Міністерство освіти і науки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Інститут історії та політології

Кафедра історіографії

Роль УГКЦ у національно-визвольній боротьбі українського народу 1939-1945 рр. : вітчизняна історіографія

Курсова робота

студентки групи І-51

Вінтонович О.С.

Наук. кер.:

доц. Стефанюк Г.В.

м. Івано-Франківськ

2011 р.

Зміст

1. Вступ

2. Розділ І. Радянська історіографія про діяльність УГКЦ в 1939-1945 рр.

3. Розділ ІІ. Висвітлення місця і ролі УГКЦ в національно-визвольній боротьбі у працях сучасних вітчизняних науковців

4. Висновки

5. Список використаних джерел та літератури

6. Додатки

Вступ

Історія Української греко-католицької церкви й історія України є співіснуючими. Тому не дивно, що духовенство греко-католицької церкви, як це було й до 1939 року, не залишилося стороннім спостерігачем того, що діялося в краї. 1939–1945 рр. – час, коли відбувся найбільший пік національно-визвольних змагань українського народу, де визначну роль відігравала УГКЦ. Ситуація вимагала її обміркування на основі християнських етичних принципів, які повинні були сприяти українському державотворенню. Про її історію на сьогоднішній день написано дуже багато. Дослідниками її стан і багатогранна діяльність у різні часи оцінюється по-різному, однак такій проблемі, як роль УГКЦ у національно-визвольній боротьбі українського народу 1939–1946 рр., приділена недостатня увага. Немає й ґрунтовного історіографічного аналізу проблеми. Постає потреба оцінити здобутки, визначити шляхи й глухі кути тематики та методології, центри й базові структури досліджень. Виходячи з вищевикладеного, маю на меті в даній роботі проаналізувати стан вітчизняної історіографії про роль УГКЦ у національно-визвольній боротьбі українського народу 1939–1945 рр.

На жаль, більшість робіт вітчизняної історіографії схиляється до переліку або побіжного аналізу праць науковців із тієї чи іншої проблеми, не вдаючись до виявлення факторів, які саме вплинули на активізацію досліджень із конкретної проблематики. Разом із тим розвиток і нагромадження історіографічного матеріалу з даної теми можна умовно поділити на українську історіографію радянського періоду, сучасну вітчизняну історіографію і праці українського зарубіжжя.

Предметом дослідження є становище УГКЦ в період 1939-1945 рр.

Об’єктом дослідження виступає роль церкви в національно-визвольній боротьбі.

Метою даної роботи виступає висвітлення проблемних питань, що стосуються УГКЦ в даний період. Аналіз джерел та літератури вітчизняних науковців про роль церкви у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Завдання: Проаналізувати та детально дослідити праці радянських та сучасних вітчизняних науковців.

Наукова новизна полягає у спробі поглибити та розширити знання з даної теми, систематизувати та укомплектувати весь опрацьований матеріал в єдине ціле, використовуючи при цьому відповідну літературу, опубліковані статті, монографії.

Теоретична і практична значимість в результаті дослідження полягає в можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при підготовці тем з історії.

Хронологічні рамки: 1939-1945 рр.

Територіальні межі: охоплюють територію сучасної України.

Розділ І. Радянська історіографія про діяльність УГКЦ в 1939-1945 рр.

У зв’язку з офіційною забороною діяльність церкви в національно-визвольній боротьбі 1939–1946 рр. не була об’єктом її вивчення. Праці радянських науковців із проблеми політики радянської влади у сфері релігії та забезпеченні свободи совісті несли відбиток тогочасного офіційного негативного ставлення до релігії, а церква змальовувалась як реакційний, антинародний інститут, породжений безправним становищем народних мас у попередніх суспільно-економічних формаціях. Тому майже завжди радянські дослідники підкреслювали “експлуататорську”, “реакційну” роль церкви в суспільстві, її нібито “прислужницько-угодницьку” роль у стосунках із панівною владою.

