§2. Особливості конституційного закріплення прав і свобод людини і громадянина в зарубіжних країнах

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи та які зазвичай передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: "Французький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року". Отже, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом. Слід також за­уважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60-80-і роки XX ст. майже в усіх штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розширили обсяг конституційного регулювання прав і свобод особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії. Тут немає акту конституційного значення, у якому б закріплювались основи правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу "все, що не заборонено, - дозволено". Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бути реально встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а шляхом заборон визначають сферу їх існування.

II. Завдання для самостійної роботи

Завдання 1. Використовуючи тексти конституцій зарубіжних країн, визначте способи закріплення прав та свобод громадян. Наведіть приклади.

Завдання 2. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, вирішить наступні задачі:

Задача №1. Громадянин Литви за скоєний злочин був засуджений до виправних робіт. Він вирішив оскаржити дії суду, посилаючись на те, що Конституцією Литви заборонена примусова праця.

Які рішення мають приймати компетентні органи?

Задача №2. Сім'я Сіверсів прийшла до виборчої дільниці, щоб проголосувати за кандидата у президенти Дж. Буша, але їм не дозволили голосувати, мотивуючи це тим, що вони негри, нащадки колишніх рабів.

Чи мали право відмовити у голосуванні сім'ї Сіверсів на цих підставах?

Задача №3. Клаус Шульц стверджує, що діями підприємства "Мерседес" було порушено його права. Адміністрація підприємства не прийняла його на роботу і аргументувала це тим, що його віросповідання та світогляд не відповідають встановленим на підприємстві вимогам.

Оцініть дії адміністрації, спираючись на конституційне законодавство Німеччини.

III. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема: Конституційні права людини і громадянина, гарантії їх дотримання

ПЛАН

1. Класифікація прав і свобод особи. Особисті права і свободи.

2. Політичні права і свободи.

3. Економічні, соціальні і культурні права та обов'язки.

4. Обов'язки громадян, юридичні гарантій їх конституційних прав і свобод.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Семінарське заняття проводиться у вигляді доповідей згідно плану семінару. Доповідь на 10-12 хв. необхідно готувати за допомогою рекомендованої літератури і вказівок викладача, які були зроблені на лекції. Метою заняття є поглиблення, конкретизація і систематизація отриманих знань з цієї проблеми у процесі підготовки до семінару.

Перше питання присвячено класифікації прав і свобод громадян. Конституції й інші норми конституційного (державного) права зарубіжних країн проголошують права і свободи різного характеру і змісту, тому велике значення має їх класифікація і систематизація.

Залежно від характеру відображених в них суспільних відносин у зарубіжній науці конституційного права виділяють особисті, політичні, соціально-економічні і культурні права. Цей розподіл відображає характер відносин, що виникають між особистістю і державою, а також між самими особистостями. По-перше, як фізична особа особистість наділяється певними особистими правами і свободами; по-друге, особистість як член політичної спільноти, наділяється певними політичними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особистість як член громадянського суспільства наділяється певними соціально-економічними правами і свободами. Хоча цей розподіл і не можна визнати вичерпним, він, проте, полегшує аналіз конкретних прав і свобод.

Особисті права і свободи - категорія прав і свобод, що прямо не стосуються стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права визначаються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави.

Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природну, даровану людині не державою, а природою чи богом. На практиці ці права і свободи також носять позитивний характер, тому що вони мають юридичну чинність тільки тоді, коли порядок їх застосування встановлюється законом. Досить чисельні особисті права і свободи можна умовно розподілити на дві основні групи:

1. права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку інших осіб;

2. права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави.

Перша група особистих прав і свобод нечисленна, причому деякі з них містять у собі юридичні гарантії від сваволі як з боку окремих осіб, так і держави одночасно. До цієї категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста недоторканість (особиста свобода - право на життя і недоторканість особи, право на опір насильству).

Відповідно до ідей правової держави і верховенства права держава не тільки зобов'язана дотримуватися своїх власних законів, але і не може допускати будь-яких актів сваволі по відношенню до своїх громадян. Ці погляди знайшли свій вираз у тому, що конституційне (державне) право встановлює численні юридичні гарантії, котрі захищають особистість від сва­волі з боку держави і її органів.

Виражені в певних правах зазначені гарантії складають другу групу прав і свобод. Серед них перш за все слід відзначити недоторканність особи та житла, головний зміст якої - захист від необґрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесуальна процедура "hаbеаs соrрus", встановлена законом ще в XVII ст., передбачає перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняті більш широкі поняття безпеки особи, які містять не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Недоторканність житла передбачає захист не тільки від свавільних обшуків і виїмок, постою солдатів, поліцейських вторгнень, але і захист від свавільних дій з боку окремих осіб.

