ТЕМАЗ. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇі&

1. Поняття суспільного ладу. 2. Конституційна регламентація економічної організації суспільного життя. 3. Конституційна регламентація соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя.

§1. Поняття суспільного ладу

Суспільний лад - це всеохоплююча організація суспільства, яка обумовлена певним рівнем соціально-еко­номічного та політичного розвитку, характерними рисами суспільної свідомості і традиціями взаємодії людей у різних сферах життя.

Супільний лад охороняється державою і правом, його за­сади знаходять своє закріплення в Основному Законі держа­ви. У структурному відношенні суспільний лад складається з 4-х основних підсистем, кожна з яких об'єднує групу суспільних відносин в економічній, соціальній, духовно-куль­турній і політичній сферах.

§2. Конституційна регламентація економічної організації суспільного життя

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації вона протягом тривалого часу зводилась до закріплення в основних законах права власності.

Інститут власності - це форма присвоєння благ та відношення між людьми з його приводу. За своїм характером власність поділяється на два види:

1) публічна власність, яка за своїм характером відрізняється неподільністю;

С. К. Б оста н, С. М. Тимченко

2) приватна власність — подільна. Суб'єктами публічної власності є:

- держава:

- суб'єкти федерації;

самоврядна місцева територіальна община;

- громадські формування.

Суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи.

Публічний або приватний характер власності визна­чається режимом майна, а не тим, хто є власником. Публічна власність завжди є колективною. Приватна може бути індивідуальною, груповою, сімейною, акціонерною тощо. Пе­рехід публічної власності у приватну називається привати­зацією.

Історично право власності розглядалось як природне пра­во людини. "Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку вста­новленої законом явної суспільної необхідності і за умов спра­ведливого і попереднього відшкодування", - записано у ст.17 Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Отже, на­прикінці XVIII ст. право власності не характеризувалося як політичний і юридичний абсолют. Доля власності, що належа­ла окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальни­ми потребами. Відповідні конституційні формулювання вже тоді відображали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.

З цієї статті Декларації прав людини і громадянина по суті випливає юридична модель конституційної гарантії влас­ності:

1) право власності невід'ємне;

2) позбавлення цього права можливе тільки як виняток;

3) порядок позбавлення повинен бути встановлений за­коном;

4) закон, в свою чергу, має визначити такі випадки

50

суспільної необхідності, за яких можливо позбавлення суб'єкта права власності;

5) ця необхідність повинна бути очевидною;

6) позбавлення права власності можливе лише з відшко­дуванням;

7) відшкодування повинно бути попереднім.

У ст.14 Основного закону ФРН сказано: "Власність зо­бов'язує. Користування нею повинно водночас служити спільному благу". У ст.29 Конституції Японії зазначено, що "право власності визначається законом у такий спосіб, щоб во­но не зачіпало суспільного добробуту". Цим за приватною власністю прямо визнається соціальна функція, а сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому. Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений Еко­номічній і соціальній раді - органу, до повноважень якого вхо­дять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консульта­тивного органу - Національної ради економіки і праці - пе­редбачено також Конституцією Італії.

Принципи економічної діяльності, які, як правило, закріплюються в конституціях:

використання національних багатств у загальних інте­ресах незалежно від того, хто їх власник; державне планування чи прогнозування економічного життя;

забезпечення приватної конкуренції і недопущення приватних монополій;

особлива охорона національного капіталу і виробника. Важливим компонентом економічної підсистеми є фінан­сова система, через яку держава вирішує фінансові завдання, регулює бюджетні і податкові відносини.