44. Гетьманство Петра Дорошенка: спроба об'єднаний України

10.10.1666 правобережні полковники вибрали П. Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665-66 Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву - В.Дрозденка і С.Опару. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Д. при підтримці київського митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - т.зв. серденята (з турецької - відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Д. встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Д. на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Д. часто скликав козацькі ради. де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Д. розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Д. було об'єднання піц своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Д. вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р.Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Д. на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І.Брюховецького і 8.6.1668 проголосили Д. гетьманом всієї України. Проте гетьманування Д. на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Д. і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П.Суховієнка. Д., призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На поч. 1869 Д. при допомозі запорожців під проводом І.Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників - кримських татар. Відсутністю Д. у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1659 у м.Глухові на основі Глухівських статей 1669 проголосили гетьманом Д.Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Д. восени 1669 уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12.03.1669 у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 між Б.Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно; українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 Д. був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М.Ханенком. Протягом 1671 призначений Д. наказним гетьманом О.Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М.Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Д., отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом Д. розгромили загони М.Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27.8.1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Д, турецький султан Мохамед IV і кримський хан Селім-Прей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На поч. вересня 1672 союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5.10.1672 уклав Бучацький мирний договір 1672. Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. В червні 1672 замість скиненого з гетьманства Д.Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І.Самойловича, якого 17.3.1674 було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г.Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І.Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Д. під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І.Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу Д. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Авторитет Д. почав падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Д. вирішив зректися булави. Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Д. склав гетьманські клейноди, а І.Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Д. присяги на лівому березі Дніпра в присутності І.Самойловича і І.Ромодановського, від чого Д. рішуче відмовився. Восени 1676 30-тисячна московська армія і полки І.Самойловича знову обложили Чигирин. 19.9.1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Д., розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства Д. поселився в с.Сосниці проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви.

45 Гетьманщина на зламі 17-18 ст. І. Мазепа та П. Орлик.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі). «Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру. Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708). Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіци-на засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита.. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана. Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньо-політичні прора-хунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави. У жовтні 1709 р. у с Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа.

Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя». Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої — у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 p., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його.демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошенка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави». Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648— 1676 pp., — виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідноюприкметою часу.

46. Військовий та адміністративний устрій Гетьманщини. Політика російського царизму щодо Геть м а н щи н и.

Військовий поділ на полки й сотнї з часом осів на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в загальну управу, адміністрацію.

В центральнім правлінню цілої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхні' уряди, оден— військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами військовими і загальними, на чолї її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії. Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, зроблено сей суд колегіальним. При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при нїй рід державного контроля: комісія рахункова (счетная).

Рада військова перестала збирати ся уже з часів Самойловича. Всякі важнїйші справи рішала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйшї або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною старшиною і полковниками.

Після того як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків: Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности та числа козаків, Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождім полку була подібна полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII віці вдасть і сила полковників незвичайно зросла. Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах козачих. Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське— лежало в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових сотворили привілейовану дїдичну (наслідствениу) верству— "шляхецтво", як вони себе називали, і все правлїннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній залежності! від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького права, мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть самому гетьману тільки в деяких справах підлягати Духовенство, хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків,—одначе на дїлї стояло також в сильній залежносте від старшини. Рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли під повною властю старшини.

Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити суді" вусяких судах, не було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в судах міських — до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою і права.

в 1727 р., на основі "рішительних пунктів", була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно українські закони, збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: "Права, по которим судится малороссійскій народ". Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значіннє статутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського. заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрій і порядок судовий.

47. Гетьманщина у XVIII ст.: характерні риси політичного та економічного розвитку.

Епоха Руїни вступила у свої права не тільки на правому березі Дніпра, який постійно балансував між Варшавою та Бахчисараєм, а й на Лівобережжі, здавалося б, вірному Москві. Тут за вплив на старшину і козацтво змагалися два свояки Хмельницького — полковники Яким Сомко і Василь Золотаренко, котрі в якийсь момент проґавили щасливого конкурента — висунутого запорожцями Івана Брюховєцького. Останній не мав особливих політичних дарувань, зате всіляко демонстрував свою лояльність Москві, що й відіграло визначальну роль у його затвердженні на гетьманстві.

