Сучасні зміни в грошовому обігу

Розвиток товарного виробництва та грошового обігу привів у наші дні до суттєвих змін у використанні золота як грошей. Практично відбувається процес демонетизації золота. Відповідно до Ямайської угоди 1976 р. з 1 квітня 1978 р. золотий вміст національних валют, що називається золотим паритетом грошової одиниці країни (раніше золотої, тепер паперової), був скасований. Нині золото як грошовий матеріал ніде у світі в обігу не використовують. Золото купують тепер як звичайний товар. Практично воно виконує, по-перше, функцію засобу нагромадження скарбів; по-друге, бере участь у визначенні валютних курсів як матеріально-речове, а разом з тим і вартісне забезпечення кредитних грошей (паперових, електронних карток тощо).

Валютний курс - це грошова одиниця країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Тепер він визначається купівельною спроможністю певної валюти відносно заданого набору товарів та послуг кількістю 250 найменувань при середньозваженій ціні (в доларах США та в інших національних валютах). Розрахунок валютного курсу здійснюють у кожній країні конкретні установи, наприклад у США - федеральна резервна система за участю відповідних банків; у Франції - національний інститут економіки, фінансів і статистики; в Україні - Національний банк. Так званий споживчий кошик - з 250 найменувань - це споживчі блага, які найбільш широко вживаються. На валютні курси впливають численні фактори: ступінь інфляції, стан платіжного балансу, рівень відсоткових ставок у країні, авторитет валюти на світових ринках тощо. Названий кошик і є основою функції грошей як міри вартості при паперових, електронних та інших грошах.

І сьогодні золото залишається найнадійнішим виразником багатства. Справа в тому, що ціна золота в основних валютах на всіх валютних біржах світу, які включені до міжнародної системи авто-матичної швидкісної передачі інформації, практично однакова, тобто існує світова ціна золота, яка відбиває його світову вартість. Це пов'язано з тим, що витрати на виробництво золота усереднюють-ся, продуктивність праці при його виробництві вирівнюється.

Раніше золотий курс (ціну) національної грошової одиниці ви-значала держава, виходячи з золотого запасу країни, запасу інших дорогоцінних металів та інших активів Держбанку. Наприкінці 60-х років цей метод був порушений. Спочатку із ініціативи США як головного кредитора світу, а потім і Міжнародного валютного фонду, в якому США домінують, золото перестало бути міжнародним загальним товарним і грошовим еквівалентом. Його місце посіли кошики відповідних споживчих товарів, на які в кожній країні встановлюються свої ціни в національних грошових одиницях. Отже, курси національних валют визначаються співвідношенням цін у цих валютах за кошик з однаковим набором товарів. Природно, що різниця витрат на виробництво одного й того самого товару в різних країнах робить такий еквівалент досить недостовірною міжна-родною мірою вартості.

Функцію засобу обігу та платежу виконують паперові гроші, кредитні білети, електронні картки тощо. Юридичною основою валютної системи для світових грошей були проголошені спеціальні записані права (Special Drawing Rights), гарантовані Міжнародним валютним фондом. Курс SDR визначається на основі середньозваженого курсу певного набору національних валют, де на долар США припадає 42 відсотки. На практиці долар США залишається основ-ним міжнародним платіжним засобом. Використовуються національні валюти і ряду інших розвинутих країн. Так, в Європейському Союзі використовують як групову міжнародну безготівкову розрахункову грошову одиницю ЕСU (з англійської та французької - об'єднана європейська валюта), яка за рішенням, прийнятим керівництвом Союзу у 1996 р., має бути перейменована в Еuro. Реальні можливості демонетизації золота створюють сучасний роз-виток науково-технічного прогресу, впровадження АСУ, комп'ютеризація обліку, розвиток економічної інтеграції, нових колективних форм власності, її соціалізація тощо. Це відкрило шлях до виявлен-ня необхідної кількості грошей для нормального функціонування господарства без посередника - золота.

Демонетизація золота і формування нових валютних систем пройшли певний історичний шлях. Початковим його етапом було витіснення золота як грошей у першій половині XX ст. з внутрішнього товарообороту. Закінчується цей шлях заміною золота в товарообороті на світовому ринку. Як уже зазначалося, в основу цього процесу покладено як реальні можливості, так і об'єктивну необхідність.

Найбільшого розвитку світова грошова система, заснована на золоті, досягла на початку XX ст., коли забезпечувався необмежений обмін національних валют на золото. Ця система одержала назву золотого стандарту. Нині на основі демонетизації золота формується нова міжнародна валютна система, юридичний статус якої почався після підписання Ямайської угоди.

З розвитком масштабів товарного господарства золото поступово не в змозі було виконувати функцію засобу обігу, платежу, а потім і світових грошей внаслідок недостатньої для цього його кількості. До того ж застосування паперових, а потім кредитних та електронних грошей все більше відривало їх від своєї золотої основи. Це давало змогу урядам віддаляти золото від його представницьких форм внаслідок інфляції тощо.

За приблизними оцінками, протягом усієї історії розвитку золотого промислу в стародавні та середні віки (до початку XVII ст.) загальний видобуток золота становив 13,3 тис. т. З 1600 по 1990 р. у світі було добуто 106,2 тис. т золота. Отже, загальний золотий запас людства - приблизно 119,5 тис. т. Третину його (38-39 тис. т) становлять державні золоті запаси, приблизно чверть (28-30 тис. т) золота - тезаврована, тобто накопичена приватними особами у вигляді скарбу, більше третини - використано в ювелірних, зубопротезних і промислово-технічних, особливо радіоелектронних виробах (40- 42 тис. т). Певна частина (9-13 тис. т) знаходиться в гробницях, скар-бах, тайниках, руїнах стародавніх міст, на дні морів, океанів тощо.

15. Суть, причини, наслідки інфляції, шляхи подолання.

Інфл-це знецінення Г,спричинене диспропорціями в сусп.. в-ві й порушення законів Г обігу,яке виявл у стійкому зростанні цін на тов. і послуги. Причини інфл: поруш пропорцій сусп. В-ва; надмірна емісія паперових Г; дефіцит держ бедж; мілітаризація ек-ки; зріст вн і зовн держ боргу; недоконалість податкової сист; кризові явища у фін-кред сист; монополізація в-ва; зовнішньоек фактори. Наслідки: посилення диспропорцій в ек-ці; зростання спекуляції, тіньової ек-ки; порушення функціонування грош-кред системи; згортання тов.-грош відносин, підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних тов.. Заходи антиінфл політики: зростання в-ва і насичення ринку тов.; обмеження емісії Г; подолання дефіциту держ бюдж; стимулювання нагромаджень та інвестицій; проведення обґрунтованої кред політики; скорочення ставок податків; проведення приватизація і стимулюв розв сер і малого бізнесу; збільш безготівкового обігу; впровадження електронної сист розрахунків; скорочення бартерних операцій; регулюв валютного курсу; розв ринку цінних паперів; подавлення інфл очікувань населення; проведення грош реформ конфіскаційного типу.

16. Об’єктивні передумови виникнення ринку. Основні ознаки ринкової економіки. Суть і функції ринку. Структура ринку. Основні суб'єкти ринкової економіки.

Найважливішими умовами виникнення та успішного функціонування ринку є:

• суспільний розподіл праці і спеціалізація;

• економічна відокремленість суб’єктів ринкового господарювання, яку дає приватна власність;

• вільний обмін ресурсів;

• величина трансакційних витрат.

