1 «Вітчизна», 1972, № 11, с. 168,

£

твори, особливо перший, значно поступаються перед «Фаустом і смертю».

Крім драматичних поем на матеріалі з сучас­ного радянського життя, з’являються твори, що грунтуються на сьогоденній зарубіжній дійсно­сті. В одному з них — великій драматичній пое­мі 1. Муратова «Остання хмарина» (1958), що веде читача й глядача на загублений у Тихому океані острів, викривається буржуазний спосіб життя, засуджується намагання стояти осторонь політичної боротьби, звучить пристрасний голос проти використання досягнень науки для смер­тоносних цілей. В іншому творі — невеликому Драматичному етюді Д. Павличка «В найтяжчу мить» (1962), талановито передано ідейну пере­конаність, революційну одержимість Фіделя Ка- стро в часи боротьби з батістівцями. Разом з п’єсою «Фауст і смерть» згадані твори засвідчили можливість написання повновартісних драма­тичних поем та етюдів на сучасному матеріалі, відкрили шлях до дальших пошуків у цьому напрямі.

Загалом плідними були пошуки в царині історико-революційної драматичної поеми. Чи не кращим у цій жанрово-тематичній групі став «Арсенал» (1960) О. Левади та А. Малишка — твір про одну з найгероїчніших сторінок Жовт­невої революції на Україні — боротьбу київсько­го пролетаріату проти військ Керенського та націоналістичної контрреволюції в листопаді 1917 — січні 1918 рр. За словами М. Рильського, цей твір «має міцну драматургічну будову, в ньому багато дії, гострих конфліктів», мова «чи­ста й соковита, вірш плавний, співучий, пови­тий народним наспівом» '. У високоемоційному ключі тут відтворено суть тогочасних надзви­чайно складних подій, передано розстановку ан­тагоністичних сил, майстерно розкрито основний конфлікт між трудящими, що стали під чер­воний прапор революції, і гнобителями, що гур­тувались під жовто-блакитними штандартами.

Заслуга О. Левади та А. Малишка і в тому, що вони чи не першими поміж репрезентантів «арсенальської» теми зуміли якнайтісніше пере­плести громадське з особистим, зробити так, що особисте щоразу дає про себе знати в гро­мадському, а громадське, революційне вриває­ться в особисте, навіть в інтимне.

Дуже важливе й інше: в «Арсеналі» вперше за весь час розвитку української радянської дра­матичної поеми створено образ В. І. Леніна. Щоправда, тут його образ символічний: Ленін з’являється в маренні пораненого арсенальця Тимоша — «такий, як в душі солдата і в люд­ській пам’яті». І все ж цей епізод, що є ідей­ним центром твору, видається принциповим завоюванням жанру драматичної поеми: якщо доти про В. І. Леніна промовляли інші дійові особи, то в «Арсеналі» заговорив він сам, до того ж — про найголовніше: про свободу й прав­ду, про те, що «життям своїм і думами своїми» він завжди з народом, що трудівничу сім’ю жде сонячне майбутнє.

Після «Арсеналу» вже маємо спроби вивести не лише уявний, але й реальний образ В. І. Ле­ніна. Спершу це робиться в невеликих сценах — драматичних етюдах А. Кацнельсона «Зустріч на Капрі» (1964), де, крім В. І. Леніна, висту­пають О. М. Горький та М. М. Коцюбинський, і Г. Донця «Орел вилітав у Росію» (1969), в якому мовиться про перебування В. І. Леніна та Н. К. Крупської в Швейцарії навесні 1917 р., про те, як на поклик Лютневої революції вони вибираються на батьківщину. Правдиво пере­даючи деякі риси В. І. Леніна, ці твори, на жаль, багато втрачають від того, що позбавле­ні гостроти драматичних зіткнень.

