Тема 1 Публіцистика як вид творчості та один із потоків журналістської інформації
Природа публіцистики: аналіз дефініцій. Функції та ознаки художньо-публіцистичних жанрів. Факт у художньо-публіцистичних жанрах, особливості роботи журналіста над фактами. Домисел і вимисел. Особливості сучасної публіцистики
Природа публіцистики: аналіз дефініцій. Слово публіцистика, що входить до складу назви великої групи журналістських жанрів – художньо-публіцистичних, є, як зауважують науковці [8] одним із найбагатозначніших наукових понять, що пояснюється передусім складністю його змісту.
Публіцистика як певне суспільно-творче, духовне явище значно давніше від журналістики і навіть друку. Першими публіцистами древності були оратори, проповідники, священики. Один із відомих католицьких церковних діячів сказав: «Якби апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом».
У широкому розумінні публіцистика охоплює всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже майже всі журналістські матеріали. «Публіцистика починається там, де є думка, – любив повторювати відомий публіцист А. Аграновський.– Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре думає. Публіцистика повинна будити думку» [1].
Спочатку публіцистом називали того, хто займався цивільним правом, а згодом усіх, хто виступав з правових і загалом суспільних питань. В. Даль повязував це слово з поняттям «публіка», «публічне право». На його думку, «публіцист, письменник, більш газетний, журнальний, із сучасних, загальних питань, з народного права».
У «Короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять» Г.Вартанова читаємо таке визначення: «Публіцистика (латин.) – рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу».
В.Здоровега вказує, що слово «публіцистика» прийшло до нас із німецької, точніше через німецьку, звідки було також запозичене польською, російською, чеською, болгарською та іншими словянськими мовами. На думку дослідника, в українській мові одним із перших його почав вживати І.Франко. Публіцистика становить значну частину творчості письменника: у передмові до збірки «У наймах у сусідів» він, підводячи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть із певним здивуванням для себе самого, повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття – 525, тобто значно більше половини, – це публіцистичні та наукові статті та ще понад 80 рецензій. Водночас І.Франко робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як «початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об’ємі не має, мабуть, ні одно слов’янське письменство».
Відомий дослідник публіцистики І. Франка М. Нечиталюк на основі осмислення цілої низки міркувань письменника дає таке описове тлумачення цього неоднозначного явища: це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв’язок з політичним і культурним життям суспільства («політичним моментом»), актуальність і оперативність («моментальність») реагування на політичні події, науковість і переважно полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних та інших питань у довільній документальній емоційно-образній формі з метою ідеологічного й морально-етичного впливу на радикальну зміну («переродження») панівної громадської думки («опінії») у дусі прогресивних ідей часу» [5].
Натомість слова публіцистика немає в англосаксонських мовах, хоч воно й зафіксоване в енциклопедіях і словниках (у побутово-практичному житті англійці й американці публіцистом називають агента торгової реклами. Потік журналістської інформації, який ми називаємо публіцистикою, там іменують словом «журналізм»).
Відома російська дослідниця В.Учонова, посилаючись на В.Горохова, подає таке визначення: «це специфічна царина суспільно-політичної творчої діяльності, що переслідує мету актуального ідеологічного впливу на суспільну думку, свідомість та поведінку мас». Актуальна дія, за В.Учоновою, передбачає єдність оперативності та соціальної значущості публіцистичної інформації.
У спеціалізованій літературі визначення публіцистики відходить від площини літератури, прямуючи до власне журналістики як самодостатньої та рівноправної з літературою сфери. Російський науковець Г.Прутцков вважає, що публіцистика – це своєрідний ступінь між журналістикою та літературою, вищий вид журналістики, що зародився в Древній Греції разом із публікою, яка вміла самостійно мислити і потребувала обговорення насущних проблем суспільства і влади. Грецькі міста-поліси берегли демократію, якщо їй щось загрожувало – вживали негайних заходів, через голосування на центральній площі міста.