Наслідуючи класиків марксизму-ленінізму, автори свідомо нав’язували думку про те, що церква – це негативне явище минулого, для якого немає місця в комуністичному суспільстві, оскільки вона завжди була на боці “феодально-буржуазної влади” й допомагала гнобити селянський і робітничий класи. Відповідно окремі аспекти цих відносин замовчувались або грубо фальсифікувалися. Це відбувалося тому, що історичну науку було перетворено на придаток ідеології, оскільки остання користувалася лише тим сегментом інформації, який давав суто позитивний, очікуваний, прогнозований результат, відсуваючи історичні факти та причинно - наслідкові зв’язки на другий план і подаючи загалові прості для сприйняття стереотипи й схеми. У зв’язку з тим, що радянська історіографія висвітлювала історію УГКЦ з ідеологічної точки зору, ми звернемося тільки до декількох монографій, а також до збірників документів, які містили певну конкретно-історичну інформацію.

До таких джерельних матеріалів слід віднести: “Львівський церковний собор. Документи і матеріали. 1946–1981”1, “Про релігію і атеїстичне

виховання: Збірник документів і матеріалів”2, “Русская православная церковь. 988–1988. Вып.2. Очерки истории 1917–1988”, що в тій чи іншій мірі містять цікаву статистичну інформацію й архівні дані 3.

Аналізуючи радянську історіографію, варто наголосити на тому, що першою наклепницьку кампанію проти церкви розгорнула преса, а саме – статті в ній В.Росовича (справжнє ім’я – Я.Галан, який протягом 30-х років підписувався псевдонімом Яга, а в 40-х роках – Володимир Росович). Саме він 6 квітня 1945 р. у львівській партійній газеті “Вільна Україна” опублікував памфлет “З хрестом чи з мечем” 4, спрямований проти УГКЦ, її владик і духовенства, які нібито були прислужниками фашизму. Лейтмотив брошури – звинувачення на адресу греко-католицької церкви. Схожою за методом написання та своєю антиклерикальною позицією є праця С.Даниленка “Дорогою ганьби і зради”5. Зокрема, автор у своїй роботі звинуватив УГКЦ в

активній співпраці з німецькою окупаційною владою та буржуазними націоналістами. Подібні твердження зустрічаємо й у працях В.Масловського, В.Чередниченка, О.Уткіна, А.Шиша6, П.Петлякова, І.Миговича 7.

Усі так звані “антиунійні” (а в цих роботах повсюдно вживаються терміни “унія”, “уніатська”) праці переслідували головну мету: утвердити у свідомості радянських громадян “антинародну” сутність УГКЦ, а отже, легалізувати рішення радянського уряду щодо її ліквідації під виглядом “возз’єднання” з Російською православною церквою, яким нібито було “відновлено” історичну справедливість, порушену Берестейським собором 1596 р.

Починаючи з часів хрущовської відлиги, коли доступ до архівних документів був розширений, з’явилися більш ґрунтовні, начебто, дослідження. Серед них помітне місце займають праці Б.Дудикевича, В.Замлинського, Г.Кирилюка, І.Миронюка, І.Тельмана й інших 8. Але в них діяльність УГКЦ у досліджуваний період висвітлюється побіжно й упереджено.

З настанням брежнєвської епохи серед досліджень найбільшого аналізу потребують роботи В.Добричевої “У тіні святого Юра” й “Дорогою ганьби і зради” 9, незважаючи на те, що ці книги написані на основі документів греко-католицької консисторії, митрополичого ординарі ату й особистого архіву А.Шептицького, більшість з яких не була опублікована. У цих книгах знову ж

надміру галанівських характеристик митрополита Андрея і церкви й далі спостерігається заідеологізована інтерпретація фактів.

