4.3.3. Президентські поліархії з елементами "посиленого парламентаризму"

За сукупністю своїх юридичних характеристик до держав з більш сильними елементами "президенціалізму" ніж в США, слід віднести, на нашу думку, Бразилію, Грузію, Домініканську республіку, Колумбію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Чилі тощо. Якщо форми правління цих держав "роз­ставити" на умовній шкалі за принципом зростання рівня "президенціалізму", то порядок цей буде приблизно такий.

Порівняно з американським Президентом, влада Прези­дента Грузії сильніша за рахунок права останнього на законо­давчу ініціативу; в Домініканській республіці та Колумбії пре­зиденти наділені більш широкими повноваженнями у надзви­чайних випадках, коли є загроза громадському спокою та національній безпеці, а також у кадровій сфері, де формуван­ня уряду здійснюється президентом на свій розсуд. Окрім цього всі акти Президента Колумбії, за винятком призначення міністрів, для набуття законної сили мають бути скріплені підписами відповідних членів уряду. Тобто мова йде про вико­ристання характерної для парламентських країн процедури контрасигнування. Але тут вона є протилежною за своєю якістю, оскільки, враховуючи повну залежність кар'єри члена уряду від президентів, цей інститут тут (у президентських поліархіях) означає покладання політичної відповідальності за зміст відповідних рішень і актів та за їх реалізацію на членів урядів, котрі вчинили контрасигнування. Тобто в прези­дентській поліархії наявність інституту контрасигнатури є за­собом не послаблення, а посилення влади президента в сис­темі елементів форми правління.

Такий же наслідок в умовах президентської поліархії, де відсутній інститут парламентської відповідальності виконав­чої влади, має право президента розпускати парламент. Серед держав з такою "порушеною" рівновагою є насамперед Чилі, де Президент може реалізувати це право лише один раз протя­гом строку його повноважень (хоча чітких підстав розпуску парламенту конституцією не встановлено). В інших державах: Алжирі, Єгипті, Перу, Сенегалі, Сирії право прези­дентів на розпуск певною мірою збалансовано наявністю парламентських елементів системи стримувань. "Обґрунтованим рішенням" Президента Сирії може бути і розпущений парла­мент цієї країни, але з конкретного питання таке рішення може прийматися тільки один раз. Це може бути певною відповіддю Президента на винесення більшістю голосів членів парламенту вотуму недовіри Раді міністрів, коли прем'єр-міністр має надати Президенту пропозицію про відставку кабінету, а глава держави приймати відповідне остаточне рішення щодо відставки або розпуску.

В Сенегалі, наприклад, Президент може розпустити пар­ламент (Національні збори), якщо він за передбаченими Кон­ституцією (1963 р. з наступними змінами) формами парла­ментського контролю (усні та письмові питання з дебатами та без них, слідчі комісії тощо) прийняв резолюцію осуду Уряду \ Схожий порядок і в Тунісі, де Президент, поряд з іншими такими сильними повноваженнями, як право законодавчої ініціативи, право прийняття по визначеному переліку питань та на конкретний термін делегованого законодавства - декретів, що мають силу закону, може розпустити парламент, як­що протягом одного законодавчого періоду він двічі 2/3 го­лосів парламентарів прийняв резолюцію недовіри відносно уряду.

Форми правління кількох держав характеризується більшим ступенем "чистоти" президентських елементів, котрі однак сильніше ніж в США. Серед них перш за все Мексика, територіальне сусідство якої з США сприяло максимальною мірою запозиченню нею "вашингтонської" моделі влади. Але форма правління "Сполучених штатів Мексики" (!) відрізняється дещо посиленими елементами президенціалізму: президент на власний розсуд призначає і усуває з посад державних секретарів (міністрів) та цілий ряд інших фе­деральних посадових осіб, має право вводити надзвичайний стан, припинити дію конституційних гарантій, реалізувати можливість федеральної інтервенції у внутрішні справи штатів, втручатись у законотворчий процес. Останнє знахо­дить свій вираз у праві Президента на законодавчу ініціативу, а також у випадках, прямо вказаних в Конституції або за упов­новаженням Конгресу, видавати декрети, що мають силу зако­ну. Владу Президента, як вже зазначалося, посилює також на­явність інституту контрасигнування актів і рішень Президен­та, котре здійснюється членами Централізованої адміністрації (уряду), за що вони і несуть відповідальність. Передбачені Конституцією деякі парламентарні елементи: підзвітність членів уряду парламенту, коли при відкритті кожної сесії Кон­гресу члени Централізованої адміністрації подають звіт про стан справ у своїх відомствах, а кожна з палат Конгресу може викликати членів адміністрації з метою отримання інформації з питань, що обговорюються, особливих наслідків не має і на зміст президентської влади майже не впливає.

