1. Питання для підсумкового контролю

1. Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки. Сучасні напрями, школи і течії економічної теорії.

Потреби людини дуже різноманітні. Основним джерелом задо­волення їх є виробництво, економічна діяльність людей, оскільки саме вони створюють для цього необхідні умови.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності лю­дини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єк­тивних знань про закони і принципи розвитку реальної еко­номічної дійсності.

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів (Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона, Сенеки, Ко-лумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господар­ства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру. Основні етапи розвитку економічної науки показано на рис. 1.1.

		Розвиток економічної науки (з XVI до кінця XIX ст.)
			1
	Меркантилізм (XVI—XVII ст.)
	1
	Фізіократи (XVII—XVIII ст.)
	1
	Класична політекономія (XVIII—XIX ст.): Марксизм (ХІХ-ХХ ст..) Маржиналізм (ХІХ ст..)

Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожню­вали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси тор­гової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи впер­ше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промис­ловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не при­буткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія. Виникла з розвитком капі­талізму, її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосе­реджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірно­стей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть роз­крити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кре­диту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулю­ючу систему.

Марксизм, або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів ка­піталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продов­жуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз роз­витку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економіч­них криз, земельної ренти.

Маржиналізм (від англ. marginal — граничний) — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсаль­ної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність са­мих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослі­дження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напря­ми, течії, школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження. Кон­цептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чо­тири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інститу­ціоналізм, неокласичний синтез. Основні напрями сучасної економічної теорії показано на рис. 1.2.

Сучасні напрями економічної теорії

Неокласицизм

Кейнсіанство

Інституціо­налізм

Неокласичний синтез

Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політ­економії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегу­льовану економічну систему, здатну самостійно встановити не­обхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засновники теорії — А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кей-гантаін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію раціо­нальних очікувань та ін. Особливою популярністю користуєть­ся концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є амери­канський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетариз­му: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм — теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів ва­лового національного продукту (ВНП). За правилом монетариз­му приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоорди­нований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю обертання грошей за такою схемою (рис. 1.3).

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на про­тивагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність ак­тивного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933 pp.). яка поставила еко­номічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна тео­рія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовува­лися провідними країнами світу в практиці регулювання ринко­вої економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати кри­зові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги. Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраф-фа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регу­лювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм,, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., роз­глядають економіку як систему, в якій відносини між господа­рюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психоло­гічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін.

Неокласичний синтез — узагальнююча концепція, пред­ставники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн

та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і держав­ного регулювання економічних процесів, наголошують на необ­хідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів економічної теорії.

2. Предмет економічної теорії. Функції економічної теорії. Система економічних законів

Предмет економічної теорії

Економічна теорія — суспільна наука. Вона вивчає найваж­ливіші сторони нашого життя, пов'язані з виробництвом, роз­поділом, обміном і споживанням життєвих благ. У науковій і науково-методичній літературі немає єдиного визначення еко­номічної теорії. Кожен автор намагається дати своє тлумачен­ня предмету цієї науки. У найбільш поширених його визначеннях вказується, що економічна теорія — це суспільна нау­ка про:

• національне багатство і способи його збільшення;

• боротьбу за поліпшення добробуту народу;

• намагання заробити собі на прожиття;

• механізми, що регулюють стосунки між покупцями і про­давцями;

• діяльність у сфері виробництва й обміну між людьми;

• види діяльності, пов'язані з обміном і грошовими угода­ми між людьми;

• поведінку людей у процесі виробництва, розподілу і спо­живання матеріальних благ і послуг за умови обмеже­них ресурсів;

• рух економічного життя — тенденції розвитку цін, ви­робництва, безробіття;

• вибір способу використання обмежених виробничих ре­сурсів (землі, праці, устаткування, технічних знань) для виробництва різних товарів і розподілу їх між різними членами суспільства;

• вирішення проблем організації споживання і виробниц­тва;

• гроші, норми відсотка, капітал і багатство;

• виробничі відносини у взаємодії з продуктивними сила­ми і політичною надбудовою;

• економічні закони, що керують виробництвом, розподі­лом, обміном і споживанням на різних етапах розвитку людського суспільства;

• господарські зв'язки народів, причини експорту та імпор­ту товарів, впливи зведених митних перешкод на націо­нальних кордонах.

Функції економічної теорії

У процесі становлення і розвитку економічної теорії як на­уки були сформовані і її основні функції (рис. 1.13): пізнаваль­на, методологічна, практична, прогностична, виховна.

Пізнавальна (евристична) функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Розкрива­ючи і формулюючи економічні категорії і закони, економічна теорія тим самим збагачує знання людей, примножує інтелек­туальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд людей, сприяє науковому передбаченню економічного розвит­ку суспільства.

Методологічна функція полягає в тому, що економічна тео­рія виступає теоретико-методологічною базою для цілої систе­ми економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарюван­ня, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності.

Практична функція економічної теорії зводиться до науко­вого обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціональ­ного господарювання.

Економічна політика — це цілісна система заходів дер­жави, спрямованих на розвиток національної економіки в інтересах усіх соціальних груп суспільства. Вона має визна­чати оптимальні варіанти вирішення економічних проблем.

Прогностична функція економічної теорії виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-економічного розвитку країни в майбутньому. По суті, вона зво­диться до розробки прогнозів довгострокових програм розвит­ку суспільного виробництва з урахуванням майбутніх ресурсів, витрат і можливих кінцевих результатів.

Виховна функція — полягає у формуванні в громадян еко­номічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення, аналітичних здібностей, які забезпечують цілісне уяв­лення про функціонування економіки на національному і загаль­носвітовому рівнях і дають їм можливість виробити грамотну господарську поведінку в умовах ринкової системи. Вона вихо­вує у них усвідомлення того, що досягти професійних успіхів і вищого життєвого рівня можна лише оволодівши глибокими знаннями, в результаті наполегливої праці, прояву підприєм­ливості та ініціативи, прийняття та обґрунтування рішень і здат­ності брати на себе відповідальність за свої господарські дії в умовах конкуренції.

Система економічних законів

Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони вира­жають сутність економічних відносин.

Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів (рис. 1.10), яка включає всезагальні, за­гальні і специфічні закони. Всезагальні закони вважають зако­нами соціально-економічного прогресу, оскільки вони виража­ють фундаментальні основи та послідовність розвитку людсько­го суспільства на всіх етапах.

Система економічних законів
Всезагальні — функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продук­тивності праці, за­кон зростання по­треб, закон нагро­мадження, закон відтворення та ін.)	Загальні — функ­ціонують у кількох економічних систе­мах, де існують для них відповідні еко­номічні умови (на­приклад, закони ринкової економі­ки: попиту і пропо­зиції, конкуренції, грошового обігу та ін.)	Специфічні — функціонують лише у межах однієї економічної системи

Рис. 1.10. Система економічних законів

Економічні закони:

• є законами господарської діяльності людей і поза нею не існують;

• мають історично мину­щий характер;

• відкриттю та викори­станню їх людиною проти­діють сили суспільства, що сходять з історичної арени

Специфічні економічні закони, з одного боку, розкривають сутність соціально-економічних відносин у певній економічній системі в процесі її розвитку, з другого, — окремі її сфери.