Напередодні сторіччя з дня народження на­писано й великі за обсягом твори про В. І. Ле­ніна,— оперне лібретто Д. Павличка та О. Ва­сильєвої «Брати Ульянови» (1967) і драматичну поему Л. Дмитерка «Первоцвіт» (1970).

Безпосередні події Дмитеркового твору до­сить ущільнені в часі й просторі: за винятком невеликої останньої сценки, що розгортається

навесні 1898 р. в ІІІушенському, всі вони відбу­ваються протягом кількох місяців 1896 р.— то в Москві, де йде коронація Миколи II, то в Пе­тербурзі — на квартирі Крупських, а переваж­но — в будинку попереднього ув’язнення, в яко­му перебував молодий Ленін. Згадуємо про події вся хронологія та географія «Первоцвіту» набагато ширша, адже уява ув’яз­неного В. І. Леніна щоразу переносить його то на волзькі кручі, то на береги. Сени. До того ж символічний Голос Історії, що супроводжує дію твору від першої до останньої сторінки, то від­лунює в минуле, починаючи з декабристського повстання, то долинає в прийдешнє — аж до космічної доби. При цьому авторові не всюди щастить уникнути прямолінійності плаката, та загалом його прагнення до масштабності, сказа­ти б, глобального охоплення історичного проце­су плідне, бо сприяє підкресленню всесвітнього розмаху і значущості діянь В. І. Леніна.

У Дмитерковому «Первоцвіті» певною мірою синтезувалися раніші шукання українських ра­дянських поетів-драматургів, пов’язані з втілен­ням образу В. І. Леніна. Зокрема, тут набув по­ширення й поглиблення прийом побудови сим­волічних ситуацій, що зустрічався в «Арсеналі» та в «Братах Ульянових». А взагалі Л. Дмитерко не тільки додав свої штрихи до змалювання ве­личної постаті В. І. Леніна, а написав, по суті, перший «повнометражний» драматичний твір, де Ілліч виступає головною дійовою особою, а це немале завоювання, і не лише історико-револю- ційної драматичної поеми.

Що ж до традиційного різновиду — драматич­ної поеми на історичному матеріалі — то в роз­глядуваний період вона представлена була різ­ноплановими (і різновартісними) речами. Пое- ти-драматурги сягають зором у минуле брат­нього болгарського народу (драматична поема Л. Дмитерка «Зоря на обрії» (1957) та драма­тичний етюд В. Мороза «Земля і слово» (1962) — про очолювану Христо Ботевим боротьбу проти турецького панування), але найчастіше вони звертаються до багатої на героїку вітчизняної історії. їхню увагу привертають відчайдушні ви­ступи народовольців («Перший грім», 1957, С. Го- лованівського), звитяжні походи карпатських опришків у 30—40 рр. XVIII ст. («Довбушева слава», 1964, Ю. ІІІкрумеляка), діяльність напів- легендарної Чураївни — йдеться про «Марину Чурай» (1967) І. Хоменка та «Марусю Чурай»

1968. Л. Забашти. Знову пильно вдивляється в сиву давнину Л. Болобан — на цей раз він зосе­реджується на взаєминах Київської Русі з Францією, передусім на дуже цікавій сторінці, зв’язаній з іменем дочки Ярослава Мудрого Анни, яка стала французькою королевою («Па­ризька сюїта», 1969). Під пером досвідченого

поета-драматурга ця художньо неосвоена сторін­ка заграла досить свіжими барвами, завдяки чому його твір виділився серед тут згаданих.

Розвивалася в 1956—1970 рр. й історико-біо­графічна драматична поема, репрезентована, як і раніше, в основному творами про Шевченка. Траплялися, правда, поміж них вразливі в ба­гатьох відношеннях — «Тернова доля» (1964) Л. Забашти, «Дума про Кобзаря» (1961) М. Не­годи, «Серце Прометея» (1964) Г. Донця та ін. Та були й по-справжньому вдалі. До них перед­усім належить «Тарас Шевченко» (1963) А. Ма­лишка та «Сполох уночі» (1965) П. Дорошка.