Події Руїни оголили як слабкість і незрілість національної еліти, її нездатність піднятися над вузькокорпоративними інтересами, так і реальні пріоритети геополітичних сусідів — Москви, Варшави, Бахчисарая, Стамбула. Уже Іван Мазепа при своєму «обранні» (1687) був змушений підписати Коломацькі статті, в яких, окрім традиційних зобов'язань зі збереження прав старшини, до обов'язків гетьмана входило «народ малороссийский всякими мерами и способами с великороссийским соединять и в неразрьівное и крепкое согласие приводить»..

1715 р. гетьман Іван Скоропадський був позбавлений права призначати полковників без згоди російського міністра-резидента (згодом Малоросійської колегії), а з 1730-х рр. призначення полковників узагалі перенесли до Петербурга. У 1723 р. в тому ж коломацькому похідному таборі було підписано чолобитні до Петра І, в яких містилися скарги на безкарність царських чиновників в українських містах і вимоги вивести царську армію за межі Гетьманщини. Петиція так розлютила Петра, що «бунтівників» негайно викликали до Петербурга для допиту. На них чекав Сибір, а самого наказного гетьмана Павла Полуботка (за доносом його ж співвітчизника Феофана Прокоповича) — імовірніше за все, плаха. Розв'язка настала несподівано: у казематі Петропавловської фортеці помер Полуботок, а через місяць зійшов у могилу і Петро І.

Кирило Розумовський 1750 р. несподівано був проголошений гетьманом. Імператриця Єлизавета (1740-1762) особисто вручила йому булаву, клейноди та військовий прапор. Імператриця Катерина II (1762-1794) не поділяла надій своїх малоросійських підданих. 1763 р. на старшинській раді в Глухові було вироблено петиції до нової імператриці, що передбачали не тільки затвердження за Кирилом Розумовським спадкоємного гетьманства, а й відновлення договірного характеру взаємин між імператорським престолом і Гетьманщиною — на основі усе тих же Переяславських статей 1654 р. До такого повороту в Петербурзі були явно не готові. Гетьман Розумовський був викликаний до столиці для пояснень, де, не чекаючи долі Полуботка, поквапився зректися не лише спадкоємного, а й особистого гетьманства. Натомість йому було даровано графський титул і велетенські маєтності в Україні, а призначено щедру довічну пенсію.

48. Магдебурзьке право на українських землях: початки і особливості впровадження.

Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося XIII ст. у німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення, в тому числі й в українських містах. Встановлювало порядок діяльності органів міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об'єднань, регламентувало питання опіки, благоустрою, міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування населення, громадського порядку тощо.

В Україну прийшло разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували колоністам привілей користуватися власним правом і мали власні судово-адміністративні інституції. Із переходом українських земель під владу Литви і Польщі його надавали великі князі або королі.

Введення магдебурзького права в Україні сприяло міського населення в окремий соціальний стан і сприяло розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської мов. У другій половині XVII-XVIII ст. було зроблено і українські переклади.

Німці-колоністи, починаючи з XII ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшуєтся у XIII ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі, обіцяючи їм різні привілеї.

Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Найдавнішою з них була кгина "Саксонське зеркало" створена на початку XIII ст. у Магдебурзі Ейке фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половші XIII ст. її прийняли як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста.

У XIV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі. 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: "Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким...".

Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв.

Дослідники налічують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом XIV — XVI ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль і Требовля — 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий—у 1431 р., Галич — у 1437 р.

Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східно­українських землях, є привілей на магдебургію для Кам'янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у XV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444 р. — Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518р. німецьке право запроваджувається у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів — 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій половині XVII ст.

Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році — і в Києві.

49. Західноукраїнські землі у складі Австрії (кінець ХУШ-перша половина XIX ст.) політико-правовий аспект

У першій половині XIX ст, коли адміністративний східні й південні українські землі були возз'єднані в складі Російської держави, західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, шо перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 р., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галичини і Лодомерії». Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно «королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), керували якими призначувані австрійським урядом окружні старости. До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та частина Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ становила Буковина з центром у м. Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

У складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства ще з XVII ст, перебувало Закарпаття. Закарпаття було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва, становлячи 4 комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.

