Міністерство освіти і науки України Донецький національний університет Філологічний факультет Кафедра історії української літератури та фольклористики
ПОВТОР ЯК ПОЕТИЧНИЙ ПРИНЦИП У ЖАНРІ УКРАЇНСЬКОЇ
НАРОДНОЇ ДУМИ
студентки денного відділення групи В Реутової Марії
Науковий керівник асистент
Цікавий Сергій Анатолійович
Донецьк 2010
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І. Історія розвитку українських народних дум Розділ II. Поетика повтору в українських народних думах
Специфіка сюжету думи «Про Івася Коновченко»
Повторення образних виразів
Слова-повтори, які мають спільний корінь
Формульне означення мови
Синонімічні повтори Висновки
Список використаної літератури
Розділ І. Історія розвитку українських народних дум
Дума - це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного рідше соціально-побутового змісту. Оскільки до наших днів дійшли думи XVI - XVII ст., то їх основна тематика породжена епохою безперервної всенародної боротьби з іноземними загарбниками українських земель. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників-героїв, що виступили на захист своєї Батьківщини від навали чужинців-поневолювачів, часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі. У багатьох думах показано страждання козаків-невільників у турецькій землі, їх втечу в рідний край, прославляються також воїни-козаки хоробрі захисники вітчизни.
Улюблені герої народних дум - це Богдан Хмельницький та його соратники Іван Боїун, Максим Кривоніс, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Г олота.
Українські думи (їх ще називали козацькими піснями, поважними піснями) це самобутні твори, які виконували в супроводі кобзи, бандури чи ліри.
За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням - до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники подій - козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України.
Перші збирачі дум та історичних пісень мало цікавились або зовсім не цікавились творцями і виконавцями їх - кобзарями і лірниками, умовами життя народних співаків, середовищем, де виконуються ті чи інші твори.
Першим, хто зацікавився особами кобзарів, був друг Шевченка, російський художник Л. М. Жемчужніков, який залишив нам характеристику і портрет Остапа Вересая [4, с. 19].
П. Куліш подав у «Записках о Южной Руси», не без властивої йому тенденційності, портретні характеристики кобзарів Архипа Никоненка і Андрія Шута.
Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною.
Термін «дума», як визначення жанру, має книжне, літературне походження. В російську літературу його ввів К. Рилєєв, в українську фольклористику - М. Максимович. Вживання цього слова Максимовичем пов’язується із польським duma, проте, наприклад, у «Польсько-російському словнику» Станіслава Міллера (Вільно, 1829 р.) визначення цього слова подається так: «Дума, героїчна пісня, рід віршування сумного і жалібного». Дуже схоже пояснення цього слова зустрічається й у восьмитомному словнику польської мови Яна Карловича, Адама Кринського і Владислава Нєдзвєнського [4, с.23].
Отже, у старій польській літературі термін duma розуміли, як героїчну, історичну пісню, незалежно від її форми елегійного, сумного змісту. В такому розумінні вживали це слово польські романтики «української школи» і Юліуш Словацький.
Найдавніша згадка про думи є у хроніці польського історика С. Сарницького (“Annales”, 1587), а найдавніший текст думи знайдений у краківському архіві М. Возняком у 20-х роках у збірнику Кондрацького (1684) «Козак Голота» [4, с.26].
Першою збіркою українських дум та пісень була книга М. А. Цертелєва «Опыт собрания старынних малоруських песен».
Наступним етапом вивчення дум стали збірки М. Максимовича «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народне песни, 4.1» (1834), «Сборник украинских песен, часть 1» (1849). Говорячи про внесок Максимовича в теорію жанру, потрібно зауважити, що дослідник вперше
ввів генолопчний предмет, генолопчне поняття та генологічну назву у системний зв’язок, тобто вперше запропонував називати “думою” корпус фольклорних творів і на основі наукового аналізу виділив для цих творів жанрові ознаки.
М. Максимовичу належить честь встановлення формальної відмінності кобзарських дум від історичних пісень, причому до більш-менш точного формулювання цієї відмінності він прийшов лише в третьому своєму збірнику. Також дослідник заклав традицію розуміння думи, яка є панівною і у наш час лише уточнюється та доповнюється [4, с.19].