Критичного ставлення потребують праці полковника КДБ К.Галльського, більше відомого читачеві як Клим Дмитрук 10. Опираючись на деякі зарубіжні публікації, окремі архівні матеріали та свідчення “очевидців”, К.Дмитрук намагається довести, що керівництво УГКЦ, будучи духовним наставником ОУН, тісно співпрацювало з нацистським окупаційним режимом. Таке твердження відповідало тодішній ідеологічній установці – українські націоналісти та німецькі окупанти в період радянсько-німецької війни були однаково ворожі українському народу. Саме з цього часу в Україні з’явився ряд кандидатських дисертацій, що стосувалися даної проблеми в тій чи іншій мірі. “Церковному націоналізму”, наприклад, присвячено кандидатськудисертацію Л.Маянської “Критика ідейних основ союзу українського буржуазного націоналізму і уніатської Церкви” 11. Головною метою авторки було довести, що саме греко-католицькі церкви й монастирі були місцем нелегальних зібрань українських націоналістів і німецької агентури, а священики й монахи – джерелами розповсюдження різних антирадянських випадів, що саме віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР викликав піднесення в греко-католицькій церкві й активізував антирадянську націоналістичну діяльність духовенства. Подібна тенденція спостерігається і в інших працях про німецьку політику й УГКЦ. Зокрема, в дисертації “Антинародна діяльність уніатської церкви напередодні і в роки Великої Вітчизняної війни” 12 Д.Меньковецький приписує греко-католицькій церкві ще один злочин – колабораціонізм, зраду батьківщині, співробітництво з фашистськими загарбниками. Автор прагне довести, що греко-католицька церква разом із націоналістичними організаціями була співорганізатором формування добровольчої дивізії СС–“Галичина”. Заради об’єктивності потрібно зазначити, що автор використав значний архівний і статистичний матеріал. Однак тенденційний підхід є переважаючим у цій роботі.

Сучасне вивчення порушеної нами проблеми було започатковане на рубежі 80–90-х рр. ХХ ст. і пов’язане як із загальними закономірностями розвитку української історичної школи, так і процесами суспільно-політичного й релігійно-церковного життя. У міру розвитку подій змінювалась і наукова рефлексія. Як зазначив відомий історіограф і джерелознавець Я.Калакура, в

умовах перебудовчих процесів, започаткованих М.Горбачовим, марксистська парадигма історії не вписувалась у нові контури демократизації суспільства 13, що потребувало переосмислення проблем розвитку історичної науки.

Формування нової історіографічної ситуації в УРСР протягом 1988–1991 рр. мало дуже суперечливий характер. Прогресивні зрушення в середовищі радянських істориків, особливо молодшої генерації, наштовхувалися на рішучий спротив старшого покоління істориків, що залишилися в полоні марксистських догм 14. На думку В.Головка, в українській історичній

науці доби перебудови в цілому можна виділити три напрямки думки: критичний, консервативний і офіційний. Останній намагався примирити перші два: роблячи реверанси першому й одночасно не намагаючись підтримувати другий 15. Такий підхід добре відображала “Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди

історії Української РСР” 16.

З розвалом Радянського Союзу в західних областях України УГКЦ вийшла з “ката-комбного” стану й вимагала свого попереднього статусу. Водночас стали з’являтися спочатку статті в різних журналах, а згодом і серйозні дисертаційні та монографічні дослідження з історії релігійного життя під час окупації України радянськими й німецькими тоталітарними режимами.

Це пояснюється тим, що в Україні в цей період стали доступнішими матеріали центральних і місцевих архівів.

Розділ ІІ. Висвітлення міця і ролі УГКЦ в національно-визвольній боротьбі і праця сучасних вітчизняних науковців

Своєрідним поштовхом до пожвавлення роботи дослідників періоду 1990-х років з історії церкви стали: організація наукових конференцій, присвячених історії та сучасній ситуації в релігійно-церковному житті України, Всеукраїнський науковий симпозіум “Релігія і церква у національному відродженні” (Київ, червень 1992 року), науково-практичні конференції: “Релігії в Україні: сучасний стан та перспективи” (Київ, квітень 1993 р.), “Українська національна ідея і церква” (Київ, жовтень 1993 року), що їх проводив Інститут національних відносин і політології НАН України за участю глав найбільш поширених релігійних течій, а також ряд інших наукових заходів, зокрема Всеукраїнська наукова конференція “Релігійна традиція в духовному відродженні України” (Полтава, травень 1992 року), Міжнародні наукові конференції у Львові “Історія релігії в Україні”, що стали доброю щорічною традицією з 1990 року, й ін. Ці заходи акцентували увагу на необхідності дослідження ролі церкви в державотворчому процесі, пошуку

шляхів, пов’язаних з удосконаленням церковно-державних відносин, подоланням міжконфесійних конфліктів. Їх проведення спричинило посилення інтересу до вивчення історії церкви, сприяло збільшенню кількості публікацій із зазначеної проблеми. У 1989 р. вийшла колективна праця науковців Інституту суспільних наук АН УРСР “Історичні передумови возз’єднання українських земель” (Львів), автори якої вперше подали правдиву інформацію про участь греко-католицьких священиків у національно-культурному житті Галичини за часів Австро-Угорщини та Польщі, що заперечувало твердження радянських науковців про “антинародну” сутність УГКЦ 17.