Яскраво романтичну, з тяжінням до узагаль­нених, умовних образів, Малишкову п’єсу про­ймає наскрізний конфлікт благородства й підло­сті, непримиренне зіткнення відданого народові митця, що відкрито проголошує свої симпатії й антипатії, і підступного донощика, ревного прислужника деспотичної влади. В ідейному по­єдинкові з Петровим, з поміщиками, з жандарм­ським верховодою Дубельтом найкраще прояв­ляються риси Шевченка-борця, ворога тиранії і пристосуванства, палкого захисника народної правди.

П. Дорошко, теж поставивши у центр твору проблему взаємовідносин відданого народові митця і деспотичного монарха та його прислуж­ників, зумів сказати своє слово про Кобзаря — йдеться, зокрема, про те, що він першим з пое- тів-драматургів художньо розкрив непримирен­не ставлення Шевченка до релігії, до всякого мракобісся, що показав його провісником світ­лого майбутнього, надзвичайно близькою нашим дням людиною. Взагалі багатолітній досвід пое­тично-драматичної шевченкіани свідчить, що успіху домагаються ті автори, які з позицій на­шої сучасності по-філософськи осмислюють ве­лич життєвого подвигу Кобзаря.

Нарешті цей період характеризується поміт­ним пожвавленням у розвиткові драматичної поеми-казки. Всупереч категоричним заявам де­кого з літературознавців, що «...відьм, русалок та домовиків справді можна відразу ж виклю­чити з розмови, навіть коли б вони і з’явили­ся в будь-якій п’єсі,— це вже занадто наївно для XX століття» ¹⁸⁵,— впродовж 1956—1970 рр. поба­чило світ близько десяти творів цього плану. То не так уже й мало, якщо врахувати, що за попередні чотири десятиліття вийшли одна-дві драматичні поеми-казки. Значить, поети-драма- турги не побоялися здатися комусь «занадто на­ївними». Очевидно, що їм додавав сміливості приклад їхньої великої попередниці Лесі Україн­ки, чия «Лісова пісня», до речі, теж з’явилася в XX столітті.

Поміж драматичних казок вирізняються дві групи: першу складають ті, що будуються на матеріалі далекого минулого, до другої належать твори, надихані відгомонами сучасного життя. Перша група репрезентована в основному п’єса­ми І. Хоменка «Ікар і Дедал» (1958), «Казка про дивний світ» (1960), «Казка про чарівний пер­стень» (1962) та «Правда не вмирає» (1964), досить нерівноцінними в художньому відношен­ні. Кращими серед них є драматична гюема-каз- ка «Ікар і Дедал», заснована на відомій старо­грецькій легенді, що по-новому зазвучала на зорі освоєння космосу, та «Казка про чарівний перстень», в якій переконливо втілено думку про те, що безтурботне, нетрудове існування приводить людину до моральної і фізичної де­градації.

Друга група представлена «Казкою про Чу- гайстра» (1957) П. Воронька та кількома твора­ми В. Зубаря—«Вітрова Донька» (1964), «Чо­му стогнала скеля» (1967) і «Живокість-зілля»

1968. . З казок В. Зубаря, багато в чому враз­ливих, порівняно більший інтерес являє «Вітрова Донька», в якій маємо спробу поєднати фанта­стичне з реальною дійсністю верховинського се­ла кінця 40-х — першої половини 50-х років на­шого століття. Ще раніше подібну спробу, але набагато успішнішу, здійснив П. Воронько в «Казці про Чугайстра», що, як і «Гірська казк&>>

т Ак

А (2ік

Якова Апушкіна, змальовує боротьбу з фаши­стами в Карпатах на завершальному етапі Ве­ликої Вітчизняної війни. У Вороньковому творі так міцно переплелося реальне, зв’язане з ге­роїчним рейдом ковпаківців, і фантастичне, по­черпнуте з гуцульської міфології, що й не від­разу вловиш, де кінчається одне й починається інше. Та не можна не помітити, що саме казко­ві шати надали п’єсі неповторної краси й ча­рівності. Своїм твором, який, за словами Бори­са Олійника, стоїть «в ряду вищих досягнень союзної поезії для юних» ^!, П. Воронько сказав переконливе слово на захист казки, побудованої на матеріалі з радянської дійсності, ще раз до­вів, що «казковий світ (...) кінця не має».