Суспільний розподіл праці означає, що в будь-якій господарській системі ніхто не може жити за рахунок повного самозабезпечення необхідними благами. Економічна відокремленість – сукупність умов господарювання, яка передбачає відокремлене економічне функціонування фірм, виходячи з їх інтересів. Вільний обмін ресурсів означає, що підприємці мають можливість самостійно встановлювати ціни на свою продукцію. Транзакційні витрати — це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. Їх можна інтерпретувати як втрати функціонування системи, витрати ринку.

Для сучасного ринку характерним є: економічна свобода, конкуренція, мобільність ресурсів, автономність дій учасників ринку, вичерпна поінформованість суб*єктів , соціалізація та глобалізація економічних зв’язків. Економічна свобода – свобода вибору сфери застосування своїх здібностей, свого капіталу, вибір партнерів, ціноутворення,відповідальність за своїх дії та їх наслідки. Конкуренція означає, що тим чим займається один із господарюючих суб’єктів, можуть вільно займатися інші. Мобільність ресурсів означає: здатність працівників змінювати сферу застосування своїх здібностей,альтернативність використання таких ресурсів як земля та капітал. Поінформованість забезпечується за рахунок використання найпрогресивніших новітніх технологій. Автономність дій – вільний вибір економічної поведінки і повну відповідальність за неї. Ринок- система економічних відносин, пов’язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності,товарно-грошових відносин і фінансово-кредитних механізмів. Ф-ї: регулювання( ринок регулює всі екон процеси – виробництво,обмін, споживання), стимулювання(ринок спонукає до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів), розподільна( доходи диференціюються через ціни, зумовлюючи соц розшаруванню су-ва за доходами), санації(через конкуренцію ринок очищає від неконкурентоздат господарств і підтримує найефективніші), інформативна( ринок через ціни інформує , що вигідно виробляти і купувати,а що ні), інтеграції(ринок об’єднує суб’єктів економічної системи в одне ціле. Ст-ра: за об’єктами: р-к ресурсів ( р-к праці,капіталу,землі), товарний(р-к споживчих товарів, послуг, НТ розробок), фін р-к(грошового ринку, р-к ціних паперів,валютного р-ку); від умов в яких діють суб го-ння: (вільний,монополізований,монополізована конкуренція,регульований(держава регулюю екон діяльність суб’єктів); за територ ознакою( місцевий, регіональний, націонал, світовий); відповідно до законодавства( легальний, тіньовий); спосіб формування( стихійний, організований). Основні суб’єкти: підприємці, виробники,споживачі, працівники,банкіри,торговці, ін..

17. Попит і пропозиція як елементи ринку. Закон попиту і пропозиції. Ціни та ціноутворення.

Ціни (за сучасних умов) — грошовий вираз монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій), дія закону монополізації виробництва.

Ціна виконує облікову, розподільчу, стимулюючу, соціальну, регулюючу, інформаційну функції та функцію обмеження або поширення попиту споживачів. Проте у вітчизняній економічній літературі виокремлювали лише перші три функції.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, корисної праці. У такому разі її використовують для порівняння різних статей витрат, джерел сировини, матеріалів тощо, які закуповують підприємства, зіставлення ефективності різних управлінських рішень, позицій підприємства на ринку конкурентних товарів тощо. На макрорівні ціну використовують з метою визначення платоспроможного попиту населення, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу та інших показників.

Облікова функція ціни є передумовою виконання розподільчої та стимулюючої функцій, оскільки передбачає попереднє визначення величини вартості товарів, а також її трансформованих форм.

Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому разі такий перерозподіл вартості, насамперед додаткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів така сама або вища. У другому — такий перерозподіл відбувається через механізм переливання капіталів у галузі, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Розподільча функція ціни на макроекономічному рівні сприяє перерозподілу національного доходу між окремими галузями, регіонами і сферами народного господарства.

Стимулююча функція ціни змушує підприємців упроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників тощо. Такий вплив здійснюється через механізм привласнення підприємцями більшої норми та маси прибутку, для чого необхідно знижувати індивідуальні витрати виробництва щодо суспільно необхідних, а отже, зменшувати витрати на виробництво і реалізацію продукції, орієнтуючись на ринкові та ринково регульовані ціни.

Соціальна функція ціни забезпечує перерозподіл частини новоствореної вартості (додаткової вартості й частини необхідного продукту) на користь окремих класів, соціальних верств і груп. Реалізується через механізм монопольно високих і монопольно низьких цін, які за капіталізму встановлюються монополіями, а за командно-адміністративної системи — державою.

Регулююча функція забезпечує регулювання державою за допомогою цінової політики пропорцій між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, нагромадженням та ін.

Інформаційна функція передбачає, що ціни є носіями інформації про наявність різноманітних товарів і послуг на ринку, приблизні витрати на їх виготовлення. Це є орієнтиром для інших товаровиробників і змушує їх пристосовуватися до вимог сучасного ринку. Така функція значною мірою збігається з обліковою функцією ціни.

Залежно від форм конкуренції розрізняють: ринкові ціни — в умовах чистої конкуренції; олігополістичні — в умовах панування групових монополій (олігополій); монопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем певної сфери виробництва (а отже, і збуту) та їх змови або лише збуту (так звана монопсонія). У широкому контексті до монопольних належать і олігопольні ціни. Зважаючи на типи ринкової системи, розрізняють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розвинутих країнах регулює держава. В Україні класифікацію цін здійснюють шляхом їх поділу на оптові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості та прибутку. Купуючи у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх підприємствам роздрібної торгівлі за оптовими цінами промисловості. Вони перевищують оптові ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яку формують затрати обігу та прибуток оптової торговельної організації. Затрати обігу — це витрати на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним працівникам та ін.

Ціноутворення — встановлення ціни на доставлені на ринок або надані споживачеві у процесі виготовлення товари чи послуги.

Ціноутворення починається з методики розрахунку ціни пропозиції, до якої належать такі основні елементи, як визначення завдання ціноутворення, оцінка витрат виробництва підприємства (собівартості продукції), вивчення попиту, аналіз цін і товарів конкурентів, вибір методу ціноутворення і встановлення остаточної ціни.

Завдання ціноутворення визначають у процесі вибору таких варіантів поведінки підприємства на ринку і цінової політики:

— забезпечення виживання підприємства;

— максимізація прибутку і розширене відтворення індивідуального та колективного капіталу;

— входження в лідируючу групу підприємств за величиною ринків збуту, привласненого прибутку, якості виготовлених товарів та надання послуг.

Основним завданням є максимізація прибутку, оскільки в ньому певною мірою відображаються всі інші завдання.

Оцінка витрат виробництва передбачає оцінку витрат за їх елементами і статтями калькуляції, а також постійних і змінних витрат. Важливим інструментом такої оцінки є вартісно-функціональний аналіз, який передбачає комплексне вивчення номенклатури комплектуючих деталей, пошук альтернативних можливостей їх конструктивної переробки та часткової стандартизації з метою здешевлення виробництва. Зокрема, виявляють окремі деталі й вузли, термін експлуатації яких перевищує строк служби кінцевого виробу, що є основою пошуку можливості виготовлення деталей і вузлів з меншими витратами. Альтернативним варіантом може бути поліпшення якості та надійності виробів, що подовжує строк використання товару.

Вивчення попиту передбачає з'ясування ступеня впливу зміни ціни на величину і динаміку попиту щодо певного товару, а отже, врахування еластичності попиту стосовно різних груп споживачів, певного ринку збуту.

Аналіз цін і товарів конкурентів потребує закупівлі певної кількості товарів у конкурентів та перевірки їх якості, порівняння попиту на них, вивчення думки покупців про конкурентні товари, зіставлення прейскурантних цін та ін. Якщо товар збігається за властивостями і якістю з товаром конкурента, фірма змушена встановити ціни, наближені до цін конкурентів.