3. Методи пізнання економічних процесів і явищ:

Метод економічної теорії — це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Системний підхід в економічній теорії означає вивчення внутрішніх причинно-наслідкових, структурно-функціональних, ієрархічних, прямих і зворотних зв'язків. Саме їх пізнання дає змогу виявити складні процеси розвитку економічної системи, з'ясувати природу багатьох економічних процесів і явищ.

Діалектика як метод — загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, обґрунтованих ще видатним німецьким філософом Георгом Гегелем, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є внутрішні суперечності явищ, єдність і боротьба протилежностей.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього другорядного, випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, категорій, виявлення і формування економічних законів.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових.

При аналізі об'єкт дослідження розумово або фактично роз-кладається на складові, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними. Аналіз сприяє розкриттю істотного в кожному елементі, а синтез завершує розкриття суті об'єкта в цілому.

Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція — метод пізнання від загального до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального.

4. Економічні потреби суспільства, їх суть і структура. Корисність продукту. Потреби та ресурси.

Потреби як визначальний чинник доцільної поведінки економічних суб'єктів є однією з фундаментальних категорій економічної науки.

Потреба — це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

Потреби відбивають внутрішні спонукальні мотиви діяльності людей і утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями. У найзагальнішому вигляді визначають:

— фізіологічні потреби, зумовлені існуванням і розвитком людини як біологічної істоти (їжа, одяг, житло тощо);

— соціальні потреби, зумовлені соціальною (суспільною) природою людини (спілкування, суспільне визнання, самореалізація тощо);

— духовні потреби, зумовлені розвитком людини, як особистості (творчість, самовдосконалення, самовираження тощо).

Зазначена класифікація є умовною, оскільки фізіологічні, соціальні та духовні потреби переплітаються і взаємодіють між собою, утворюючи цілісну систему.

За критерієм нагальності потреб та ієрархічності взаємозв'язків між ними вирізняються моделі Ф. Герцберга, А. Маслоу, К. Альдерфера. Незважаючи на певні відмінності, всі три моделі виокремлюють потреби нижчого порядку (первинні) та вищого порядку (вторинні). Згідно з цим підходом вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.

Так, "піраміда потреб" А. Маслоу ілюструє стійку ієрархію переваг, відповідно до якої кожна наступна група потреб виявляється та задовольняється після задоволення потреб попереднього рівня (рис. 2.1).

Постійний процес удосконалення людської особистості, людська фантазія, конкуренція виробників і сучасні комунікації стимулюють безперервний розвиток та урізноманітнення потреб. Однак прагнення задовольнити зростаючі потреби кожного моменту наштовхується на відносну обмеженість ресурсів. Вирішення суперечності між невгамовністю та безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів породжу є проблему вибору, визначає мету економічної діяльності (рис. 2.3).

Виявлення шляхів ефективного використання обмежених ресурсів з метою максимально можливого задоволення безмежних потреб пов'язане з постійною оцінкою та вибором альтернативних варіантів розвитку господарської діяльності. Виявлення потреб споживачів і вміння задовольнити ці потреби одночасно з вирішенням завдань раціонального використання обмежених ресурсів стає вирішальною передумовою успіху підприємницької діяльності. Сучасний бізнес не можливий без оволодіння вичерпною інформацією стосовно якісних параметрів, обсягу та динаміки потреб, їхнього прогнозування, а також активного впливу на формування обсягів і структури споживання.

5. Економічні інтереси: суть, структура, класифікація. Взаємодія потреб та інтересів як рушійна сила соціально-економічного прогресу.

Економічний інтерес - це користь, вигода, яка досягається в процесі реалізації економічних відносин. Це мотив та стимул соціальних цілеспрямованих дій економічних суб'єктів з метою отримання певних результатів для задоволення різноманітних потреб. Економічні інтереси – це структурний елемент виробничих відносин суспільства.

Економічні інтереси :

• Загальні ;

• Колективні;

• Особисті.

Загальні – це інтереси пов’язані з задоволенням всіх сукупних потреб суспільства які склад. суспільну справу.

Н-д: покращення екології, зростання рівня зарплати тощо.

Колективні - це інтереси пов’язані із інтересами певного колективу на підприємствах.

Н-д: виступає накопиченням колективного багатства, максимізація прибутку, фонду заробітної плати;

Особисті – це інтереси пов’язані із задоволенням особистих потреб людини, матеріальних і духовних.

Н-д: кожна людина реалізує себе в суспільстві.

Економічні інтереси класифікуються за різними критеріями. Найбільш важливою є класифікація інтересів за ознакою суб'єктивності. Відповідно до цього підходу виділяють такі види інтересів: особисті (найманого працівника і роботодавця, учителя, депутата), сімейні інтереси домогосподарств, фірм, окремих демографічних груп, колективні, національні, визначається їх вагомість та роль у системі економічних інтересів, що склались на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

За об'єктами інтересів виділяють майнові, матеріальні, фінансові, інтелектуальні, духовні, соціальні інтереси.

Потреби та інтереси не тотожні. Якщо потреба, відображаючи необхідність для людини певних умов її існування, є одночасно і спонукальним мотивом, і метою, і наслідком виробництва, то інтерес – лише спонукальним мотивом, що зумовлює його спрямованість на досягнення цілі. Проте інтереси як спонукальний мотив виробництва не той об’єкт, що безпосередньо спонукає людей до економічної діяльності. Таким чинником є економічні стимули – форма реалізації економічних інтересів відповідно до їх внутрішньої спрямованості. Економічні інтереси нетотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.

6. Суть економічної системи, її структура. Типи економічних систем. Змішана економічна система.

Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-еко­номічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого? (рис. 3.3).

	Економічна система
^ -—'		>	'		' »■ .
Що		Як			Для кого
виробляти		виробляти(хто			виробляти (хто буде
і в яких		та за допомогою			власником і спожи-
обсягах		яких ресурсів			вачем виробленої
		і технологій)			продукції)

Рис. 3.3. Найважливіші ознаки економічної системи

Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливо­стей.

Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відно­син і механізму господарювання (рис. 3.4).

Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, на­уки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ

Елементи економічної системи

Продуктивні		Економічні		Механізм
сили		відносини		господарювання

Рис. 3.4. Основні структурні елементи економічної системи

, необхідних для задоволення потреб людей. В про­цесі історичного розвитку продуктивні сили як в цілому, так і окремі їх елементи, постійно оновлюються, збагачуються і пе­ребувають у діалектичній єдності, кількісній і якісній функціо­нальній залежності.