Австрійська монархія на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати його єдність зНаддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українцівГаличини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політикумадяризації.

Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва, відібрання в поміщиків земель та їх розподілу.

Антикріпосницька боротьба селян виливалася в різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, спори громад із домініями (маєтками), втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришків-ських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання.

Найбільш інтенсивно суспільно-політичний рух розвивався в Галичині. У польських таємних організаціях і гуртках («Союз друзів народу», «Співдружність польського народу», «Союз вільних галичан», «Союз синів вітчизни» та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі та в інших місцях, брали участь і українці, особливо представники українського студентства.

Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток, ,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—і 866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українського («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчшдький, М. Устиянович та ін.

Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая.У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні, жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.

У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 рр. брати Іван та Яків Головацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки».

середину XIX ст. в ряді країн Європи наростав революційний рух, спрямований проти феодальних відносин і абсолютних монархій. Звістки про революцію у Відні й Будапешті уже 18 березня донеслися до Галичини, Буковини та Закарпаття. Революційні події дістали цілковите схвалення й бурхливу підтримку широких кіл місцевого населення — поляків, українців, румун, угорців, німців. У Львові, Чернівцях, Ужгороді відбулися масові народні демонстрації. Незабаром були звільнені політичні в'язні, в багатьох місцях почалося формування національної гвардії, а у Львові сформований також студентський (академічний) легіон.

Велике збудження революція викликала серед селянства. З'явилася пряма загроза масового селянського повстання. Щоб йому запобігти, Фердінанд 17 квітня 1848 р. підписав патент (указ) про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. «всіх панщинних робіт і підданських данин» «за винагороду в майбутньому за рахунок держави. Під натиском масових селянських рухів на Буковині, що охопили край навесні і влітку 1848 р., австрійський уряд 9 серпня 1848 р. поширив дію указу від 17 квітня про скасування панщини в Галичині на Буковину, починаючи з 1 липня. На Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було оголошено закон угорського сейму від 18 березня 1848 р. про скасування кріпацтва та феодальних повииностей.

13 квітня 1848 р. створена Центральна рада народова у Львові. Рада народова виступила за відновлення Польщі в межах 1772 р. у формі польської автономної провінції у складі Австрії з включенням до неї Правобережної й Західної України.

Українська інтелігенція й уніатське духівництво для керівництва політичним і національним рухом українського населення 2 травня

1848 р.у Львові, за згодою губернатора, створили політичну організацію — Головну руську раду. ЇЇ головою став Г. Яхимович, 15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету — «Зорю Галицьку», що була першою у Львові газетою українською мовою.

Головна руська рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися захисту наданих конституцією політичних свобод і задоволення культурно-національних запитів українського населення. Вона вимагала ввести в школах Східної Галичини навчання українською мовою, закони і урядові розпорядження публікувати і українською мовою, дозволити українцям займати всі державні посади, уніатське духівництво зрівняти в правах із католицьким, всі урядові чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати українську мову. Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві окремі адміністративні одиниці.

Головна руська рада скликала у жовтні 1848 р. у Львові перший з'їзд діячів науки й культури — Собор руських учених. На з'їзді було створено «Галицько-Руську матицю» — товариство для видання й розповсюдження дешевих книг, для організації освіти народу. Наприкінці 1848 р. з дозволу цісаря у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови й літератури, на якій з січня 1849р. почав викладацьку роботу Яків Головацький.

23 травня 1848 р. у Львові створили «Руський собор», що мав протистояти Головній руській раді.

Масовий селянський рух, що розгортався у 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, був однією з причин, що привів до падіння кріпосного права.

50. Соціально-економічне становище українського населення в Австро-Угорщині в другій половині XIX – початку XX ст.

Селянська революція 1848 р. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

У 60-х— на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 р. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх І великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 р. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 р. становив 65 тис. т, у 1900 р.— 145 тис, у 1908 р. — понад 1800 тис т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 р. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 р. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.

Легка промисловість розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 рр. у зв'язку з використанням машин.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад І0 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 р.), лише 8 міст— Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия І Перемишль. Найбільші міста Закарпаття ■— Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет— налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 рр. збільшилася на 62,8 %. Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 р. налічувалося 35,5 тис. робітників, утому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 р. наближалася до 7 тис. чол.

Промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні.

51. Українське національне відродження першої половини XIX ст. у Наддніпрянщині й Галичині - порівняльна характеристика

У XIX столітті українські етнічні землі входили до складу двох великих імперій - Російської та Австрійської (з 1867 року Австро-Угорської). В Російській імперії на початок XIX ст. склався поділ українських земель на дев'ять губерній: Київську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Харківську, Херсонську, Таврійську, Подільську і Волинську. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 183] р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній. Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях австрійський уряд утворив коронний край - Королівство Галичини І Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Коли у 1867 році постала Австро-Угорська імперій то Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині - Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини - Транслейтанії.

У XIX ст. і Росія, І Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво

Український національний рух у XIX ст. Український національних рух у XIX столітті не був якимось особливим і відокремленим від європейської дійсності явищем. Процеси національного відродження розгортаються у багатьох народів Центральної і Східної Європи. Характерно, що початковим центром, своєрідною колискою українського культурного відродження стала Слобожанщина. Визначну роль відіграло відкриття у Харкові першого в Підросійській Україні університету. Засновано його було за Ініціативою української інтелігенції і значною мірою громадським коштом у 1805 році. Новоутворений університет став не тільки науково-освітнім центром, а й зберігачем та провідником української культури. Харківський університет, при якому були відкриті друкарня і книгарня, стимулював розвиток на Слобожанщині місцевих газет і журналів, українських спочатку за тематикою, а потім і за мовою. Під безпосередньою егідою університету було закладено основи української професійної журналістики - почали виходити перший в Україні масовий журнал "Украииский вестник", газета "Харьковские известия" та інші видання.

Процеси національного пробудження проходили і в Підавстрійській Україні. Характерно, що тут першими будителями культурного відродження виступали священники греко-католицької церкви, а з 30-х років усе помітнішу роль відігравала університетська молодь. Велику першопроходницьку роль відіграло львівське просвітницьке угрупування "Руська трійця" у складі Івана Вагілевича, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича. Найбільш відомим результатом їх діяльності став виданий у 1836 році альманах "Русалка Дністровая". У різноманітних художніх, публіцистичних, науково-історичних творах опублікованих у ньому проголошувалась і пропагувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, вказувалось на важливість вивчення історичного минулого свого народу.

Свідченням того, що український рух у 40-х роках XIX ст. виходить за межі фази пробудження є, зокрема, початок процесу його політизації. Цей процесе знайшов своє відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і Головної Руської Ради.

Кирило-Мефодіївське братство стало першою українською політичною організацією в новітні часи. Товариство утворилось на початку 1846 року і проіснувало трохи більше року. Його засновниками стали професор Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель з Полтави Василь Білозерський. В роботі товариства брали участь Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб. Дмитро Пильчиков.

Ідеологію кирило-мефодіївців найбільш повно відображають програмні документи товариства - "Книга буття українського народу" і "Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія". Головну мету своєї діяльності члени товариства вбачали в утвердженні національно-державної незалежності України у конфедеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гноблення та їх федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-иросвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва.

Навесні 1847 р. товариство було розкрито, а усіх його учасників заарештовано. За слідством уважно наглядав сам Микола І. Він же затверджував і вирок Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало дуже недовго, та його ідеї на багато років уперед визначили основну спрямованість ідеології українського національно - визвольного руху.

52. Опозиційні та революційні рухи в Україні першої половини XIX ст.

Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, ато й провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних І вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже Існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам'янці на Черкащині . У Новоград-Волинську офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян. Засновниками його були Юліан та брати Андрій та Петро Борисови. Керівники Товариства об'єднаних слов'ян склали його «Правила», які були його програмним документом. Товариство мало на меті скасування монархічних режимів в усіх країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв,-знищення міжнаціональної неприязні та створення федеративного союзу незалежних слов'янських республік. Інший програмний документ під назвою «Руська правда» був ще консервативнішим щодо національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління та до соціально-економічних перетворень ринкового характеру. Проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність.

Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і «областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові і Києві).

