43

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника».

Інститут історії і політології

Кафедра історії України

АГРАРНЕ ЗАКОНОДАВСТВО П. СКОРОПАДСЬКОГО У КОНТЕКСТІ ВІТЧИЗНЯНОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПИТАННЯ (1918-1921)

Курсова робота

студентки групи І - 32

Коцан Марії Іванівни

Науковий керівник:

кандидат історичних наук

доцент

Галицька - Дідух Тамара

В’ячеславівна

Івано-Франківськ

2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1.Проведення земельної реформи………….………………………...6

РОЗДІЛ 2. Організаційно-правові підвалини регулювання продовольчого ринку………………………………………………………….............................16

РОЗДІЛ 3. 29

ВИСНОВКИ………………………………………………...…………………37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..39

ДОДАТКИ……………………………………………………………………...43

ВСТУП

Актуальність теми дослідження визначається необхідністю переосмислення досвіду минулого у зв'язку з сучасними проблемами здійснення реформування аграрного сектору економіки. При наявності досить значної кількості загальних та спеціальних робіт з історії Гетьманату відсутні праці, які б детально аналізували усі аспекти аграрної політики уряду П.Скоропадського. Тому виникає необхідність комплексного дослідження на основі нового джерельного матеріалу  земельної та продовольчої політики у 1918 р.

Наукова актуальність проблеми обумовлюється і тим фактом, що в  літературі ствердився ряд поверхових та догматичних схем у висвітленні ситуації на селі за часів Гетьманату та, особливо, у оцінці земельного законодавства уряду П.Скоропадського. Тому об'єктивний аналіз цих проблем дозволить відновити історичну правду та історичну справедливість стосовно багатьох діячів доби Гетьманату.

Стосунки держави і селянства визначили характер та динаміку не лише суспільно-політичних, а й економічних процесів в Українській Державі і, по великому рахунку, її долю. Отже, неможливо дати об'єктивну оцінку доби Гетьманату без об'єктивного вивчення і узагальнення аграрної політики того часу.

Об'єктом дослідження виступає процес формування та практика здійснення аграрної політики Української Держави.

  Предметом дослідження є напрямки та форми діяльності урядових органів у ході реалізації продовольчої та земельної політики, сутність самих перетворень та ставлення до них суспільних станів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період існування Української Держави. За нижню межу взято 29 квітня 1918 р.− прихід до влади П. Скоропадського, а за верхнюю − 14 грудня 1918 р., коли держава П.Скоропадського перестала існувати.

Територіальні межі дослідження поширюються на 9 губерній які входили до складу Гетьманської Держави: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську.

Мета дослідження проаналізувати головні складові аграрної політики уряду П.Скоропадського та її наслідки; регулювання продовольчого ринку по тих видах продуктів, які виробляються у сільському господарстві на території даної держави. Для досягнення поставленої мети у дослідженні вирішуються такі  завдання:

- прослідкувати організаційні заходи уряду в землекористуванні;

- показати роботу аграрних комісій з вироблення основного земельного закону;

- дослідити наявність реформ у відносинах власності;

- з'ясувати характер аграрних перетворень на селі;

- проаналізувати законодавство у галузі регулювання продовольчого ринку;

- виявити cтупінь залежності уряду від командування австро-німецьких військ в аграрній політиці.

Методологічною основою дослідження  є принципи об’єктивності, історизму, порівняння. В процесі роботи також використано хронологічно - проблематичний метод викладу матеріалу. Їх використання дає змогу комплексного дослідження поставленої проблеми.

Джерельною базою курсової роботи є документи і матеріали, що містяться у «Історії України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів» [1]. До проблеми вивчення аграрної політики П. Скоропадського зверталися багато вчених. Найбільш грунтовно це питання розглянуто в роботах С.В. Корновенка [20], Р.Я. Пирога [30], В.Ф.Солдатенка [38], Д.І. Дорошенка [9]. Саме в цих роботах ми отримуємо базові дані з нашої теми, які потім вже розширюються і поглиблюються.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що спектор наукових знань по темі аграрне законодавство П. Скоропадського може бути використаний студентами історичних факультетів при докладнішому вивченні цієї теми, під час підготовки до семінарських занять , а також при написанні повідомлень, рефератів та цю тему.

Структура роботи зумовлена завданням, характером і метою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (44 одиниці) і додатків (5 одиниць).

