3. Розкрийте структуру філософії як системи знань

Онтологія – розділ філософії, що вивчає фундаментальні принципи та найзагальніші сутнісні характеристики буття.

Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія " (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі).

Антропологія – вчення про природу та сутність людини, еволюцію фізичної організації людини та її рас.

Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних поміток може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції.

Етика також: належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.

Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.

Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.

Філософія права намагається з'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.

Історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.

Аксіологія – вчення про цінності.

Праксеологія – вчення про духовно-практичну діяльність, система знань і практичних рекомендацій з метою раціональної організації різноманітних видів діяльності людини.

Соціальна філософія – вчення про суспільство та історію.

Методологія – вчення про методи осмислення світу, учення про методи досягнення істини в науковому пізнанні та зведення знань у єдину систему.

5. Багатоманітність форм і способів буття філософії

Головний спосіб буття ф-ії в культурі – це діалог логосу і міфу. Логосом стародавні греки називали об’єктивний закон, чітке сперте на послідовну думку, знання.

В розвитку філософії виділяють 2 способи філ-ння: епістемний(наука), софійний(мудрість).

Епістемний спосіб філ. мислення реалізує орієнтацію філ. на знання науки (тлумачить філ. як науку про суще). Створення раціонально-логічних моделей світу. Еп. тип є домінуючою тенденцією в розвитку філ-ї в періоди, коли виникають потреби у систематизації потреб, поглядів, ідей. Тут присутнє прагнення передусім логічно перетворити світ і людину в ньому, шляхом упорядкування і узагальнення наявного знання. Цей спосіб спрямований на членуваня й упорядкування дійсності, ігнорує багатоманітність світу та розвиток і зв’язок усіх його явищ. Представники: Арістотель, Фома Аквінський, Гоббс, Декарт, Лейбніц, Гегель, Кант, Віндельбанд.

Софійний спосіб філ-ння це орієнтація філ-ї на мудрість, що виражає здатність людини до універсального осягнення світу через відкритість людини множинному світу можливостей. Виражає поєднання рац.-логічного з худ.-образним мисленням, моральними судженнями та релігійно-містичними уявленнями.Націлював філософа на відкритість і неупередженість думки в пошуку істини.Такий спосіб Соф. тип стає затребуваним коли є потреба у зміні світоглядноі парадигми. Представники: Піфагор, Сократ, Платон, Сенека, Августин, Паскаль, Ніцше, Толстой.

Форми буття філософії:

1.Найпростішою формою буття філософії є філософська ідея, яка виявляє об’яктивну смисловуспрямованність поєднаних у ній понять.

2.Філософські вчення, як правило, являють собою послідовне розгортання філософської ідеї або низки філософських ідей, здійснюване яким-небудь мислителем. Маючи своїм грунтом творчу особистість філософа, різні, навіть суперечливі ідеї утворюють тут смислову єдність.

3. Філософськї школи – це форма спільності, яка виникає тоді, коли той чи той філософ вибудовує свій образ людини й світу, маючи на думці вже деякі усталені ідеї, не важко визначити спорідненість його вчення з іншими філософськими системами. Ф-кі школи античного світу: іонійська школа, піфагорійська школа, ціла низка сократичних шкіл (кінічна, мегарська, школа кіренаїків), у давньоіндійській філософії виокремлюють такі школи: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, чарвака, джайнізм, буддизм.

4. Філософські течіі – виникають у новітній час, коли практично зникають ф-кі школи. В межах філософської течії стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні. Такими є, наприклад, позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, неотомізм, прагматизм та ін.

5. Філософський напрямок - найзагальнішою формою буття філософії. Це певна смислова єдність у філософії, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів світорозуміння. Загальновідомі такі напрямки у філософії, як матеріалізм та ідеалізм. Перший у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріальності світу, вторинності духу, а другий - принцип субстанційності духу, його визначальної ролі щодо світу й усієї людської реальності. До філософських напрямків слід також віднести реалізм та номіналізм, раціоналізм та ірраціоналізм, сцієнтизм та антисцієнтизм.