Починаючи з 90-х років, з’являються археографічні публікації. Цей тип видань представлений не лише передруками та введеними в науковий обіг документами з автографами Андрея Шептицького, але й розсекреченими німецькими й радянськими донесеннями періоду Другої світової війни 18. Побачили світ два тематичні томи за редакцією А.Кравчука: “Церква і церковна єдність” 19 і “Церква і суспільне питання” 20. У передмові до них упорядник помістив бібліографію праць (до 1998 р. включно).

Особливістю сучасної історіографії даної проблеми є те, що своє перше наукове відображення вона отримала не в спеціальних роботах, а в узагальнюючих працях з історії української церкви 21. Саме в навчальних підручниках і посібниках уперше системно були проаналізовані релігійно-церковні процеси, які відбувалися в різних конфесіях на теренах України.

Сюди потрібно віднести фундаментальне дослідження С.Мудрого “Нарис історії церкви в Україні” 22, яке в 1995 р. видано в Україні. Також заслуговує на увагу перший навчальний посібник за редакцією професорів А.М.Колодного і П.Л.Яроцького “Історія релігії в Україні” 23. У ньому вперше системно, послідовно аналізуються релігійно-церковні процеси, які відбувалися в різних конфесіях на теренах України.

Значний внесок у вивчення діяльності УГКЦ зробили автори численних статей, опублікованих у журналі “Київська Церква”. Зокрема, цим питанням присвячено дослідженя спрямованості відповідно до головних завдань церкви – забезпечити церковну й національну єдність народу.

О.Сурмач історію УГКЦ у період гітлерівської окупації обрала темою своєї дисертації 26, яка переросла в монографію 27. Авторка навела численні факти участі греко-католиків у діяльності Українського Центрального Комітету, до сфери впливу якого входили майже всі ділянки суспільного українського життя в Генерал-губернаторстві; довела, що греко-католицькі ієрархи прагнули попередити польсько-український збройний конфлікт, а також припинити міжусобну політичну боротьбу й об’єднати ОУН для нового спільного виступу на захист українських інтересів 27.

Київські дослідники О.Реєнт і О.Лисенко (Інститут історії України НАН) проаналізували малодосліджену проблему взаємодії релігійного та національного. Вони одні з перших серед дослідників виокремили релігійні елементи в програмних документах ОУН і УПА. При цьому підкреслили “відчутний вплив уніатської церкви на громадсько-політичне життя” міжвоєнної Польщі, “активну діяльність на церковній ниві й неприховану антипатію Шептицького до комуністичного режиму на Великій Україні”. Водночас київські дослідники відзначали відмінність церковно-релігійних форм і засобів боротьби за українську державність від військово- політичної платформи ОУН 28.

Архівіст І.Андрухів у своїй брошурі “Галицька Голгофа. Ліквідація УГКЦ на Станіславщині в 1945–1961 рр.” навів документальні матеріали про організаційно-пропагандистські акції збройного підпілля ОУН і УПА серед священства та вірних, “екзекуційні заходи” повстанців до окремих “нових православних” владик (вони інколи доносили в МДБ на своїх “конкурентів”). При цьому архівіст розповів про трагічну долю монастирів у Станіславі, Коломиї, Дорі, Погоні, Микуличині, Войнилові 29.

Також потрібно виділити дослідження “Національно-духовне відродження: історія і сучасні проблеми” (Львів, 1995) філософа Олега Гриніва, в якому автор робить важливий висно вок про те, що, “незважаючи на всі несприятливі умови, УГКЦ стала справжнім оберегом української національної ідеї” 30.

Діяльність УГКЦ у часи Другої світової війни знайшла своє часткове висвітлення і в праці О.Лисенка “Церковне життя в Україні: 1943–1946 рр.”31, у якій автор уперше у вітчизняній історіографії узагальнив проблему державно-церковних стосунків в УРСР у перші повоєнні роки. На основі архівних документів О.Лисенко доводить, що процес ліквідації УГКЦ шляхом її злиття з РПЦ був організований Кремлем і здійснений спільними зусиллями ієрархів РПЦ і місцевих органів влади. Важливим є висновок і про те, що однією з головних причин “возз’єднання” УГКЦ була необхідність знищити національно-самостійницький рух, підтримку якому надавала значна частина духівництва Греко-католицької церкви.