Розділ 1. Проведення земельної реформи

Розробка та проведення земельної реформи стали першочерговим завданням для уряду П.Скоропадського, склавши основний зміст його аграрної політики. Від вирішення аграрного питання залежала не лише доля селянства, але й стабільність у країні. У зв'язку з цим непересічне значення мають спроби провести земельну реформу урядом Української Держави П.Скоропадського: його прагнення створити стан міцних селян-господарів, налагодити систему державного регулювання розподілу земельної власності, сприяти землевпорядкуванню.

В понеділок, 29 квітня 1918 р. відбувся в Києві Конгрес організації партії Українських хліборобів-землевласників, на який з’явилися 6432 уповноважених делегати з усіх сторін України, а всіх учасників було близько 8 тисяч. Під час нарад генерал П.Скоропадський був обраний гетьманом всієї України (див. Додаток А). Приймаючи владу, гетьман сказав: «Панове, я дякую вам за те, що ви довірили мені владу. Не для власної користі беру на себе цей тягар тимчасової влади. Ви ж знаєте, що всюди шириться анархія і що лишень тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення я буду спиратися і молю бога, щоб дав нам силу і твердість врятувати Україну» [44, с. 126].

За кілька днів до перевороту 24 квітня німецьке командування поставило перед П.Скоропадським низку умов, на які він мав погодитися і які мав виконувати. Всього їх було 9, в тому числі – ліквідація земельних комітетів та вирішення земельного питання через відновлення приватної власності на землю, сплату селянами грошового викупу за землю, одержану при попередньому земельному поділі. П.Скоропадський дав згоду на це, німецькі вимоги в земельному питанні збіглися з його власними поглядами. Він розумів, що в умовах революції зберегти дореволюційний земельний устрій було неможливим [14, с. 545-546].

Розмірковуючи над аграрною політикою Центральної Ради, він відзначав, що «наш українець – індивідуаліст, ніяка соціалізація йому не потрібна. Він рішуче проти цього». Серед гасел революції, найзрозуміліших селянству, на думку гетьмана, – ідея землі [20, с. 73].

У програмі створеної і очолюваної П.Скоропадським Української народної громади зазначалось, що ця організація визнає необхідність широких аграрних реформ, в основу яких повинно покладено непорушне право власності. Купівля-продаж землі мали бути регламентовані законом з тим, щоб унеможливлювалася спекуляція землею. Уряд наділявся широкими повноваженнями по вивласненню землі через викуп від великих власників із наступною передачею її селянам – хліборобам. У першу чергу землю мало отримати козацтво [20, с. 74].

Основні засади гетьманської платформи були оголошені 29 квітня 1918 р. у «Грамоті до всього українського народу» (див. Додаток Б). П.Скоропадський обіцяв відновити приватну власність. Капіталісти і поміщики радісно вітали заяву щодо повернення свободи щодо купівлі-продажу землі. Земельні комітети розганялися, а їх члени притягувалися до кримінальної відповідальності. В губернії і повіти призначали старост. Подекуди вводили військовий стан, що значно полегшувало розправлятися з населенням. Для охорони гетьманщини створили поліцію − державну варту [40].

В «Законах по тимчасовий державний устрій України» було виразно в параграфі 19 зазначено, що «власність непорушна; примусове вивласнення нерухомого майна, коли це необхідно для якої-небудь державної чи громадської користі, можливе не інакше, як за відповідну платню» [20, с.74].

Влада П.Скоропадського зобов’язувала селян повністю сплатити податки. Весь хліб урожаю 1918 р. оголошувався власністю держави, а буряки, посіяні на землях цукрових заводів, передавалися хазяїнам цих підприємств.

30 квітня 1918 р. у посланні до делегатів з’їзду хліборобів-демократів П.Скоропадський підтвердив раніше проголошені ідеї щодо примусового відчуження (за плату) великого поміщицького землеволодіння та розпродаж його на користь селян [25, с. 32].

У заяві гетьманського уряду від 10 травня 1918 р. визначалась основна мета реформи – «створення в Українській Державі «селянства здорового, забезпеченого землею і здатного найвищою мірою підняти її продуктивність». Гетьманський уряд повідомив, що приступив до розробки концепції аграрної реформи з метою забезпечення землею селянства, але попередив, що не збирається «вступати ні на шлях заперечення права власності, ні на шлях небезпечних проб, яких ще не знала жодна культурна країна, ні на шлях руйнування сільськогосподарської культури, що становила основу народного господарства України» [40].

24 травня 1918 р. на розгляд уряду був поданий законопроект міністра земельних справ В.Г. Колокольцева – «Тимчасовий закон про порядок набування і позбування земель на території Української Держави». Його автор був прихильником так званої «середньої лінії» у проведенні земельної реформи і планував задовольнити селянські інтереси, але при цьому не знищити цукрової промисловості та зразкових господарств [20, с. 74].