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктив­ності суспільної праці.

Економічні відносини — це відносини між людьми з приво­ду виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних •пі нематеріальних благ.

Система економічних відносин складається з: техніко-еко-помічних, організаційно-економічних, соціально-економічних «ідносин (рис. 3.5).

Типи економічних систем. Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного роз­витку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економіч­них систем за двома ознаками:

• за формою власності на засоби виробництва;

• за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних си­стем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, зміша­ну (рис. 3.6).

господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраст­руктурою, найпростішими формами організації праці і вироб­ництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси смачний вплив справляють освячені століттями традиції та зви­чні', релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економі­кою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно ак­тивного перерозподілу національного доходу державою

Змішана економічна система є адекватною формою фун­кціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризу­ється такими рисами:

• різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівно­правним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (при­ватних, колективних, державних);

• високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;

• оптимальним поєднанням ринкового механізму з держав­ними методами регулюванням економіки, які органічно пере­плітаються і доповнюють один одного;

• орієнтацією на посилення соціальної спрямованості роз­питку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне об­слуговування, створюються державні й приватні фонди соціаль­ного страхування та соціального забезпечення населення тощо.

7. Власність як економічна категорія. Суб’єкти та об’єкти власності. Структура економічної власності. Типи і форми власності. Основні тенденції у відносинах власності на сучасному етапі.

Власність — це сукупність відносин між суб'єктами гос­подарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:

—відносини з приводу привласнення об'єктів власності;

• відносини з приводу економічних форм реалізації об'єк­тів власності (тобто одержання від них доходу);

• відносини з приводу господарського використання об'єктів власності.

Структура власності:

• об’єкти

• суб’єкти

• економічний зміст

• юридичний зміст

• форми

• типи

Об'єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити:

• засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

• нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єк­ти, багаторічні насадження тощо);

• природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);

• предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

• гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

• інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецт­ва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо);

• культурні та історичні цінності;

• робоча сила.

Суб'єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності:

—окрема особа (індивідуум) — людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків;

• юридичні особи — організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

• держава в особі органів державного управління, муніци­палітети (органи місцевого управління та самоврядування);

—декілька держав або всі держави планети.

Економічний зміст власності – відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через пра­во власності.

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юри­дичних осіб, які складаються між ними з приводу привлас­нення й використання об'єктів власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких вис­тупають як носії певних юридичних прав і обов'язків.

Право власності визначається права трьома основними правочинностями — володіння, користуван­ня і розпорядження.

Історичні форми власності:

• первіснообщинна

• рабовласницька

• феодальна

• капіталістична

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності — зем­лю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсо­лютною концентрацією прав власності рабовласника на засо­би виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосереджен­ням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особи­сту свободу.

Основні типи власності:

• суспільна

• приватна

Приватна власність — це такий тип власності, коли ви­ключне право на володіння, користування і розпорядження об'єк­том власності та отримання доходу належить приватній (фізич­ній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індиві­дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колек­тивній.

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і му­ніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоні­фікується між окремими учасниками економічного процесу.

Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

8. Виробництво як основа життя та розвитку суспільства. Процес праці і процес виробництва.

Праця – свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб.

Виробництво - цілеспрямована трудова діяльність людини в процесі якої вона пристосовує та видозмінює предмети природи з метою задоволення своїх потреб.

Вир-во носить суспільний характер, оскільки людська діяльність щодо створення благ відбувається не по одиниці, а лише в поєднанні трудових зусиль груп людей, відповідно кожна людина і підприємство пов’язані між собою суспільним поділом праці, кожен споживає продукти праці інших людей.

Суспільне вир-во за структурою, фази:

1. власне вир-во

2. розподіл

3. обмін

4. споживання

Фази є одночасно фазами сусп. відтворення, які пов’язані таким чином, що фази вир-ва і фази споживання утворюють замкнуте кільце. Саме споживання визначає мету і структуру. Вир-во створює предмет споживання і породжує нове споживання.

Особисте споживання виступає, як кінцева мета. До споживання продукт надходить через стадію розподілу.

Види розподілу:

1. засоби вир-ва

2. трудові ресурси

3. предмети споживання

В процесі втановлюється частка кожного у створенні суспільного продукту для того, щоб вона дійшла до особи, продукт проходить стадії обміну:

1. діяльністю та здібностями

2. Засобами вир-ва

3. Предметами споживання

Відповідно в єдності фаз формується цілісне суспільне вир-во і цілісна система економічних відносин.

Суспільне вир-во 3 велики сфери:

1. основне вир-во.- галузь де виготовляються предмети споживання і засои виробництва. Включає: сировинний комплекс, палевно-енерг., металургійний, АПК, хім.- лес.

2. Виробнича інфраструктура – комплекс, який обслуговую основне вир-во і забезпечують діяльність зокрема підприємств в країні. Включає: транспортний зв’язок, торгівля, реклама, лізинг

3. Соціальна інфраструктура – нематеріальне вир-во, де створюють нематеріальні блага, які впливають на розвиток людини, знань, культурний рівень. Включає: охорону здоров’я, ВУЗи, повишеніе кваліфікації, житлово-комун. господарство,мистецтво, транспорт.

Основне вир-во і виробнича інфраструктура в сукупності складаюсть сферу матеріального вир-ва.

9. Економічний вибір. Крива виробничих можливостей. Основні фактори суспільного виробництва, їх взаємозв'язок. Ресурси виробництва та їх види.

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови — фактори виробництва.

Фактори виробництва — це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.

Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси. Інакше кажучи, фактори виробництва — це "працюючіресурси".

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію.

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.

Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Підприємницькі здібності — особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.

Виробнича функція — це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва, з одного боку, і максимальним обсягом випуску продукції — з іншого.

Виробнича функція з двома факторами виробництва (працею і капіталом) записується такою формулою:

Q = f(L,K),

де Q — обсяг випуску продукції; L — затрати праці; К — затрати

капіталу; f — функція.

10. Ефективність виробництва її економічні та соціальні показники.

Ефективність виробництва-категорія,яка характеризує віддачу,результативність виробництва.Вона свідчитьне лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст,тобто свідчить про якість екномічного зростання.

В економічній теорії та практиці розрізняють економічну та соціальну ефективність.

Економічна ефективність — це досягнення виробництвом найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці або зниження сукупних витрат на одиницю продукції.

Соціальна ефективність — це ступінь відповідності результатів виробництва соціальним потребам суспільства, інтересам окремої людини.

Рівень ефективності суспільного виробництва визначається за допомогою системи показників.

Ефективність виробництва= результати(сукупний продукт)/витрати виробництва;

Для визначення ефективного використання кожного фактора виробництва окремо, використовується система конкретних показників: продуктивність праці, трудомісткість, фондовіддача, фондомісткість, матеріаловіддача, матеріаломісткість та ін.