Ще сильніше елементи президенціалізму в Бразилії, де президентська поліархія була встановлена, по суті, рішенням народу в результаті проведеного 7 вересня 1993 р. плебісциту щодо форми державного правління. На питання, яку з них об­рати: монархію чи республіку, якщо республіку, то прези­дентську або парламентську, громадяни відповіли так: за рес­публіку - 66%; за монархію - 10%; за парламентську рес­публіку —25%, за президентську - 54% К Таким чином, через 5 років після прийняття Конституції країни (1988 р.) форма дер­жавного правління Бразилії була остаточно визначена як пре­зидентська, але як така, що відрізняється від "вашингтонської" моделі більш широким обсягом повноважень президента.

Президенту Бразилії належить важливе право самостійно встановлювати стан оборони, стан облоги і так званий стан фе­дерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Для прийняття відповідних рішень йому необхідна формальна підтримка одного з двох визначених у Конституції консульта­тивних органів - Ради Республіки або Ради національної обо­рони. До Ради Республіки входять віце-президент, голови па­лат федерального парламенту, лідери більшості і опозиції в обох палатах, міністр юстиції і шість бразильських громадян, котрі у рівній кількості призначаються Президентом і обира­ються палатами парламенту. До Ради національної оборони входять віце-президент, голови палат парламенту і ряд міністрів. Позиції Президента у законотворчому процесі підсилює надане йому конституцією право законодавчої ініціативи, право видавати у випадку термінової необхідності акти, що мають силу закону (з наступним представленням в Конгрес) \ а також можливість використовувати вибіркове ве­то на законопроекти, прийняті парламентом. Вибіркове вето на відміну від "загального" дає президенту більше можливос­тей для маневру в його взаємовідносинах з парламентом А Водночас Конституція 1988 р. наділила Конгрес правом підда­вати бразильського Президента, як це має місце і в США, суду імпічменту, у випадках скоєння ним злочинів або інших пору­шень конституції і законів, і у цьому немає нічого дивного. Примітним однак є те, що на відміну від США, де суд імпічменту за всю історію цієї країни жодного разу (з двох) не відправив у відставку президента, в Бразилії є практичний досвід: звинувачений в корупції Президент Ф.Коллор в 1992 р. усунений за це з посади глави держави.

І нарешті найсильнішими можна вважати становища пре­зидентів в трьох країнах Середньої Азії: Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані. В усіх трьох конституціях цих держав міститься припис, що не є характерним для президентських поліархій інших регіонів, особливо американського. Мова йде про визнання президента гарантом Конституції і законів, прав і свобод людини і громадянина, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності, охорони суверенітету, ре­алізації рішень з питань національно-державного устрою тощо.

За Конституцією Президент Таджикистану є головноко­мандувачем збройними силами, призначає і звільняє команду­вачів військами збройних сил, утворює Раду безпеки і керує нею, проголошує надзвичайний стан на всій території держави або в окремих місцевостях з "негайним" внесенням указу про це на затвердження до парламенту і повідомленням до Ор­ганізації Об'єднаних Націй, керує здійсненням зовнішньої політики. Він уповноважений утворювати та ліквідовувати міністерства і відомства; призначати і звільняти Прем'єр-міністра та інших членів уряду; скасовувати чи призупиняти дію "актів органів державного управління", якщо вони супере­чать Конституції і законам; призначати і звільняти голів тери­торіальної автономії, областей, столиці, міст та районів. Серед найважливіших повноважень Президента є і його право здійснювати подання до Меджлісі Олі щодо призначень і відкликань голів та інших суддів Конституційного Суду, Верховного Суду і Вищого економічного суду, а також за поданням міністра юстиції призначати і звільняти суддів інших судів. За згодою парламенту глава держави призначає та звільняє гене­рального прокурора і його заступників (ст.69, 70).

Але якщо призначення на найважливіші урядові посади та на посади голів автономних і місцевих органів влади Прези­дент Таджикистану здійснює за згодою парламенту (Меджлісі Олі) та меджлісів народних депутатів відповідних адміністративно-територіальних одиниць, то Президент Узбекистану при формуванні апарату виконавчої влади такої згоди не по­требує. Він на свій розсуд призначає та звільняє прем'єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів, забезпечуючи взаємодію "вищих органів влади та управління", керує ним. Крім цього Президент Узбекистану є головнокомандувачем збройних сил, призначає і звільняє вище командування, при­своює вищі військові звання. Серед його повноважень слід та­кож назвати право вести переговори та підписувати міжнародні договори, забезпечувати додержання укладених держа­вою договорів, а також призначати і звільняти дипломатичних та інших представників Узбекистану в іноземних країнах.

