31. «Десателізація Сх. Європи». Кінець біполярного світу.

До кінця 80-х років можливості розвитку держав Центральної й Східної Європи в рамках радянської моделі соціалізму були вичерпані. Катастрофічно збільшувалося економічне й технологічне відставання від країн Заходу, збільшувався розрив між рівнем життя в соціалістичних і західних країнах. Усе менш ефективно працювала планова економіка радянського зразка. Господарські труднощі спричиняли соціальну напругу в суспільстві, що досягла високого рівня. Активізувалася політична опозиція й інші елементи громадянського суспільства (церква, творчі союзи, університетські центри тощо). Різко знизився авторитет комуністичних партій й очолюваних ними режимів, що не піддавалися реформуванню через монополію на владу партійно-державної бюрократії.

Важливою передумовою революцій кінця 80-х — початку 90-х років стала радянська перебудова й відмова СРСР від «доктрини Брежнєва».

Поперед усіх революційні зміни почалися в Польщі й Угорщині. У Польщі в 1989 р. була легалізована «Солідарність», на парламентських виборах опозиція одержала третину голосів. Президентом країни був обраний комуніст, генерал В. Ярузельський. Однак комуністи втратили провідні позиції в уряді, що очолив представник «Солідарності». Авторитет компартії продовжував падати, і в 1990 р. вона заявила про свій саморозпуск.

В Угорщині в 1989 р. комуністам довелося почати переговори з демократичною опозицією, у результаті яких були вироблені умови переходу до правової держави. Восени комуністична партія розпалася, її реформаторське крило заявило про розрив з минулим

У Румунії ж відмова від тоталітарного соціалізму відбувалася в ході кривавих зіткнень. Початком революції стали події в місті Тимішоарі, де влада намагалася придушити виступ угорських етнічних меншин. Заворушення перекинулися до столиці країни Бухарест. 21 грудня 1989 р. грандіозний мітинг у центрі міста переріс у збройні зіткнення і бої народу з армійськими частинами. У цих боях загинуло біля тисячі чоловік. Н. Чаушеску, який керував країною з 1965 р., і його дружина були заарештовані й за вироком військового трибуналу розстріляні 25 грудня 1989 р. Основною політичною силою країни став Фронт національного порятунку, який очолив колишній комуніст І. Ілієску. У 1990 р. він був обраний президентом країни.

Останньою країною, де на зміну комуністам прийшли демократи, була Албанія (1992 р.).

Отже, революції 1989–1991 рр. у країнах Центральної й Східної Європи відрізнялися методами здійснення: від мирної («оксамитової») у Чехословаччині до кривавої в Румунії, але скрізь вони були спрямовані на ліквідацію соціалістичного ладу. Революційні зміни мали ряд загальних рис, що свідчили про демонтаж тоталітарної системи: позбавлення комуністів монополії на владу, затвердження плюралістичної політичної системи, деполітизація армії, органів правопорядку, держбезпеки, відновлення принципу поділу влади й вільних виборів, розробка програм ринкових реформ, скасування цензури тощо.

32. Розпад Югославії

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століттявідокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочаткуБоснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

 Югославську кризу породжено послабленням колишньої комуністичної влади, що можна розцінювати як скдадову частину загальних змін, які настали після кінця «холодної війни». У випадку з Югославією комунізм все більше втрачав ідеологічну силу під натиском націоналістичних і сепаратистських ідеологій наприкінці 1988-го і на початку 1989-го років, особливо в Сербії та Хорватії, далі у Боснії і Герцеговині, і в меншій мірі у Словенії.

Цей процес також прямо залежний від приходу до влади в Сербії Слободана Мілошевича, який почав з того, що пішов назустріч пробудженню тієї самої націоналістичної ідеології, а також виступив у ролі провідника сербів у Косово 1989-го року. Основна мета політики Мілошевича була здобути владу і панування над югославською федерацією. Для досягнення своєї мети, Мілошевич інсценував кілька процесів, які призвели до взяття влади у свої руки, перш за все, у Воєводині і Чорногорії, ставлячи при владі політиків, які відповідали його власному баченню майбутньої Югославії. Це бачення основувалося на пануванні Сербії як найчисельнішої республіки в СФРЮ і Мілошевича як лідера Сербії. Криза Югославії погіршується після того, як Мілошевич зчинив процес, який призвів до повалення влади косовських албанців у Косово, після чого він зосереджує у своїх руках контроль над майже половиною Югославії. Це співвідношення сил приводить до протидії інших союзних республік, в першу чергу, Словенії.

На 14-му з'їзді Союзу комуністів Югославії 20-го січня 1990 року Мілошевич уперше використав своє панівне становище для обструкції багатьох конституційних поправок, які словенські депутати у федеральному парламенті намагалися провести з метою відновлення балансу сил між республіками. З'їзд закінчився провалом і припиненням участі у його роботі делегатами зі Словенії і Хорватії, що можна розцінити як початок розпаду Югославії.