Подуктивність праці=Обсяг продукції/кількість працівників;

Продуктивність суспільної праці=Національний дохід/середня чисельність працівників;

Трудомісткість=Вартість затрат живої праці/вартість продукції;

Фондовіддача=Вартість виробленої продукції/вартість основних фондів;

Фондомісткість=Вартість основних фондів/вартість виробленої продукції;

Матеріаловіддача=Вартість продукції/вартість матеріалів;

Матеріаломісткість=Вартість матеріалів/вартість продукції;

Капіталомісткість. К_Q= K/ΔQ; К-обсяг капіталовкладень, ΔQ-приріст обсягу виробленої продукції.

Екологоефективність.Е=Ео-(А+В+С) ,де Ео-загальноекономічний ефект суб*єкта госодарювання;А-вартість природоохоронних заходів;В – втрати від пошкодження природного сережовища;С- вартість природних ресурсів.

Інтегральний показник ефективності. Е=П/Р+М+γФ,де Е-ефективність виробництва,П-обсяг виробленої продукції,Р-затрати робочої сили(живої праці),М-витрати матеріалів; Ф- витрати основних виробничих фондів, γ-коефіцієнт переведення витрат одноразових вкладень в основні фонди.

Соціальна ефективність суспільного виробництва показує,наскільки його розвиток відповідаєвирішенню своєї головної,кінцевої мети-служити споживачу,задовольняти особисті потреби кожної людини.

Основними показниками соціальної ефективності є:

- розміри ВВП в розрахунку на душу населення та національного доходу (НД) в розрахунку на душу населення;

- частка фонду споживання в національному доході;

- рівень життя населення.

- якість життя населення,або індекс розвитку людини.

Рівень життя — це рівень забезпеченості населення матеріальними і духовними благами, необхідними для підтримування нормальної життєдіяльності.

11. Основні форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне. Суспільний поділ праці. Товарне виробництво як основа ринкової економіки.

Форма суспільного виробництва - це тип організації господарської діяльності людей, реальне функціонування суспільного виробництва. Суспільство знає дві основні форми господарювання: натуральне виробництво і товарне виробництво.

Історично першою формою організації суспільного виробництва, яка панувала протягом тривалого часу, було натуральне виробництво, тобто таке виробництво, в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для задоволення власних потреб безпосереднього виробника, тобто для внутрішньогосподарського споживання. Найбільш характерним цей тип виробництва був у докапіталістичних суспільствах. Певною мірою він зберігся і до сьогодні в різних країнах, у тому числі в Україні (наприклад, ' виробництво на садово-городніх ділянках).

Характерними рисами натуральної форми виробництва є: економічна замкненість, примітивна техніка і технологія, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці. Натуральне виробництво малоефективне, консервативне. Йому притаманні прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.

Натуральне виробництво відповідає такому рівню розвитку продуктивних сил і економічних відносин, які зумовлюють надзвичайно обмежену мету виробництва, низький і одноманітний рівень власних і суспільних потреб. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту всередині суб'єкта господарювання, самими виробниками. Національна економіка при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, помість, общин та ін).

Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організаційна форма суспільного виробництва, коли продукти праці виробляються економічно відособленими виробниками не для власного споживання, а для суспільних потреб, що визначаються ринком, тобто для купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими обмінюються відособлені виробники, стають товарами.

Характерними рисами товарного виробництва є:

– суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва;

– обмін продуктами праці між виробниками;

– економічна відокремленість виробників;

– свобода вибору виробничих ресурсів, засобів і цілей виробництва;

– наявність конкуренції;

– вільне ціноутворення;

– стихійність розвитку.

Об'єктивною умовою і матеріальною основою виникнення та розвитку товарної форми суспільного виробництва є суспільний поділ праці. Це пояснюється тим, що спеціалізація виробників та виготовлення окремих видів продукції зумовлює об'єктивну необхідність обміну своїх продуктів на продукти інших виробників. Адже для задоволення різноманітних потреб кожного виробника потрібні різноманітні продукти, яких він сам не виробляє. Саме тому такий виробник об'єктивно змушений обмінювати свій продукт на продукти інших виробників.

Отже, суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва об'єктивно зумовлюють необхідність обміну продукцією між різними відособленими виробниками. Водночас суспільний поділ праці сам по собі ще не зумовлює необхідність товарного виробництва. Адже обмін продуктами праці може здійснюватись як в еквівалентній, так і безеквівалентній формі. Товарне виробництво передбачає лише еквівалентний обмін продуктами праці. У зв'язку з цим і виникає питання, що зумовлює саме еквівалентний обмін продуктами праці і відповідно товарну форму виробництва.

Визначальною причиною, що зумовлює еквівалентну форму обміну продуктами праці, а також і саме товарне виробництво, є економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності на виготовлений продукт, що стає товаром. Тобто кожний самостійний товаровиробник виступає власником виготовленого продукту. Цей продукт, завдяки спеціалізації, він повинен обміняти на продукти праці інших виробників, бо тільки так може задовольнити свої різноманітні потреби. Вступаючи у відносини обміну, виробник повинен відчужувати свій продукт, свою власність і привласнювати чужий продукт, чужу власність. Саме у процесі товарного обміну гостро постає питання: "В якій пропорції повинні обмінюватись між собою різноманітні за своєю споживною цінністю продукти різної праці?" Така мінова пропорція досягається тільки ринком.

Досягнута ж рівновага, або еквівалентність обміну, свідчить про те, що різні за своєю споживною цінністю продукти стали співставними і обмінюються між собою як рівновеликі обсяги людської праці, втіленої в різних продуктах. Саме кількість праці виробників, втіленої у різних продуктах, робить ці продукти співмірними між собою, і саме на цій об'єктивній основі ринок визначає еквівалентність їх обміну. Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Спонукальною ж причиною цієї еквівалентності є завжди відокремленість привласнення продуктів праці суб'єктами господарської діяльності.

Товарне виробництво еволюціонує разом із розвитком продуктивних сил, суспільним поділом праці та спеціалізацією виробництва.

Відома різноманітність моделей товарного виробництва. Первісно виникло просте товарне виробництво. Це дрібне виробництво, яке засноване на дрібній приватній власності та особистій праці власника засобів виробництва. Воно характеризується прямим поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, відсутністю ринків землі, природних ресурсів, робочої сили. У формі товару виступають лише речові чинники виробництва та продукти праці. Товаровиробник реалізує вироблений ним готовий продукт з метою задоволення особистих потреб.

Наступною моделлю товарного виробництва є розвинуте товарне виробництво. Тут товаром стає не лише продукт людської праці, а й всі чинники виробництва, в тому числі й сама робоча сила людини. Таке виробництво грунтується на великій приватній власності, механічних знаряддях праці, спільній праці багатьох найманих робітників. Його мета -одержання прибутку суб'єктом господарювання. Розвинуте товарне виробництво має загальний характер і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми. Його виникнення пов'язане з утвердженням капіталістичної економічної системи. Тому розвинуте товарне виробництво називають капіталістичним товарним виробництвом.

