2. При виконанні самостійної роботи та відповіді на доуге запитання студенти повинні акцентувати увагу на тому, що

С т а т т я 3 КК визначає поняття законодавства України про криміналь­ну відповідальність

1. Законодавство України про кримінальну відпові­дальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, вклю­чаються до нього після набрання ними чинності.

3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК.

4. Застосування закону про кримінальну відповідаль­ність за аналогією заборонено.

5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

1. У юридичній науці і практиці поняття "законодавство" застосовується у широкому розумінні як сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які забезпечують

Бузун А.О

правове ре­гулювання суспільних відносин на території держави, та у вузь­кому (власному) розумінні лише як сукупність законів, прий­нятих парламентом або референдумом. Коли йдеться про галузеве законодавство ("цивільне законодавство", "сімейне законодавство" тощо), зміст цих понять відповідно звужується і охоплює закони і нормативні акти (у широкому розумінні) або лише закони (у вузькому розумінні), що у своїй сукупності утворюють певну галузь права.

Характерною особливістю законодавства про кримінальну від­повідальність (кримінального законодавства) є те, що воно фак­тично складається з одного закону — Кримінального кодексу (див. коментар до ст. 1 КК). При цьому, звичайно, Кримінальний кодекс ґрунтується на загальних принципах і конкретних поло­женнях норм Конституції, яка є основою усього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй протирічити. Виразом цього є те, що Кримінальний кодекс до­слівно відтворює ряд положень Конституції України (див., на­приклад, коментар до ч. 2 ст. 2 КК.

У той же час суттєве значення для законодавства про кри­мінальну відповідальність мають загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Це обумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних прин­ципів міжнародного права, а також її прагненням включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжна­родного співробітництва.

При цьому слід виходити з положень ч. 1 ст. 9 Конституції України, у відповідності з якою чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім цього, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. встановлює правило, у відповідності з яким, коли міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України у формі закону, вста­новлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України. Таким чином, йдеться не про всі норми міжнародного права, а про ті з них, які містяться у міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України у формі відповідного закону України.

До числа найважливіших міжнародно-правових актів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України і які на цій підставі стали частиною національного законодавства, нале­жать:

• Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.; Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1978 р.;

• Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.; Додатковий протокол до Євро­ пейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1978 р.;

• Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами 1964 р.;

• Європейська конвенція про передачу провадження у кри­ мінальних справах 1972 р.;

• Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;

• Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.;

• Мінська конвенція про правову допомогу і правові відно­ сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.

Порядок виконання на території України зазначених Євро­пейських конвенцій визначено Інструкцією про порядок вико­нання Європейських конвенцій з питань кримінального судо­чинства, затвердженою наказами Міністерства юстиції України,

Бузун А.О

Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань 29 червня 1999 р

Органами, до компетенції яких належить розгляд і ви­рішення питань, пов'язаних з виконанням вказаних конвенцій, є Міністерство юстиції України (щодо справ, які перебувають на розгляді в суді) і Генеральна прокуратура України (щодо справ, які знаходяться на стадії розслідування).

Після набрання чинності Кримінальним кодексом України закони України, які регулюють питання, пов'язані з криміналь­ною відповідальністю, не можуть застосовуватися як самостійні нормативно-правові акти. Після набрання ними чинності такі закони стають невід'ємними складовими частинами чинного Кри­мінального кодексу у вигляді його нових статей, їх пунктів або частин, або їх нових редакцій. У зв'язку з цим, як показує відповідна практика, такі закони починаються словами: "Допов­нити статтю Кримінального кодексу..." або: "Викласти статтю Кримінального кодексу у такій редакції...".

Аналогія є одним із шляхів усунення прогалин у пра­вовому регулюванні, тобто ситуації, при якій відсутня норма права для врегулювання суспільних відносин, що можуть бути врегульовані правом і потребують правового врегулювання. Для усунення прогалин у ряді галузей права, наприклад у цивільному законодавстві, може застосовуватися аналогія у формі аналогії закону, при якій справа вирішується на основі чинної норми права, що врегульовує схожі відносини, або аналогія права, при якій справа вирішується на основі загальних принципів права (справедливість, рівність, гуманізм тощо). У кримінальному зако­нодавстві застосування аналогії неприпустимо.

Тут діє принцип: немає злочину — немає і покарання, якщо немає закону, який їх встановлює.

Наука кримінального права є частиною юридичної науки, однією із галузей суспільних наук, її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покаран­ня.