Здобутки радянської драматичної поезії в 1956—1970 рр. та в десятиліття, що їм переду­вали, стали доброю підвалиною для дальшого поступу жанру, для появи в 70-і роки творів, які дістали широке визнання. Йдеться, перед­усім, про своєрідний поетично-драматичний триптих Ю. Марцинкявічюса «Міндаугас», «Маж- відас», «Собор», про драматичні поеми М. Карі- ма «Салават», А. Кулєшова «Хамуціус» та інші п’єси, що стали подіями не лише у відповідних національних літературах, а й у всесоюзному письменстві, полонивши читача (та й глядача, бо майже всі вони з великим успіхом ідуть на театральній сцені) глибиною і масштабністю художньо-філософських узагальнень, видобутих з конкретного матеріалу історії литовського, башкирського, білоруського народів. «У центрі драматичних поем Ю. Марцинкявічюса, М. Карі- ма, А. Кулєшова,— пише М. Арочко,— епос бо­ротьби народу в напружені, переломні моменти соціального і національного самоствердження. Загальнолюдський зміст не відходить ніде на задній план, за завісу, він не підміняється зав­даннями конкретно-історичного показу соціаль­них подій. Зовсім ні! Поема тому й зостається на своєму рівні багатозначного втілення, що іще раз перевіряє великі істини історичним досві­дом, здобуває їх з глибоко національних плас­тів» ^!. Серед цих істин — свобода, правда, людя­ність, краса, громадянський обов’язок тощо.

На фоні кращих загальносоюзних досягнень українська радянська драматична поема 70-х ро­ків виглядає порівняно скромно. І справа не тільки в тому, що жоден з творів цього жанру, котрий вийшов з-під пера українських авторів, не мав такої преси, не здобув такого гучного ррзрнансу, як щойно згадані, хоч, звичайно, не

слід скидати з рахунку того, що добрі відгуки супроводжують виставу п’єси І. Драча та В. Шап­кова «Право любити, право ненавидіти», здійсне­ну за «Думою про Вчителя» на сцені Москов­ського нового драматичного театру-студії. На Всесоюзному конкурсі ЦК ВЛКСМ, Міністерства культури СРСР та Спілки письменників Радян­ського Союзу відзначено премією твір Вадима Бойка «Ніна Сагайдак», а в братній Болгарії до­сить прихильно зустрінуто драматичну поему Віталія Колодія «Північний вирій». Гірше те, що драматичні поеми, надруковані на Україні впродовж останнього десятиліття, навіть не на­ближаються, за окремими винятками, до висо­кого рівня поетично-філософських узагальнень, досягнутих у творах згаданих майстрів братніх літератур, що в порівнянні з попереднім періо­дом втрачено деякі із завойованих раніше пози­цій (до речі, й кількість публікацій значно змен­шилася — в середньому по одній-дві драма­тичній поемі на рік). Причини цього різні, та, очевидно, не останню роль зіграло те, що пішли з життя такі майстри цього жанру, як П. Тичи­на, А. Малишко, Л. Первомайський, що після блискучого «Фауста і смерті» цілком переклю­чився на прозову драму О. Левада, що розми­наються з драматичною поемою шляхи інших досвідчених авторів, а на поле жанру вийшли переважно новобранці драматичної поезії.