1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-воград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівники Польським патріотичним товариством перебували у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з'їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.

Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі 14 грудня 1825 р. Але повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.

Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавмого повстання. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської «управи» підполковник Сергій Муравйов Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29—ЗО грудня на їхній заклик повстали п'ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.

31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Повстав увесь полк у складі майже 1 тис. осіб; серер них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники «Православного катехізи су», вирушили до Києва, щоб загітувати І тамтешній гарнізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січн* 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени «Слов'янської управи». Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.

Повстанці відразу зазнали великих втрат. 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку — як офіцери, так і солдати — були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п'ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825— 1826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них — Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін — були членами Південного товариства, що діяло в Україні.

Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній Галичині. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян і панщини.

Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних в'язнів. Відповідно до проголошених конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія і

поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток українців.

Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до Польщі і створила свою політичну організацію - Головну руську раду у Львові, яка, підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення.

Галичани шукали зв'язків з іншими народами австрійської держави і взяли участь у слов'янському з'їзді в Празі.

53. Кирило-Мефодіївське товариство - діячі та програмні засади

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО (товариство) - українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 - січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П.Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом "Св. Кирило і Мефодій, січень 1846". Крім організаторів до братства незабаром увійшли: Г. Андрузький, О. Навротський, Ц.Пильчиков, І.Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 до братства вступив Т. Шевченко. Восени 1846 загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Програмні положення К.-М. б. були викладені у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія", основним автором яких був М.Костомаров, та у "Записці", написаній В.Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. К.-М, б. ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя - від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) - до революційних методів боротьби (Т.Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій ("До братів-українців", "До братів-великоросів і поляків"), твори Т. Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України "Повість про український народ", виданийу1846та ін.). К.-М. б. проіснувало 14 місяців. Протягом існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час одні єї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття украї нського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Націо пальне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерац ію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсут ність у ній знаті.

У березні 1847 за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18.3. до 30.5.1847 у Петербурзі. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці М. Гулака, М. Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а О.Нав-ротський - півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну. Діяльність К.-М. Б. достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях О.Кониського, С. Ефремова, Б. Багалія, М. Грушевського, М. Возняката ін

54. Еміграція українців у Х1Х-ХХ ст. - причини та напрямки

Масова еміграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами.

У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу Ь містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Іншим способом було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.

Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців.

Політичні мотиви також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Австро-угорська монархія відкрито застосовувала проти українського населення репресії, арешти та різного роду переслідування. На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ.

Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна —■ у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. До США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.

Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець. На той час основними поширювачами такої інформації виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів. Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.

США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи українських переселенців.. До самого початку першої світової війни потік еміграції Із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель.

Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.

З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США І Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст, і по 1920 р. українська еміграція до США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини —235 тис, а з Росії — 5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська, Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.

Розпочавшись у 1891 рееміграція з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 р., аз Буковини— з 1903 р. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до 1920 р. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до Аргентини — 15 тис. чоловік. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.

55. Політика російської і австрійської влади щодо українців у XIX - на початку XX ст.. -порівняльна характеристика

Східна Україна, яка знаходилася під владою російської монархії, охоплювала землі лівобережної, слобідської, правобережної України та регіони на півдні. Протягом 19 ст. на цих територіях діяли загальноімперські закони соціально-політичного та економічного розвитку. На них також поширювалась дія російських законів, адміністративно-територіальної системи та діяльність виконавчих органів. Спеціальним едиктом абсолютною владою наділялися генерал-губернатори, які виконували адміністративні та керівні функції.

Царатом було обрано шлях на русифікацію населення східної України. В результаті такої політики російського уряду кількість українців в регіоні на кінець століття знизилася на 80%. З самого початку 19 століття український національний культурний рух був тісно пов'язаний з політичним .Для 20 століття було характерним значне посилення революційної боротьби. Першими під її впливом опинилися українські політичні партії (Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Товариство українських поступовців). Серед їх лідерів були такі особистості, як Д.Антонович, О.Лотоцький, В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та інші. Дехто з цих діячів в майбутньому стали провідними постатями української революції.