Вибір методу ціноутворення дає змогу звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана остаточна ціна товару.

Існує кілька найважливіших методів ціноутворення:

1) середні витрати виробництва плюс прибуток;

2) одержання цільової норми прибутку на інвестований капітал;

3) оцінка очікуваної цінності товару (за якого основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу);

4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруть насамперед ціни конкурентів, а зміна ними цін, як правило, зумовлює зміну цін інших компаній); без тісного зв'язку з витратами підприємства не існує;

5) метод закритих торгів (на підставі очікуваних цінових пропозицій конкурентів з метою отримання замовлення та укладання контракту з вигідним і перспективним клієнтом).

ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ПОПИТУ

Попит виражає сформовану на ринку потребу в життєвих засобах, що визначається кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати за цінами, що склалися на ринку, та наявністю коштів

Попит завжди конкретно виражений, динамічно змінюється під впливом ряду чинників.

Розглянемо деякі положення, що уточнюють поняття «попит».

По-перше, попит тісно пов'язаний з дійсними суспільними потребами, бажаннями, але не збігається з їхньої кількісною визначеністю. Порівняйте: ви маєте бажання купити ряд товарів, але коли оцінюєте свої фінансові можливості, то бачите, що ваше бажання значно випереджає ваші можливості, тому що останні залежать від платоспроможного попиту.

По-друге, суб'єкт попиту репрезентує сферу споживання (виробничого чи особистого) і виступає на ринку покупцем. Об'єктами попиту можуть бути будь-які об'єкти ринкових відносин, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання.

ЗАКОН ПОПИТУ

Рух попиту об'єктивно регулюється законом попиту. Він відбиває причинно-наслідковий зв'язок між зміною ціни і зміною величини попиту. При цьому цей зв'язок має зворотний характер:

підвищення ціни зумовлює зменшення попиту і навпаки — зниження ціни веде до його зростання.

У законі попиту виявляється суперечність між ціною і платоспроможністю, а точніше — між зміною ціни і постійною на цей час величиною платоспроможного попиту населення.

Якщо ціна зросла, то при тому самому платоспроможному попиті населення зменшуються можливості здійснення покупок. Вони скорочуються не в номінальному грошовому, а в натуральному вираженні. Інакше кажучи, замість 5 кг якогось харчового продукту ви зможете придбати уже тільки 3-4 кг, або змушені будете купувати дешевший замінювач звичного для вас продукту. Наприклад, замість вищого сорту чаю купують нижчий, замість кави — чай.

Вихід з цієї суперечності полягає у зменшенні попиту на товари, ціна на які зросла.

Протилежна ситуація виникає тоді, коли ціна знизилася. Споживач має можливість придбати ті товари, продаж яких раніше стримувався через недостатню купівельну спроможність. У цьому разі попит зростає на більш дорогі товари.

Форми вияву закону попиту найрізноманітніші.

Якщо ціни зросли, реалізація їх може знизитися. Це станеться лише тоді, коли маса товарів залишиться незмінною. При скороченні товарної маси за допомогою ціни встановлюють нову пропорцію (новий баланс) між масою товарів і платоспроможним попитом.

У конкурентній боротьбі виробник мусить реагувати на поведінку споживачів. При затримці реалізації товарів і створенні товарних запасів можуть бути вжиті заходи щодо зниження цін і зменшення товарних запасів.

Формою вияву закону попиту є також ефект заміщення. Він полягає у переміщенні попиту на дешевші товари-замінники.

Однією з форм вияву закону попиту є ефект доходу. Він спостерігається тоді, коли відбулось зниження ціни. Це призводить до того, що у споживача в результаті зниження ціни з 'явилась вільна сума грошей, яка може бути спрямована на придбання додаткових життєвих засобів.

КРИВА ПОПИТУ ТА ЇЇ ЗМІНИ

Залежність між ціною і попитом характеризує крива попиту (рис. 28).

Рис. 2. Крива попиту

Вона має негативний нахил, що демонструє зворотну залежність між двома змінними — ціною за одиницю товару Р і обсягом його продажу Q. Причому кожна додаткова купівля однорідного g товару показує зниження | його граничної корисності. Це свідчить про те, що закон попиту діє одночасно з законом спадної граничної корисності економічних благ.

Якщо ціна товару зростає від точки Б до точки А, обсяг продаж скорочується. Напрям стрілок на осях графіка зміниться на протилежний, якщо ціна знизиться в напрямі від точки А до точки Б. Будь-якій точці на кривій попиту ДД відповідає певне значення двох змінних — Р і Q.

Рух по кривій попиту з однієї точки до будь-якої іншої показує, як зміна однієї змінної, тобто ціни, зумовлює зворотний рух, тобто обсягу продаж.

Може бути і так, що крива попиту ДД не змінюється, не зміщується в той чи інший бік. Це означає, що попит не змінився. У цьому разі зміна ціни впливає лише на обсяг продажу товарів, але не на попит.

Крива попиту ілюструє лише зміну співвідношення цін і обсягу продаж у чистому вигляді, абстрагуючись від нецінових чинників (суб'єктивних поглядів покупців, моди тощо). Проте в ринковому господарстві вирішальне значення мають цінові чинники, тому абстрагування від нецінових чинників цілком припустиме.

СУТНІСТЬ І ЧИННИКИ ПРОПОЗИЦІЇ

Пропозиція показує кількість товарів і послуг, яка е у продажу за певною ціною.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок в певному обсязі та в певний час.

Як і чинники, що визначають попит, чинники пропозиції також поділяють на об'єктивні та суб'єктивні.

До об'єктивних належать економічні, соціальні, демографічні.

Економічними чинниками є: рівень технології, організаційно-інфраструктурне забезпечення, сфера обігу; державне стимулювання ринкової конкуренції, переміщення капіталів.

Соціальні чинники — це професійно-кваліфікаційний склад робочої сили, суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців, їхня економічна самостійність, рівень культури і спеціальної освіти учасників виробництва.

Демографічні чинники охоплюють: масштаби і характер залучення у виробництво і вивільнення робочої сили, розподіл працездатного населення за територією.

До суб'єктивних чинників відносять психолого-традиційні, естетичні, природно-кліматичні.

Психолого-традиційні чинники — це зміни смаків та уподобань споживачів, місцеві, національні традиції, виховання, релігійні звичаї.

Естетичні чинники включають зміни у моді, розвиток промислового дизайну.

Природно-кліматичнї чинники — це клімат, рельєф та місцезнаходження, флора і фауна.

Однак надалі головну увагу при розгляді чинників пропозиції ми приділятимемо ціновому чиннику.

ЗАКОН ПРОПОЗИЦІЇ

Об'єктивний рух пропозиції регулюється відповідним економічним законом — законом пропозиції. Пропозиція стосується насамперед економічної діяльності виробників, тобто основних суб'єктів конкурентної боротьби. Отже, процесом-причиною закону пропозиції виступає зміна ціни: вона може знижуватись або зростати. Цей процес тісно пов'язаний з певною масою товарів, послуг, що пропонується споживачам.

Якщо ціна знижується, то при тій самій масі товарів і послуг підприємець одержує менше коштів від реалізації і навпаки. У другому випадку, коли ціна зросла, коштів стає більше. Як бачимо, у причинно-наслідковому зв'язку закону пропозиції на відміну від закону попиту існує прямий зв'язок.