Наступним зробив свій внесок в розвиток дослідження дум
І. Срезневський. І. Срезневський зробив спробу відрізнити думи від пісень на підставі панівного настрою. Тим не менш, у примітках до дум він висловив припущення про походження дум від пісень [4, с.19].
Першою великою коментованою збіркою українських історичних пісень і дум були «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (К., 1874 -1875, тт. І і ІІ-й). 3 точки зору фактичної (а не метадологічної) збірка ця не втратила значення і до нашого часу. Відзначається великою для свого часу повнотою.
Монографія П. Житецького «Мысли о народних малоруських думах» (К., 1893), при суперечності й невірності окремих принципових положень, так само містить багатий фактичний матеріал, до неї додано ряд записів дум. У своїй роботі вчений доводив в основному шкільне, книжне походження дум, вважаючи їх творцями, насамперед, українських «старців», що доживали свого віку в «шпиталях» (богадільнях). В.М.Перетц додержувався «аристократичного» походження дум. Теорія аристократичного походження фольклору взагалі базувалася кінець кінцем на класових позиціях авторів, що її розвивали [4, с.21].
Незмірні заслуги в галузі фольклористики належать І. Франку. Його погляди на народну творчість базувалися на матеріалістичному (хоча й не цілком послідовному( розумінні історії). Сам інколи підпадаючи під вплив «школи запозичення», Франко, проте, різко критично ставився до написання у дусі «веселовщини» фольклористичних і літературознавчих робіт М. Драгоманова.
І. Франко дуже багато зробив для вивчення українських дум та історичних пісень. Проте твердження, висловлене ним на схилі літ, ніби всі думи про Хмельницького і епоху Хмельницького є фальсифікатами, позбавлене підстав.
Найґрунтовніше наукове видання дум у 20 ст. здійснила Катерина Грушевська (Українські народні думи, т. 1,2 -К., 1927, 1931), але воно було вилучено з бібліотек, а дослідниця репресована [4, с.20].
Фундаментальні дослідження дум залишив фольклорист-музикознавець Ф. Колеса, який у 1908 році очолив організовану Лесею Українкою спеціальну експедицію на Полтавщину для запису репертуару кобзарів («Мелодії українських народних дум», «Українські народні думи»). Він перший дав точне визначення словесної і музичної форми дум.
Ф. Колесса ділить думи на твори старшої і молодшої верстви відповідно до їхньої тематики і внутрішнього настрою: «Коли всі старші думи рисують сумні й страшні картини, а їх основним мотивом є неволя, смерть, сум і туга, то в пізніших думах проглядає самовпевненість і бадьорий настрій побідника» [9, с. 32].
Українська дума має свої яскраві формальні особливості.
Думи відзначаються молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.
Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) «Думи про козака Голоту»:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим ординським,
Ой там гуляв-козак Голота.
Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.
Одним із жанрових ознак дум є формули закінчень - більш або менш стійки сполучення кількох віршів, які кобзарі і лірники промовляють у кінці твору. Формули закінчення у більшості випадків не пов’язані з думою, не виходять з ЇЇ змісту, що дає змогу вільно використовувати їх. Існують два типи закінчень.
Перший із них:
Да услиши, господи, у просьбах у молитвах Люди царському,
Народу християнському І усім головам слухащгш На многая літа,
До конця віка!
Другий:
А слава не вмре не поляже Однині до віка А вам на многая літа!
Співці звичайно промовляють її після розповіді про загибель героїв.
Рядки у думі можуть бути не заримованими, але дума завжди має свій виразний ритм. Це дає можливість виконавцеві змінювати мелодію, слова, імпровізувати [9, с.35].
Думам властиві складні синтаксичні побудови, періодична мова, що різко відрізняє їх від пісень.
Ф. Колессі вдалося встановити, що при відсутності звичайного для пісень строфічного поділу в думах наявні «поділи на періоди, або тиради, тобто такі групи віршів, з яких кожна містить в собі закінчений образ або
закруглену думку».
Відзначимо деякі стилістичні риси, властиві думам.
Архаїзми, старослов’янські слова і вислови на зразок «глас», «глава», «злато», «персть», «прах», «смиреніє», «возлюбити», «вкушати», «аще», навіть форми «будеші», «рече» посідають значне місце в мовному складі дум і виконують стилістичну функцію, яку добре розуміли і творці дум, і їх виконавці.