Незважаючи на Драконівські закони царату від 1863 та І 876 р. щодо української мови, розвиток української культури піднявся на новий рівень. Це стало важливим фактором національного відродження. Творчі роботи М.Грушевського (зокрема, багатотомна „Історія України - Русі"), праці Б.Грінченка, А.Кримського та М.Аркаса стали визначними літературними явищами. В роботах багатьох поетів увага зверталася па нагальні соціальні та національні проблеми.

Становище українців на землях, які знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, в 19 ст. було не набагато простішим, ніж на східноукраїнських землях. Населення Східної Галичини, Північної Буковини та Транскарпаття (в основному селянство) потерпало від економічних та соціальних утисків, а також національної дискримінації. Розширення на ці території повноважень центральних органів влади сприяло стабілізації економічних відносин між ними та створило умови для їх поступового розвитку. Австро-угорський уряд, під впливом революційної ситуації в Європі, в 1848 році почав проводити реформи, орієнтовані на покращення аграрних відносин в країні. Зокрема, було ліквідовано юридичну залежність селян від землевласників - їм було роздано земельні наділи. Це створило умови для успішної трансформації селянства в активну політичну силу.

У квітні 1848 р. Австрія отримала статус конституційної монархії. Однак проголошені демократичні свободи та національна рівність всіх громадян часто існували лише на папері. Конституційно-парламентську форму управління було відновлено лише в 1860 рр. Прийняття в грудні 1867 р. конституції гарантувало (хоча б формально) рівність всіх мов та національностей. Окремі регіони імперії (наприклад, Галичина) отримали права обмеженої автономії. Заходи, вжиті австрійським урядом, мали на меті інтенсифікацію економічного життя на західноукраїнських землях та їх входження у світову систему торговельних зв'язків. Аграрна реформа 1848 р. відкрила шлях до повної реорганізації сільськогосподарської сфери країни. В результаті розподілу селянських господарств наприкінці 19 ст. було створено ринок найманої праці, що сприяло збільшенню прибутковості сільськогосподарського виробництва. На західноукраїнських землях спостерігався подальший розвиток підприємництва.

56. Українська культура в другій половині XIX - на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складній і несприятливій ситуації. Російський і австро-угорський імперські уряди активізували в Україні свою колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, повністю денаціоналізувати й асимілювати його.

Вирішальне значення для піднесення культурного рівня українців мала освіта. Розуміючи це, передові громадські діячі того часу створювали недільні школи, у яких безплатно навчаються неписьменні дорослі селяни й робітники. Перша така школа була відкрита в Києві в 1859 році. Згодом такі школи з'явилися в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. За три роки в Україні створено 110 недільних шкіл. У 1862 році царський уряд їх заборо­нив, але вже в 70-90 рр. вони відновили свою роботу. За освітньою реформою 1864 року всі початкові школи Наддніпрянської України були перейменовані на початкові народні училища. Здійснені відповідно до Емського указу 1876 року, помітно загальмували розвиток вітчизняної освіти. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. у підросійській Україні існувало тільки близько 17 тис. початкових шкіл, навчанням у яких була охоплена тільки третина українських дітей.

У 1871 році затверджено новий статут гімназій, за яким вони були перетворені на класичні гімназії з восьмирічним строком навчання. Нап­рикінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій Крім Харківського та Київського, у 60-90 рр. XIX ст. були відкриті Но­воросійський університет в Одесі (1865 рік), Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути, з'явилися нові вищі навчальні заклади в Ніжині, Харкові, Катеринославі та інших містах.

На Буковині, прилученій до Австрії 1775 року, були лише німецькі, румунські й польські народні школи. У 1875 році засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання. На Закарпатті вищої освіти не було, середня велася лише угорською мовою.

У другій половши XIX ст. в університетах Наддніпрянської України працювали видатні вчені, як-от: у Харківському — хімік М. Бекетов, математик О. Ляпунов, у Київському — астроном Ф. Бредіхін, у Новоросійському — фізіолог \. Сєченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников.

В історичній науці плідно працювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський та інші дослідники, що об'єктивно висвітлювали Історію України, козацтва, проблеми походження українського народу. У 80-90-ті рр. почалась активна наукова діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького та ін.

Величезне значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мало засноване в 1892 році у Львові Наукове товариство ім. Шевченка.