У кожний конкретний момент, як правило, зміна ціни означає, що маса товарів і послуг виробляється (надається) при тих самих витратах виробництва. Ця обставина змушує виробників змінювати тактику. Насправді витрати виробництва не змінились, але цю саму масу товарів і послуг через зниження ціни продано дешевше. Різниця між сумою реалізації та витратами виробництва зменшилась, отже, виробник одержав менший прибуток. Норма прибутку знизилась. Це досить серйозний привід для оцінки доцільності виробництва цього виду товару.

Підприємець має вжити заходів щодо зміни асортименту товару або щодо зниження витрат виробництва. Закон пропозиції, по суті, вимагає привести пропозицію у відповідність з існуючим попитом або знизити витрати виробництва, узгодити їх з новою ціною.

КРИВА ПРОПОЗИЦІЇ ТА ЇЇ ЗМІНИ

Точка А на кривій пропозиції ПП (рис. 3) показує більш високий рівень ціни Ц, який склався на ринку, і обсяг товарів Т, який також зріс. Точка В відбиває ситуацію, яка змінилася: зниження ціни до рівня Ц2, якому відповідає скорочення пропозиції до продажу товарів Т2. Отже, з рис. 29 видно, що пропозиція товарів має вигляд кривої з позитивним нахилом, що відображує залежність між двома змінними — ціною товару і його кількістю або обсягом для продажу на ринку.

Рис. 3. Крива пропозиції

Крива пропозиції, по суті, є ілюстрацією дії закону пропозиції, тобто за інших однакових умов, чим вища ціна товару, тим більше їх може бути вироблено і запропоновано до продажу на ринку. Рух кривої донизу від точки А до точки В означає зниження товарного обміну на ринках під впливом зниження цін на ці товари.

Еластичність пропозиції товарів характеризує відносні зміни цін товарів та кількості їх, запропонованої до продажу.

Інтенсивність цих змін неоднакова. Вона може показувати загальну сукупну еластичність пропозиції, стосуватися пропозиції одиничної еластичності (за якої 1 відсоток збільшення ціни товарів зумовлює збільшення на 1 відсоток пропозиції їх для продажу на ринку).

При нееластичній пропозиції збільшення ціни не має будь-якого впливу на збільшення кількості товарів, що пропонується до продажу.

Еластичність пропозиції сприяє встановленню так званої нормальної ціни рівноваги (тобто рівноважної ціни).

18. Конкуренція: суть, форми, методи. Закон конкуренції.

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування.

У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб'єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.

Конкуренція відбиває зв'язок між виробництвом і реалізацією продукту. Цей зв'язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто об'єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв'язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.

Є багато типів, видів, форм конкуренції. Розрізняють такі головні види конкурентної боротьби: конкуренція продавців; конкуренція покупців; конкуренція продавців і покупців; внутрішньогалузева і міжгалузева конкуренція; досконала (чиста) конкуренція, недосконала конкуренція тощо.

Конкуренція продавців. Метою кожного виробника є отримання прибутку, а отже, розширення масштабів економічної діяльності. Це об'єктивно спонукає виробників до суперництва за найвигідніші умови виробництва, найкращу позицію на ринку, смаки і переваги споживачів тощо. Вони є конкурентами один щодо одного. Якщо пропозиція товару перевищує попит на нього, конкурентна боротьба між виробниками посилюється. Перемагають у ній тільки ті виробники, які знизили ціну на товар і в такий спосіб привернули увагу більшої кількості споживачів до своїх товарів.

Конкуренція покупців. Якщо попит на товар більший, ніж пропозиція певного товару, то конкурують покупці. Вони виборють між собою право придбати якісний товар за низькою ціною. У конкурентній боротьбі перемагає той покупець, котрий вчасно запропонував вишу порівняно з ринковою ціну.

Конкуренція продавців і покупців. У результаті такої боротьби (або суперництва) встановлюється загальна ціна на однорідні товари.

Внутрішньогалузева конкуренція. Це суперництво між підприємцями, які виробляють і реалізують однаковий продукт або продукт-замінник. Метою такої конкуренції є переключення покупців на товар певного підприємства. Для цього товари слід продавати за цінами, які значно нижчі, ніж ціни на товари-конкуренти. Якщо товари однакові за жорсткими споживчими параметрами, треба різко змінити м'які споживчі параметри (дизайн) товару.

Для того щоб зниження цін на товари не принесло збитків підприємству, потрібно зменшити витрати виробництва і реалізації товару. Досягають цього передусім впровадженням у виробництво нових техніки і технології, методів менеджменту тощо.

Міжгалузева конкуренція виявляється у суперництві між підприємцями, що вклали свої капітали в галузі, які виробляють різні продукти. Кожен підприємець оцінює результати своєї діяльності за нормою прибутку. У різних галузях вона має різну величину, тому один виграє, інший — програє. Той. хто програв, може перепрофілювати своє підприємство або поміняти акції однієї галузі на акції іншої, перспективнішої галузі. У такий спосіб відбувається перелив капіталу з однієї галузі в іншу. Отже, міжгалузева конкуренція — це конкуренція капіталів.

Досконала (чиста) конкуренція виникає за таких умов:

багато дрібних підприємств, що пропонують на ринку однорідну продукцію;

частка кожного підприємства в загальному обсязі ринкової пропозиції настільки незначна, що будь-яке його рішення про підвищення або зниження ціни не позначиться на ціні ринкової рівноваги;

для входу нових підприємств до галузі та виходу будь-якого підприємства з неї немає жодних перешкод;

банк даних є доступним для всіх клієнтів.

Недосконала конкуренція. Це конкуренція, яка тією чи іншою мірою пов'язана з певним обмеженням вільного підприємництва. Для недосконалої конкуренції характерна незначна кількість фірм у кожній сфері підприємницької діяльності, можливість якоїсь групи підприємств впливати на кон'юнктуру ринку. При недосконалій конкуренції існують жорсткі бар'єри для проникнення на конкретні ринки нових підприємців, немає близьких замінників продукту, що виробляється привілейованим виробником.

За методами ведення конкурентної боротьби розрізняють цінову, нецінову, добросовісну і недобросовісну конкуренцію.

Цінова конкуренція здійснюється маневруванням цінами з метою більш вигідного використання ринкової кон'юнктури. Для цього використовують зазвичай такі види цін, як монопольно висока ціна, престижна ціна («знімання вершків»), ціна лідера, психологічна ціна, ціна проникнення.

Нецінова конкуренція ґрунтується на технічних перевагах, вищій якості та більшій надійності товару, ефективніших методах збуту, використанні різних форм маркетингової комунікації, поліпшенні умов оплати тощо.

Добросовісна конкуренція — це таке суперництво, при якому дотримуються правових та етичних норм взаємовідносин з партнерами.

Недобросовісна конкуренція включає технічне шпигунство, переманювання фахівців-професіоналів, підкуп працівників підприємства-конкурента, неправдиву рекламу (чорні технології) тощо.

19. Суть, причини та види монополії. Форми монополій. Монопольна влада. Економічні наслідки монополізму. Проблема обмеження конкуренції з боку монополій.

Монополія у широкому розумінні означає виключне право держави, підприємства, фізичної особи на володіння будь-чим або на здійснення якого-небудь виду діяльності.

Під економічною монополією розуміють велике підприємство, фірму або об'єднання (спілку), яке посідає панівне місце на ринку і концентрує значну частину виробництва

і збуту певного виду продукції з метою одержання монопольного прибутку.

Причини виникнення монополії.

По-перше, дія закону конкуренції. Закон конкуренції та кожна його функція підпорядковані досягненню головної мети виробництва — максимізації прибутку. Щоб максимізувати прибуток, виробник повинен постійно нарощувати обсяги виробництва і продажу товарів, поступово усувати своїх конкурентів.

