23. Гельсінський процес

Власне після вирішення «німецької проблеми» в Європі виник клімат та підстави для створення форуму з безпеки.

Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті. Вона проходила поетапно в Гельсінкі — столиці Фінляндії.

На першому етапі (3-7 липня 1973 р.) нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.

На другому (18 вересня 1973 р. — 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади, підписали Заключний акт наради. Його серцевиною стала Декларація принципів, якими держави-учасниці зобов'язувалися керуватись:

1. Повага до суверенітету.

2. Незастосування сили чи погрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини та основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Не було Албанії, бо вона перебувала в самоізоляції (ніяки контактів, тільки з КНР). Мальта не захотіла підписати договір

Крім Декларації, було прийнято й інші документи: "Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших галузях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї", "Про заходи зміцнення довір'я та деякі аспекти безпеки і роззброєння". Створювався єдиний простір «Від Ванкувера до Владивостока».

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло применшити значення гельсінського процесу

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотримуватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.

Це не було одноразове явище: постійно діюча збиралася що два роки в різних столицях

24. Арабо-ізраїльська війна 1973 року

Четверта арабо-ізраїльська війна ("війна Судного дня ", Жовтнева війна) - військовий конфлікт між низкою арабських країн, з одного боку, і Ізраїлем, з іншого. Почалася 6 жовтня 1973 з нападу Єгипту і Сирії і завершилася через 18 днів їх поразкою; при цьому обидві сторони зазнали значних втрат.

Війна стала продовженням арабо-ізраїльського конфлікту - багаторічної ворожнечі, що стала причиною багатьох битв і воєн, починаючи з 1948. Під час Шестиденної війни в 1967 Ізраїль захопив Синайський півострів аж до Суецького каналу, що став, таким чином, зоною припинення вогню, і приблизно половину Голанських висот, раніше цілком належали Сирії, а також Західний берег річки Йордан і Сектор Газа.

Єгипетський президент Гамаль Абдель Насер помер у вересні 1970. Його наступником на посаді став Анвар Садат, який вирішив в 1973 воювати з Ізраїлем і повернути землі, втрачені в 1967. Війна планувалася як «обмежена»

В ході цієї війни добре використовувалася нафтова зброя: ембарго та зменшення поставок до країн, які не чинили тиск на Ізраїль

12 жовтня 1973 – Мейр (прем’єр міністр ізраїлю) звернувся до США по допомогу зброєю. Після цього ізраїль почав завдавати поразок коаліції

В ніч на 20 жовтня – Садат звернувся до СРСР з проханням у допомозі припинення вогню. 22 жовнті – резолюція РБ про припинення вогню, але між ізраїлем і єгиптом війна ще продовжувалася і лише 11 листопада на 101 км дороги Суец-Каїр підписано перемиря.

21 грудня 1973 року – мирна конференція. І вереснень 1975 – Сінайські угоди між Ізраїлем та Єгиптом – Єгипет відкриває суецький канал а ізраїль вертає йому частину території