрат із державного бюджету.
Сьогодні необхідність державного регулювання економіки визнають усі. Навіть сучасні послідовники класичної теорії – неокласики – не заперечують цього, але роль державного регулювання вони розуміють по-своєму. Зокрема, головними сферами державного втручання неокласики вважають:
а) створення суспільних благ (суспільний порядок, безпека, освіта, культура тощо);
б) обмеження негативних наслідків визначених видів підприємницької діяльності для товариства і навколишнього середовища;
в) упорядкування взаємозв'язків між суб'єктами ринкових відносин за допомогою введення відповідних законів, процедур, санкцій;
г) підтримка конкуренції між виробниками та усунення бар'єрів, що виникають на її шляху.
Як бачимо, з приводу регулювання економіки існують різні, іноді протилежні погляди. Вони виникали і розвивались в процесі економічної діяльності, в боротьбі різних наукових шкіл.
Оптимізація макроекономічних пропорцій досягається через механізм попиту і пропозиції у взаємозв'язку з власниками капіталу і робочої сили.
фірми виготовляють продукцію, виручають за неї кошти і пред'являють попит на робочу силу. На основі взаємодії фірм і домогосподарств на ринку товарів і послуг складають пропорції поділу ВНП на споживання та заощадження.
Вартісна форма споживання означає ту суму грошей, які витрачаються населенням на придбання матеріальних благ та послуг. Фірми здійснюють заощадження для проведення інвестицій, розширення виробництва і збільшення прибутку. Домогосподарства заощаджують для забезпечення старості, утворення спадку, придбання землі, нерухомості та іншого тривалого використання.
В будь-якій національній економіці виникає необхідність постійно синхронізувати в часі та економічному просторі заходи і дії, направлені на розвиток і регулювання усіх ринків, активно формувати їх адекватну структуру. Щоб успішно вирішити зазначені проблеми, слід спеціально виділити і аналізувати стан часткової та загальної рівноваги економічної системи.
Ринок товарів знаходиться в стані рівноваги, якщо при діючому рівні цін величина випуску продукції, що передбачається, дорівнює сукупному попиту чи сукупним витратам, що плануються.
Рис. 1.2. Пропорції поділу ВНП на споживання та заощадження [26, 101]
Класичний погляд на взаємодію сукупного попиту і сукупної пропозиції подано на рисунку 1.3. Згідно з цим підходом, ціни і заробітна плата визначаються на конкурентних ринках. При цьому ціни безперервно то зростають, то падають, щоб усувати будь-який надлишок чи нестачу попиту або пропозиції. Застосовуючи модель сукупного попиту та сукупної пропозиції, такий підхід можна описати типовою кривою AD1, що має спадну траєкторію, і вертикальною кривою AS [18, 277].
Для спрощення аналізу припустімо, що спочатку рівновага досягалася в точці Е1. Далі внаслідок певної макроекономічної політики або впливів зовнішніх сил сукупний попит зменшується, і крива AD1 переміщується вліво в положення AD2 Спочатку за рівня цін Р1, сукупні видатки зменшаться до точки В. У національній економіці тимчасово виникне ситуація, за якої сукупна пропозиція перевищуватиме сукупний попит. Тому настане період скорочення обсягу національного виробництва, щоправда, дуже короткий. У цьому періоді заробітна плата й ціни дуже швидко змінюватимуться, щоб зрівноважувати нове співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції. Зниження цін супроводжуватиметься розширенням сукупного попиту, і обсяг національного виробництва повертається до природного. У точці Е2 знову відновлюється повна зайнятість, щоправда, за іншого рівня цін, Р2.
Отже, за класичним підходом зміни в сукупному попиті позначаються на рівні цін, але не впливають на обсяг національного виробництва й зайнятості. Гнучкість цін і заробітної плати гарантує, що реальний обсяг видатків достатній для підтримування повної зайнятості.
Рис. 1.3. Класичний погляд на взаємодію сукупного попиту і сукупної пропозиції [18, 277]
Прихильники класичного підходу, зрозуміло, не заперечують безробіття. Проте вони акцентують увагу тільки на мікроекономічних утратах від нього. Безробітними можуть бути працівники, які переходять з однієї роботи на іншу, або члени трудових спілок, заробітна плата яких установлена понад рівноважний рівень. Згідно з цим поглядом, у національній економіці ніколи не буває макроекономічних утрат, пов'язаних із безробіттям; інакше кажучи, зумовлених недостатнім сукупним попитом. Це перший висновок, який випливає з класичного погляду на взаємодію сукупної пропозиції й сукупного попиту. Другий висновок ще більш вражаючий: макроекономічна політика, спрямована на зміну сукупного попиту, не впливає на рівень безробіття та обсяг національного виробництва. Монетарна і фіскальна політика можуть змінити тільки рівень цін і структуру реального ВВП.