По-друге, причиною виникнення монополії є дія закону концентрації капіталу і виробництва. Концентрація капіталу — це процес збільшення розмірів індивідуального капіталу за рахунок капіталізації прибутку, тобто використання певної його частини на

розширення виробництва.

По-третє, причиною створення монополії є процес централізації капіталу. Централізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу внаслідок поглинання або об'єднання кількох

раніше самостійних індивідуальних капіталів в один, більший.

По-четверте, причиною виникнення монополій є трансформація індивідуальної приватної власності.

По-п'яте, економічні кризи, які у другій половині XIX ст. стали фактором прискорення концентрації і централізації виробництва і створення на цій основі монополій.

Наслідком економічних криз є масове розорення і банкрутство дрібних і середніх підприємств. Деякі з них насильно поглинаються великим капіталом, а інші змушені погоджуватись на об'єднання, щоб уникнути розорення.

Класифікація монополій

За умовами функціонування монополізм поділяють на два типи — підприємницький та інституційний. Підприємницький тип монополізму пов'язаний із розвитком підприємств (фірм) на основі концентрації капіталу і виробництва.

Інституційний тип монополізму пов'язаний з нерівністю умов конкуренції, які надає держава для різних її учасників.

За характером і причинами виникнення монополії поділяють на три типи:

— монополія окремого підприємства;

— монополія як угода;

— монополія, що ґрунтується на диференціації продукту.

Досягти монополії першого типу нелегко. Це абсолютна монополія й існує вона рідко.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на певний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома

фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція не можлива або не бажана, бо при входженні в галузі інших фірм затрати на виготовлення продукції зростуть.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. З одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності.

З іншого — це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються державним органам. Вони діють на ринку як єдиний суб'єкт господарювання і між ними відсутня конкуренція.

Основними організаційними формами економічних монополій є.

Картель — це об'єднання декількох підприємств однієї сфери виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і зроблений продукт, виробничу та комерційну самостійність і домовляються про частку кожного в загальному

обсязі виробництва, цінах, ринках збуту.

Синдикат — це об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, тобто зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів збут товару здійснюється загальною збутовою конторою.

Трест — це об'єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають право власності на засоби виробництва і вироблений продукт,

виробничу і комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, керування, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств одержують акції тресту, що дає їм право брати участь у керівництві та привласнювати відповідну частину прибутку тресту.

20. Держава як організатор конкурентних відносин. Антимонопольне законодавство. Антимонопольна політика в Україні.

Монополії, процес монополізації економіки мають істотні негативні наслідки:

• по-перше, монополії придушують конкуренцію — важли­ву рушійну силу економічного прогресу;

• по-друге, вони здатні збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг випуску продукції і підвищуючи її ціну;

• по-третє, схильні до уповільнення науково-технічного прогресу;

• по-четверте, схильні до хижацького використання при­родних ресурсів та забруднення довкілля;

• по-п'яте, розорюють малий та середній бізнес;

Однак монополії мають і суттєві позитивні риси.

Завдяки привласненню високих прибутків монопольні структури мають більше можливостей фінансувати науково- дослідні роботи, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників. Крім того, ефект "масштабу виробництва" великих підприємств дає змогу їм ви­робляти дешеву і якісну продукцію. Великі підприємства більш стійкі в умовах криз, що зменшує рівень безробіття і соціальну напругу у суспільстві.

Монополією слід вважати лише те підприємство, яке використовує ринкову владу — диктує ціни на ринку, приду­шує конкуренцію і здійснює інші негативні дії. Проти таких підприємств-монополістів з метою запобігти зловживанню їх монопольним становищем держава здійснює антимонопольну політику.

Анти монопольна політика — комплекс заходів, розроб­лених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямова­них на припинення, попередження й обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Перший антимонопольний (антитрестівський) закон — так званий Закон Шермана — був прийнятий у США у 1890 р. Піз­ніше Закон Шермана було доповнено Законом Клейтона (1914р.), законом про Федеральну торгову комісію (1914 р.) та іншими, які склали основу антитрестівського законодавства США.

За прикладом США в інших країнах світу також схвалюва­ли антимонопольні закони. Антитрестівське законодавство за типом американського було прийняте у Великобританії в 1948 р., у Франції в 1963, в Італії 1964 р. У країнах Східної Європи ан- тимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80-х років XX ст.

Однак американська і європейська антимонопольна політи­ка мають свої особливості:

• американська — спрямована, головним чином, проти мо­нополії як структурної одиниці;

• європейська має регулятивний характер і спрямовується, головним чином, на протидію негативним проявам ринкової влади монополій.

Антимонопольна політика і антимонопольне аконодавство в Україні

Антимонопольне законодавство в Україні представлено За­конами України: "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" (1992 р.), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996 р.), "Про природні монополії" (2000 р.), "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.), "Про Антимонопольний комітет Украї­ни" (1993 р.) та ін.

Основним змістом сучасного етапу антимонопольної полі­тики в Україні є захист уже створеного конкурентного середо­вища, підвищення ефективності функціонування існуючих кон­курентних відносин.

Це призвело до трансформації антимонопольної політики держави у конкурентну політику, а антимонопольне законо­давство — у конкурентне законодавство.

Конкурентне законодавство — це сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, які визнача­ють правові засади підтримки і захисту економічної кон­куренції та обмеження монополізму в підприємницькій діяльності.

Конкурентна політика — це система заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного про­цесу з метою підтримки та заохочення економічної конку­ренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, спри­яння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створен­ня конкурентноспроможного вітчизняного виробництва.

Державний контроль за дотриманням конкурентного зако­нодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюється Антимонопольним комітетом Украї­ни відповідно до його повноважень, визначених законом.

Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

• здійснення державного контролю за дотриманням зако­нодавства про захист економічної конкуренції;

• запобігання, виявлення і припинення порушень конку­рентного законодавства;

• контроль за економічною концентрацією;

• сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

До методів здійснення антимонопольної політики відносять:

• правові: прийняття відповідних законодавчих та норма­тивно-правових актів;

• організаційно-контролюючі: розробка та організація ви­конання заходів, спрямованих на запобігання порушення кон­курентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи;

• адміністративно-імперативні: примусовий поділ суб'єк­тів господарювання, застосування санкцій, накладання штрафів;

• профілактично-роз'яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх висновків сто­совно порушень, роз'яснення щодо кваліфікації порушень.

21. Сутність підприємництва та умови його існування. Види, суб’єкти та форми підприємництва.

Залежно від виконуваних функцій у найзагальнішому вигляді розрізняють такі види підприємни­цтва за суб’єктами іяльності (рис. 2).

Чинне законодавство України певною мірою обмежує мож­ливість займатися підприємницькою діяльністю деяким кате­горіям громадян:

• військовослужбовцям;

• службовим особам органів прокуратури, державної безпе­ки, МВС, суду, державного арбітражу, державного нотаріату;

• представникам органів державної влади та управління;

• 

  Рис. 1Визначення змісту підприємництва

  громадянам, що мають судимість за економічні злочини тощо.

>	Суб’єкти підприємницької діяльності				г
	і			>
Приватні особи — організатори одноосібної та ве­ликої економіч­ної діяльності		Група юридичних або фізичних осіб, пов’язаних між собою договірними відноси­нами та економічними інтересами		Держава в особі відпо­відних органів

Рис. 2. Суб’єкти підприємництва

Рис. 10.3. Різновиди підприємницької діяльності

Будь-яка економічна діяльність має бути доцільною. Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт.

Об'єкт підприємництва — сукупність певних видів еконо­мічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

Підприємництву характерні певні риси і засади (принципи).

