8. Головні тенденції другого періоду (історія перекладу)
Винахід друкарства в XV столітті значно вплинув на розвиток перекладацької справи і сприяв появі таких теоретиків як Етьєн Доле ( 1509-1546), який був страчений за свій єретичний переклад одного з діалогів Платона : «rien du tourt» («зовсім нічого») була демонстративним запереченням безсмертя.
17століття стало свідком народження багатьох впливових теоретиків, таких як сер Джон Денхем (1615-1669), Абрахам Коулі (1618-1667), Джон Драйден ( 1631-1700), що розмежувало три типи перекладу : метафразу (дослівний переклад), парафразу ( перефразування) та імітацію , і Александр Поуп (1688-1744)
В XVII столітті перекладача порівнювали із творцем, чий духовний борг перед автором оригіналу та адресатом однаковий. Більше того, з появою новий теорій і робіт, присвячених процесу перекладу, вивчення перекладу стало систематичним, і наочним прикладом тому є праця Александра Ф.Тейлера «Основи перекладу» 1791.
Помітною рисою XI століття були дві суперечливі тенденції. Одна група теоретиків розглядала переклад як розумову категорію, а перекладач повинен був мати творчу обдарованість і збагачувати літературу й мову, на яку він перекладає. Інші дослідники відводили перекладачеві механічну функцію повідомлення про текст або про автора .
19 ст. було періодом розвитку романтизму, що привело до зародження численних теорій і видів літературного перекладу, зокрема зявився поетичний переклад. Як приклад можна взяти переклад Едварда Фіцджеральда (1809-1863) «Рубайата» Омара аль-Хайяма (1858).
10. Geschichte des vaterländischen Übersetzens. 10. Історія вітчизняного перекладу.
Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія (Іванн Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий). Перекладачі цього періоду витлумачували тексти за власним розсудом. Прикладом вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський. Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фігаро» П. Бомарше), Василь Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класицистична, романтична і символістична поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича). З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, повний Горацій). Зі східних мов — Агатангел Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Іван Дзюб та ін. Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша, який робив переклади з 14 мов («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса)., П. Рихлова, С. Павличка.