Згідно з проектом В.Г. Колокольцева, тимчасово (до видання загального закону) допускалися продаж і купівля землі. Проте «кожна окрема особа із сільського населення» могла придбати не більше 25 десятин в одні руки виключно для сільськогосподарських потреб. Перевищення норми землекористування допускалося лише у випадку створення (за особливим дозволом міністра землеробства) зразкових господарств. Скуповувати земельні ділянки без обмеження їхньої норми мав право лише Державний земельний банк. План його створення (на основі злиття Дворянського та Селянського земельних «банків») розроблявся Міністерством фінансів.

14 червня 1918 р. гетьман затвердив «Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями», який відтворював зміст проекту В.Г. Колокольцева. Ось текст цього закону: « 1. Кожен власник сільськогосподарських та лісових маєтностей, котрі знаходяться на повітах, в тім числі й надільної землі , має право продажу їх без обмеження розміру.

2. Державний Земельний Банк набуває сільськогосподарські та лісові маєтності без обмеження їх кількості, але з тим, що Банк розпродує їх на підставах цього закону.

4. Земельні товариства окремих приватних осіб мають право набувати купівлею або даруванням сільськогосподарські ділянки з тим, щоб кількість набутої товариством сільськогосподарської землі не перевищувала тієї кількості, котру мають право набути усі вкупі спільники товариства, рахуючи право кожного згідно з ст. 3-ою цього закону.

13. Право спадкоємства земельних маєтностей по закону та по заповіту ні в чім не змінюється.

15. Чинність усіх російських і українських законів, що перечать цьому законові, під час його існування припиняється» [9, с. 200].

На думку Ковальова, цей закон не міг бути основним документом для проведення земельної реформи, оскільки у ньому недопрацьованими залишалися такі питання: ціна землі; система контролю за наділеною власністю; реалізація на практиці його основних положень. Тому подальша розробка аграрного законодавства Української Держави тривала у серпні-грудні 1918 р. Згідно з цим законом власники могли продавати землю Державному Земельному Банкові або безпосередньо селянам. При цьому придбати можна було наділ не більший 25-ти десятин. Володіння землями більших розмірів допускалося за особливим дозволом міністра земельних справ для промислових та громадських потреб. Проте відсутність у законі положень про примусове відчуження поміщицької землі зводили його дію майже нанівець. Як засвідчила статистика добровільно на продаж було виставлено надто мало землі [28, с. 170].

21 червня 1918 р., під час зустрічі із селянським делегаціями Харківщини, Херсонщини, Волині, Полтавщини гетьман деталізував окремі аспекти запланованих ним нововведень. Так, зокрема, він уточнив максимальні розміри можливих селянських наділів – 25 десятин; надлишки від великого землеволодіння мав скуповувати Державний земельний банк, який потім розподіляв би їх між селянами. У своїх спогадах П.Скоропадський відверто писав: «Я прихильник дрібних господарств, зокрема в Україні, і неодноразово говорив, що мій ідеал – бачити Україну, вкриту одними лише дрібними високопродуктивними, приватними господарствами…». Гетьман ставив собі за мету задовольнити не власні інтереси, а досягти «добробуту народу». Інструментом реалізації цих намірів мала стати аграрна реформа [20, с.74].

4 липня Рада Міністрів змушена була ухвалити закон «Про тимчасові заходи боротьби з дезорганізацією сільського господарства». Цей документ був спробою обмежити каральні заходи місцевої адміністрації щодо селянства. За порушення постанов губернських земельних комісій встановлювався штраф до 50 крб. або 6 місяців ув’язнення. Навмисне псування посівів або зерна не могло каратися більше, ніж одним роком тюрми чи примусових робіт [29, с. 139].

15 липня з’явився закон про організацію земельних комісій (див. Додаток В). Вони мали діяти згідно з столипінським «Положенням про землеустрій», а також управляти маєтками, власники яких відсутні. Земельні комісії поділялись на повітові і губернські і мали займатися землевпорядкуванням на місцях. Крім того, діяли тимчасові земельно-ліквідаційні комісії, які розглядали справи про порушення прав власників та орендарів після 1 березня 1918 р. із боку окремих осіб, громад, установ. У серпні-вересні 1918 р. при Земельному Департаменті Міністерства земельних справ функціонувала Особлива комісія з перегляду «Положення» про землевпорядкування. Результатом її діяльності стало прийняття ряду важливих рішень, що усували практично всі існуючі на той час перепони до землевпорядкування на селі [23, с.38].