Одним із звичайних засобів творців дум є і ретардація, навмисне уповільнення розповіді.
Велике значення для віршової будови дум має паралелізм. Паралелізмом називається тісний внутрішній зв'язок між двома або більше віршами чи групами віршів. Такий зв'язок між паралельними членами має двоякий характер:
Рівнобіжні рядки з’являються при описах, які освітлюють предмет із різних боків, нерідко межують із тавтологією. Ця форма паралелізму є впливом душевного настрою, коли мова думи стає урочистою і патетичною.
Інша форма паралелізму основується на співставленні образів природи з проявами внутрішнього духовного життя людини. Часто цей вид паралелізму тяжіє до порівняння.
Не сиеа зозуля закувала,
То вдова заплакала...
Такий паралелізм зводиться до порівняння із запереченням, який використовується поетом із метою, щоб сильніше зобразити другу картину і саме не неї звернути увагу слухача.
Цікавою особливістю дум є й граматичні неправильності, точніше відхилення від загальновживаних мовних норм, які часто зустрічаються в думах і здебільшого продиктовані вимогам ритму й рими. Такі незвичні форми дієслів:
Теє промовляє,
Відтіля побігає («Втеча трьох братів із Азова»).
Часто зустрічаються форми походжали, даває, розношали.
Досить звичайне в думах уживання форми кличного відмінку в розумінні називного {«Отамане Матяш Старенький теє зачуває», «полковниче Іване Богуне» - у розумінні «полковник Іван Богун», «корсунський полковник, пане Хвилоне»), а також дивні для нашого слуху форми кличного відмінку: «Алкане-пашо, трапезондський княжату, молодий паняту» [9, с.40].
Особливу цікавість являють складені, подібні до «гомерівських» прикметники та іменники: домодержавець зло супротивна (хвиля), людославне (Запорожжя) і т.ін. У піснях таких слововитворів майже немає [4, с.48]
У думах розвинені стилістичні звороти, це передусім присудок складений з дієслова «мати», «стати», «могти», «бути» та інфінітивів:
Которий би мог Турчин-яничар сей сон одгадати,
Мог би йому три гради турецької даровати [9, с.41].
Б. П. Кирдан зауважує на тому, що у думах дуже часто зустрічаються різного виду повтори. Синонімічні: скормила-згодувала, итях-дорога, думала- гадала, жінка-дружина, сіли-пали і т.ін. Слова, які походять з одного кореня: жити-проживати, клясти-проклинати, крикне-покрикне, дивом-дивували, квилять-проквиляють і т.ін.
Із думи в думу і по кілька разів у одному творі повторюються вирази: «Він теє зачуває, словам промовляє», «добре дбає», «думає-гадає» і т.ін. Питання, задане одним із героїв, потім частино або повністю відтворюються його співбесідником, опис побаченого кимось із героїв думи часто повторюється у його розповіді. У різних місцях твору нерідко повторюються і цілі образні вирази і групи віршів, які становляться спільними місцями.
Ці повтори у деяких кобзарів і лірників зустрічаються досить часто і сильно
збільшують розмір дум. Так, М. Кравченко у невеликій думі «Маруся Богуславка» дев’ять разів повторив вираз «дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка» і шість разів «темниця кам'яная» (варіант 1908 p.).
В українському співочому фольклорі зустрічаються і повтори першого слова у кількох віршах - єдинопочаток або анафора:
Як стає із низу літній вітер повівати,
Став його нещасний хмель ізнемагати,
Став він коневі на гриву із легати,
Став і поводи з рук упущати...
Стали його турки у хмелю познавати,
Стали по кошиках засідати,
Стали його з коня збивати...
Став його кінь поЧеркені-долині сам гуляти.. .[4, с.49].
Однією з важливих ознак усної словесності вважається наявність усталених висловів. Про це писали багато слов’янських дослідників
Потебня, Ф. Мікдошич, П. Житецький, О. Веселовський, В. Пропп,
Франко, О. Дей, А. Євгеньєва, Є. Артеменко, О. Хроленко, С. Нікітина, С.Єрмоленко та ін. Однак по-різному називалися ці стійкі конструкції, визначалися їх межі. Зокрема говорили про традиційні епітети, порівняння, метафори, паралелізми, повтори, фразеологізми, усталені словесні комплекси, блоки [3, с.81].
Відомо, що Ф. Колесса постійність мовних зворотів усної словесності пов’язував із типізацією. Він підкреслював, що «типізація» переходить і на зміст: типові ситуації, діалоги, дійові особи (наприклад традиційні три брати, три сини, недобра свекруха), устійнений добір барв, квіток, кущів, дерев, птахів і звірів, улюблені образи природи - усе це складається на закріплений традицією мистецький канон.
У цьому плані важливими є і погляди А. Лорда, який, вказуючи, що співець у процесі виконання творить пісню і змушений користуватися
традиційними зворотами мови, всіляко підкреслював індивідуальний підхід у рамках традиції. Його традиційний стиль одночасно є індивідуальним. Це стосується не лише творця і виконавця епічної поезії, але й інших жанрових різновидів. Тим більше, що вчений був схильний відносити до епіки всю сюжетну поезію, не лише героїчну, а й історичну, романтичну.
Отже, вивчаючи постійні виразові одиниці пісенних текстів за
А. Лордом, ми маємо врахувати, що із відомого традиційного арсеналу співець бере їх досить вільно, та й самим цим елементом властива варіативність.
Для позначення усталених засобів А. Лорд використовував поняття формула, формульний вислів і тема. Під формулою вчений розумів «групу слів, яка регулярно зустрічається в одних і тих же метричних умовах і служить для вираження того чи іншого основного змісту». Вчений розрізняв формули і формульні вислови. До останніх він відносив вірші або напіввірші, побудовані за зразком формули. Для називання повторюваних епізодів та описів дослідних звертається до терміна «тема» [3, с.83].
Традиційно до цієї категорії відносять постійні епітети типу молода дівчина, козак чорнобровий, руса коса, зелен-сад, гора висока, світла світлонька, свята неділенька, сизі(ї) орли, орли-чорнокрильці, біднії невольники, буйний вітер, бистра(я) хвиля,жовта кість. Тавтологічні синоніми: прохали та благали, знає-відає, плаче-ридає, срібло-злото, кайдани- залізо, козацька-молодецька. Тавтологія коренеслівна: біжить-підбігає, живе- проживає, клене-проклинає, грає-вигриває, пити-підпівати, сирая сириця.
О. Потебня, М. Плісецький називали «стилістичним скамянілостями», які були властиві ще давньоруському епосові. Очевидно, подібні вислови за термінологією А. Лорда, можна вважати власне формулами [3, с.81].
Лише побіжний погляд на словесну оболонку народних дум одразу дозволяє помітити, що цей жанр за своєю структурою поєднує у собі всі особливості витвору історичних часів (із незвичайною правдивістю зображення, реалістичними психологічними деталями) і глибоке доісторичне
підґрунтя (зв'язок героїв дум із світом мертвих, із природними стихіями), де вчуваються елементи анімізму, словесної магії. Глибинне підґрунтя ховається за зовнішнім відбитком подій, але при тім незримо присутнє у кожній частині зразка. Це примушує шукати жанр доісторичних часів, що був попередником дум, і дозволяє його віднаходити у голосіннях [1, с.ЗЗ].
«Думи репрезентують тільки вищу стадію (ступінь) речитативного стилю, розвиненого вже давніше в голосіннях, із яких думи перейняли й деякі мотиви та поетичні образи писав Ф. Колесса. З голосіннями думи споріднює й характер імпровізації». [1, с.40]. Вони мають і спільну психологічну канву, коли після змісту сповненого драматизму, виконавець мимоволі повертається до реальності, до відчуття незнищенності людського життя і бажає «головам слушающим» «многи літа» (такий перехід чуємо на поминках, коли люди бажають «царство небесне душечці померлій, а живущим хай Бог дає здоров’я»). «Голосіння мають свобідну речитативну форму, - пише Ф. Колесса. - Нерівномірні вірші зв’язуються найчастіше дієслівною римою. У сполуці з реторичною римою виступає часто й відтінювання думки близькими щодо свого значіння словами (тавтологія) та повторення одного або кількох слів із початком або кінцем вірша (анафора й епіфора), нарешті й паралелізм поетичних образів». Все це характерне і для дум
Однак легко помітити, що не будь-яке голосіння могло лягти в основу історичної думи (не зачіпаємо тут дум побутових, що мають свої особливості) за свідченням польських істориків, були це спеціальні елегії, що співалися (рецитувалися) у пам'ять славних героїв, загиблих на війні [1, с.ЗЗ].
Співставлення дум з іншими фольклорними жанрами довело, що вони виникли і сформувались у тісному взаємозв’язку з українськими народними піснями (історичними, побутовими, ліричними), легендами, переказами та ін. Вони мають багато спільного з вказаними жанрами. Проте думи мають ряд особливостей, які дозволяють віднести їх до епосу.
Розділ II. Поетика повтору в українських народних думах
Практична частина нашої роботи буде присвячена оглядові повторів та спробі їх класифікації. Повтори можуть бути поділені на декілька груп: одиничні повтори, групові повтори, повтори, які притаманні якомусь одному виду дум, стійкі словосполучення, повторення цілих рядків. Як було визначено, деякі думи мають не один варіант свого запису. Тому в нашій роботі ми будемо подавати приклади повторів в одному й тому ж сюжеті дум, а саме на прикладі думи «Іван Коновченко», але в різних записах і до уваги братимуться неспівпадання в їх текстах.
Варіантний пучок аналізується нами на матеріалі 44 варіантів, які подаються у виданні К. Грушевської.
Варіант А - Текст записано від кобзаря Івана на Миргородщині. Вміщений у «Повісті малоросійській» Житецького [с. 24-28].
Варіант Б - Текст записано від невідомого кобзаря у Миргороді Цертелєвим [с. 28-29].
Варіант В - Текст записав Лукашевич від кобзаря Івана Стрічки [с. 29-33].
Варіант Г - Вміщений у Русалці Дністровій. Текст невідомого походження [с. 33-34].
Варіант Ґ - Текст записано на Харківщині у 1840-х рр. (уривок) [с.34]
Варіант Д - Текст записав П. Куліш від кобзаря Андрія Шута [с. 34- 38].
Варіант Е - Текст записав М. Білозерський від кобзаря І. Романенка на початку 1850-х рр. [с. 38].
Варіант Є - записав П. Куліш від лірника Архипа Никоненка [с. 38].
Варіант Є і - як попередній; має помітку. В архіві «Історичних пісень» цей варіант заховався під окремою буквою [с. 38].
Варіант Ж - записав Шишацький-Ілліч від бандуриста Василя Макуленка на Чернігівщині у 1854р. [с. 38-41].
Варіант 3 - записав Куліш від лірника Хв.Кононенка невідомо коли [с.41-44].
Варіант І - записав М. Ніговський від кобзаря Петра Колибаои невідомо коли [с. 44-47].
Варіант ї — текст з рукописного відділу Всенародньої Бібліотеки України, мабуть запис В.Гнилосирова з часу його подорожі по Волинь і Поділля в липні 1861р. [с. 47-49].
Варіант И - запис Д.Мороза зроблений можливо на Чернігівщині [с. 49-52].
Варіант Й - записав П.Кисіль, від лірника Осипа в с.Пилявці на Поділлі 1868р. [с. 52-53].
Варіант К - записано від київського лірника Івана Васильовича [с. 53-55].
Варіант Л - В. Томачинський, Марко Самойленко та його дума «Київський Телеграф»1873, № 59. Запис Томачинського від лірника Марка Самійленка десь на Поліссі [с. 55-57].
Варіант М - записано від кобзаря в хуторі на Харківщині [с. 57-58].
Варіант Н - українські записи П. Мартиновича, 1906р. Записано від кобзаря Ів. Крюковського 20 травня 1876р. [с. 58-63].
Варіант О - записано від кобзаря Трихвона Магадина 3 липня 1876р. [с. 63-65].
Варіант П - запис професора М.Дашкевича від лірника з с. Слободка Радомиського повіту мабуть на початку 1880-х років [с. 65-67].
Варіант Р - запис зроблено Є. Сіцінським від лірника Степана Гудзя у 1881р. на Поділлі [с. 67-69].