Як це не прикро, але впродовж останнього десятиліття не опубліковано жодної історико- революційної драматичної поеми -»■ жанрово-те­матичного різновиду, що має на Україні досить багаті традиції.

Лише двома творами поповнилася численна в попередні роки група історико-біографічних драматичних поем — йдеться пор «Лесю Україн­ку» (1973) Любові Забашти та «Північний ви­рій» (1978) Віталія Колодія, звернений до по­статі великого болгарського письменника Івана Базова під час його перебування в Одесі взим­ку 1887 року. До того ж лише один з цих тво­рів, «Північний вирій», можна зарахувати до активу жанру: попри деякі вади композиційно­го характеру, тут переконливо розкрито духов­не єднання болгарського митця з російськими друзями, єднання, яке допомогло йому вийти з тимчасового тупика, утвердитися на позиціях активної боротьби за свободу рідного народу. Що ж до «Лесі Українки», то стати в ряд здо­бутків жанру їй завадила драматургічна кво­лість, численні відступи від документальних свідчень, зловживання цитатами з творів вели­кої письменниці тощо.

Не в усьому вдалим було звертання авторів до такого різновиду жанру, як драматична пое­ма на історичні сюжети. Так, у творі «Балада про Ладину» (1973), що переносить нас у часи

запровадження на Русі християнства, Василь Юрченко прагнув наголосити на антигуманістич­ному, класовому характері цієї релігії. Однак прямолінійне протиставлення християнства язи­честву, надання переваги останньому не допо­могло розкрити складнощі епохи кінця X — по­чатку XI століть. Леся Українка, чий вплив ду­же відчутний у «Баладі про Ладину» (зустрі­чаються навіть текстуальні перегуки з «Лісовою піснею», надто ж — із драматичним етюдом «В катакомбах»), у своїх антихристиянських драмах не вдавалася до маловдячної антитези язичество — християнство, а цілковито зосере­джувалася на розкритті (і викритті) реакційної суті останнього. Говорити про належний філо­софський рівень цього твору не доводиться.

Бракує філософської наповненості драматич­ній поемі Любові Забашти «Дівчина з Рогатина» (1971), хоча конкретні події з життя славетної Роксолани переконливо відтворено в романтич­ному ключі, внаслідок чого образ української Жінки XVI століття, котра, незважаючи на на­сильну розлуку з рідним народом, залишається вірною йому, вийшов привабливим, емоційно під­несеним. Очевидно, цим пояснюється успіх п’єси на сцені Івано-Франківського музично-драматич­ного театру імені І. Франка.

З-поміж драматичних поем на історичні сю­жети найбільший розголос здобули «Троянові

діти» (1971) Наталі Забіли — п єса, якій суди­лося започаткувати почесний ряд творів, удо­стоєних Республіканської літературної премії імені Лесі Українки. І започаткувати цілком за­служено: право на це дала висока драматургіч­на напруженість і поетична відточеність твору — супутники напрочуд вдумливого навчання в Лесиній школі. А ще тут відчутна школа І. Кочер­ги, насамперед його «Ярослава Мудрого». Звер­нута тематично до VI століття, до часів, коли засновувався Київ, драматична поема Н. Забіли своїм животворним пафосом патріотизму та братерського єднання східних і південних сло­в’ян скерована в наш і навіть у прийдешній день, коли, як висловлюється одна з її героїнь — Либідь,—

Не стане в світі рабського ярма

І ворогів ке буде в цілім світі,

а тільки дружба й людяність сама!