Генеалогію публіцистики від Стародавньої Греції виводив ще наприкінці ХІХ ст. німецький економіст Карл Бюхер (у науковій розвідці 1892 р. «Виникнення газети»). К.Бюхер вказував, що лист, циркуляр і газета, якою б великою не здавалася різниця між ними, насправді є однорідними продуктами, що виникли з потреби передачі відомостей і з використання літер для передачі цих відомостей. Різниця в тому, що лист адресований одній особі, циркуляр – декільком відомим особистостям, а газета багатьом невідомим особистостям, тобто для обнародування відомостей. Стародавні республіканські міста не потребували газет, їхня потреба в публікації задовольнялася через глашатаїв та за потреби – через окремі надписи.
М.Титаренко виокремлює три підходи до визначення публіцистики на основі трьох визначальних сфер її функціонування:
1) публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика);
2) публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика);
3) публіцистика як сфера журналістики (так звана газетна, журнальна, теле-, радіо публіцистика) [8].
Перші два ґрунтуються на широкому розумінні публіцистики як феномену, як синкретичного й міждисциплінарного явища. Третій підхід дає підстви гворити про публіцистичні жанри, метод, предмет, функції, про публіцистику як професію та науку. У подієвій інформації зміст зводиться, як правило, до повідомлення про подію, тобто тема інформації, кажучи умовно, збігається з відображеним об’єктом. Тема публіцистичного твору – це не тільки об’єкт відображення, а й певне коло питань, проблема. Тут важлива не тільки новизна фактів, а й новизна думки. Якщо вдатися до термінології кібернетики, програма суб’єкта домінує над програмою об’єкта.
Тобто, публіцистика, за В. Здоровегою, це твори, у яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на суспільну практику. Публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини,стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність.
Багато століть поспіль у жанрах газетної публіцистики, поширених в Росії, головним було літературно-художнє начало, присутність думки, аналізу дослідження.
Для української національної традиції характерне таке бачення журналістики, у якому домінантою є публіцистичний дискурс. Традиція – явище об’єктивне, що виникло під впливом ментальності народу, особливостей його духовного життя, нагромадженого історичного досвіду. І хоча ми живемо в час переоцінки цінностей, але мусимо ставитися до історичного досвіду шанобливо, з розумінням того, що традиція незнищенна через її об’єктивність; вона може бути загальмована чи навіть тимчасово забута, але усунути її з духовного простору нації неможливо. А в традиціях української журналістики – не лише повідомляти факти, об’єктивно інформувати суспільство, а й формувати громадську думку, що є однією з головних функцій вітчизняної концепції мас-медіа. Ця функція реалізується через публіцистику, що покликана досліджувати, пояснювати та узагальнювати явища життя на різних рівнях. Причому художньо-публіцистичний жанровий рід є найбільш ефективним у справі створення концептуально вагомої картини дійсності та роз’яснювального донесення її до читача.
Функції та особливості художньо-публіцистичних жанрів. Домисел і вимисел.
У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:
1) формування громадської думки; 2) зміни або консервування в суспільній свідомості критеріїв та оцінки соціальних подій.
Й.Лось вказав на характеристики публіцистичного тексту І.Франка (як у формі метафоричної поезії, так і в вигляді статей, есеїв, коментарів тощо), що можна розглядати як особливості й завдання публіцистичного матеріалу загалом – бути:
1) носієм певної світоглядної системи;
2) психолого-індивідуальним феноменом;
3) інформаційно-дидактичним фактором;
4) носієм морально-етичних засад;
5) евристично-гносеологічним чинником [7, с. 316].
В особливу групу художньо-публіцистичних текстів прийнято відносити твори, написані в жанрі нарису, есе, слова, памфлету, фейлетону, пародії. Вони знаходяться на межі між власне журналістикою й художньою літературою. Їхня змістова структура характеризується синтезом і взаємодією документальних і літературно-художніх елементов. Риси публіцистики й художності в них тісно переплітаються на всіх рівнях тексту, у вираженні авторського ставлення до подій, громадянська позиція і наявність цієї специфіки у відборі та поєднанні різних мовних та мовленнєвих засобів. В основі будь-якого журналістського твору лежить факт. Але в межах групи художньо-публіцистичних жанрів ці факти інтерпретуються, аналізуються, а завдяки художньому узагальненню набувають своєрідної забарвленості. Публіцистиці, як своєрідному видові відображення дійсності, властивий сплав науково-теоретичного й художньо-образного мислення.