Науку кримінального права як систему кримінально-правових по­глядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як системи (сукупності) юридичних норм, галузі права. Криміналь­не право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчен­ня. Саме наука кримінального права, вивчаючи кримінальне законо­давство, з'ясовуючи його соціальне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефективність, виявляє практичне значення кожної нор­ми, прогалини в правовому регулюванні, досліджує проблеми вдо­сконалення кримінально-правових норм.

Предметом науки кримінального права є такі соціальні явища, як злочин і покарання. Вона роз­криває їх соціальний зміст, юридичні ознаки, з'ясовує підстави кримінальної відповідальності, вивчає проблеми складу злочину, розробляє теоретичні основи відповідальності за попередню злочин­ну діяльність, співучасть у злочині, дає поняття і класифікацію ви­дів множинності злочинів, зокрема поняття рецидиву злочинів, об­ставин, що виключають злочинність діяння. Наука кримінального права досліджує поняття покарання, визначає зміст його мети, ана­лізує окремі види покарань, підстави і порядок їх призначення.

Серйозна увага в науці кримінального права приділяється ви­вченню проблеми звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Предметом вивчення науки кримінального права є не тільки кри­мінальне законодавство, а й практика його застосування. Критерієм правильності наукових положень у сфері кримінального права є не тільки правотворча, а й правозастосовна діяльність.

Бузун А.О

Наука криміналь­ного права не може плідно розвиватися без глибокого вивчення прак­тики. Разом з тим вона впливає на практику шляхом наукової роз­робки питань правильного застосування норм кримінального зако­ну. Зв'язок науки кримінального права з практикою проявляється в багатьох напрямках.

Це насамперед участь у комісіях з підготовки проектів законодавчих актів (велику роль відіграли наука та її пред­ставники у розробці нового КК України; провідні вчені нашої кра­їни були постійними членами робочої групи комісії з підготовки КК, що була створена Кабінетом Міністрів України), вивчення і уза­гальнення практики з різних питань кримінального законодавства, участь у різних нарадах, конференціях і радах (наприклад, Консуль­тативна рада при Верховному Суді України), де разом з практични­ми працівниками вирішується багато питань, що виникають у пра-возастосовній діяльності. Результати наукових узагальнень практи­ки знаходять своє втілення в науково-практичних коментарях до КК України, у написанні яких беруть участь як науковці, так і практичні працівники.

Кримінальне законодавство і практика його застосування вивча­ються наукою в їх історичному розвитку і зміні. Тому предметом науки кримінального права є історія розвитку кримінального права України, тенденції вдосконалення кримінального закону і практики його застосування.

Наука кримінального права включає в коло досліджуваних нею проблем кримінальне законодавство, практику його застосування, а також теорію кримінального права інших держав як близького, так і далекого зарубіжжя.

Наука кримінального права має давню історію. Різні напрям­ки наукової думки (так звані школи кримінального права) зробили значний внесок у розвиток цієї науки. Так, класична школа кримі­нального права розвивала юридичний (догматичний) метод досліджен­ня і досягла в цьому істотних успіхів. Соціологічна школа криміналь­ного права внесла в науку соціологічні методи. Вчені достатньо вико­ристовували і методи порівняльного правознавства, і історичний метод. У радянський період наука кримінального права була надзви­чайно заідеологізованою, скутою постулатами марксистсько-ленін­ських ідей. Однак, незважаючи на ці ідеологічні догмати, що стави­ли науку під жорсткий контроль комуністичної партії, в межах юри­дичного вчення про злочин і покарання були здійснені серйозні дослідження, положення і висновки яких можуть бути використані й у пострадянський період.

Безпосередньо в Україні працювали видні вчені, які зробили істотний внесок у розвиток науки кримінального права. Наприкінці XIX — на початку XX ст. це були А. Ф. Кістяківський, Л. С. Бєлогриць-Котляревський (Київ), Л. Є. Владимиров, М. П. Чубинський, О. Д. Ки-ссльов (Харків), Е. Я. Немировський (Одеса). За радянські часи укра­їнську науку гідно представляли Я. М. Брайнін, С. І. Тихєнко (Київ), Г. І. Волков, В. С. Трахтєров, М. М. Гродзинський (Харків).

Зараз наукові дослідження з кримінального права здійснюють­ся на кафедрах провідних юридичних вищих навчальних закладів, у підрозділах Національної академії наук України та Академії пра­вових наук України.