На початку листопада 1918 р. був завершений проект земельної реформи, підготовлений В.Леонтовичем. Його основні положення: держава викуповувала у великих землевласників угіддя, розподіляючи їх між селянами з розрахунку 25 десятин на одну особу; винятком були господарства, що мали високе агрокультурне значення, розміри яких не перевищували 200 десятин. Більші норми залишалися за господарствами, що забезпечували продукцією цукрову промисловість, вирощували сортове насіння, розводили племінну худобу; не відчужувалися садиби, сади і виноградники [20, с. 74].

Розміри селянського одноосібного господарства, за гетьманським проектом, не могли перевищувати 25 десятин. Очевидно, таку позицію гетьмана можна пояснити тим, що: 1) П.Скоропадський не міг не дотримуватися попередніх домовленостей із представниками окупаційних військ в Україні. Шостий пункт цих угод передбачав, що «в інтересах здатності сільського господарства до експорту, великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених у законі меж»; 2) з іншого боку, він не міг ігнорувати й інтереси Союзу хліборобів-землевласників, котрі привели гетьмана до влади й були прихильниками збереження великої земельної власності. Такі думки схвально сприймалися й членами Ради Міністрів [20, с. 75].

В умовах розбурханої революцією країни, жорстоких соціальних конфліктів, які мали місце при розгромах поміщицьких маєтків восени 1917 р. – зимою 1918 р., важко було повірити в успіх пропонованих гетьманом заходів. Принаймні революційно-соціалістичні сили засудили державний переворот 29 квітня 1918 р. УДХП, яка була в опозиції до ЦР, відмовилась взяти участь у гетьманському уряді, таку ж позицію зайняла партія есефів. В одному з партійних документів УПСФ гетьманський уряд було названо «недемократичним» в багатьох випадках реакційним і антидержавним. Ліві українські політики «переходили на нелегальне становище і повертали до давніх методів революційної боротьби». 8-10 травня на околиці Києва у Голосієві відбувся нелегальний український селянський з’їзд, який висловився проти влади, землевласників і капіталістів, вороже до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції» і закликав до партизанської боротьби з новим режимом [14, с. 546-547].

У такій ситуації гетьман опинився у вузькому оточенні представників Союзу земельних власників, Протофісу та партії кадетів. Праві політичні сили, Представлені Союзом земельних власників, частиною Протофісу, виступили лише за «вільну мобілізацію» землі. Однак, кадети, а також і сам гетьман заради заспокоєння селянства і стабілізації ситуації на селі готові були піти на істотні поступки, а саме: відчуження частини великої земельної власності і наділення нею малоземельних селян з метою збільшення на селі прошарку середньо заможних хліборобів-власників, які були б опорою уряду [4, с.380]. Мета наділення всіх безземельних та безгосподарних не ставилась (у цьому положенні позиція кадетів та П.Скоропадського розходилися з вимогами хліборобів-демократів, які виступали за наділення землею всіх селян) [39, с.310].

18 травня Міністерство внутрішніх справ, яке очолював прем’єр-міністр Ф.Лизогуб, опублікували циркуляр, який зобов’язував губернських старост широко оповістити населення про негайне повернення поміщиками відібране у них селянами рухомого майна, вирубаного лісу, в тому числі отриманого за розпорядженнями земельних комітетів. У разі невиконання селянами цього розпорядження (земельних комітетів) старости мали вжити заходи примусового повернення майна, застосовуючи при цьому сили поліції і навіть військових частин [19, с. 35].

Одночасно гетьман мав виконувати обіцянки, дані німецькому командуванню. Необхідно було дезавуювати постанову Малої ради про невиконання наказу фельдмаршала Г.Ейхгорна від 6 квітня 1918 р. про засів полів, який брав під захист поміщицькі інтереси. Так 27 травня з’явився підготовлений міністром земельних справ і підписаний головою Ради міністрів Ф.Лизогубом «Закон про права на врожай 1918 р. на території Української держави»: «1. Право на врожай озимини, посіяної восени 1917 р. землевласниками, належить власникам цих земель. Право на врожай озимини на землях, які здані восени 1917 р. власниками землі в оренду, належить особам, що взяли ці землі в оренду, при умові виконання умов оренди орендатором.

2. Право на врожай ярини, засіяної 1918 р. відповідно наказу генерал-фельдмаршала Г. Ейхгорна від 6-го квітня 1918 р., належить особам, що засіяли ці землі.

