II. Завдання для самостійної роботи

Завдання 1. Використовуючи тексти або витяги з конституцій зарубіжних країн:

• зробити виписки конституційних характеристик 5 зарубіжних держав;

• визначити складові конституційно-правового статусу органів законодавчої або виконавчої влади однієї країни. Результати оформити у зошиті із конкретним посиланням на ті чи інші статті конституції обраної держави.

Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:

• Держава як конституційно-правовий інститут - це...

• Соціальна держава - це...

• Правова держава - це...

• Демократична держава - це...

• Світська держава - це...

III. Додаткова література:

1. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х томах. -Т.1-2 /Отв. ред. Б.А. Страшун.- 2-е изд.- М.,1996.- С.217-236.

2. Чиркин В.Е. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник.-М.,1997.-С.88-100.

Форми державного правління в зарубіжних країнах і. Тексти лекцій

1. Поняття "форма державного правління".

2. Типологія форм державного правління.

3. Монархія в зарубіжних країнах.

4. Поліархія в зарубіжних країнах.

§1. Поняття "форма державного правління"

З поняттям "форма правління", його змістом Ви вже знайомі з навчального курсу "Теорія держави і права". Але форма правління, що зовнішньо відображає зміст держави, є таким же багатогранним явищем, як і сама держава. Тому поряд з загальною теорією держави вона виступає предметом безпосереднього вивчення і іншими юридичними науками, зо­крема конституційного (державного) права.

Аналіз сучасної юридичної літератури показує на наявність певного різноманіття дефініцій форми правління, які, з суто формальних позицій, можуть бути поділені на прості і складні. Прості дефініції невеликі за обсягом, зміст їх у вищій мірі абстрактний і вказує лише на найбільш суттєві ознаки самого поняття. Такий підхід до дефінітивного формулювання форми правління використаний, зокрема, українськими дослідниками - теоретиком П.Рабиновичем і конституціоналістом В.Шаповалом, російським теоретиком С.Комаровим, білоруським конституціоналістом М.Чудаковим. Останній відзначає, що "під формою правління найчастіше розуміють устрій вищої державної влади. Форма правління – це тип головування в даній державі". С.Комаров вважає, що "форма правління являє собою відображення способів організації державної влади конкретної держави", а В.Шаповал визначає її як "спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави".

Складні дефініції більш великі і, відповідно, змістовніші. За обсягом охоплених ними відповідних ознак їх, теж умовно, можна розділити на три групи.

Як вихідну для першої групи візьмемо дефініцію, запропоновану харківською дослідницею О.Скакун, котра визначає форму державного правління як "порядок утворення й організації вищих органів влади в державі". Дещо ширше визначення сформульоване авторами виданого в Мінську "Словника сучасних економічних і правових термінів". Вони вважають, що форма правління це "поняття, яке характеризує структуру, порядок утворення й організації вищих органів державної влади і встановлений у даній державі порядок відносин між ними". Майже такий сенс у зміст даного поняття, але з деякими уточненнями вкладають і інші вчені. Наприклад, київські юристи - автори узагальнюючої праці з теорії держа­ви і права - до вищих органів державної влади додають ще "органи управління", а російський теоретик В.Хропанюк замість словосполучення "взаємини органів влади" використовує "розподіл компетенції між ними".

Для другої групи дефініцій характерно доповнення, котре вказує на певний зв'язок органів державної влади не тільки між собою, але і з населенням. "Форма правління, - відзначають автори фундаментальної роботи з методологічних проблем теорії держави і права, - характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини один з одним і населенням". Такої ж позиції дотримуються В.Кулапов, Л.Морозова, багато інших фахівців, що зробило цю дефініцію найбільш розповсюдженою у сучасній юридичній літературі. В деяких її модифікаціях міститься конкретизація щодо ступеня "участі населення в їх (органів влади) формуванні", вказівка на "принципи взаємин між ними (органами), або ж участь громадян в обранні цих органів", на "правовий (передусім - конституційний) порядок відносин між ними і населенням".

Третя група являє собою своєрідний конгломерат дефініцій, що характеризується певним індивідуальним змістом. Більшою різноманітністю відрізняються, як правило, конституціоналісти. У науковому обігу дотепер вживається визначення А.Мішина про те, що "форма правління є найбільш зовнішнім вираженням змісту держави, що обумовлена структурою і правовим становищем вищих органів державної влади". К Арановський називає форму правління як юридичну характеристику держави, що визначає умови утворення і структуру вищих інститутів влади, а також розподіл повноважень між ними, а В.Чиркін - як характеристику "структури і взаємин органів законодавчої і виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає розподілу на законодавчу, виконавчу і судову владу, а прийнята концепція "республіки рад".