Для цієї групи жанрів властиві:
образність, насиченість літературно-художніми образотворчими засобами, сплав поняття і образу;
організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста;
проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує різні типи аргументів, включно з фактичними;
типізація;
в основі – документальні факти;
визначальним є значення суб’єктивних міркувань, авторське враження від факту, авторська думка;
оцінність;
громадянське звучання предмета мовлення;
мовна майстерність.
Проаналізуємо деякі з цих особливостей.
До ресурсів художньої публіцистики можна віднести образ як емоційно просвітлену думку, що активно впливає на аудиторію, спонукаючи її до активної співпраці; образ як узагальнену картину дійсності, що значно розширює можливості смислового осягнення дійсності, образ як систему знаків, як певний код, що, створюючи певну модель навколишнього світу, інтелектуально збагачує аудиторію уявленнями про естетичні можливості відтворення дійсності.
Публіцисти можуть вдатися до різних видів образу:
словесного образу, або образного виразу;
художньої деталі;
образної картини;
образу-персонажа.
Автор може підпорядковувати власній меті образи, створені художниками, фольклорні, біблійні образи, легенди, міфи.
Функції публіцистичного образу:
1. Звернути увагу, дохідливо, наочно розповісти про те чи інше явище, факт, зримо висвітлити складне абстрактне поняття. Корисна сама наявність у публіцистичному тексті елементів образності, точних і вдалих характеристик, оскільки збуджує уяву слухача, читача. Такого типу образність – випробуваний засіб ораторського мистецтва, а відтак і політичної прози, журналістики.
Пояснювальна, популяризаторська функція образу – з допомогою останнього автор розкриває, унаочнює, ілюструє складне абстрактне поняття, явище, процес. Будь-який журналістський матеріал може містити такі образні вирази, деталі, які допомагають не посвяченому в таємниці спеціальних знань читачеві спрощено уявити суть теорії чи гіпотези.
Пізнавальна, гносеологічна функція. Знайдений автором образ дозволяє глибше осягнути саму сутність політичного, економічного, соціально-політичного явища, яку важко, принаймні лаконічно, виразити за допомогою описів і визначень.
Типізація використовується в художньо-публіцистичних жанрах з метою виявлення типових рис, характеристик і властивостей досліджуваного об’єкта. Однак тут типізація відрізняється від типізації в художній літературі тим, що журналіст у самому житті, у конкретному прояві знаходить найбільш типовий факт, який найбільш наочно містить в собі основні риси явища, письменник же створює збірний образ.
Тобто слід вказати на принципи типізації у газетних матеріалах:
фактична сторона повинна бути скрупульозно збережена;
будь-яке переміщення в часі, вигадування неіснуючих колізій, рис героїв та обставин, у яких вони діють, неможливі;
мають точно позначатися час і місце дії, називатися імена й прізвища героїв. Автор має право лише відібрати з життєвого матеріалу потрібні йому ситуації, конфлікти, факти.
Вибравши (як і письменник) найбільш істотні, характерні факти, знайшовши серед безлічі людей типового героя, журналіст досліджує й відображає їх художньо-публіцистичними засобами.
У художньому тексті образи автора та оповідача можуть не збігатися. У публіцистичному простежується принципова тотожність автора та оповідача. У художньо-публіцистичному підстилі це співвідношення може бути різним. Автор художнього твору, як правило, не дає прямої безпосередньої оцінки зображуваного. Завдання читача художнього твору – проникнути в суть авторського задуму, розібратися в авторській позиції. У публіциста ж оцінка обов’язково виражена. Журналіст прямо й безпосередньо звертається до читача зі своїми думками, почуттями, оцінками, висловлюючи їх відкрито і недвозначно, прагнучи переконати читача у своїй правоті. Різниця авторської позиції в художньому, публіцистичному і художньо-публіцистичному стилях визначає переважання різних типів оцінності у творах цих стилів: у художньому стилі це, насамперед, авторська, суб’єктивна оцінність, в публіцистичному – об’єктивна, соціально зумовлена, а в художньо-публіцистичному – поєднання суб’єктивно авторської і соціально зумовленої (об’єктивізованої) оцінновості.