Значної викривальної сили сягнув Віталій Колодій у драматичній поемі «Диспут» (1973), що спрямована проти католицької експансії на східнослов’янські землі. З більш як сімсотрічної історії цієї ганебної експансії автор твору ви­брав винятково драматичний момент, який при­пав на початок XVII століття, тобто на час, що йде безпосередньо за горезвісною Брестською унією 1596 року. Затята боротьба проти здійс­нення цього підступного наміру складає зміст

глибоко драматичного, наснаженого філософ­ськими роздумами твору В. Колодія. її ідейним натхненником виступає тут Матвій (Захарій) Боревський — діяч, що увібрав кращі риси укра­їнських і білоруських письменників-полемістів кінця XVI — початку XVII століть, самовідда­них борців за народні інтереси. Складна постать Боревського — найбільша, хоча й не єдина уда­ча поета-драматурга. Присвячена світлій пам’я­ті полум’яного Ярослава Галана, драматична пое­ма «Диспут» продовжує його благородну тради­цію розвінчання ідеології католицизму як одної із складових частин сучасного антикомунізму.

Різновартісною виявилася група драматичних поем про подвиг радянського народу під час Ве­ликої Вітчизняної війни. Так, спроба Микити Чернявського розповісти про героїку партизан­ської боротьби з фашистськими загарбниками на Україні в п’єсі «Страх» (1972) не увінчалася Удачею через слабкість драматичної дії, перене­сення її з внутрішньої в чисто зовнішню пло­щину, через недоречну «філософію» страху, на­думаність ситуацій і аморфність композиції. Словом, Михайло Острик не перебільшував, коли писав, що «в цій драматичній поемі, за шмат­тям епізодів, поєднаних дикторським текстом, ми не знаходимо нічого свіжого й поетичного» ^!.

; «Вітчизна», 1973, 12, с. 150.

Більш вдалими вийшли драматичні поеми Вадима Бойка «Ніна Сагайдак» (1978) і Петра Ребра «Заграва над Хортицею» (журнальна пуб­лікація-^::ТШ8^.7^креме~вШїання— 1980 р.), за­сновані на конкретному документальному мате­ріалі з початкового періоду Великої Вітчизняної війни: в центрі першого твору — юна балерина з міста Щорса на Чернігівщині, яка стала під­пільницею і була розстріляна фашистами, в дру­гому виступають учасники героїчної оборони Запоріжжя у 1941 році — члени комсомольсько- молодіжного загону «Юні чапаєвці». Обидва авто­ри домоглися непоганої сюжетної організації ба­гатого життєвого фактажу, скомпонували низку жвавих діалогів, які рухають дію творів та пра­цюють на розкриття кількох цікавих образів- персонажів, хоч, треба визнати, поспіль римо­ваний вірш, нехай і вправний, позбавив ряд епізодів природності звучання. Крім того, рівень філософського осмислення конкретного матеріа­лу в творах незначний, автори майже не сти­кають персонажів у поєдинках яскраво вираже­ного ідеологічного характеру.

Щодо останнього моменту вигідно відрізняє­ться від згаданих п’єс драматична поема Петра Омельченка «Там, де міст із сталі» (1976), дія якої відбувається в 1941—1942 та в 1974 роках. Є тут, правда, свої вади, до яких, зокрема, на­лежить фрагментарність викладу, виказана

в підзаголовкові: «Драматичні ескізи», розтяг­неність його аж до сімдесятих років. Та не мо­же не привабити витриманий у дусі жанру дра­матичної поеми і послідовно проведений ідейний двобій радянського поета-патріота Миколи Птаха (а в його образі легко вгадується прототип — Микола Шпак, якому й присвячено твір) і йо го друзів по боротьбі з гітлерівцями та їхні ми клевретами — українськими буржуазними на­ціоналістами, насамперед Ідеологом, двобій, у якому головний герой виступає справжнім пое- том-воїном, полум’яним інтернаціоналістом. У відповідь на брудне звинувачення ворога в байдужості до своєї нації, в «прислужництві» Москві він говорить:

Це ви служити і прислуговувати звикли здавна і найнялись Берліну. А Москва в сімнадцятому роді скасувала лакейство і прислужництво усяке, і слуги їй відтоді не потрібні.