Автори 4-хтомного фундаментального видання з "Конституційного права зарубіжних країн" під формою правління розуміють "систему формування і взаємовідносин глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади", український конституціоналіст А Хеоргіца - "спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою", а В.Шаповал в одній з останніх, доповнених ним дефініцій, стверджує, що "форма державного правління - це відображений в основному законі спосіб організації державної влади, який засвідчує особливості компе-тенційних взаємозв'язків між вищими органами держави, насамперед тими, що співвіднесеш із законодавчою та виконавчою владою".

Відокремлено у цьому ряду стоїть дефініція Е.Григониса, на думку котрого, форма правління "являє собою організацію вищої державної влади в країні, певні способи її здійснення, що залежать від політичного режиму".

Причина цього розмаїття поглядів, на нашу думку, полягає у тому, що вчені по-різному "бачать" об'єкт пізнання. Спробуємо і ми скласти уявлення про форму правління держави, як частини об'єктивно існуючого матеріального світу. І почнемо за допомогою методу "від зворотного", тобто зі з'ясування суті поняття "правління".

Зміст поняття "правління", на відміну від поняття "управління", в сучасній державознавчій літературі не розкривається. Яскравим прикладом цього є те, що навіть у "Юридичній енциклопедії" термін правління наводиться лише в одному значенні: як "виконавчий колегіальний орган колективного підприємства, господарчого товариства...". Дійсно, поняття "правління" містке, воно може бути статичним, як у зазначеному випадку, так і динамічним. Нас цікавить останній аспект, де "правління" виступає як вид соціального керівництва, котрий цілеспрямовано впливає на певну сферу соціальних відносин. Оскільки це керівництво (правління) може здійснюватися на різних рівнях: сімейному, корпоративному, державному тощо, термінологічне позначення виду правління, що відповідає кожному з цих рівнів, завжди потребує конкретизації.

Відносно досліджуваної нами проблеми правління буде державним, тобто "державне правління", яке являє собою особливий і самостійний вид діяльності держави щодо керівництва соціальними процесами, котрі є результатом взаємодії певного кола державних органів, які у сукупності утворюють спеціальну державну систему. Саме ця система, виступаючи як своєрідний "двигун", що виробляє "енергію" правління в державі і є, на нашу думку, тим самим об'єктивно і реально існуючим об'єктом пізнання - "формою державного правління".

Системність - це головна умова, середовище матеріального існування форми державного правління. Вона насамперед виявляється у тому, що форма державного правління як система має свою мету, тобто те, чого вона повинна досягти на основі свого функціонування - правити (керувати) державою. Це дуже важливо, тому що об'єкт виступає як система лише відносно своєї мети. Ціль, вимагаючи для свого досягнення визначених функцій, обумовлює через них склад і структуру системи.

Склад системи - повна (необхідна і достатня) сукупність елементів системи, узята поза її структурою. В якості елементів форми державного правління - внутрішньої вихідної одиниці, функціональної частини системи, власна будова якої не розглядається, а враховуються лише її властивості, не­обхідні для побудови і функціонування системи, - виступають органи державної влади. Однак склад системи - це просто набір елементів, котрий не здатний виконувати відповідні функції і досягти мети без наявності структури - тобто відповідних відносин і зв'язків, що утворюють певну цілісність, єдність між цими державними органами. Оскільки процеси державного керівництва здійснюють різні органи, доцільно підкреслити, що "державне правління" є прерогативою тих органів, який за словами М.Коркунова, здійснюють "верховне управління", тобто вищі органи державної влади. Саме структурно-інституціональна єдність цих вищих органів держави складає основний каркас "форми державного правління".

Постає питання: чи усі вищі державні органи здійснюють державне правління, які взаємозв'язки між ними і на чому вони базуються?

На перше питання можна відповісти, погодившись з наведеними вище думками В.Шаповала та авторів багатотомного видання з "Конституційного права зарубіжних країн" за редакцією Б.Страшуна про те, що структурними елементами форми державного правління виступають тільки вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Якщо точніше, то дана система буде складатися з наступної тріади вищих державних інститутів: інституту законодавчої влади, інституту глави держави та інституту уряду. Як бачимо, до складу елементів форми державного правління не входять органи судової влади. Це обумовлено тим, що вони суттєво впливають на форми і методи здійснення політичної влади, тобто "відповідають за стан" іншої складової частини форми держави - форми політичного режиму. Можна погодитися з деякими авторами (наприклад, В.Чиркіним), що і судова влада впливає на форму державного правління, але цей вплив непрямий, і обумовлений він загальним станом форми держави, у системі якої знаходяться ці органи.