Художній твір завжди багатозначний, орієнтований на можливість різних прочитань, інтерпретацій. Публіцистичний твір має звичайно тільки один авторський мовної план, покликаний формувати певне ставлення до зображуваного. Художньо-публіцистичний підстиль орієнтований на створення заданого автором ставлення до порушеної проблеми в цілому, але допускає багатозначність в інтерпретації окремих її аспектів (наприклад, за допомогою алегорії, розгорнутого образу тощо). Адресат художньо-публіцистичних творів ближчий до адресата власне публіцистичних текстів: це слухачі чи читачі – сучасники, які володіють обговорюваною актуальною інформацією, власне ж художній твір орієнтований на більш широке коло читачів, не обмежений часовими рамками.
Вибір предмета мовлення також розрізняється в зіставлюваних нами стилях. У художній літературі письменник показує загальне, типове через індивідуальне. У публіцистиці предмет мовлення обов’язково повинен мати важливе громадянське звучання, пов’язане з актуальними політичними, соціальними, філософськими проблемами життя. Художньо-публіцистичний підстиль використовується журналістами, коли ці актуальні проблеми глибоко хвилюють самого журналіста. При цьому іноді узагальнення будуються і на основі конкретних фактів (нарис), і на основі їх художнього переосмислення та асоціативних зв’язків (есе).
Основна комунікативна мета журналіста, що пише в художньо-публіцистичному підстилі, – емоційно-образний вплив на читача (слухача) – зумовила високий рівень вимог до мовної майстерності автора, зокрема, до використання мовних засобів. Особливістю художньо-публіцистичних жанрів є поєднання високого громадянського пафосу, характерного для публіцистики в цілому, і індивідуально-особистісного ставлення до предмета мовлення, властивого художнього стилю. Наслідком такого поєднання основних стильових рис є «всеїдність» публіцистики у виборі засобів мови й мови. При цьому основою є мовні засоби вираження оцінки (емоційно-оцінна лексика, фразеологія та ін), засоби створення емоційно-образної канви тексту (тропи та риторичні фігури), засоби, що підвищують комунікативну спрямованість твору (засоби адресації та авторизації). Усі вони в сукупності і створюють індивідуальний авторський стиль журналіста в художньо-публіцистичному підстилів. Невипадково, що саме в жанрах нарису, есе, слова, пародії, фейлетону найчастіше працюють письменники в публіцистиці.
Факт у художньо-публіцистичних жанрах, особливості роботи журналіста над фактами. Домисел і вимисел. Функції журналістського тексту й специфіка творчого методу журналіста зумовлюють низку завдань при роботі над фактом: публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста; він повинен уміти повернути предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну значущість; розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст; образи публіцистичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.
Цю особливість науковці пояснюють методом доведення від протилежного. Широковідомим стало висловлювання Людвіґа Фейербаха, законспектоване В. Леніним у «Філософських зошитах» і часто приписуване останньому: «Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність». А публіцистика, навпаки, потребує. Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значно більше, ніж письменникові.
Надзвичайно важливим для журналіста, що пише в художньо-публіцистичних жанрах, є розуміння й відчуття тонкої межі між домислом і вимислом. «Вимисел і домисел – це різновид фантазії, без якої немислима не тільки журналістика, а й творчість взагалі», – констатував свого часу Д. Прилюк [68, 60]. Взаємовідносинами і порівнянням вимислу й домислу багато переймалися літературознавці, іноді «перебираючись» у сусідню царину журналістикознавства. Нині загальноприйнятим є постулат, що журналіст, на відміну від письменника, має право на домисел, але не вимисел.
Вимисел при цьому трактується як абсолютно абстрагована від дійсності подія або образ у художньому творі. У домислі журналіста можуть бути деякі нюанси, які привносить він у матеріал, зображуючи вже реальні події, реальних героїв. Тема ця дуже делікатна, бо межу між домислом і вимислом слід проводити в кожному конкретному випадку, залучаючи до цього спеціальну експертизу.
В.Аграновський у книзі «Вторая древнейшая. Беседы о журналистике» цитує «Краткий словарь литературоведческих терминов» Л. Тимофєєва й А. Венгерова, у якому сказано: «Нарис відрізняється від романа, повісті й оповідання тим, що в ньому точно відображається подія, змінити яку автор, вдаючись до вимислу, не має права». Далі журналіст додає, що використовуючи домисел, не можна відриватися від дійсності на таку відстань, яка призводить до стереотипізації, завдає шкоди правді й достовірності. Домислювати, на його думку, – не означає говорити неправду, вимисел і димисел проявляються у відборі фактичного матеріалу, в осмисленні події, в емоційному настрої автора, в його позиції.