Помітних успіхів досягла й українська література, насамперед завдяки творчості І. Франка. Видатними українськими письменниками цієї доби стали В. Стефаник і О. Кобилянська, які реалістично зображали народне життя. Демократичний напрям в українській літературі утверджувала письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська). Плідно в галузі драматургії працювали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий.

У 1864 р. у Львові розпочала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа — народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1891 році в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

У 1862 С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі відповідно до фінансових можливостей і смаків замовників, що призвело до еклектизму (поєднання органічно несумісних елементів).

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами 1.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, Інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.ігумнова.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство.

57. Русофіли (москвофіли) та народовці в громадсько-політичному житті Галичини.

У 1867р. утворилась замість Австрійської Австро - Угорська імперія, Галичина була повністю віддана в управління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах: в гімназіях, в університеті.

Це призвело до того, що, наприклад, у 1914 р. в Галичині нараховувалось 96 польських і лише 6 українських гімназій. В цей час Росія почала провадити політику підтримки різних слов'янських народів, які жили в Європі, і через них тиснули на західні країни. В Росії утворювались різні слов'янські комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов'янам у Європі.

До них повернули свої погляди і галицькі грекокатолицькі діячі. Щоб дістати фінансову підтримку Росії вони почали себе і свій народ називати не русинами, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це стали називати русофілами, або москвофілами. Та водночас вони здобули за це офіційну й матеріальну підтримку Росії. Вони стали видавати власну газету "Слово", через що їх називали словістами. Ці діячі згуртувались навколо кафедрального собору Святого Юра.Святоюрці-москвофіли вели активну боротьбу з полонізацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко-католицьких священників, котрі знали, що вони не росіяни, а українці-русини, що вони є частиною українського народу.

У 1868р. Австрія перетворилася в Австро - Угорську монархію. Стосовно Галичини, Австро - Угорський компроміс доповнювався.Австро - Польським, який розширив політичні права поляків за рахунок українців.

У суспільно-політичному житті українського населення краю основне місце займало дві течії: москвофільська та пародовська.

Основними передумовами виникнення москвофільства було втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної свідомості мас.

Москвофіли у своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їх політики: утвердження недоторканності існуючого ладу з усіма залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету "Слово" та журнал "Галичина", "Лада" та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: "Общество русских жешцин в Буковине", "Общество русских студентов Карпат" та інші.

Прагнення народних мас, що були під владою Австро - Угорської імперії, до культури і освіти рідною мовою намагалися очолити так звані народовці. Народовці - суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, виникла у 60-х рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з'явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих "Руською Трійцею" та Кирило - Мефодіївським братством і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки.

Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового "Кобзаря". У містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство "Просвіта", покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. - Товариство ім. Шевченка. Його мета - сприяти розвитку української мови і літератури.

Народовці створили в Галичині політичну організацію під назвою "Народна Рада" Основна її ідея - національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

Найвидатніший провідник національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях І. Франко віршем "Розвивайся, ти високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України, викликана віковічними сподіваннями і прагненням народоних мас, колись втілиться у життя..

58. Українські політичні партії в Галичині на зламі ХІХ-ХХ ст. - програмні засади й діяльність

У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика в Галичині була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.

Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі Юліана Бачинського „Україна уярмлена" вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для більшості українських політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети.

На початку XX ст. національний рух вступив у нову фазу, поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості українського народу.

1 серпня 1914р. у Львові було засновано Головну українську раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано К. Левицького. Головна українська рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австро-Угорщині. З серпня Головна українська рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала виступити одностайно проти царської Росії.

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-наддністрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено Союз визволення України (СВУ). До його складу ввійшли члени УСДРП, "Спілки", групи українських есерів, представники інших партій та організацій.

Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" та звернення "До громадської думки Європи", в яких намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. Він також опублікував "Платформу Союзу". Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.