Принципи підприємницької діяльності:

• орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів;

• прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інно­ваційній сфері економіки, застосувати найновіше першим;

• максимальне використання конкурентних переваг;

• дотримання принципів ділової етики;

• постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування де­мократичних традицій.

Ознаки підприємництва як економічної діяльності:

• самостійність;

• новаторство;

• ініціатива;

• творчість;

• ризиковість;

• економічна та соціальна відповідальність;

• масштабність мислення;

• діловитість.

За формами власності та організації можна виділити такі організаційні форми підприємництва:

1) індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її праці;

2) сімейне — ґрунтується на приватній власності членів однієї сім'ї, яка може використовувати найману працю;

3) партнерське — зі створенням юридичної особи та обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, які використовують найману працю);

4) акціонерне — засноване на акціонерній власності і найманій праці;

5) орендне — приватне підприємство, що ґрунтується на оренді землі, приміщень та інших засобів виробництва:

6) колективне — засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;

7) інноваційне — ґрунтується на інтелектуальній власності.

22. Сутність капіталу, його матеріально-речовий зміст та соціально-економічна форма. Промисловий капітал та його кругообіг.

23. Основний і оборотний капітал. Час обороту капіталу та його складові частини. Показники ефективності використання основного та обігового капіталу. Рентабельність.

24. Амортизація та відтворення основного капіталу. Фізичний та моральний знос основного капіталу.

25. Природа і генезис торговельного капіталу. Торговий прибуток. Товарна біржа.

26. Генезис, природа і джерела позичкового капіталу. Норма позичкового проценту. Кредит як форма руху позичкового капіталу. Форми кредиту.

27. Акціонерно-корпоративний капітал. Цінні папери. Фондова біржа та її функції.

28. Банківська система як інфраструктурний елемент сучасної ринкової економіки.

29. Аграрні відносини, їх зміст та специфіка. Рентні відносини. Сутність земельної ренти, її види та механізм створення.

30. Земля як економічна категорія і фактор виробництва. Форми власності на землю і форми господарювання у сільському господарстві. Ринок землі. Ціна землі.

31. Агропромислова інтеграція і агропромисловий комплекс. Агробізнес. Державна політика регулювання сільськогосподарського виробництва.

32. Доходи, їх види та джерела формування. Сутність та механізм розподілу доходів. Функціональний розподіл доходів. Заробітна плата, її форми та системи. Номінальна та реальна заробітна плата.

33. Підприємницький дохід. Доходи від власності та рентні доходи. Сімейні доходи, їх структура та використання. Диференціація доходів населення. Заощадження населення.

34. Соціальні аспекти економічних відносин. Рівень та якість життя населення. Система соціального захисту населення. Роль держави у регулюванні розподілу доходів і забезпеченні соціального захисту.

35. Необхідність і суть державного регулювання в ринковій економіці. Економічні функції держави. Межі державного регулювання.

36. Форми, методи та інструменти державного регулювання економіки.

37. Фінанси в системі економічних відносин. Фінансова система і фінансове регулювання.

38. Сутність і структура державного бюджету. Державні доходи. Податкова система і податкове регулювання. Крива Лаффера.

39. Суть світового господарства, етапи його розвитку. Сучасна організаційно-економічна структура світового господарства. Закономірності розвитку світового господарства.

40. Форми міжнародних економічних відносин. Економічна інтеграція. Її суть та стадії. ТНК в системі міжнародних економічних зв’язків.

41. Міжнародний поділ праці та його основні форми. Міжнародна торгівля. Міжнародний рух капіталу. Міжнародна міграція робочої сили.

42. Причини виникнення, сутність і класифікація глобальних проблем. Необхіднсть і форми міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних проблем та розвитку світового господарства.

43. Макроекономіка – складова економічної теорії. Основні проблеми макроекономіки. Предмет, об'єкт та суб’єкти макроекономіки. Функції макроекономіки.

В економічній теорії розділяють макро- та мікроаналіз, при цьому макроаналіз виходить із необхідності обґрунтування законо­мірності функціонування національної економіки в цілому. Мікроана­ліз вивчає поведінку окремого підприємства. В макроаналізі виділяють макроекономічну систему, яка включає зовнішні і внутрішні фактори. До зовнішніх факторів суспільного відтворення відносять природні та демографічні; до внутрішніх - процеси виробництва, реалізації і споживання.

Макроекономічна теорія має на меті вивчення загального стану та структури економіки її закономірностей, руху та народногосподарських пропорцій з відповідною підготовкою рекомендацій для державних органів влади, що формують державну економічну політику.

Макроекономіка, як теоретична наука, допомагає визначи­ти стан національної економіки, обгрунтувати основні напрямки еко­номічної політики держави, вміти виділити причини криз в економіці та шляхи їх подолання. Фахівець з економіки повинен вміти орга­нізовувати грошовий обіг, забезпечити стабільність грошової одиниці, правильно обґрунтувати фінансову, податкову, бюджетну політики держави і в підсумку вибрати модель економічного розвитку, що на сьогодні є найважливішою з проблем макроекономічного розвитку країни.

Макроекономіка, як окрема економічна наука, дуже молода, вона сформувалася в середині XX ст. як відгук економічної теорії на потребу практики державного регулювання економіки.

Макроекономіка вивчає загальні основи функціонування на­родного господарства і відповідно систематизує знання, які стосують­ся національного господарства з метою вироблення практичних рекомендацій. Макропідхід у вивченні економіки передає аналіз по­ведінки таких трьох укрупнених суб'єктів:

1. макроекономічного господарства;

2. макроекономічного ринку;

3. держави, як учасника господарського процесу.

Наука макроекономіка займається питаннями, відповідь на які неможливо знайти на мікроекономічному рівні: проблеми, які вивчаються макроекономікою є загальними для економіки в цілому. Макроекономічними проблемами можна назвати :

1. Економічне зростання, економічні цикли: Що таке економічне зростання? Як визначити темпи економічного зростання? Які фактори можуть впливати на економічне зростання? Як економічне зростання впливає на розвиток даної країни?

2. Безробіття: Хто такі безробітні? Чи є безробіття позитивним чи згубним фактором для економіки? Як боротися з безробіттям? Як можна визначити різні рівні безробіття в країні? На що впливає безробіття?

3. Загальний рівень цін: Що мається на увазі під загальним рівнем цін? Як зміни в ціновому рівні впливають на стан економіки? Що таке інфляція? Яка інфляція корисна, а яка шкідлива?

4. Грошовий обіг, рівень ставки відсотка: Яка роль грошей у макроекономіці?Що впливає на загальну ставку відсотка і на що вона впливає в економіці?

5. Державний бюджет: Як держава регулює свої доходи і витрати? Як залежать такі критерії як добробут суспільства або розвиток бізнесу в країні від змін в державному бюджеті?

6. Торговий баланс: Як країна здійснює міжнародну торгівлю з іншими країнами?Як зміни в експорті та імпорті впливають на валютний курс, розвиток даної країни, стан світової економіки?

Предмет макроекономіки – це вивчення великомасштабних економічних процесів і явищ (у рамках всього суспільного вироб­ництва), на відміну від мікроекономіки, де вивчаються питання ді­яльності малих економічних одиниць, насамперед, фірм (підприємств). Макроекономіка вивчає сфери і галузі національної економіки, господарські зв’язки між ними.

Об’єктом макроекономіки є історично визначена економічна система в цілому. Загальною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва.