Місце та роль УГКЦ у національному й духовному житті західних українців досліджуваного періоду висвітлив у своїй статті С.Гелей 32. Серед перших праць, у яких висвітлювалася дана проблематика, слід назвати роботи таких авторів, як В.Гордієнка “Сталінізм і Українська греко-католицька церква” 33, П.Арсенича “Греко-католицькі священики в національних змаганнях українців Галичини” 34 й інших 35.

Вартою уваги є і праця М.Панчука “Білі плями героїчного літопису: і історії Комуністичної партії Західної України”, в якій автор критикує способи та методи, якими ком партія боролася з греко-католицьким духовенством 36.

У цей час в Україні починають приділяти більше уваги ієрархам УГКЦ. Зокрема, про подвижницьку діяльність митрополита Й.Сліпого говориться в дослідженні В.Сергійчука 37. Автор відзначає, що в роки Другої світової війни завдяки зусиллям Й.Сліпого й інших ієрархів УГКЦ “зберегла національний характер і громадянські чесноти українського народу, скріпляла їх”, “була єдиним провідником часто зневірених мас на шляхах до віри в краще майбутнє

українського народу” 37.

На увагу заслуговує також розвідка сучасного історика В.Войналовича 38. Автор підкреслює, що протягом століть УГКЦ “залишалась носієм української національної ідеї, одним з вирішальних чинників формування самосвідомості населення західноукраїнських земель, його

духовної та етнічної консолідації. Як суто національна інституція, вона активно і послідовно підтримувала повстанський рух, зберегла абсолютну незалежність від радянської влади у повоєнні роки” 38.

Серед останніх здобутків монографічної літератури заслуговує на увагу праця В.Пащенка “Греко-католики в Україні (від 40-х років ХХ століття до наших днів)”, в якій автор аналізує політику КПРС і радянської держави стосовно репресованої УГКЦ. Також наводить окремі документальні свідчення з життя “не возз’єднаних” греко-католиків Прикарпаття. Автор робить

висновок, що “тоталітарна держава була нездатна забезпечити громадянам демократичні права і свободу совісті, а при врегулюванні спірних питань та конфліктних ситуацій, що стосувалися віри, здебільшого вдавалася до їх адміністративно-силового вирішення” 39.

У монографії доктора історичних наук Василя Марчука “Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 2004) усебічно й глибоко проаналізовано специфіку діяльності УГКЦ у складних умовах різних суспільно-політичних режимів, що змінювали один одного на теренах України, особливо в західних областях; показано роль УГКЦ у національно-культурному й духовному житті,

формуванні національної свідомості та морально-етичних цінностей; з’ясовано її роль і місце в гармонізації міжконфесійних і міжнаціональних стосунків на сучасному етапі державотворення. На думку автора, український греко-католицизм органічно синтезував східну й західну християнські традиції та досить рельєфно проявив свою національно-культурну індивідуальність у Центрально-Східній Європі 40.

На увагу заслуговує також наукова розвідка І.Пилипіва “Українська Греко-Католицька Церква в період німецької окупації” 41, що написана на багатому документальному матеріалі. Підбиваючи підсумки, івано-франківський дослідник робить висновок, що “УГКЦ в період німецької окупації в Україні всіляко захищала права українського народу, сприяла збереженню та піднесенню його християнської духовності, моральної злагоди, ширила ідеї національної консолідації, підтримувала боротьбу за відновлення української державності” 41

1. Львівський церковний собор. Документи і матеріали. 1946–1981. – К., 1984. – С.97.

2. Про релігію і атеїстичне виховання: Збірник документів і матеріалів / Упор. Б.О.Лобовик, Р.М.Приходько. –

К., 1979. – 260 с.

3. Русская православная церковь. 988–1988. – М.: ИПЛ, 1988. – Вып.2. Очерки истории 1917–1988. – 112 с.

4. Галан Я. З хрестом чи ножем // Галан Я.О. Що таке унія: памфлети. – Львів: Каменяр, 1983. –104 с.

5. Даниленко С.Г. Дорогою ганьби і зради. – 2-ге вид. – К.: Дніпро, 1972. – 339 с.

6. Масловський В.І. Дорога в безодню. – Львів, 1978. – 208 с.; Чередниченко В. Анатомія зради. Український

буржуазний націоналізм – знаряддя антирадянської політики імперіалізму. – К., 1978; Уткін О. Клерикально-

націоналістичний альянс // Людина і світ. – 1986. – №6. – С.62–63; Шиш А.З. Крах католицької дії на

західноукраїнських землях // УІЖ. – 1971. – №9. – Вересень. – С.45–46.

7. Петляков П.А. Униатская церковь – орудие антикоммунизма и антисоветизма. – Львів: Вища школа. Вид-во

при Львівському ун-ті, 1982. – 168 с.; Мигович І.І. З історії атеїзму на Україні. Уніатство – джерело

ворожнечі між народами // УІЖ. – 1980. – №10. – С.109–118.

8. Дудикевич Б. Одвічні вороги українського народу // Під чорними крилами Ватикану. – Львів, 1955;

Замлинський В. Чорні патріоти. – Львів, 1964; Кирилюк Г. Прислужники паліїв війни // Під чорними

крилами Ватикану. – Львів, 1955; Миронюк І. Посоромлення Ватикану на Західноукраїнських землях //

Православний вісник. – 1961. – Ч.1; Тельман І. Кладовище таємниць на Ватиканському горбі. – К., 1960.

9. Добричев В. У тіні святого Юра. – Львів, 1970; Його ж. Дорогою ганьби і зради. – Львів, 1972.

10. Дмитрук К. Уніатська церква на службі реакції // Український історичний журнал. – 1973. – №12; Його ж.

УДК 930 Стр. 6 из 8

mhtml:file://D:\Galychyna%2014\Савчук,%20Клюнь.mht 30.06.2009

Під штандартами реакції і фашизму. Крах антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков. – К.,

1976; Його ж. Приречені. – Львів, 1981.

11. Маянська Л.П. Критика ідейних основ союзу українського буржуазного націоналізму і української Церкви:

Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1975.

12. Меньковецкий Д.И. Антинародная деятельность униатской церкви в годы войны: Автореф. дис. ... канд. ист.

наук. – Львов, 1974.

13. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Ґенеза, 2004. – 496 с.

14. Калакура Я.С. Вказана праця.

15. Головко В. Історіографія кризи історичної науки. Український контекст. – К.: Б. в., 2003. – 228 с.

16. Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії

Української РСР // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1990. – №11. – С.3–9.

17. Історичні передумови возз’єднання українських земель / Відп. ред. Ф.Стеблій. – К.: Наук. думка, 1989. –

С.258, 266, 267, 270, 308.

18. Послання до вірних (Архіпастирські побажання), 1 квітня 1942 р. // Андрей (Шептицький), письма-послання

(1939–1944 рр.). – Львів, 1991. – С.40–41.

19. Церква і церковна єдність. – Львів, 1995. – Т.1.

20. Церква і суспільне питання. – Львів, 1998. – Т.2. – Кн.1. Пастирське вчення та діяльність; Кн.2. Листування.

– Львів, 1999.

21. Оглоблин О. Українська церковна історіографія // Український історик. – 1969. – №4. – С.12–29.

22. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Рим, 1990. – 296 с.; Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні.

– Івано-Франківськ: Вид-во Івано-Франківського теологічного катехитичного інституту, 1995. – 527 с.

23. Колодний А., Яроцький П. Історія Церкви в Україні: Навчальний посібник. – К.: Т-во “Знання”, 1999. – 735

с.

24. Бадяк В. Велич і драма Йосафата Коциловського // Київська Церква. – 1999. – №6. – С.62–68; Гайова О.

Християнські засади суспільної діяльності митрополита А.Шептицького // Київська Церква. – 1999. – №4. –

C.47–53; Колодний А. А.Шептицький про будівництво Рідної Хати // Київська Церква. – 2000. – №1(7). –

С.47–50; Крив’як Б. Видавничо-просвітницька діяльність Василіанського чину в Україні // Київська Церква.