У деяких жанрах журналістики, як вважається, не може бути ані домислу, ані вимислу. Це, насамперед, інформаційна замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт. Категорично заборонено вживати елементи вимислу і домислу в сатиричних жанрах, бо це однозначно може стати не тільки образою, а й послужити приводом для судового позову.
Одночасно будь-які факти, що були дібрані журналістом під час первинного накопичення матеріалу, лишаються здебільшого тільки бітами інформації, без емоційного насичення, що лежить в основі творчої роботи. Звичайно, подекуди й переліком самих вдало відібраних фактів можна вразити читача. Проте на практиці факти потребують творчого осмислення, глибокого аналізу, привнесення власного бачення світу журналістом, часто домислу. Це трапляється, коли журналісту (якщо це не репортер, який описує щойно побачене) доводиться, керуючись логікою та інтуїцією, відновлювати реальний перебіг подій. Безумовно, наявний при цьому суб’єктивістський момент дає змогу констатувати фактичну присутність журналістського домислу.
На думку В. Різуна, «твір (текст) – це складна система змісту, у якій переплетено фактаж, ідею, емоційно-вольові відтінки. Тому твір є не тільки засобом інформування, одночасно він приховує елементи пропагування, агітації… зробити текст у чистому вигляді неможливо через відсутність інформативно чистих засобів вираження» [74, 69]. Дуже важлива констатація, де фактично підтверджується, крім всього іншого, наявність домислу в будь-якому журналістському тексті.
Наведемо приклад з нарису «Коротка новела» Максима, що був уперше опублікований у газеті «Вечірній Київ» 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі «Вечірні розмови». Автор розповів давню історію про вчителя математики однієї з київських гімназій Івана Івановича. Якось улітку під час вакацій той відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-красуню італійку Олімпію, яку стали називати в Києві Ліпою. У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович, який часто заходив у гості до подружжя. Минуло багато років, усі учасники історії постаріли. Іван Іванович якось застудився і невдовзі помер. Через кілька днів після похорону Семен Іванович за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її: «Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?» – «Чому?» – запитала та. – «Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе життя» – «Я теж» – відповіла, збліднувши, жінка.
Ця романтична історія здається неймовірною. Якби ми прочитали її в художньому творі, то неминуче подумали б, що вона вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму – показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, засвідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання. Зустрівши цю історію в нарисі, ми не сумніваємося в її достовірності, справжності, документалізмі. Ми навіть не задумуємося над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній розмові, яка, зрозуміло ж, проходила без свідків. Така сила публіцистичного слова, журналістського методу: читач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журналістом вимог об’єктивності й достовірності. Усі сюжети й образи, створені журналістом, він сприймає як одиничні, тобто такі які почерпнуті з реальної дійсності й описані правдиво.
Особливості сучасної публіцистики. В епоху інтернету та розвитку інформаційних технологій поспішність і сенсаційність подачі матеріалів, а також глобалізація й прагнення видавців та засновників зробити газети схожими на західні, особливо американські видання, призвели до того, що жанрова палітра газет стає бідною. Більше того, незнання жанрів, їхніх внутрішніх закономірностей призводять до того, що часто журналістський інструментарій, а саме, метод збору, подачі матеріалу журналістом перетворюється на ... жанр. І це не сприяє якісній зміні газетних жанрів. Один з парадоксів сучасної вітчизняної публіцистики, зауважує Л. Кройчик, – це поширення прийомів образного мовлення при одночасному помітному пригніченні тих жанрів, для яких метод образного пізнання дійсності є визначальним, – нарису, фейлетону, памфлету.
Дослідники називають різні причини відсутності цих жанрів на газетних смугах:
Нарис попередніх десятиліть скомпрометував себе очевидною «лакофарбовістю» – герої не те щоб були вигадані, але їм, реальним людям, додавалися такі риси, які у масовій свідомості не існували. Життя радянської людини трактувалася як рух від подвигу до подвигу. Персонажі нарисів обиралися, як правило, з числа героїчних особистостей, та ще зводилися при цьому на котурни: світу як дійова особа історії пред’являлася ікона.