Свобода приватного життя є об'єктом постійних посягань з боку карних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практикою, її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежування легальної та нелегальної практики поліції, інших карних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджають самі законодавчі акти, невизначеність окремих положень яких дозволяє припускатися до різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Таємниця кореспонденції значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою по відношенню до правоохоронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для перлюстрації листів і прослуховування телефонних розмов. Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо статичні за формулюваннями права і свободи, що становлять зміст цього поняття (таємниця листування, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного характеру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всюди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.

Одним з найважливіших особистих прав людини є свобода пересування і вибору місця проживання. Серед інших особистих прав і свобод, наданих законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлюбу, заборона катувань і незвичайних покарань та ін.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися щодо права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод. У старих конституціях право на приватну власність проголошувалось як одне з природних прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

У другому питанні необхідно дати характеристику політичних прав і свобод, якими громадянин держави наділяється як член політичної спільноти. Вони визначають його правове становище в системі суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення державної влади. Сучасні конституції визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знайшло своє вираження в принципі "рівність усіх перед законом". Громадяни наділяються широким колом політичних прав і свобод. У поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах вони проголошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення має виборча правосуб'єктність громадянина, яка полягає у тому, ще він володіє активним та пасивним виборчим правом. Це відкриває для громадян не тільки можливість брати участь у формуванні представницьких установ, але і проводити до них своїх представників.

Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення думок. У цю групу входить свобода слова, друку, право на отримання інформації, а також свобода поширення інформації. Багато теоретиків зазначають, що кожна людина має право висловлювати будь-які думки і судження з будь-якого питання і що в дійсно демократичній країні повинен існувати "вільний ринок ідей". Але загальним правилом є те, що свобода висловлення думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США ще в 1931 році ухвалив: "Свобода слова і свобода преси... не є абсолютними правами, і держава може карати за зловживання ними". Законодавство США передбачає покарання за наступні види зловживань свободою висловлення думок: за наклеп і образу, за непристойність, за підбурювання до здійснення злочину чи правопорушення, за образу суду, за заколотні заклики.

У число духовних свобод, проголошуваних консти­туціями, входить свобода совісті, що історично виникла як віротерпимість, тобто визнане державою за кожним громадянином право сповідати будь-яку релігію. Свобода совісті припускає відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

У деяких старих конституціях встановлювалось проголошення державної церкви (Англія, Норвегія, Колумбія). Багато повоєнних конституцій, особливо мусульманського світу, теж проголошують державну релігію. Наприклад у ст. 3 Конституції Ісламської республіки Пакистан 1973 року записано: "Іслам є державною релігією Пакистану".

Однією з найважливіших свобод є свобода союзів і свобода асоціацій, що у сучасну епоху проголошується конституціями всіх демократичних держав.

Свобода союзів означає законодавче визнання за всіма громадянами права на створення професійних спілок для захисту своїх інтересів. Професійні спілки створюються явочним по­рядком. Вони наділяються правами юридичної особи, а їхні статути підлягають реєстрації в компетентних державних органах.

Проголошувана конституціями зарубіжних країн свобода асоціацій означає надання громадянам права на створення політичних партій та інших громадських організацій.

До числа інших прав і свобод політичного характеру відносяться свобода мітингів і свобода зборів.

Третє питання присвячено характеристиці соціально-економічних та культурних прав і свобод, що визначають правове становище особистості як члена громадянського суспільства.

Найважливішим з цих прав є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Це фундаментальне право забезпечено всіма засобами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. У ранніх конституціях принцип святості і недоторканності приватної власності був доведений до логічного завершення. Це знайшло свій вираз в забороні яких-небудь конфіскацій чи реквізицій не інакше як у суворо встановлених законом випадках (як правило, за вироком суду чи у військових цілях). У нових конституціях закріплена можливість відчуження приватної власності в інтересах суспільства (Іспанія, Італія, ФРН та ін.).

Після другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії, Гватемали, Коста-Рики, Габону, Бангладеш, Марокко, ряду інших держав було проголошено право на працю.

Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю і право на відпочинок, що іноді розглядають як органічне продовження права на працю (ст.36 Конституції Італії). Дуже докладно соціально-економічні права трудящих регламентуються в Главі II Конституції Федеративної Республіки Бразилії 1988 року. Іноді основний закон містить лише згадку про ці права, як, наприклад, у ст.54 Конституції Уругваю.

Найважливішим правом трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається державним правом усіх демократичних країн. У той же час закордонне трудове законодавство передбачає різні способи і методи обмеження цього права. Особливо поширеним є заборона загальних та політичних страйків, страйків солідарності, пікетувань.

У четвертому питанні необхідно схарактеризувати закріплені в конституційному законодавстві а) обов'язки громадян та б) юридичні гарантій їх прав і свобод.

А) Інститут обов'язків громадян почав юридично формуватися лише після другої світової війни. Традиційними обов'язками, які держава покладала на своїх громадян, були: підпорядкування законам і іншим нормативним актам, сплата податків і військова повинність. У новітніх конституціях з'являється не тільки сам термін "обов'язки громадян", але навіть відповідні глави і розділи (в італійській конституції ч. І „Права й обов'язки громадян”, у конституції Венесуели ч. Ш "Особисті і громадянські права й обов'язки", у конституції Іспанії секція 2 Глави І "Про права й обов'язки громадян").

