3. Сутність, ознаки, функції політичного лідерства

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера. Наприклад, Платон зазначав, що правителями можуть бути лише філософи. У своїй утопії досконалої держави мислитель обумовлює право філософів на володарювання тим, що вони володіють істиною та постійно її осягають. Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та досвідченіші голови родин. Далі, на його думку, право володарювати отримує той, хто перевищує інших розумом.

Мислителі Середньовіччя обґрунтовували право монарха на володарювання «божою волею». Проте, на їх погляд, у такій волі є раціональний момент, який полягає в тому, що Богу простіше керувати ходом історії за допомогою обранців-королів.

В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, Особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої

— це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Г. Гегель вважав, що мета, яку мають великі люди і якій вони віддають усю пристрасть, вбирає момент загального, тобто історичні особи стали великими саме тому, що вони бажали та здійснювали велике, до того ж не уявне, а дійсне. Щодо історичних подій, то вони є результатом вільної творчості великих людей.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

Термін «лідер» (з англ. — ведучий, той, хто керує іншими людьми) має чимало визначень. Наприклад, лідером називають:

A особу, яка спроможна впливати на інших з метою інтеграції загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної спільноти;

A особу, за якою дана спільнота визнає право прийняття рішень, значущих з погляду

групового інтересу;

A індивіда, який має найяскравіші якості («корисні» для даної групи), завдяки чому його діяльність є найпродуктивнішою (наприклад реакція, швидкість у спортсмена).

Політичний лідер (від англ. ведучий, керуючий)— це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

Політичне лідерство має певні ознаки:

1. наявність власної програми, уміння реалізувати її;

2. популярність, авторитет, відповідальність. Тільки той хто здатен узяти на себе відповідальність, і може виступати в ролі лідера;

3. постійно своєю практикою доказувати право на лідерство і виправдовувати кредит довіри;

4. Здатність виражати й відстоювати інтереси тієї або іншої соціальної групи

5. Наявність "команди" помічників і виконавців.

6. політичний вплив на оточуючих повинен бути постійним, всезагальним і поширюватися на всіх членів керованої спільноти;

7. лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

На всіх рівнях діяльності політичне лідерство реалізується певними функціями.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функцй в діяльності лідерів:

1) функція оцінки: від лідера завжди чекають об'єктивної, мудрої, а головне —

своєчасної оцінки подій;

2) пропонуюча функція: лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрям дій, який розв'язуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи;

3) мобілізуюча функція: лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Інші дослідники виокремлюють такі лідерські функції, як:

1. діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки

політичної ситуації у суспільстві;

2. стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

3. мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

4. інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

5. патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

6. персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.