Окрім таких же повноважень, характерних і для Президента Туркменістану, останній має право одноосібно призначати на 5-річний термін з можливістю перепризначення суддів, керувати формуванням проекту державного бюджету і вносити його на розгляд і затвердження до Меджлісу (парламенту), видавати з окремих питань закони (це право йому було надано спеціальною постановою Меджлісу від 12 квітня 1993 р. скасовувати акти міністерств і відомств та місцевих органів управління, розпускати органи місцевого самоврядування, призначати за рішенням Халк Маслахати референдуми, звертатися з посланнями до народу, достроково скликати Меджліс на сесію, надавати Халк Маслахати щорічні доповіді про стан країни, інформувати про найбільш важливі питання внутрішньої і зовнішньої політики та деякі інші.

Халк Маслахати (Народна Рада) за Конституцією Туркменістану є вищим представницьким органом народної влади, в той час як парламент (Меджліс) - вищим законодавчим органом. До складу Халк Маслахати входять Президент, депутати Меджлісу, а також члени, обрані народом у кількості, що дорівнює числу депутатів Меджлісу. Крім того, до складу Халк Маслахати входять голова Верховного Суду, голова Вищого господарського суду, генеральний прокурор, члени уряду, глави адміністрацій в адміністративно-територіальних одиницях, а також мери муніципальних рад міст і селищ. До компетенції Халк Маслахати, що обирається на термін - п'ять років, віднесено розгляд і прийняття рішень з питань доцільності змін Кон­ституції або прийняття нової; проведення всенародних референдумів: розробки рекомендацій про основні напрями економічного, соціального і політичного розвитку країни; зміни державного кордону і адміністративно-територіального поділу; ратифікації і денонсації укладених від імені Туркменістану договорів про міждержавні союзи та інші утворення; проголошення стану війни і миру; з інших питань, визначених Конституцією і законами. Рішення Халк Маслахати реалізуються Президентом, Меджлісом та іншими органами державної влади. Халк Маслахати скликається "за необхідністю", однак не менше ніж один раз на рік за ініціативою Президента, Меджлісу або третини встановленого числа членів Халк Маслахати. Його роботою керує Президент або обраний на його пропозицію будь-який член Халк Маслахати.

Влада президентів Туркменістану та Узбекистану суттєво підсилюється за рахунок їх можливостей розпускати парламенти, а також за рахунок складної процедури їх усунення від вла­ди (Туркменістан) або ж взагалі її відсутністю (Узбекистан).

Конституцією Узбекистану (ст.95) визначено, що Президент за погодженням з Конституційним судом може достроко­во припинити повноваження парламенту в разі виникнення в його складі "нездоланних розбіжностей, що загрожують його нормальному функціонуванню, або неодноразового прийнят­тя ним рішень, які суперечать Конституції". В Туркменістані випадки розпуску парламенту конституцією більш конкрети­зовані. Згідно ст. 64 "Меджліс може бути достроково розпуще­ний ... Президентом у випадках неспроможності сформувати протягом шести місяців керівні органи Меджлісу або вираже­ної двічі протягом вісімнадцяти місяців недовіри Кабінету міністрів".

Відносно використання процедури імпічменту слід відзначити, якщо Конституція Узбекистану - єдина з конституцій країн СНД, котра не передбачає інституту імпічменту прези­дента ', то механізм усунення від посади туркменського глави держави серед цих же держав є найбільш складним. Передба­чене Конституцією Туркменістану право Халк Маслахати висловити недовіру Президенту фактично неможливо ре­алізувати, оскільки, по — перше, мала вірогідність того, що Халк Маслахати, більше половини членів котрого призна­чається Президентом, набере 2/3 голосів на підтримку цього рішення; по-друге, саме рішення про недовіру не призводить до відставки, а тільки до призначення референдуму з цього питання.

Наявність в конституціях Узбекистану та Туркменістану деяких елементів парламентарної поліархії не впливає на зміст форм правління цих держав. Так, в Туркменістані пар­ламент уповноважений приймати рішення про недовіру уряду, однак юридичних наслідків такого рішення для уряду не визначено. В Узбекистані відповідальності кабінету міністрів перед парламентом не передбачено, однак він повинен склада­ти повноваження перед новообраним парламентом. Відповідальність уряду перед парламентом, передбачена за­значеними нормами, є, по суті, умовною.