Суб’єктами змішаної економіки є:

1. домашні господарства, які є власниками економічних ре­сурсів (матеріальних ресурсів, грошового капіталу). Проте, вони самі не використовують економічні ресурси, а надають їх підприємствам через ринок ресурсів;

2. підприємства (фірми), які використовують економічні ре­сурси для вироблення продуктів та надання послуг і реалізують їх на товарному ринку з метою отримання доходу;

3. держава яка виконує важливі регулюючі функції, вплива­ючи при цьому на економічні відносини. Держава здійснює підприєм­ницьку діяльність, є виробником товарів, забезпечує регулювання від­носин.

Предмет макроекономіки обумовлений її об'єктом. Макроекономіка має відповідати на питання: "Як функціонує національна економіка; за допомогою яких механізмів вона набуває здатності ви­рішувати головну проблему суспільства?".

Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан економіки, макроекономічне регулювання є інструментом економічної політики та визначає, що повинно бути в економіці і як цього можна досягти.

Функції макроекономіки - це ті завдання, що розв'язуються у процесі дослідження і аналізу реальної економічної системи (макро­економіка як наука), та її викладання і вивчення (макроекономіка як навчальна дисципліна).

Макроекономіка виконує функції:

1. теоретико-пізнавальну;

2. прикладну (практичну);

3. світоглядну (формування сучасного економічного мислен­ня та економічної культури).

Всі функції макроекономіки органічно взаємозв'язані.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб повніше забезпечити вивчення власне макроекономічної теорії. Знання макро­економіки створює фундамент, на якому може будуватися вивчення багатьох прикладних економічних дисциплін.

Макроекономіка має прикладне значення. З одного боку, її розвиток неможливий без детального аналізу фактичного матеріалу, з іншого - розуміння теоретичних макроекономічних моделей дає змогу правильно зрозуміти й оцінити факти та події реальної дійсності.

Важлива функція макроекономіки - її світоглядна функція. Цю функцію вона виконує на основі вироблення у майбутніх економістів-професіоналів сучасного економічного мислення. Глибоке та системне вивчення основних понять і механізмів функціонування національної економіки сприяє формуванню економічної культури студентів.

44. Методологічні особливості та методи макроекономічного аналізу.

В процесі макроекономічних досліджень застосовуються загальноприйняті наукові методи системного підходу, аналізу і синтезу, індукції та дедукції, кількісного й якісного аналізу, порівняння, науко­ві абстракції тощо. При вивченні вітчизняних макроекономічних проб­лем обов'язкове використання Законів України з питань економічного розвитку.

Центральним методом макр о економічного аналізу є метод моделювання. Модель - це один із основних способів пізнання і опи­су реального світу економіки.

Побудова макроекономічних моделей дає змогу широко вико­ристовувати методи математичної формалізації. Крім того, при моде­люванні економічних процесів вдається абстрагуватися від несуттєвих деталей і виявити дійсно важливі глибинні зв'язки та залежності у сфері макроекономіки. Абстрагування вважається необхідною складо­вою процесу розробки макроекономічної моделі. Модель будується так, щоб відтворювати характеристики об'єкта, суттєві саме для обраної мети дослідження.

Основним методом макроекономічного дослідження є еко-номіко-математичне моделювання.

Спрощення економічної реальності до певного числа найсут­тєвіших взаємозв'язків полягає в основі макроекономічного моделю­вання, в результаті якого здійснюється макроекономічний аналіз.

Модель об'єкта, який досліджується, як правило, включає такі дві групи елементів:

• відомі до моменту побудови моделі параметри;

• відомі параметри, які потрібно виділити з аналізу (рішення, розв'язок) моделі.

Перші називаються екзогенними, тобто ті, які вираховуються поза моделями. Другі називаються ендогенними, які вираховуються в середині моделі.

Макромоделі - це математичні рівняння, в яких виражені ре­альні економічні процеси в абстрактному та спрощеному виглядах.

Створити модель - це означає знайти функцію, яка пов'язує ендогенні та екзогенні параметри макромоделі.

Макроекономічні моделі поділяються на:

• статичні моделі - фіксують економічний процес ііа по­чатку та в кінці певного періоду і не зображають перехід від одного стану до іншого;

• динамічні моделі - зображують економічні процеси з ура­хуванням факторів часу.

При побудові макроекономічних моделей використовують такі чотири типи функціональних рівнянь:

1) поведінкові функції виражають переваги, які склалися в суспільстві. Функція споживання С, домашніх господарств від доходу:

C=C(Y) де Y - доход;

2)технічні функції, що характеризують технічну залежність. Наприклад, виробнича функція:

Q = f(х_1;х₂;...х_п), де Q- обсяг виробництва; f - змінний фактор;

3) інституціональні функції - зображують інституціонально установлені залежності між параметрами моделі. Наприклад, сума податкових надходжень Т є функцією від доходу Y та податкової ставки T(Y), яку встановлює відповідний інститут: T=f [ T(Y)Y ]

4)дефініційні функції - виражають залежності, які виходять з означення економічних явищ. Наприклад, сукупний попит на ринку благ АD, складається з споживчого попиту домашніх господарств С,інвестиційного попиту підприємницького сектора , витрат державного сектора G та попиту закордону NХ: AD=C+I+G+NX

Як правило, в макроекономічних моделях як екзогенні параметри задаються технологія виробництва у вигляді виробничої функції і характер поведінки економічних суб'єктів на кожному з рин­ків у вигляді їх функцій попиту та пропозиції.

45. Економічний кругообіг у простій економічній системі.

Проста модель кругообігу ресурсів, товарів і послуг та доходів у закритій економіці виходить із двох основних приватних суб*єктів:сектор домогосподарства та підпрємницький сектор. Проста модель кругообороту описує потік ресурсів, товарів і послуг, якими обмінюються домогосподарства і фірми, урівноважений з потоком грошових платежів, що обслуговує обмін між цими двома суб*єктами.

1. Пропозиція домогосподарствами на ринку ресурсів.

2. Купівля підприємницьким сектором ресурсів, запропонованих домогосподарствами.

3. Пропозиція підприємницьким сектором вироблених ними товарів і послуг.

4. Купівля домогосподарствами вироблених і запропонованих підприємницьким сектором еокномічних благ.

5. Витрати підприємницького сектору на придбання ресурсів.

6. Отримання доходів від продажу ресурсів, які для окремих домогосподарств набувають форми зарплати,ренти, процента, прибутку, а для сектору домогосподарства в цілому – форма національоного доходу.

7. Перетворення доходів сектору домогосподарства на витрати на придбання економічних благ, вироблених і запропонованих підприємницьким сектором, які набувають форми витрат на чистий національний продукт.

8. Перетворення витрат домогосподарств для придбання благ у формі доходів для підприємницького сектору, з яких вони знову купують ресурси, і кругооборот продовжується.

46. Система національних рахунків як нормативна база макроекономіки.

Систему, що об'єднує масиви статистичних даних у масштабах всієї економіки на основі балансового методу, називають системою національних рахунків (СНР).

Система національних рахунків найстрімкіше розвивалась в умовах екстремальних подій, що виникали в житті суспільства. Перша світова війна, Велика депресія 1929—1933 рр., Друга світова війна ставили перед урядами держав завдання, вирішення яких вимагало знання інформації про агреговані показники, які б відображали пропорції національної економіки.

Виділяють два етапи розвитку СНР:

• перший (до Другої світової війни) пов'язаний з вирішенням низки питань концептуального характеру щодо методології та методики обрахування національного доходу та інших макроекономічних показників: корекція у статистиці обсягів національного виробництва з урахуванням інфляції; розробка методики вартісної оцінки послуг, що надаються органами державної влади; визначення частки витрат на оборону в національному продукті тощо;

• другий етап (після Другої світової війни) пов'язаний із розробкою та запровадженням єдиної методології та методики національного рахівництва з метою запровадження єдиної статистичної ділової мови в умовах глобального економічного простору.