Отже, суспільний поділ праці та спеціалізація виробників на певній виробничій діяльності зумовлює об'єктивну необхідність обміну різноманітними продуктами праці, а економічна відокремленість зумовлює еквівалентну, товарно-ринкову форму цього обміну. Саме тому суспільний поділ праці є необхідною умовою і матеріальною основою будь-якого товарного виробництва, а економічно відокремлене привласнення продуктів праці виступає його визначальною причиною.

12. Товар як фундаментальна категорія товарного виробництва. Вартість товару. Суть вартості товару та визначення її величини. Теорії вартості. Закон вартості, його сутність та функції.

Основоположною категорією товарного виробництва є "то­вар". Однак історично та логічно цій категорії передувала кате­горія "благо".

Благо — все те, що здатне задовольняти людські потре­би, наприклад, плоди природи, продукти праці, послуги, будь-які явища, що задовольняють певні потреби людини, відповідають її інтересам, цілям та прагненням.

Блага поділяють на економічні та неекономічні.

Неекономічні блага надаються людині природою, тобто без прикладання її праці, у необмеженій кількості (наприклад, по­вітря, морська вода, сонячне тепло та ін.).

Економічні блага — це блага економічної (трудової) діяль­ності людини, які існують в обмеженій кількості.

Економічне благо в умовах товарного виробництва набуває форми товару.

Економічні блага (класифікація):

• Матеріальні – нематеріальні;

• Особисті – суспільні;

• Прямі(споживчі) – непрямі(виробничі);

Товар — це економічне благо, що задовольняє певну по­требу людини і використовується для обміну (купівлі— продажу на ринку).

Згідно з класичною теорією найважливішими характерис­тиками товару є його споживча вартість і вартість.

Споживча вартість — це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну спожив­чу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.

Вартість товару — це уречевлена в товарі суспільна пра­ця виробника.

Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття — мінової вартості.

Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якому товар одного роду обмінюється на товар іншого виду.

У сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики товару та його властиво­стей. Зокрема введені в науковий обіг такі поняття, як "ко­рисність", "цінність" та "рідкість" товару.

Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вар­тості, поняття чисто суб'єктивне, індивідуальне для кожної кон­кретної людини. Вона показує ступінь задоволення або при­ємності, які отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.

Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом пода­ють як цінність. Тому цінність для них категорія суб'єктив­на. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб'єк­тивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.

Рідкість — характеристика економічних благ, що відобра­жає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства. Більшу цінність мають ті блага, що обмежені, рід­кісні порівняно з потребами в них.

В економічній науці існує кілька теорій вартості, в тому числі:

• Теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво

• Теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну

• Теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє виробництво

• Теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача

Однак, незважаючи на різноманіття концепцій вартості, ро­зуміння її сутності формувалося під впливом двох найпоширені­ших теорій: класичної теорії трудової вартості та маржина-лістської теорії граничної корисності. Представники трудової теорії вартості визначали вартість товару за витратами суспіль­но необхідної праці, теорії граничної корисності — за ступенем корисності речі для споживача.

Трудова теорія вартості була започаткована представни­ками англійської класичної політичної економії В. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, а згодом була доповнена і завершена К. Марксом.

Згідно з цією концепцією єдиним джерелом вартості є пра­ця, яка становить субстанцію або внутрішній її зміст. Поділив­ши працю на конкретну і абстрактну, К. Маркс показав, що кон­кретна праця створює в товарі споживчу вартість, а абст­рактна — вартість. При цьому, за Марксом, джерелом вар­тості не можуть бути витрати минулої праці, втілені в засобах виробництва. Лише витрати живої абстрактної праці найма­ного працівника створюють в товарі вартість і додану вартість.

У трудовій теорії вартості недостатньо приділено уваги і взає­мозв'язку вартості та споживчої вартості, насамперед, впливу останньої на величину вартості товару. До того ж К. Маркс ото­тожнював споживчу вартість і корисність, що ускладнювало аналіз ролі корисності в теорії вартості.

Вказані обставини дали можливість інтерпретувати трудо­ву теорію вартості як виробничо-витратну теорію, яка на прак­тиці породжує диктат виробника над споживачем.

У другій половині XIX ст. поряд із трудовою теорією вартості виникла і отримала широке поширення принципово нова кон­цепція вартості — маржиналістська теорія граничної кори­сності. Засновники цієї теорії К. Менгер, Л. Вальрас, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Г. Гессен, В. Паретота їхні прихильники вважа­ли, що в основі цінності товару лежить не праця, а суб'єктивно- психологічна думка споживача щодо його корисності.

Відповідно до маржиналістських поглядів суб'єктивна цін­ність благ залежить від двох факторів: рідкісності, тобто наяв­ного запасу та ступеня насиченості потреби в них. Ступінь ко­рисності кожної нової одиниці блага залежить від уже наявного запасу подібних одиниць. Потреба в нових одиницях блага зі збільшенням їх числа поступово насичується. Тому в міру збільшення споживання кожної нової одиниці блага ступінь насиченості збільшується, а корисність кожної наступної додат­кової одиниці блага зменшується. Цей стійкий взаємозв'язок між вказаними економічними явищами отримав у маржиналістів назву закону спадної граничної корисності.

Гранична корисність — це додаткова корисність, яку отримує споживач від додаткової одиниці товару чи по­слуги.Теорія граничної корисності та ідеї маржиналізму справили суттєвий вплив на розвиток теорії вартості і світової економіч­ної науки в цілому. Перш за все вони виходили з того, що аналіз економічних процесів слід розпочинати не з виробництва, а з вивчення потреб людей, з пошуку критерію оцінювання ступе­ня корисності благ.

Проте, маржиналістська теорія граничної корисності, побудо­вана, як і теорія трудової вартості, на моністичному підході до ви­вчення природи вартості, також не стала загальною та заверше­ною теорією.Якщо зіставити теорію трудової вартості з теорією гранич­ної корисності, то вони нібито заперечують одна одну: перша визначає вартість товару лише затратами праці, друга — лише за ступенем його корисності для споживача. Це надавало обом теоріям (у тому вигляді, як вони були сформульовані засновни­ками) однобічного характеру, і вони, таким чином, не врахову­вали реалій економіки.

Закон вартості, його сутність та функції

Закон вартості є законом функціонування і розвитку товар­ного виробництва. Цей закон регулює зв'язки між товаровироб­никами, а також розподіляє і стимулює суспільну працю в умо­вах товарного виробництва.

Закон вартості — це закон, який передбачає, що вироб­ництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.

Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Якщо вартість товару повинна де­термінувати два фактори — витрати праці та ступінь цінності його для споживача, то еквівалентність обміну, відповідно до закону вартості, припускає еквівалентність обох факторів. Закон вар­тості діє через відхилення цін від вартості. Коливання цін є ме­ханізмом дії закону вартості.

У ринковій економіці закон вартості виконує такі функ­ції:

• стихійно регулює суспільне виробництво;

• стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;

• обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаро­виробників.

Регулювальна роль закону вартості виявляється в тому, що через механізм коливання цін навколо вартості відбувається роз­поділ робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва, внаслідок чого стихійно досягається певна пропорційність, зба­лансованість між сферами суспільного виробництва..

Таким чином, закон вартості через ринковий механізм цін забезпечує визначення кордонів, які відділяють економічно до­цільне виробництво від недоцільного, і саме тим регулює про­порції суспільного виробництва.

Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і загрози розо­рення прагне здобути найбільший прибуток. Цього можна до­сягти, якщо індивідуальна вартість його товару буде нижчою, ніж суспільна, ринкова вартість, а це можливо за умови змен­шення індивідуальних затрат праці на виробництво товару на основі впровадження нової, продуктивнішої техніки, поліп­шення організації виробництва тощо.

Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. В умовах конкуренції відповідно до закону вартості економічні переваги стимулюють дії товаровиробників, які домоглися зниження індивідуальної вартості своїх товарів порівняно із суспільною, і навпаки, потерпають ті товаровироб­ники, у яких індивідуальна вартість товару вища за суспільну. Перші отримують додаткові прибутки, збагачуються, процвіта­ють, зміцнюють своє економічне становище, другі — не можуть покрити своїх витрат, зазнають збитків і згодом банкрутують. Таким чином, завдяки дії закону вартості суспільство звіль­няється від економічно неефективних господарств.

13. Еволюція форм вартості і виникнення грошей. Роль грошей в ринковій економіці. Суть грошей, їх функції. Гроші та ціна.

  Виникнення грошей - тривалий історичний процес, пов'язаний з розвитком товарного виробництва і обігу товарів. Очевидно, що перші випадки обміну припадають ще на первіснообщинний лад. У той період обмін мав нерегулярний характер. Товарного виробництва ще не існувало, тобто речі вироблялися для власного споживання і лише випадково набували товарної форми. Для цього періоду характерна проста, випадкова або одинична форма вартості:

1 мішок зерна = 1 вівці

   У наведеному прикладі товар А (зерно) відіграє активну роль, оскільки виражає свою вартість у товарі В (вівці). Товар, що виконує в кожному даному акті обміну активну роль, знаходиться у відносній формі вартості. Йому протистоїть товар - еквівалент, який виконує пасивну роль (через нього виражається вартість першого товару). Відповідно форма вартості товару В (вівці) називається еквівалентною. У ній міститься зародкова форма грошей. Вартість жодного товару не може бути виражена безпосередньо робочим часом. Вона виражається опосередковано, через вартість іншого товару.    Слід зазначити, що в період існування простої форми вартості саме випадковість обміну призводила до того, що він зовсім не обов'язково був еквівалентним. Тобто особливий вплив на процес обміну в цей час має суб'єктивне сприйняття цінності речі.    З поглибленням поділу праці, виникненням ремісництва і розвитком ремесел, зростає різноманітність вироблюваних речей, все більша їх частина виробляється з метою продажу. Для ремісника обмін є вже не випадком, а необхідною складовою частиною його виробництва (праці). Виникають ринки, на яких кожен даний товар може бути прирівняний до цілого ряду інших товарів і, відповідно, виражати в них свою вартість. Проста або випадкова форма вартості змінюється повною або розгорнутою:

                        = 1 вівці 1 мішок зерна  = 2 сокири                                                         = 1 пара сандалій та ін.

   У повній або розгорнутій формі вартості кожному товарові, що знаходиться у відносній формі вартості, протистоїть безліч інших товарів, що перебувають у еквівалентній формі вартості щодо нього.    Характерні риси цієї форми вартості:    * внаслідок різноманітності еквівалентів випадковість пропорційно скорочується;    * відносний вираз вартості залишається незавершеним через появу все нових різновидів товарів-еквівалентів;    * у випадку незбігу попиту і пропозиції або інтересів товаровиробників, безпосередній обмін унеможливлюється;    * обмін ускладнюється неподільністю багатьох товарів ( в т.ч. багато товарів, які ніби то поділити й можна, але вони втрачають цінність від ділення: ціле хутро набагато цінніше, ніж розірване на частини;    * складно відокремити в часі процес купівлі-продажу.    У подальшому розвитку товарного виробництва з метою подолання суперечностей розгорнутої форми вартості агенти ринку вдаються до проміжного товару-посередника. У процесі обміну на кожному ринку виділилися з товарної маси найголовніші товари, які тут обмінювалися найчастіше. Поступово вони перетворилися в межах даного ринку у загальний еквівалент. Тобто вартість усіх інших товарів виражалася через споживну вартість товару-еквівалента. Так на зміну розгорнутій або повній формі вартості прийшла загальна форма вартості:

1 мішок зерна                                      2 сокири                                 = 1 вівці               1 пара сандалій та ін.

   У різних народів різні товари виділилися на роль загального еквіваленту.  Поява загального еквівалента певною мірою розв'язує суперечність загальної форми вартості: продавець товару може придбати будь-який інший товар за допомогою товару-еквівалента, що стимулює розвиток обміну і через нього - виробництва.    Загальна форма вартості замінюється грошовою. Роль грошей виконують різні метали. Їх власна споживна вартість відходить на другий план, найголовнішою стає властивість бути загальним еквівалентом.. Золото і срібло виділилися на роль загальних еквівалентів завдяки певним природнім та економічним властивостям: однорідність, подільність, рідкісність і, відповідно, велика вартість у невеликій вазі тощо.    За золотом роль загального еквіваленту закріпилася на досить високому рівні розвитку товарного виробництва і обміну. Золото в якості грошей по відношенню до всього товарного світу завжди знаходиться в еквівалентній формі вартості: затрачена на нього конкретна праця виступає безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця - безпосереднім втіленням суспільної праці.    Споживна вартість грошей полягає в тому, що вони виконують функцію загального еквіваленту, визнану всім суспільством. Золоті гроші зберігають і споживну вартість даного дорогоцінного металу.

Гроші (у сучасному контексті) — це особливий товар, що слугує загальним еквівалентом та найважливішим об'єктом рухомої власності, на основі чого виконуються всі функції грошей, значною мірою встановлюються та розвиваються економічні відносини між людьми (передусім відносини економічної власності) в межах окремих країн і світового господарства.

Ціна — це грошовий вираз вартості, кількості грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги. Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисніть) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності ті/вару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ' ринкових суб'єктів та інші суб'єктивні моменти.

Можна виокремити функції у такій послідовності: функція міри вартості, засобу обігу, утворення скарбів та нагромадження, засобу платежу, світових грошей.