Поряд із проголошенням свободи праці і навіть права на працю в деяких конституціях декларується обов'язок працювати. Так, конституція Гватемали встановлює: "Праця є правом. Всяка особа зобов'язана своєю працею сприяти соціальному прогресу і добробуту. Жебрацтво карається" (ст.112); у конституції Іспанії зазначається: "Всі іспанці мають право на працю і зобов'язані працювати..." (ст. 35).

Аналогічні норми містяться в конституціях Панами, Уругваю, Японії, Габонської Республіки і деяких інших. Незважаю­чи на усю свою декларативність, цей обов'язок демократичний за своїм характером, тому що він зміцнює легальні позиції трудящих у їх боротьбі проти безробіття.

Досить широке поширення отримало проголошення такого обов'язку, як турбота про дітей. Так, у ст. 30 конституції Італійської Республіки проголошується: "Батьки мають право і зобов'язані утримувати, навчати і виховувати дітей, навіть якщо вони народжені поза шлюбом".

Б) Права і свободи забезпечуються конституційними і судовими гарантіями.

Конституційні гарантії забезпечені авторитетом самого основного закону. Але конституційна гарантія може стати реальною лише в тому випадку, якщо положення, що містяться в ній, будуть конкретизовані і деталізовані у відповідному законі, що встановлює механізм застосування цієї гарантії.

Судові гарантії прав і свобод, які спочатку виникли в англосаксонських країнах, сьогодні отримали значне поширення. Зміст судових гарантій зводиться до двох основних положень.

По-перше, громадянину надається право вдаватися до судового захисту, коли його права і свободи порушуються як державними органами, так і окремими особами.

По-друге, громадянин наділяється правом звертання до суду з вимогою примусового забезпечення встановлених законом прав і свобод, тобто в цьому випадку мова йде про здійснення суб'єктивного права.

Для здійснення подібних повноважень суду надається право видання актів, що примушують здійснювати відповідні норми права чи забезпечувати їх захист від зазіхання. Так, якщо особі відмовлено міністерством закордонних справ чи іншим компетентним органом у видачі закордонного паспорта, то вона може звернутися до відповідного суду з вимогою видати наказ, що зобов'язує зазначений орган видати йому закордонний паспорт.

У цьому ж порядку можна опротестувати заборону на проведення мітингу, арешт газети, незаконне звільнення з роботи тощо.

Судові гарантії, якщо вони належним чином застосовуються, є дієвим засобом захисту і забезпечення прав і свобод.

В ряді зарубіжних країн зроблено великий позитивний внесок у розвиток політичної демократії і досягнення правової і соціальної захищеності людини. Судові гарантії і послідовне дотримання принципу презумпції невинності слід згадати тут у першу чергу.

У рамках існуючого в багатьох країнах конституційного принципу поділу влади забезпечується незалежність судової влади. Це, у свою чергу, стає фундаментом юридичних гарантій прав людини. Суди навіть за формальними ознаками не пропускають справи, якщо наявні тільки процедурні пору­шення. Так, у США з ініціативи судової влади введено так зване "правило Міранди", відповідно до якого поліцейський у момент затримки (а не пізніше!) зобов'язаний повідомити затри­маній особі перелік її прав:

1. Ви маєте право не давати свідчень.

2. Усе, що Ви скажете, може бути і буде використано проти Вас у суді.

3. Ви маєте право консультуватися з адвокатом, і він може бути присутнім на Ваших допитах.

4. Якщо у Вас немає коштів на оплату адвоката, він, якщо Ви побажаєте, буде призначений до початку допитів.

5. Ви можете скористатися цими правами в будь-який час і не відповідати ні на які запитання і не робити ніяких заяв".

У випадку, якщо поліцейський не повідомить хоча б одне з цих прав, це буде вважатися найгрубішим процесуальним порушенням, що само по собі може призвести до виправдання в суді. Потрібно підкреслити реальність цих прав в частині, наприклад, надання безкоштовної адвокатської допомоги.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також показником реальності наданих прав. Відзначимо прагнення до цього в ст.17 Конституції Іспанії, де сказано: "Кожен затриманий повинен негайно і у зрозумілій йому формі бути проінформованим про його права і підстави його затримання".

Велика кількість, особливо недавно прийнятих, конституцій містять прямо виражену заборону катувань і інших принижуючих людську гідність дій. Тому, хто, можливо, вважає катуванням яке-небудь колесування чи прикладання гарячих прасок до тіла, буде цікаво довідатися про міжнародне визнане визначення, дане в "Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання", прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 року: "Катування означає будь-яку дію, якою якій-небудь особі навмисно заподіюється сильний біль чи страждання, фізичне чи моральне, щоб одержати від нього чи від третьої особи свідчення або визнання."