Цей другий висновок можна простежити на рисунку 1.3. Припустімо, що початкова рівновага досягалася в точці Е1, в якій крива сукупного попиту AD1 перетинається з кривою сукупної пропозиції AS. Далі припустімо, що уряд вирішує стимулювати економічний розвиток за допомогою фіскальної політики. Що ж станеться? Спочатку за рівня цін Р1 сукупний попит перевищуватиме сукупну пропозицію, тобто протягом короткого проміжку часу спостерігатиметься надлишок попиту. Проте ціни й заробітна плата, на думку прихильників класичного підходу, дуже гнучкі. У цій ситуації рівень цін почне підвищуватися під тиском надлишкового сукупного попиту, й економіка прямуватиме до нового стану в точці Р2, в якій сукупні пропозиція і попит урівноважуються. Отже, чистим наслідком стимулювальної економічної політики буде підвищення загального рівня цін, а обсяг національного виробництва і рівень зайнятості залишаться без змін.
Отже, стрижнем класичного підходу є переконання в тому, що ціни і заробітна плата гнучкі. Ця гнучкість творить механізм самокоригування, який швидко відновлює повну зайнятість після збурення і завжди підтримує природний обсяг виробництва. Класичний підхід нині активно розвивають представники нової класичної школи, але фундаментальні положення, сформульовані економістами-класиками минулих століть, лишаються незмінними.
На початку 30-х років XX ст. позиції класичного підходу були помітно підірвані. Величезні масштаби тривалого безробіття, вимушеної бездіяльності мільйонів незайнятих людей не вписувалися в теоретичну схему класиків. У 1936 p. вийшла у світ книга Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", у якій сформульовано альтернативний макроекономічний підхід. Цей новий підхід, що його, як уже зазначалося, називають кейнсіанським, ґрунтується на двох основних положеннях: а) розумінні сукупного попиту, яке було розвинуто Кейнсом; б) твердженні, що ціни і заробітна плата негнучкі, а тому крива AS – горизонтальна в певному інтервалі. Криві AS і AD за кейнсіанською моделлю показано на рисунку 1.4.
Урахування цих двох нових положень у макроекономічному аналізі веде до висновків, що суперечать класичному підходові. Унаслідок того, що заробітна плата й ціни негнучкі, в національній економіці, на думку Кейнса, відсутній внутрішній економічний механізм, який поновлює після збурення повну зайнятість за природного обсягу виробництва. Національна економіка може перебувати у фазі низької зайнятості протягом тривалого періоду часу, і немає такого механізму, або, за А. Смітом, "невидимої руки", який спрямовував би економіку до повної зайнятості. Тому з кейнсіанського підходу випливає передусім такий висновок: макроекономічна рівновага може досягатися далеко ліворуч від природного обсягу виробництва, отже, значна частка робочої сили буде вимушено бездіяльною.
Прихильники кейнсіанського підходу вважають, що уряд здатний ужити заходів, які забезпечуватимуть високий рівень зайнятості та обсяг виробництва, що відповідає природному. Якщо, наприклад, уряд прагне стимулювати розвиток національної економіки та забезпечити високу зайнятість, то він повинен збільшити сукупні видатки, зокрема державні закупівлі товарів і послуг. Крива сукупного попиту переміститься в положення AD2 (рис. 1.4). У результаті обсяг національного виробництва збільшиться, а розрив між фактичним і природним обсягами виробництва зменшиться. З кейнсіанської концепції випливає ще один висновок: уряд через макроекономічну політику може впливати на національну економіку, стимулювати її зростання і підтримувати потрібні обсяги національного виробництва та рівень зайнятості. Кейнсіанські ідеї справили глибокий вплив на розуміння ділових циклів як економістами, так і політичними лідерами.
Рис. 1.4. Кейнсіанський погляд на взаємодію сукупного попиту і сукупної пропозиції [18, 279]
Який із двох підходів – класичний чи кейнсіанський – правильний? На це запитання не можна дати однозначну відповідь. Ефективні макроекономічні рішення можна ухвалювати, враховуючи сильні й слабкі сторони кожного підходу.
Отже, стан і часткової, і загальної рівноваги є теоретичною абстракцією. У реальному житті така економічна ситуація виникає лише подекуди і дуже швидко порушується. Однак розуміння механізму встановлення і порушення рівноваги має надзвичайно важливе значення для розуміння закономірностей функціонування економічної системи, впливу на неї економічної політики та коригування останньої.