Майже зник з газетної шпальти і фейлетон: гласність і свобода преси зробили непотрібним комічне іносказання – можна безпосередньо викривати будь-яку державну персону і вводити в публічний обіг будь-який негативний факт. Фейлетон виявився не здатним конкурувати з жанрами новинної та коментарної публіцистики – критичної заміткою, статтею, кореспонденцією, колонкою тощо.
В епоху тотальної соціальної критики, в епоху очевидного соціально-морального і політико-економічного неблагополуччя сміятися не хочеться: життя настільки відхилилося від норми, що здається неправдоподібним при нормальному погляді на світ. Відпадає потреба утрирувати його зображення засобами сатиричної публіцистики.
Гіпердинамічний стиль роботи нинішніх ЗМІ також не спонукає авторів до кропіткої роботи над образами.
Але в кінцевому рахунку успіх видання визначається майстерністю публіцистів, що працюють у ньому, адже саме вони здатні не лише ретранслювати зовнішню інформацію, а виробляти внутрішню інформацію, коментувати події, розкривати їх зміст, а саме цього прагнуть і очікують від журналістики читачі.
Сучасна українська публіцистика істотно відрізняється від своєї радянської попередниці. По-перше, на зміну директивній, одноколірній ідеологізованій пресі прийшла публіцистика більш розкута за думкою і стилем. По-друге, сучасна публіцистика все виразніше персоніфікується. Автор перестає бути знеособленим ретранслятором переданої інформації – він стає її інтерпретатором. Точка зору конкретної особи цікава сьогодні сама по собі. Інтерв’ю, бесіди, колонки, коментарі, листи до редакції свідчать про активну роль суб’єкта висловлювання на газетній шпальті. Виступи ЗМІ все демонстративніше носять особистісний характер («Известия» підкреслюють цю обставину оформлювальними прийомами – фотографією автора поряд із його журналістським матеріалом). Персоніфікація тексту викликана до життя не тільки загальним процесом демократизації пострадянського суспільства, а й тим, що в умовах існуючого нині ринку інформації товаром стає не просто новина, а новина, «упакована» у публіцистичний текст. Публіцистичний текст, як відомо, нагадує двогорбого верблюда: перший горб – факт, другий – ставлення автора до факту. Попит на особистісну журналістику в умовах зростання конкуренції ЗМІ створив прецедент вибору. Публіцист відгукується на цей попит пропозицією власного імені. Ім’я (у широкому сенсі цього слова) стає знаком видання або каналу, що представляють це ім’я: Ім’я сприяє виникненню діалогу з аудиторією. Отже, третя особливість сучасної преси – вона працює в режимі діалогу з аудиторією. Діалогічність народжує багатоголосся, виникає ефект суб’єктивності; поліфонізм звучання голосів, що пропонують різні точки зору, спонукає аудиторію до самостійного визначення власної позиції. З огляду на це, налаштовуючись на хвилю очікувань аудиторії, преса одночасно орієнтується і на більш цікаву, більш дотепну форму подачі матеріалу. Діалог з аудиторією передбачає її відгук на запропонований текст, інтерес до нього. Інтерес можливий тоді, коли публіцист не просто пропонує факти, що заслуговують, з його точки зору, уваги, але й повідомляє про них у яскравій, формі що впливає на емоції аудиторії, Навіть у межах вікових чи професійних інтересів аудиторія диференційована. Газета не може не враховувати цю обставину, вона намагається шукати різні інтонації у діалозі з передбачуваними споживачами інформації.Четверта особливість сучасної публіцистики – вища роль прийому в обробці матеріалу. Текст все очевидніше набуває рис літературності: змінюється його стилістика, слово стає більш експресивним, більш емоційним і дотепним. Персоніфікація розповіді призвела до більш широкої, ніж раніше, гри в «чуже слово» (М. М. Бахтін), властивої художній мові, до помітного розширення оповідних інтонацій ( «стьоб», «новояз», жаргон), до ускладнення композиційно-стилістичної структури матеріалів. Текст як точка зору індивіда, як слово, що належить певному суб’єкту висловлювання, стає в мовному своєму змісті більш виразним. Це стосуєтьс всіх без винятку жанрів.