Функція міри вартості. Полягає в тому, що гроші виражають вартість усіх інших товарів. І у товарах, і у грошах втілена уречевлена людська праця, за допомогою грошей порівнюється вартість товарів, а вартість породжує міру вартості. Вартість товару, виражена в грошах, є його ціною. Отже, вартість виявляється в ціні товару лише на основі функції міри вартості. Таке визначення ціни правильно відображало реальні відносини економічної власності лише за умов простого товарного виробництва.

Функція засобу обігу. Гроші виконують функцію засобу обігу як посередник у процесі обігу товарів, служать інструментом їх реалізації. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші, тобто золоті монети, злитки та ін., або їх паперові та кредитні замінники.

Функція засобу платежу. У процесі еволюції товарно-грошових відносин функція засобу обігу поступово звужується. Так, при сталих відносинах між товаровиробниками зростає взаємна довіра як передумова продажу товару в кредит (лат. credo — довіряю). Це зумовлює появу функції грошей як засобу платежу і виникнення кредитних грошей. Один товаровиробник за кредитних відносин стає кредитором, другий — боржником. Отримуючи товар, боржник дає кредитору письмове боргове зобов'язання (вексель), в якому підтверджує своє зобов'язання в певний строк сплатити грошову суму. Після сплати за векселем кредитор повертає видане боржнику зобов'язання. Гроші в цьому випадку є функцією засобу платежу. Цю функцію вони виконують також при виплаті заробітної плати, позик, податків, орендної плати та ін. Банки скуповують звичайні векселі, а розраховуються банківськими банкнотами, які є кредитними грошима. Розвиток кредитних відносин (разом з іншими причинами) зумовлює появу кредитних грошей (векселів, чеків та ін.), які водночас з паперовими грошима обслуговують процес обігу товарів і послуг.

Історично функція грошей як засобу нагромадження виникла після функції засобу обігу. Обов'язковою умовою цього була поява таких обсягів додаткового прибутку, які дали змогу відкласти на майбутнє частину отриманих від реалізації продуктів грошей.

Процес утворення скарбів кількісно та якісно змінюється з розвитком товарного виробництва. Спочатку накопичення здійснювалось у формі дорогоцінних металів, потім виникла естетична форма скарбів (предмети розкоші, твори мистецтва та ін.), а згодом скарби нагромаджувались як резерв платіжних засобів для розширеного відтворення і отримання прибутків.

Функція світових грошей. З розвитком міжнародного поділу праці і міжнародного ринку гроші починають обслуговувати і міжнародну торгівлю, виконуючи функцію світових грошей. Найкраще це робило золото. Оскільки за золотого стандарту грошові одиниці різних країн містили різну за вагою кількість золота, при розрахунках грошові одиниці зіставлялися, що означало встановлення монетного паритету.

Роль грошей є результатом їх функціонування і виявляється у стимулюючому чи гальмуючому впливі грошей на певні економічні процеси. Такий вплив забезпечується самою наявністю грошей на ринку, завдяки чому всі економічні суб'єкти функціонують у грошовому середовищі, а також зміною кількості грошей в обороті.

Тобто грошам належить ключова роль в ринковій економіці.

> По-перше, суспільна роль грошей і їх основна функція Б економічній системі проявляється у тому, що вони виступають сполучною ланкою між товаровиробниками.

>По-друге, гроші є об'єктом грошово-кредитного регулювання економіки промислово розвинутих країн.

Гроші в умовах ринкової економіки стають носієм позичкового капіталу. Через механізм його руху, зокрема через банки та фондовий ринок, формування якого зумовлюється перетворенням грошей у капітал, відкриваються можливості забезпечити більшу рівномірність і збалансованість процесу розширеного відтворення.

Через зміну кількості грошей в обороті можна активно впливати на економічні процеси у державі. Збільшуючи чи зменшуючи масу грошей в обороті, центральні банки, які діють від імені своїх держав, забезпечують зміну таких економічних інструментів, як платоспроможний попит, валютний курс, ціни, курс цінних паперів тощо. Грошово-кредитне регулювання, як правило, спрямоване на стимулювання зростання грошової маси, подолання інфляційних процесів і стимулювання валового національного продукту.

> По-третє, в умовах поглиблення міжнародних господарських зв'язків гроші обслуговують процес обміну між країнами, а саме - рух товарів, робочої сили та капіталів.

Постійне вдосконалення грошового механізму створило сприятливі умови для формування міжнародних ринків і тісних взаємовигідних зв'язків між країнами, міжнародного переливу вільних капіталів у місце найефективнішого їх використання.

> По-четверте, гроші набули принципово нової якості - стали носієм капіталу.

14. Грошовий обіг, його закони і методи регулювання. Сучасні зміни в ринковому обігу.

Грошовий обіг - це неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу. За його допомогою здійснюється розширене відтворення. Поряд з кредитом та фінансами він виступає складовою частиною єдиного грошового обороту і водночас становить самостійне економічне явище, що має свою особливу специфіку й механізм впливу на економіку. Опосередковуючи рух реальних товарів і послуг у процесі суспільного відтворення, грошовий обіг вимагає лише строго визначеної маси грошей.

Вилучення грошей зі сфери обігу можливе лише в разі зменшення у ній маси товарів або значного збільшення швидкості обігу грошової одиниці. За умов золотомонетного стандарту зайві гроші автоматично залишають сферу обігу, перетворюючись у скарби. За наявності паперових грошових знаків кожен суб'єкт економічних відносин для отримання реальних товарів чи послуг прагне знову спрямувати гроші в обіг, щоб не зазнати збитків від можливого їхнього знецінення. Оскільки вилучення грошей з обігу вимагає значних витрат, то держава, вдаючись до регулювання їхньої кількості, такі витрати перекладає на інших суб'єктів ринку і насамперед на широкі верстви населення. Саме така політика, покликана стабілізувати економіку, фінанси й грошовий обіг, здійснюється нині в Україні.

Стабільність грошового обігу залежить насамперед від стану економіки. В суспільстві, де збалансовані процеси відтворення в народному господарстві, підтримується й стабільний грошовий обіг. Більше того, він активно впливає на стан і розвиток економіки. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння виробництва валового національного продукту, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг підривається інфляційними процесами.

Грошовий обіг здійснюється в межах певної грошової системи, яка в ринковій економіці є провідною ланкою і відіграє домінуючу роль у саморозвитку господарських процесів. Грошова система включає такі складові частини: товар, що відіграє роль загального еквівалента; грошову одиницю - масштаб цін; узаконений засіб обігу та платежу (банкноти, казначейські, чи скарбницькі, білети, монети), порядок випуску банкнот і казначейських білетів (паперових грошей) в обіг.