Що стосується взаємозв'язків елементів форми державно­го правління, то вони обумовлені відповідним принципом, по­кладеним в основу цієї структурно-інституціональної системи влади. Якщо її будова базується на принципі концентрації а не розподілу влади, то кількість взаємозв'язків у системі - влада законодавча, влада глави держави і влада уряду - мінімальна, оскільки вони "замикаються", як правило, на одному елементі (органі), що, по суті, і править у державі. Якщо за основу узятий принцип деконцентрації влади, тобто розподілу влади, то кількість взаємозв'язків у зазначеному владному трикутнику збільшиться і саме державне правління буде результатом за­гальної (сукупної) діяльності названих вище органів держав­ної влади.

Ці взаємозв'язки виявляються:

1. принципом розподілу (або нерозподілу) влади;

2. у порядку формування вищих органів законодавчої і виконавчої влади;

3. у розподілі компетенції між ними;

4. у способах взаємного впливу цих органів через засоби контролю і відповідальності один перед іншим.

Виходячи з викладеного форма державного правління, на нашу думку - це структурно-інституціональна і функціональна державна система, зміст якої визначається принципами організації та взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади, порядком їх формування та правовим, становищем.

Ця "матеріальна" модель, у свою чергу, може стати джерелом різних дефініцій, вироблених представниками різних наукових галузей державознавства під своїм "гносеологічним" кутом зору. У юридичній науці, наприклад, можна виділити кілька теоретичних рівнів сприйняття досліджуваного явища, що, деякою мірою, знайшло відображення у наведеному групуванні дефініцій. Вказуючи на їх авторів, ми не випадково акцентували увагу на "належність" вчених до однієї з галузей юридичної науки - теорії держави або ж конституційного (державного) права. Як видно, і теоретики, і конституціоналісти знаходяться у всіх цих групах, і це, на наш погляд, свідчить про певну непогодженість отриманого результату з предметом науки, яку даний учений представляє. З метою запобігання такої плутанини є необхідність у розмежуванні пізнавальних підходів: теоретикам доцільно вивчити форму державного правління через призму сутнісних якостей держави на загальнотеоретичному рівні, а конституціоналістам - через призму конституційного законодавства та конкретної політико-правової практики - особливі й одиничні їх прояви.

З позиції теорії держави, форму державного правління, на наш погляд, слід розуміти як спосіб вираження тієї сторони змісту держави, що визначається принципами організації та функціонування системи вищих органів законодавчої і виконавчої влади, порядком їх формування та правовим становищем.

А з позиції конституційного права - як відносно стійку, що одержала своє закріплення в юридичних, як правило, конституційно-правових нормах, структурно-інституціональну систему влади, зміст якої визначається порядком формування, правовим становищем і принципами взаємовідносин вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Іншими словами, форма державного правління, з позиції конституціоналіста - це конституційно-правовий інститут, який являє собою внутрішньо погоджену систему норм, що регулюють у їх єдності порядок формування, правове становище і принципи взаємовідносин вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

З вищенаведеного витікає, що, досліджуючи форму державного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтворюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі (прототипи) форм державного правління. У сучасному світі особливе й одиничне в цих теоретичних прототипах знаходять висвітлення в їх конституційних моделях. Ефективність останніх, у свою чергу, може бути оцінена тільки при зіставленні з їх практичними проявами, або ж, за словами Г.Єллінека, політичними формами державного правління, котрі являють собою не систему елементів з передбачуваним результатом, а сукупність функціональних взаємовідносин відповідних суб'єктів влади, результатом якої є реальне (практичне) правління в державі.

В ідеалі і теоретико-юридична, і політична моделі форми державного правління повинні збігатися, на практиці ж остання, як "моментальний знімок держави" (Г.Єллінек) має схильність до "дрейфу". Цей "дрейф" може знаходитися в межах, визначених правовим полем конституційної моделі, або ж виходити за нього. Тому на конституційному праві лежить велика відповідальність, оскільки тільки воно може визначити межі, коли ці політичні форми державного правління стають нелегітимними і мають бути "повернуті" у правове (конституційне) поле, або ж коли такі відхилення від конституційного прототипу показують свою ефективність на практиці і тим самим обумовлюють корегування змісту самої конституційної моделі.