4. Врожай із нив, оброблених та засіяних під керуванням призначених земельними комітетами управителів, реманентом та насінням, що належали до власників чи орендаторів і за рахунок послідніх найнятими робітниками, належить власникам чи орендаторам по належності» [9, с. 198].

Суть цього закону полягала в тому, що коли селяни засіяли весною 1918р. захоплені у поміщиків землі, то врожай з цих земель належить їм. Однак вони повинні були повернути власникам чи орендарям до однієї третини вартості урожаю (натурою чи грішми), а також компенсувати всі господарські витрати, які були зроблені на цій землі після жнив 1917 р. У доповнення до цього закону 14 червня виданий закон про забезпечення цукроварень буряком врожаю 1918 р. Цей закон визнав буряк, посіяний селянами на землях цукроварень, власністю заводів.

Таким чином, гетьманський режим не визнав того статус-кво у земельних відносинах, який стихійно чи під впливом попередніх влад склався навесні 1918 р. Оголосивши відновлення приватної власності, уряд створив морально-правові підстави для повернення землі й майна поміщикам. В.Липинський (в майбутньому ідеолог гетьманського руху) вважав, що це був стратегічний прорахунок влади, яка у революційній правосвідомості сприймалася як реставраційний режим [15, с. 88]. Станові, групові інтереси поміщиків у цей час виявилися досить виразно. Д.Донцов у своєму щоденнику за 1918 р. у записі від 4 червня згадує недавні постанови Союзу земельних власників «за повну реставрацію земельних відносин без жодних уступок селянству». З щоденника можна зрозуміти, які складні інтриги в найближчому до гетьмана оточенні велися довкола земельних проблем і яким був тиск на керівника держави. 26 червня Д.Донцов занотував після відвідин гетьманської резиденції: «Гетьман зависає в повітрі. Від нього вже починають відвертатися його підпора – великі землевласники, а симпатій дрібних хліборобів режим здається, ще не здобув» [14, с. 549].

Аграрна реформа затягувалася, хоча головні її ідеї були оприлюднені. Поміщики скептично ставилися до можливості розпрощатися з землею, навіть через її продаж. Політичне становище країни було непевним, непевним воно було і у німців, які наближалися до поразки у Першій світовій війні. Продавати землю у такій ситуації ніхто не поспішав, не поспішали її купувати і селяни, які відчули смак до революційних методів землевпорядкування [10, с. 152].

Важливе місце в запланованих реформах представники гетьманату відводили Державному земельному банку. 23 серпня 1918 р. (за іншими даними 16 липня 1918 р.) було затверджено статут Державного земельного банку. Його практична діяльність розпочалася 1 вересня 1918 р. Згідно зі змістом цього документу, він мав основне завдання – створювати міцні дрібні селянські господарства, надавати їм усіляку підтримку в підвищенні їхньої продуктивності праці. Із цією метою банком надавалися позички терміном від 14 до 66,5 р. Банк за свої кошти купував землі, здійснював їхню парцеляцію, продаж. Ціноутворенням ділянок займалася спеціальна комісія, операції купівлі-продажу регулювалися Радою банку та затверджувалися міністром фінансів за згоди міністерства земельних справ. До компетенції банку належали наступні питання: перевірка та оцінка висновків у справах купівлі, використання та ліквідація маєтків; визначення форм управління землями, що належать банку [20, с. 75].

23 жовтня Д.Донцов констатував: «З земельних банків нічого не виходить. Ніхто нічого не продає, ані купує. А коли й продають, то великі власники великим. Форма продажі − закладна».

Не останню роль у відновленні сільського господарства урядові кола Української Держави відводили його кредитуванню, а також тих галузей промисловості, що безпосередньо були пов’язані з аграрним сектором, зокрема машинобудуванням. Гетьманський уряд, розробляючи положення реформи, передбачав відновлення й сільськогосподарського машинобудування. На ці потреби держава надавала 20,5 млн. карбованців.

Отже, результатом повернення до дореволюційного стану аграрних відносин, з одного боку, і затягування проведення земельної реформи, з другого, стало гостре незадоволення селян з політикою уряду. Закони Української Держави дали поміщицтву юридичні підстави для відновлення своєї земельно-майнової власності. Внутрішньополітична ситуація в Українській Державі також виступила стримуючим фактором проведення земельної реформи. Уряд Української Держави виявився не готовим до здійснення повномасштабного фінансового та технологічного забезпечення земельної реформи. Спеціально створений Земельний банк так і не став реалізатором головних положень реформи.