Порядок Лепідодендрові (Lepidodendrales)

До порядку належать викопні різноспорові, переважно деревоподібні форми з листками мікрофільного типу, що жили із середини девону до кінця тріасу ( млн. р. тому); максимального розквіту досягли в карбоні. Більшість видів мали камбій і були здатні до вторинного потовщення; спорофіли були зібрані в стробіли.

Родина Лепідодендрові (Lepidodendraceae)

До родини відносять кілька родів; найкраще вивченим з них є рід лепідодендрон або лускате дерево (Lepidodendron) (рис.), до якого належать понад 100 видів, описаних переважно з відкладів карбону. Зокрема, часто знаходять представників роду у вугільних пластах Донбасу.

Лепідодендрони здебільшого були високими деревами з прямими, до 30-40 м заввишки і до 1-2 м у діаметрі, стовбурами, що дихотомічно галузились; кінцеві пагони були густо вкриті спірально розміщеними вузькими лінійними або шилоподібними листками, довжина яких у різних видів складала від 1 до 50 см. Листки біля основи мали язички. Стовбури і старіші гілки теж несли листки, що розміщувались правильними косими рядами і сиділи на ромбічних подушечках, витягнутих у вертикальному напрямку. Саме зі своєрідною зовнішньою будовою кори стовбура пов’зана родова назва цих рослин – Lepidodendron, яка перекладається як лускате дерево.

Анатомічна будова стовбура. Центральний циліндр був представлений сифоностелою. В центрі стебла містилась серцевина, оточена послідовно тяжем ксилеми з тонкими серцевинними променями, камбію, флоеми та перициклу. Стела була малопотужною, близько 10 см у діаметрі.

Центральний циліндр був оточений потужною корою, яка ділилась на 2 частини. Внутрішня частина складалась з паренхімних клітин, зовнішня – з товстостінних механічних клітин. Кору оточував товстий шар перидерми, яка теж ділилась на дві частини. Внутрішня частина перидерми була дуже товстою і складалась з механічної тканини. Зовнішній шар містив як механічну, так і покривну тканини. Таким чином, механічна міцність стовбура забезпечувалась не ксилемою, як у сучасних дерев, а перидермою, що утворювалась в результаті поділу клітин фелогену. У зв’язку з цим лепідодендрони називають коровими деревами.

Спорофіли з лігулами були зібрані на кінцях пагонів у двостатеві стробіли. Верхні спорофіли у стробілі переважно несли мікроспорангії, а нижні – мегаспорангії.

В нижній частині стовбури дихотомічно галузились, в результаті чого утворювались особливі органи прикріплення – стигмарії, які зовні мали вигляд товстих, дихотомічно розгалужених коренів. Справжні корені були тонкими, нерозгалуженими і виникали на кінцях стигмарій.

Родина Сигілярієві (Sigillariaceae)

Вважається, що родина походить від давніших лепідодендронових. Відома переважно з карбону, особливо із середнього й верхнього ( млн. р. тому). Головним родом є сигілярія (Sigillaria), до якої відносять кілька видів (рис. 29).

Сигілярії — великі дерева з прямими колоновидними, біля основи помітно конічно розширеними стовбурами. Вони були нерозгалуженими або дещо дихотомічно галузились лише верхівкою. Стовбури сигілярій здебільшого були вкриті прямими рядами шестигранних залишків листків (рубців); листкові подушки мало розвинуті; іноді й відсутні.

Верхівки стовбурів і гілок були вкриті довгими й вузькими мечоподібними листками.

Корені розвивались на дихотомічно розгалужених стигмаріях.

Спорофіли були зібрані в одностатеві стробіли до 15 см завдовжки. Мікростробіли несли мікроспрофіли з мікроспорангіями, у яких розвивались численні мікроспори; у мегаспорангіях утворювалось до 12 мегаспор.

Лепідодендрони, сигілярії та близькі до них роди в карбоні були домінуючими в екваторіальних широтах земної кулі. В той час екватор проходив через Північну Америку, Північну Європу та Україну. Лепідодендрові утворювали обширні ліси на заболочених рівнинах. Потужні деревні рослини зі слабко розвинутими підземними органами часто вивертались та падали. Потрапивши у болотисті ґрунти, вони в умовах недостачі кисню захоронювались, неповнісю розклавшись. Якщо в силу різних причин такі рослинні залишки перекривались осадовими геологічними пластами, то в умовах підвищеного тиску та певного температурного режиму вони з часом могли спресуватись та трансформуватись у потужні поклади кам’яного вугілля.