Варіант РР - запис зроблено від кобзаря О.Вересая, мабуть 1882р. [с. 69-72].
Варіант С - текст записав Горленко від кобзаря Крюковського у 1882р. [с. 72-74].
Варіант СС - запис від лірника Єфима Перепелиці у 1883р.
[с.74-76].
Варіант Т — записав В. Горленко від лірника Хв. Бащі у 1884р.
[с. 76-79].
Варіант ТТ - записав В. Горленко в Миргороді від лірника Кузьменка (Сокура) з Хорола в вересні 1885р. [с. 79-80].
Варіант У - записано від кобзаря Хв. Гриценка ( Холодного) в Лютенці 1885р. [с. 80-83].
Варіант Ф - записав Боржковсысий від каліки майстра музичних інструментів Олександра Димнича (Плазуна) в с.Глущинцях, час запису не зазначено [с. 83-85].
Варіант Ф і — це поправки до варіанта Димнича, що продиктував Боржковський лірник Никон з Пикова, Вінниччина [с. 85].
Варіант ФФ — записав О.Сластьон від лірника Юхима Бутовського [с. 85].
Варіант X - текст записав В. Кравченко від лірника Сидора Гуменюка на Житомирщині 1895р. [с. 85-87].
Варіант XX - записано, від лірника Якова Сапожника на Житомирщині 16 жовтня 1899р [с. 87-89].
Варіант Ц - текст записав О.Малинка від лірника Никифора Дудки [с. 89-90].
Варіант ЦЦ - записав Н.М. Малеча у 1906р. [с. 90-91].
Варіант Ч - подав В.Кравченко. Цей текст був переданий до збірки
В.Кравченка збирачем, ім’я якого загубилося разом з частиною записів [с. 91-92].
Варіант ЧЧ - записала Олена Пчілка від лірника на весні 1923р.
[с. 9294].
Варіант Ш - записав М. Гайдай від діда Кузьми Фещенка 15-16 червня 1924р. [с. 94-95].
Варіант ШШ - записав В.Кравченко від лірника Савки Павлова Дімещука на Чернігівщині. Текст записано в потягу між Коростенем і Овручем, 17 липня 1924р. [с. 95-96].
Варіант Щ - записав Ю.Філь від лірника Івана Карловича Бернацького з села Станіславки Зіньківського району на Поділлі. Записано в Кам’янці 20 серпня 1925р. [с. 97-99].
Варіант ЩЩ - записав С. Сіцінський від лірника Данила Мазура 14 жовтня 1925р. [с. 99-101].
Варіант Ю - записав Н. Дмитрук від Івана Сидоровича Гуменюка (Рижого) сина і колишнього поводиря лірника Сидора Гуменюка 11-12 лютого 1925р. [с. 102-103].
Варіант ЮЮ — записано в Тульчині 4 квітня 1926р. Записали З.і К.Соколови від лірника Петра Панасюка родом [с. 103-105].
Варіант Я - записав Б.Луговський від лірника Аксентія Шолоха, з с.Кархівки під Черніговом, 26 травня 1926р. [с.106].
Специфіка композиції сюжету думи «Про Івася Коновченка»
Історія дослідження цієї думи є одним із прикладів домінування денотативного (історичного, вульгарно-соціологічного) підходу на шкоду аналізу внутрішньої форми твору, його естетичних та поетичних первнів. Найхарактернішою ілюстрацією такої думки є стаття М.М.Плісецького [14]. Власне поетиці думи та її зв’язкам з іншими фольклорними творами у статті присвячено порівняно мало місця. Автор намагається довести історичність твору на підставі планомірного порівняння варіантів думи з документальними джерелами, тим самим змішуючи естетичні, загальнокультурні питання з проблемою пошуку історичних джерел. Такий методологічний підхід критикований у монографії Б.П.Кирдана [5], де автор наголошує на тому факті, що “події й особи, що йшли з пам’яті кобзарів, поступово згладжувалися і в епічних переказах” [5, с.69]. Науковець констатує, що домінування історичного підходу шкодить розумінню художньої вартості творів. Однак, виключення зі сфери аналізу питання про відбиття у думах та у фольклорі взагалі міфологічних образів, мотивів, структурних елементів призводить до помилкового твердження про безпосередню дифузію між думою та колядкою.
Теоретичні здобутки дослідників цікавлять нас під час аналізу загальних місць думи: у межах варіантного пучка є чітка диференціація записів: 1) ті, що починаються зверненням полковника Філона (Гниди) до мешканців міста; 2) ті, що починаються з історії вдови та її сина. М.М. Плісецький, відповідно до вульгарно-історичного підходу, вважає ядерною постать Філоненка, бо лише за нею можна датувати твір [14, с.75]; за Б.П. Кирданом, саме ця постать (і, отже, увесь мотив заклику) є пізнім внеском, суттєвим же постає сам головний герой, постать якого закорінена у докозацькій добі [5, с.244].
С. А. Цікавий під час аналізу цієї думи доводив, що обидва початки є органічними у думовій парадигмі, і розгляд композиції тільки на підставі лінії Івася (як це, напр., робить Б.П. Кирдан [5, с 246] ) не є продуктивним. Початок думи закликом полковника відповідає вже неодноразово поміченому нами принципу оберненої градації, що нею починається дума у такому випадку: першим і найширшим планом є “славна Україна”, вужчим - місто (Корсунь, Черкаси), де робиться заклик, ще вужчим - образи вдови та її сина. У варіантах, що починаються таким чином, увага акцентується на широких інтересах: полковник закликає “За віру христіанськую одностайне стати”. Ми не можемо погодитися з пізнім внесенням образу полковника і всієї з ним пов’язаної лінії, бо це змістове річище зафіксоване у раныших, власне епічних варіантах, де ще не спостерігається посилення моралізаторського начала, а також пародійних мотивів. Понадособисті інтереси державного рівня (типу боротьби з загарбниками і ворогами віри) продовжують міфологічні за походженням мотиви боротьби “космос - хаос”. У класичному (героїчному) епосі виникає домінування державних інтересів над родовими. Саме це ми і помічаємо на рівні сюжету: Івась ігнорує родове начало, відкидає прохання матері, підкоряючись державному. Міфологічний за походженням мотив непокори як ознаки зрілості у пізніших варіантах переосмислюється у моралізаторському річищі.
Таким чином, початок думи закликом полковника є виправданим на рівні жанру, традиції, генетичного коріння і не може вважатися штучним чи факультативним. У другому випадку початок одразу представляє головного героя і вже надалі виникає мотив заклику. Оскільки саме у цих текстах виразно постає моралізаторський настрій (акцентується увага на пияцтві та зневазі до материнської долі, актуалізується участь прокляття у долі героя), художньо необхідним є винесення в ініціальну позицію саме експозиційного моменту знайомства з двома героями, взаємини яких визначають розвиток думи (Івася вбиває вихід поза норми народної моралі, у чому цей образ стає одноплановим по відношенню до старшого сина у моралізаторських варіантах “Втечі трьох братів...”, синів з думи “Вдова і три сини” тощо).
Принципово іншим є ставлення до бойових подвигів Івася: його героїзм не може виправдати аморальної поведінки, і пияцтво є лише одним із злочинів проти суспільної моралі. На пізню привнесеність моралізаторської домінанти вказує формула закінчення, яка презентована варіантами типової кінцівки, що її Ф.М. Колесса назвав “прославлення лицарської смерті козака”. Саме таке закінчення вказує на первинність оспівування лицарського начала та первісної обрядової природи сюжету думи, яка уславлювала загиблого героя Коновченка. Таке закінчення подеколи посилюється молитвою за православний світ (запис 1832 року). Цікава інтерпретація формули наявна у записі, зробленому у вересні 1845 та варіанті, рік виконання якого точно не відомий [2]. Тут обрядова формула, що має в основі антитезу минущості життя - безсмертя слави, вкладена в уста матері. Відсутність закріпленої у традиції ініціальної формули тим не менш, не створює передумов для аналізу варіантного пучка поза межами думової парадигми: принципи побудови та розкриття, структура зачину відповідають народному канону ліро-епічного виконавства. Фінальна формула дає підстави говорити про давність та первісну обрядову природу сюжету та уявити послідовність розвитку тих чи інших мотивів варіантного пучка.