Грошовою одиницею України стала гривня. Порядок її виготовлення і введення в обіг та підтримання стабільності розроблено Національним банком. Перевага гривні полягає в тому, що на відміну від безконтрольного й незабезпеченого випуску карбованців вона надходитиме в обіг в обмеженій кількості лише під реальні товари, тому не буде переповнювати канали обігу. Всі гривні є банківськими білетами, тобто банкнотами, що теж дуже важливо.

На перший погляд може здатися, що особливої різниці між банкнотами і казначейськими білетами нібито немає: обидва види грошей забезпечені товаром. Проте, якщо банкноти випускаються в обіг від імені Національного банку, то казначейські білети - від імені уряду держави. Коли перші забезпечені всіма активами банку (золотом, коштовностями, іноземною валютою) й обмежено випускаються під реальні товарно-грошові угоди, то казначейські білети забезпечені державним майном, випускаються примусовим курсом для задоволення поточних потреб держави, тому часто не зв'язані з товарною масою. Отже, банкнотний обіг значною мірою є незалежним від органів держави, більше захищений від знецінення і краще гарантує стабільність грошового обігу.

Регулювання грошового обігу

Регулювання грошового обігу здійснюється на основі використання законів грошового обігу. Рівновага товарної й грошової маси залежить від трьох факторів: кількості проданих товарів, рівня товарних цін, швидкості обертання грошової одиниці. Всі ці фактори безпосередньо залежать від стану й рівня виробництва, використання переваг суспільного поділу праці, рівня продуктивності праці. Закономірності тут такі: 1) чим розвинутіший суспільний поділ праці, тим більша кількість товарів продається; 2) чим вищий рівень продуктивності праці, тим нижчі вартість і ціна товарів. За золотовалютного обігу потрібна кількість грошей для безперешкодної реалізації товарів підтримується автоматично, бо скарби залежно від стану виробництва постійно діяли як відводні й приводні канали для припливу або відпливу грошей з обігу.

Україна розбудовує новий паперо-грошовий обіг. Підтримувати товарно-грошову рівновагу в нас зобов'язаний Національний банк. Його органи, спираючись на класичну закономірність, яку відкрили економісти ще у XVIII ст., повинні забезпечувати таку рівновагу:

Г*П=Т*С. де Г- середня маса грошей, яка перебуває в обігу;

П - кількість оборотів середньої грошової маси;

Т- обсяг товарів, які перебувають в обігу;

Ц- ціни товарів на ринку.

Це означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, має дорівнювати обсягу випущених товарів, помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою відповідних інтервенцій, тобто фінансово-економічних заходів, необхідно один з показників (а можливо й усі водночас) підкоригувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати (прискорити) швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і, нарешті, підвищити ціни.

Звичайно, найкращий спосіб підтримування збалансованості - швидке розширення якісної товарної маси в Україні, особливо за допомогою роздержавлення й приватизації, переведення державного сектора на засади комерційного розрахунку, підтримки соціальне значущих галузей суспільного виробництва, розбудови економіки відкритого типу, інтегрованої у світовий простір. Цінова політика має орієнтуватися на вільні ціни світового ринку. Нормальну кількість грошей для підтримки даної товарної маси забезпечить внутрішня, а потім зовнішня конвертованість національної грошової одиниці.

Більш ефективною є політика прискорення швидкості обертання грошової маси, якої можна досягти, скажімо, переходом до щотижневих виплат заробітної плати, широким упровадженням кредитних грошей та розширенням безготівкових розрахунків, введенням електронних карток споживача та іншими заходами. Все це дало б змогу проводити гнучку політику грошового обігу, своєчасно вилучати надлишкову масу грошей з обігу й підтримувати фінансову стабільність.

Величезні потенційні можливості криються в забезпеченні бездефіцитного державного бюджету України та ліквідації невпинної кредитної експансії.

Отже, Національний банк України повинен ефективно виконувати свою головну функцію регулятора грошового обігу.

Банкрутство готівкового та безготівкового обігу Залежно від форми грошей їх обіг поділяється на безготівковий і готівковий. У ринковій економіці будь-якої країни переважна частина грошового обігу зосереджена в безготівковому обігу. Він здійснюється шляхом оплати покупок і боргів перерахуванням грошових сум з рахунку на рахунок без використання грошей у готівковій формі. Переважання даної частини грошового обороту зумовлено насамперед вигідністю таких розрахунків для економічних суб'єктів. Рівень розвитку безготівкового обороту в тій чи іншій країні залежить від рівня розвитку товарно-грошових відносин, досконалості банківської справи, цілей і методів регулювання грошового обороту. Скажімо, нині у зв'язку з низьким рівнем товарно-грошових відносин та примітивністю банківського обслуговування у сфері особистого споживання безготівкові гроші використовуються вкрай недостатньо. Готівковий оборот здійснюється через оплату купівлі товарів і послуг та боргових зобов'язань у сфері особистого споживання за допомогою банківських чи казначейських білетів та розмінною монетою. Це пов'язано з тим, що розмір грошових платежів тут у середньому менший, а потреба в негайному їх здійсненні значно вища. Тому платежі готівкою в сфері особистого споживання вигідніші й зручніші, ніж через банки. Але з розвитком товарно-грошових відносин, удосконаленням кредиту та комп'ютеризацією банківської справи сфера готівкового обороту поступово звужуватиметься.

Виникнення депозитних, а далі й електронних грошей, за допомогою яких здійснюється автоматичне переведення грошових сум за безпосереднім розпорядженням власника поточних рахунків, органічно поєднало в собі переваги депозитної та готівкових форм грошей. Тут немає потреби переносити великі маси готівки, досягається значна економія витрат, кожен платник може миттєво виконати платіж. Учені-економісти завжди були проти жорсткого розірваного поділу єдиної грошової маси на безготівкову та готівкову, але радянські політики, дбаючи про так зване обмеження й витіснення товарно-грошових відносин за соціалізму, постійно ігнорували всі застереження. Тим часом такий поділ був штучним і суперечив законам грошового обігу. Він поділив єдиний грошовий обіг на гроші, які обслуговували потреби населення, і безготівкові кошти, які використовувалися для розрахунків підприємств з бюджетом, банками та іншими організаціями. Внаслідок цього склалося два нібито незалежних потоки нерівноцінних грошей. Однак через видачу кредитів банки сприяють переведенню безготівкових грошей на оплату ресурсів і послуг інших підприємств, які, в свою чергу, виплачують із них заробітну плату, премії, здійснюють інші готівкові платежі. Так безготівкові гроші перетворюються в наявну готівку, яка потребує відповідної маси товарів і послуг. Якщо ж товарів немає, то це означає одне - переповнення каналів грошового обігу й інфляційне знецінення грошової одиниці.

Національна валюта - не лише гарант державності й незалежності України. Її введення супроводжується докорінними реформами економіки, структурними зрушеннями в народному господарстві, рішучим переходом до ринкових відносин, збалансуванням грошової та товарної маси, внутрішньою, а потім і зовнішньою конвертованістю гривні.