Необхідність СНР зумовлена:

— потребами органів державної влади в інформації, яку надає СНР для розробки та реалізації економічної політики, прийняття управлінських рішень, розробки прогнозів та програм соціально-економічного розвитку;

— потребами міжнародних економічних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ГАТТ, СОТ та ін.) для прийняття управлінських рішень щодо вступу в ці організації країн, надання членам - організаціям кредитів, допомоги, пільг тощо;

— потребами наукових установ та вищих навчальних закладів в агрегованих інформаційних показниках для здійснення досліджень макроекономічних процесів і явищ, розробки прогнозів, планів, теоретичних і прикладних моделей тощо;

— потребами підприємницьких і бізнесових структур, менеджерів різних рангів, які отримують із СНР інформацію про економічне середовище, в якому вони працюють.

СНР — це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, яка відображає структуру взаємозв'язків між секторами, галузями економіки, між національною економікою та іншим світом. Вона містить інформацію про всіх економічних суб'єктів; про всі економічні операції, які ці суб'єкти здійснюють у процесі виробництва, розподілу, обміну, нагромадження та кінцевого споживання.

Нині переважна більшість країн світу при розробці своїх національних рахунків використовують Систему національних рахунків, ухвалену Статистичною комісією ООН у 1993 р.

Головне завдання СНР — інформаційне забезпечення комплексного та всебічного аналізу процесу створення та використання національного продукту та національного доходу.

Окрім того, СНР покликана полегшити зіставлення економічних показників різних країн з метою усунення труднощів та перепон, зумовлених суттєвими відмінностями в методології та методах національного рахівництва в різних країнах. Запровадження єдиної статистичної ділової мови завдяки СНР-93 є надійною основою для прийняття виважених науково обґрунтованих рішень та формування адекватної поведінки економічних суб'єктів.

47. Основні макроекономічні показники.

1) Валовий національний продукт - сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств.

За витратами : ВНП = C + I + G + NX

С – витрати населення для купівлі товарів і послуг;

І – Інвестиції;

G – державні витрати, закупка державою товарів і послуг для загальних національних потреб;

NX - чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту.

За прибутками: ВНП = W+P+R+i+A

W – заробітня плата.

P – прибутки підприємств.

R – рентні доходи

i – процентні доходи

A – амортизація.

2)Валовий внутрішній продукт - це випуск продукції, створеної внутрішніми факторами виробництва для даної економіки, незалежно від того хто ними володіє. Тобто це сума доданої вартості всіх вироблених товарів і послуг резидентами ( громадянами які проживають на території даної країни ).

На макрорівні діє залежність: сума нац.. витрат = сумі нац.. доходів.

ВВПв =ВВПд

3)Чистий національний продукт - це сумарний обсяг вартості всіх кінцевих товарів і послуг, які країна за певний проміжок часу зробила і спожила у всіх секторах свого національного господарства, за вирахуванням суми амортизації-вартості зношування основних фондів(обладнання, виробничих приміщень).

Формула: ЧНП = ВНП ( ВВП) – А.

4)Національний доход. (НД ) – це сукупність усіх доходів в економіці домашніх господарств і підприємців незалежно від того, де вони використовують ресурси — у своїй країні чи за кордоном.

Формула: НД = ВНП – А , або НД = ЧНП – НП

А – Сума амортизації

НП - (непрямі податки)

5)Особистий доход - грошовий дохід працівника, що складається із заробітної плати і додаткових платежів, включаючи дивіденди, відсотки, ренту, премії, трансферти. Обчислюється до вирахування податків. Розрізняють номінальний дохід, обчислений безпосередньо в грошовій формі, і реальний дохід, обчислений з урахуванням купівельної спроможності грошей, що визначається рівнем цін.

Формула : ОД = НД – ВВС – ППК – НПр + ТП.

ВВС – виплати на соц..страхування;

ППК – податок на прибуток корпорації;

НПр – нерозділений прибуток;

ТП – трансфертні платежі.

48. Обчислення реальних обсягів. Роль цін в обчисленні макроекономічних показників.

. В макроекономічних дослідженнях важливе значення мають

результати виробництва, які характеризують рівень використання ресурсів і, відповідно, розподіл ресурсів у суспільстві. Основним результативним показником є валовий національний продукт (ВНП), який визначається як ринкова вартість всієї виробленої кінцевої продукції та послуг у економіці за рік. Враховується виробництво кінцевих товарів, створених громадянами даної країни як в націо­нальних межах, так і за кордоном. З іншого боку, ВНП визначається як сума доходів підприємств, організацій, населення в матеріальному і нематеріальному виробництвах.

Виходячи з принципу національного рахівництва, що сума доходів дорівнює сумі витрат, розрізняють ВНПза витратами і ВНП за доходами. Причому ВНП за витратами в ідеальному варіанті повинен дорівнювати ВНП за доходами.

ВНП за витратами (ВНП_е) визначається наступним чином:

(2.1)

де С - споживчі витрати населення для купівлі товарів і послуг;

/ - валові приватні інвестиції, які складаються з чистих ін­вестицій та амортизації (/ = Ш + А , де RI - чисті інвестиції, А -амортизація);

G - державні витрати, закупка державою товарів та послуг для загальних національних потреб;

NX - чистий експорт:

(2.2)

Д^{е Е}ехр - експорт; І_ітр - імпорт. ВНП за доходами ВШ_д:

(2.3)

де W - заробітна плата; R - рентні доходи; Р - прибутки підприємств; / - процентні доходи; А - сума амортизації.

Національний доход (НД) на макрорівні - це сума новоство-реної вартості (V + т) всіх галузей економіки. В макроекономіці НД обчислюється:

(2.6)

де НП - непрямі податки, це можуть бути акцизи та мита, які стягуються додатково до ціни товару і є перерозподілом отриманих доходів. НП - це вилучення із кишені споживача на користь держави. Якщо розглянути НД з позиції ВНП, то

НД підлягає розподілу і перерозподілу. Категоріями розподілу НД є:

1. особистий доход;

2. післяподатковий доход (доход, у розпорядженні). Особистий доход (ОД):

(2.7)

де ВСС - виплати на соціальне страхування; ППК - пода­ток на прибуток корпорацій; НП_р - нерозділений прибуток; 777 -трансфертні платежі.

Трансфертні платежі (777) - виплати з державного бюджету, не пов'язані з трудовою діяльністю (пенсії, стипендії, дотації, субсидії, допомоги безробітним, малозабезпеченим).

Доход кінцевого використання {доходурозпорядженні-Д1^г);

а) ; (2.8) де Tjud - податки на особистий доход (індивідуальні).

б) ; (2.9)

С - споживчі видатки; S - заощадження.

Отриманий доход розподіляється на споживання та заоща­дження. Споживання С призначене для фінансування витрат домо-господарств на товари та послуги за мінусом витрат на купівлю житла. Заощадження S - частина доходу в розпорядженні, яка використову­ється для нагромадження коштів і призначена для придбання житла, речей, витрат майбутніх періодів.

При характеристиці споживання визначають подоходну функ­цію споживання, з джерел якої надходять кошти для формування до­ходу громадянина.

Подоходна функція споживання визначається за формулою:

(2-Ю)

де 7 - повний доход; U_L - доход від праці; U_K - доход від капіталу; U_w - доход від власності; Т - податки.

Роль цін в обчислюванні макроекономічних показників

Для оцінки ролі цін в визначені макроекономічних показників необхідно послідовно розглянути такі категорії: