26

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Філософія Г.С.Сковороди………………………………………………..5

Розділ 2. Тема серця у філософії Г.С.Сковороди………………………………...12

Розділ 3. Гуманістичне значення концепції……………………………………...17

Висновки……………………………………………………………………………24

Використані джерела та література……………………………………………25

Вступ

Актуальність даної теми полягає в тому, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури. Багато дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Так, І.Бичко, говорячи про “кордоцентризм” вітчизняної філософії, наголошував на ментальній співзвучності української та європейської філософської традиції. Н.Кохан визначає “філософію серця” як парадигму українського менталітету. Дуже багато наукових робіт присвячено розгляду “філософії серця” П.Юркевича. Його філософсько-етичній концепції присвячені статті О.Шинкаренко, М.Громова, С.Вільчинської, М.Лука, Р.Пітча, С.Ярмуся, Л.Кострюкової, М.Запорожця. Та саме Григорій Сковорода зробив великий внесок у розвиток української філософії, у розвиток філософії серця, адже саме в нього вона знайшла найбільш яскраве відображення.

Метою реферата є проаналізувати «філософію серця» і визначити її гуманістичне значення.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

• охарактеризувати філософію Григорія Сковороди взагалі;

• проаналізувати «філософію серця»;

• визначити її гуманістичне значення.

Розділ 1. Філософія Григорія Сковороди

Григорій Сковорода — великий український філософ-просвітитель і поет XVIII ст. — уособлює в собі давню традицію філософського мислення народів нашої країни, єдність цієї традиції з живою мудрістю трудового люду, з його сподіваннями і прагненнями.

В часи життя Сковороди українська культура мала вже значні просвітницькі традиції, розвинуті прогресив­ними діячами Києво-Могилянської академії, в якій на­вчався видатний український філософ-просвітитель. Але вчення Сковороди не можна вивести з філософських і просвітницьких ідей його попередників. Його погляди відрізняються і від класичного буржуазного, і від того­часного дворянського просвітництва. Для розвитку ос­таннього соціальний грунт на Україні був досить бідний. [10,c.5]

У його творчості віддзеркалюється також символічно-об­разний стиль мислення. Ця особливість зумовлювалася спе­цифікою культури українського бароко. Образно-символічний світ мислення Григорія Сковоро­ди цілком відповідає його епосі — принципам барокової культури з притаманною їй підкресленою алегоричністю, потягом до емблематичного зображення світу. Він вписуєть­ся й у давню традицію символічної екзегези, що бере поча­ток у творчості Філона Александрійського, «Ареопагітиках», спадщині Максима Сповідника, Орігена. [3, c.129]

Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди — це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорда пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українських мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог. [4, c.246-247]

Відповідно до традиції, започаткованої в українській куль­турі від часів Київської Русі, Г. Сковорода розробляє і своє розуміння філософії.

Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, формальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафізику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргументованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Сковороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософа вважали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого — людина. З погляду головної проб­леми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху досягнення цієї мети.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур.

В основу такого погляду, започаткованого в античній традиції, зокрема у філософії Платона, і розвиненого в хри­стиянській філософії, покладено антитетичне розуміння дійсного буття як єдності протилежностей. Ідея про

«двонатурність» світу проходить через усі філософські праці мис­лителя. В цьому розумінні сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внут­рішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної, обману й істи­ни, тварі та Бога, матерії і форми.

Значення цих двох натур, що ніби яблуня і тінь співісну­ють нерозривно, — не однакове. Основою всіх речей, їхньою діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безначальне начало світу. Він є вічна гла­ва і таємний закон у тварях. Закон же цей є Господньою природою, тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона в усьому є основою, початком, а сама безначальна, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні йменням. Бог, з погляду Г. Сковороди, являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і красу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь. Вона — минуща, а тому не може бути істинною. Видима нату­ра — це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого — невидиму натуру, або істину. Вже у першому діалозі «Наркісс» видима натура характери­зується як «ничто», «гной», «идол», «хвост», «ад», «пепел», «песок», «плоть», «тень», «пята», «ночь», «смерть», «тлень», «желчь», «тьма». Вона і є той зовнішній світ, що оточує лю­дину й утворює зовнішнє, тілесне начало в самій людині. Це світ, який, згідно з епітафією Григорія Сковороди, «ловив його, але не впіймав».

Водночас, не обмежуючися протиставленням двох натур, Г. Сковорода постійно підкреслював їхній невід'ємний зв'я­зок. Невидима натура визначає сутність усього сущого й існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що невід'ємно пов'язана з тим, від чого вона падає. І оскіль­ки невидима духовна натура не має обмежень ні в просторі, ані в часі, остільки вічною є і тінь її — матерія.

Існуючи в одному сущому, невидима і видима натури пе­ребувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Григорія Сковороди вчен­ням про три світи. Все існуюче поділяється на три специфічні види буття («світи») — великий (макрокосм), малий (мікро­косм) і символічний (Біблія).

Вчення це також спирається на давню традицію, що бере свій початок від ідеї античних мислителів про єдність люди­ни з всесвітньо-космічною субстанцією, згідно з якою лю­дина розглядалася як малий світ, мікрокосм, що містить у собі, щоправда в менш досконалій формі, всі особливості, притаманні макрокосму.

Погляд на людину — мікрокосм, що є невід'ємною час­тиною макрокосму, — активно розробляється за доби Від­родження (М. Кузанський, Дж. Бруно та ін.). Аналогічні ідеї, як зазначалося, обґрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симеон Полоцький, крім мікрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ — світ першообразний (Бог).

На відміну від своїх попередників, Г. Сковорода в окре­мий світ виділяє Біблію як сутнісний вияв надприродної реаль­ності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).

Поясненню великого світу порівняно з іншими двома світами він приділяє менше уваги. Й це зрозуміло. Адже в центрі його філософії — проблема людини (мікрокосму), що розглядається у процесі перетворення пізнання нею Бога. Та все ж творча спадщина мислителя дає достатні підстави для реконструкції образу макрокосму.

Концепція двох натур, що зумовлює антиномічне бачен­ня великого світу, поширюється й на розуміння Сковоро­дою мікрокосму. Не лише у великому, а й у малому світі, в людині є два єства, стверджує він: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілес­ного в людині, він рішуче наголошує, що справжньою лю­дина не зможе стати доти, доки не збагне, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину утворює невидиме, духовне її на­чало. Суть невидимого начала становить серце.

Процес самопізнання, спрямований на осягнення неви­димої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Отже, самопізнання є водночас і пізнанням Бога. З цим пов'язане вчення Г. Сковороди про третій світ — світ символів, або Біблію. Світ символів виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Особливу роль філо­соф відводить Біблії, спираючися при цьому на вельми три­валу традицію символічного тлумачення її, започатковану ще в Александрійській школі, зокрема у творах Філона.

Основний символ у Біблії, на думку філософа, — Сонце, що символізує вічну натуру, або Бога. Його копії, або «віцефігури», — це ті, що заступають головну. Ними є тем­ниця і Іосиф, коробочка і Мойсей, рів і Даниїл. Мета кож­ного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум люди­ни до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихова­ний зміст Біблії філософ відрізняє від буквального, який називає «вздором iсторіальним». Лише перед тим, хто праг­не осягнути прихований зміст, «фігуральна завіса» спадає і відкривається вічність, начало. Позаяк Біблія — це книжка про Бога, а Бог — це начало всьому існуючому, то Біблія на­самперед є світом начала. Оскільки сим­волом, що зображує начало, є кільце, або змій, який звива­ється в кільце, то вони, власне, і виступають символом Біблії. Завдяки третьому, символічному світові, невидимий світ пе­ретворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття. [3, c.130-137]

Розділ 2. Тема серця у філософії Г.С.Сковороди

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відображення вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.

Термін серце, має широке тлумачення, в ньому закодована певна культурна пізнавальна традиція. Для нас є істотним його трактування як образу чи символу з духовним навантаженням. У цьому контексті визначення терміну серце включає широкий спектр значень — від образу, що має емоційне забарвлення (наприклад, серцевий — належить до серця, добрий, чутливий; сердечно — щиро, від душі; сердега — той, кого жаліють, кому співчувають; серцевина — середина стовбура, сердити — гнівити, сердитися — почувати гнів, безсердечний — нечутливий, жорстокий; добросердність — добрий, вболіваючий (сердобольний); милосердя, милосердний; жарт, серцеїд; серцевідець — (знавець людського серця); "серце це символ осереддя почуттів та переживань", до символу, що репрезентує внутрішній центр духовного життя людини: "... дух, душа; осереддя життєвих сил людини; сукупність відчуттів, думок та почуттів; помисел, думка".

У Г.Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов’язана ідея “сродної праці” Сковороди [3, 420]. “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”.     Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті. Серце, за Сковородою — центр людської душі, що містить цілий всесвіт: "О серце, безодно всіх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує" [2]

Філософії Григорія Сковороди притаманне акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях перетворення людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум, бере початок у філософії Отців Церкви і чи не найбільш повно репрезентована у вченні Г.Сковороди. На його думку, серце є осереддям людського в людині, органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.[3, c.131]

Шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об'єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погля­ду Г. Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інте­лектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Над­природна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є актом любові. Діалог Г. Сковороди «Наркісс», присвячений проблемі самопізнан­ня, — це розповідь про історію кохання. В міфі про закоха­ного в себе Нарциса автор убачає найбільш адекватний сим­вол, що передає ідею самопізнання:

«Хощети ли... влюбитеся в самого себе? Узнай же себе!» Самопізнання — справа серця, яке «єсть корень и существо». Серце як сукупність по­чуттів, бажань, прагнення, як «осереддя» людини є тією си­лою, «в которой единственно состоит жизнь и живот наш». Серце Григорій Сковорода розглядає передусім як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, філософ часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця.

З погляду ж етико-морального вчення Г. Сковороди, істотним є розрізнення мислителем «совершенного серца», яке притаманне людині, що вже здійснила акт перетворен­ня, очистилася від гніту тлінності й застигла у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала», і серця «старого». В цьому розумінні філософ трактує народ­ження нового і смерть старого серця, брак серця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську і християнську традицію, активно розробляється в ук­раїнській філософській думці і чи не найяскравіше репре­зентована у вченні Г. Сковороди. [3, c.142]

«Совершенное серце», однак, на думку Сковороди, залежить від відродження або «другого народження» людини: коли її дух, «очистившись» від гніту тлінності, застигає у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала».

Осередком психічного життя людини він вважає «серце», яке є безоднею думок та почуттів. Саме «серце» є ареною боротьби доброї та злої волі, волі Духа та волі плоті. Самопізнання та вдосконалення і ставить собі за мету обмеження, а то й цілковите знищення злої волі до задоволення пристрастей плоті. В живій людині є розум, який спрямований як на пізнання властивих речам закономірностей, так і на пізнання людиною самої себе. Причому самопізнання теж не є однозначним, бо людина може пізнавати свою «плоть», тобто свій організм, а може пізнавати свій дух, своє серце і розум. Це і є справжнім самопізнанням. Основною формою розумової діяльності, спрямованої на самопізнання, має бути розсудливість, постійне обмірковування

своїх та чужих вчинків. [10, c.271-273]