Вона приймає тільки в побратими на полі битви за свободу людства, за рівність за братерство вільних націй, її, таку Москву, не над собою, а поруч із собою відчуваєш плече в плече. Москва не підведе.

І честі вищої в наш вік немає, як бути з того боку де Москва '.

Як і твори про Велику Вітчизняну війну, да­леко нерівноцінними є ті драматичні поеми, дія яких має виразні прикмети наших днів.

'Омельченко П. Там, де міст із сталі. Дра­матичні ескізи. К.. 1976, с. 47;—48.

Похвальне прагнення Миколи Братана опое­тизувати звитяжну працю таврійських канало- будівників у п’єсі «Поле з твоїм ім’ям» (1979) не реалізувалося через надуманість конфліктів, невмотивованість вчинків дійових осіб, псевдо­романтичний пафос, що сусідить із звичайні­сіньким натуралізмом...

На щастя, в останнє десятиліття з’являлися не лише такі твори — згадаймо хоч би лебедину пісню Агати Турчинської — драматичну поему «Зустріч з Мавкою» (1972). При очевидному (і «запрограмованому») відштовхуванні від «Лі­сової пісні» Лесі Українки це досить оригіналь­ний твір, в якому дається бій споживацькому ставленню до життя, розкривається багатство душі нашого сучасника (дійові особи драма­тичної поеми — передові трудівники, а воднораз і актори самодіяльного театру), підноситься ми­стецтво, що виросло з народних глибин.

Наша гаряча сучасність, оте, за висловом Івана Драча, «сьогоденне надто» стало душею його драматургічної творчості, починаючи від «Думи про Вчителя» (1976), присвяченої видат­ному радянському педагогові В. О. Сухомлин- ському. Як це було колись із першими лірични­ми та ліро-епічними виступами письменника, довкола його дебюту в ролі поета-драматурга теж схрестилися стріли супротивних думок. Ви­ступаючи на пленумі правління Спілки письмен­

ників України в березні 1977 року, Микола Ше­ремет заявляв, що Іван Драч «не зумів пра­вильно охарактеризувати взаємини вчителів та учнів», що йому «не вдалося створити справж­нього багатогранного образу подвижника радян­ської педагогічної науки» ’. А Леонід Новичен- ко, підтримуючи М. Шеремета в критиці окре­мих деталей, підкреслював разом з тим, що «Ду­ма про Вчителя» — поема «жива, ітолемічна зав­дяки активній громадянській спрямованості»². Високо оцінив твір І. Драча Микола Ільницький: «Вчитель постає у ньому на повний зріст як пе­дагог, як громадянин, як людина... Твір стано­вить певний етап у творчості письменника, його талант розкрився новими гранями...»³

Чуття об’єктивності підказує визнати рацію за М. Ільницьким та Л. Новиченком. Звичайно, «Дума про Вчителя» не в усьому бездоганна: по­при натуралістичну грубуватість окремих сцен і незначні фактичні неточності, відзначені кри­тиками, можна було б вказати на велемовність деяких монологів, яка трохи знижує напруже­ність драматичної дії. Та, незважаючи на це, як і на окремі перегуки з відомими творами (так, «звільнення з рам портретів» видатних пе­дагогів і «переселення» їх за круглий стіл на-

¹ «Літепатурна Україна». 1977. 29 березня.

^! Там же.

9. «Жовтець», 19"7г N5 3, с. 138,

в

гадує подібну метаморфозу з видатними фізиками у «Фаусті і смерті» О. Левади, а Білий і Чорний хори змушують згадати Білого й Чорного літо­писців із драматичної поеми Ю. Марциикявічю- са «Міндаугас»), незважаючи на це, твір І. Дра­ча є новим словом в українській радянській драматичній поезії. Словом, у якому поєдналися значної сили лірична схвильованість і неаби­який драматизм, філософська зосередженість і публіцистична злободенність.

