2. Спілкування як форма вияву активності особистості: її структура, функції, види.

Спілкування розглядається в психологічній науці в різних аспектах: як обмін думками, переживаннями; як обмін інформацією; як різновид людської діяльності. Спілкування – це бік людської діяльності,що вказує на взаємозв’язок і взаємодію людей в процесі духовного і матеріального виробництва. Людське спілкування розвивалося в процесі спільної трудової діяльності. Засоби: вербальні, невербальні. Різновиди спілкування: залежно від контингенту учасників: міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове; за тривалістю: короткочасне, довготривале; за включеністю опосередковане, безпосереднє; за завершеністю: завершене, незавершене. Функції: 1) Комунікативну (обмін інформацією передача, формування, розвиток, уточнення інформації); 2) інтерактивну (обмін діями); 3) перцептивна (сприймання людини людиною) Сприймання іншої людини включає: сприймання зовнішності, співвіднесення її із особистісними якостями людини і пояснення на цій основі її вчинків. Види спілкування (О.О.Леонтьєв) за чотирма ознаками: 1) за орієнтацією: соціальне і особистісне; 2) за сферою перебігу: в сфері знань, навичок, вмінь (навчання і виховання), у реально виконуваній діяльності (навіювання, переконання), у сфері мотивів і потреб (переконання); 3) за використовуваними засобами: матеріальне (предмети виступають засобами в спілкуванні), знакове – вербальне і невербальне, особистісно-смислове з використанням засобів, зрозумілих лише в даній групі (погляди, репліки); 4) за мірою опосередкованості: безпосереднє – наявність зорового контакту (спільне місце і час зустрічі); опосередковане – лист, розмова по телефону.

БІЛЕТ № 3

1. Мислення: види, властивості, зв’язок із мовленням. Порушення мисленнєвої діяльності.

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відобра­ження людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях.

Різновиди мислення

Об'єктом розумової діяльності людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення

предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв'язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або аб­страктне.

Наочно-дійове мислення характеризується тим, що при цьому роз­в'язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Генетич-но це найбільш рання стадія розвитку мислення. Саме з цього почи­нається розвиток мислення первісної людини у процесі зародження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її боки постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремила­ся з предметно-практичної як самостійна. З цього різновиду почи­нається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які думають, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості.

Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді властиве й дорослій людині. Особливо необхідне воно тоді, коли найефективніший розв'язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності. Наочно-дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та кон­струювання, наприклад шахістам, конструкторам, винахідникам.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що змістом розу­мового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах. Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати ре­альність. Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві. Ілюстрацією цієї тези є різні напрями абстракціонізму та модернізму, де змістове навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.

Схематизація та символічне відображення дійсності виявляються продуктивними і в інших видах людської діяльності, допомагаючи з більшою точністю та узагальненістю відображати реальність, напри­клад при складанні моделей сітьового планування діяльності, при розв'язанні конструкторсько-технічних завдань тощо. Наочно-образ­не мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує опе­рування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зоб­раження предметів та їх символічного позначення.

Словесне-логічне, або абстрактне мислення здійснюється у сло­весній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, наукові категорії, є продуктами великої абстрагуючої діяльності мислення, в яких не простежується їх безпосередній зв'язок з чуттєвою реальністю. Мислення людини нерозривно пов'язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагро­маджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі пот­реби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можли­вості, удосконалює мислення. Індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, послідовність, швидкість. Виділяють таку класифікацію порушень: 1. Порушення операциональной боку мышления. 2. Порушення динаміки мышления. 3. Порушення особистісного компонента мышления. Особливості мислення кожного окремого хворого які завжди можуть бути кваліфіковані у межах виду порушень мислення. Нерідко у структурі патологічно зміненого мислення хворих спостерігаються більш-менш складні поєднання різних видів порушень. Приміром, порушення процесу узагальнення одних випадках узгоджується з порушенням цілеспрямованості мислення, за іншими – з різними підвидами порушень його динамики.