Наука кримінального права — це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу — кри­мінології, судової психології, судової психіатри, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Разом з тим вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія — це юридична наука, що вивчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи щодо попередження злочинів. Поняття, вироблені в науці кримінального права (злочин, форми вини, вік відповідальності за окремі види злочинів та ін.), широко використовуються в криміно­логії. У той же час кримінологічні дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запозичуються кримінальним правом. Наука кримінального права широко використовує дані такої на­уки, як судова статистика. При вивченні проблем осудності застосо­вуються дані судової психіатрії, при дослідженні вини та її форм — дані психології, а при вивченні вікових особливостей неповнолітніх, що вчинили злочин, — дані педагогіки. При вирішенні питань, по­в'язаних з встановленням причинного зв'язку між вчиненим діянням і наслідком, що настав, використовуються, зокрема, дані судової ме­дицини, а при розв'язанні проблеми неосудності — дані судової пси­хіатрії. В останні роки намічається

Бузун А.О

проникнення в науку криміналь­ного права даних математичних досліджень, положень таких наук, як кібернетика, інформатика, наука управління і т. ін.

Основні завдання науки кримінального права полягають у та­кому:

а) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

б) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практи­ки його застосування;

в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з ме­тою встановлення їх ефективності;

г) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими і практичними ор­ганами;

ґ) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

д) вивчення кримінального законодавства і практики його засто­сування в країнах близького і далекого зарубіжжя.

В даний час важливим завданням науки кримінального права є підготовка разом з практичними працівниками коментарів до КК.

Наука кримінального права і відповідна юридична дисциплі­на (курс кримінального права) мають свою систему.

Система курсу Загальної частини визначається системою Загальної частини КК.

Але система курсу (науки) Загальної частини кримінального права містить більш широке коло питань. До неї входить вступний розділ курсу, в якому розглядаються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з'ясовуються його завдання, місце в си­стемі права. В курсі також висвітлюються питання історії криміналь­ного права України та його окремих інститутів. Крім того, в курс включені основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав, а також теоретичні концепції теорій (шкіл) кри­мінального права.

В теорії права на доктринальному рівні та в англосаксонській системі права, до якої належать Великобританія, США, Канада, Австралія та інші країни, судові рішення визнаються такими, що створюють правові норми, тобто визнаються джерелом права – судовим прецедентом.

Поняття судового прецеденту не є новим. Дискусія щодо правової природи, значення та місця судового прецеденту в системі джерел права триває досі, оскільки різне правове становище рішень судів у правових системах світу, прогалини та неоднозначне застосування законодавства сприяють тому, що саме рішення судів набувають подвійної правової природи – вони є не лише „актом правосуддя” (процесуальним документом на основі норм матеріального і процесуального права), а й визнаються джерелом права.

Такий висновок щодо правової природи рішень судів свідчить про значне розходження теорії і практики. Воно полягає в тому, що різне застосування законодавства у судах, їхня повсякденна діяльність підтверджує обґрунтованість теоретичної ідеї про необхідність закріплення за судовою владою (в романо-германській системі права) правотворчої юрисдикції, а саме: існування роз’яснень, рекомендацій „вищих” судів, існування низки рішень, які хоч і є формально правильними, однак містять висновки, що виходять за межі застосування існуючих норм матеріального і процесуального права. Таким чином, de-facto за судовою владою закріплюється правотворча функція, позаяк відповідні зміни до законодавства не вносяться.

Більшість теоретиків (у романо-германській системі права) стверджують, що судова влада не має виконувати такі функції, а існування подвійної природи судового рішення є прогалиною перехідного періоду. Саме цей аспект ми і досліджуватимемо, оскільки така доктрина склалася в нашій державі історично й закріплена на законодавчому рівні, незважаючи на те, що за змістом і практикою застосування вона є недосконалою.

Бузун А.О

Слід додати, що дослідження судової практики в країнах романо-германської правової сім’ї (у тому числі в Україні) потрібно здійснювати, враховуючи також роль закону.

Судова практика – це досить об’ємний правовий масив, що вміщує в собі різноманітні як за походженням, так і за юридичною силою акти правосуддя: рішення, постанови, ухвали, листи, роз’яснення, накази.

У теорії кримінального права досить проблемним та дискусійним є питанням включення до системи його джерел рішень Конституційного Суду України, а також керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України.

Бузун А.О

Рекомендовані для використання –