Відповідаючи на запитання німецьких педа­гогів, як йому вдалося написати «праць за цілий інститут», Вчитель каже;

Я ще раз. ще раз хочу повторити:

Моє натхнення — два чуття глибоких: Любов і ненависть.

Любов бездонна — до дітей.

І до фашизму — ненависть бездонна. ¹⁸⁶

Власне, в цьому зізнанні — пафос і образу го­ловного героя, і всього твору, яким І. Драч не тільки відстоює глибоко гуманістичні принципи педагогіки В. О. Сухомлинського («Дітей ра­дянських, наше майбуття, Виховувати мож­на лиш добром...»), народженої нашим способом життя, а й пристрасно воює проти звірячої ідео­логії фашизму, кличе, як його Вчитель — своїх колег із Німецької Демократичної Республіки,—

До серця людського навіки Перепиниш доступ звіра...

«Дніпро», 1976, № 8, с. 15.

«Думою про Вчителя», як і подальшими тво­рами «Соловейко-Сольвейг» (1978), надто ж — «Зоря і смерть Пабло Неруди» (1980) ', І. Драч активно втручається в ідеологічну боротьбу на­ших днів, наочно і дуже переконливо доводить, що сучасність — надзвичайно вдячне джерело для давнього жанру драматичної поеми. У цьо­му — чи не найбільше значення своєрідної твор­чості поета-драматурга.

У зв’язку з цим згадується показове мірку­вання Олександра Левади: «Який же простір нині для драматичної поеми! І яка висока по­треба в ній, яка пекуча потреба! В драматургії ми ще мало зробили в цій галузі. Потрібний значно активніший пошук, і саме в сфері тем і проблем нашої сучасності. ...Я переконаний, що драматичні поеми, в тому числі й віршовані трагедії, і саме на пекучі теми сучасності, не тільки мають всі права літературно-мистецького громадянства, а й конче потрібні, як, може, ні­коли раніше» ⁸.

Розвиток української радянської драматич­ної поеми йшов і йде в цілому висхідним шля­хом, хоч не обходилось і не обходиться тут без труднощів та невдач, хоч і не використовуються ще повного мірою багаті можливості жанру.

У кінці минулого століття Генрік Ібсен пи­сав: «Віршована форма навряд чи буде мати значне застосування в драмі найближчого май­бутнього, оскільки навряд чи будуть миритися з нею поетичні задуми майбутнього. Тому во­на щезне» !. Як видно з наведених напочатку фактів, цей песимістичний прогноз справдився лише стосовно ряду буржуазних літератур Захо­ду. В літературах соціалістичних націй ця фор­ма не тільки не зникла, а й значно збагатилася внаслідок, зокрема, й зусиль українських ра­дянських поетів-драматургів. У цьому — одне з яскравих підтверджень того, що метод соціалі­стичного реалізму дає безмежний простір для розквіту усіх жанрів і форм радянської літера­тури.

зміст

З

7

ВСТУП . . . МЕЖІ ЖАНРУ

41

84

ПРИКМЕТИ ЖАНРУ ШЛЯХИ ЖАНРУ .

Богдан Иванович Мельничук

ДРАМАТИЧЕСКАЯ ПОЭМА КАК ЖАНР

Литературно-критический очерк

Издательство «Дніпро»

(На украинском языке)

Редактор С. О. Герейло Художник ї. Ф. Будзъ Художній редактор Т. О. Ковальова Технічний редактор Б. С. Грінберг Коректори Т. Г. Бглецъка, Г. I. Кривопуск

Інформ. бланк № 1269.

Здано до складання 30.10.80. Підписано до друку 21.04.81. БФ 23097. Формат 60Х Х84'/за. Папір друкарський № 1. Гарніту­ра звичайна нова. Друк високий. Умови. Друк. арк. 4,199. Обл.-вид. арк. 4,589. Тираж 8000. Зам. 2743. Ціна 20 к.

Видавництво «Дніпро».