У 1915р. у Відні було засновано Загальну Українську Раду - координаційний орган, до якого увійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини, а також 3 члени "Союзу Визволення України". Програма нової організації передбачала створення самостійної Української держави Наддніпрянщині та автономії для українців в межах Австро-Угорщини. Однак виконати свої зобов'язання їм не далося. У жовтні 1916р. завдяки Німеччині було проголошено самостійність Польщі, а Галичині надано широку автономію без поділу на землі польські і українські. Фактично це означало повну владу на цих землях поляків. Тому Президія Загальної Української Ради склала свої повноваження. Головна роль перейшла до Української Парламентської Ради, яку очолив Ю. Романчук, а його заступником став Є. Петрушевич.

59. Становлення української історичної науки в ХІХ-на початку XX ст.

У цей час відбувається остаточне виокремлення історіософії з українського духовно-культурного середовища, чому сприяла творча діяльність трьох визначних постатей української історіософії й історичної науки -Володимира Антоновича (1834-1908), Михайла Грушевського (1866-1934) і В'ячеславаЛипинського (1882-1931).

У творах М.Драгоманова, О.Лазаревського, М.Василенка, присвячених окремим питанням української історіографії, можна знайти перші спроби звернення до історіософських засад наукової діяльності українських учених. На початку XX ст. в роботах О. і М. Грушевських відчувалося прагнення дослідити історіософські ідеї українських істориків у процесі національного відродження і суспільно-політичного руху. Поява у цей період спеціальних історіографічних розвідок було ознакою зрілості української історичної науки, яка завершувала своє перевтілення з проблемної галузі російської чи польської історіографій у національну історичну науку з власними історіософськими концепціями, методологічними підходами та організаційними установами.

Формування української історіософії розпочалося на рубежі ХУШ-ХІХ ст. під впливом ідеологій європейського просвітництва і романтизму. Еволюція української історіософії з кінця 1840-х до 1917р. розгортається в контексті демократичних національно-федералістських ідей М.Костомарова, П.КулІша, Т.Шевченка. Релігійно-містичному філософствуванню, яким насичені ідеї "кирило-мефодіївців", не знайшлося місця в подальшому розвитку української історіософії, яка йшла до роз'єднання релігійного і світського.

Українська історіософія початку XX ст. розглядала таємницю буття України в безпосередній залежності від соціально-політичної площини історичної дійсності. Звідси походить її ідеологічна заангажованість. Для позбавленої власної державності України, яка переживала процес національного становлення, наявність сильного зв'язку історії і політики була значно важливішою і природнішою, ніж для Заходу Європи.

Сучасні завдання українського руху та інтелігенції В.Антонович бачить у здійсненні національного самопізнання: усвідомленні і відтворенні української провідної ідеї, підвищенні культурного рівня народних мас, щоб ті змогли самостійно дійти до розуміння власного покликання.

М.Грушевський на початку своєї наукової кар'єри шукав в історичних дослідах підтвердження народництва В.Антоновича та еволюціонізму М.Драгоманова. "Народ", який розумівся в романтико-метафізичному сенсі, був для історика "альфою і омегою" історичного досліду, головною особистістю історії, стрижнем створення історичного синтезу. М.Грушевський теоретично обґрунтовує та відтворює у "Звичайній схемі "руської"" історії"" та в "Історії України-Руси" історичну динаміку відповідно до концептуальних конструкцій В.Антоновича: історія України - це боротьба українців за реалізацію народних ідеалів. Український історичний континуїтет у схемі історика композиційно і тематично співвідноситься зі структурою лекційних курсів В.Антоновича та конкурсною програмою з історії України, розробленою за участю останнього редакцією "Киевской стариньї".

М.Грушевський зазначає, що характер і зміст української історії (звичайно, в його власній інтерпретації") відповідає сучасним теоретичним підходам до історичного дослідження. Вже у 1900-І рр. завдяки власним історико-джерельним штудіям та знайомству з новими європейськими соціологічними доктринами (соціальна теорія солідарності Е.Дюркгейма, етнопсихологічна концепція В.Вундта), історик прийшов до ствердження елементів державницького бачення вітчизняної минувшини. Зокрема це виявилося у висвітленні справи І.Мазепи не як індивідуальної й екстраординарної акції, а як підсумку еволюції соціально-політичних традицій старшинської верстви з часів Б.Хмельницького.

Засновник державницької історіософії В.Липинський ще на початку своєї творчості засвоїв схему історичної еволюції українського народу М.Грушевського. В його творах завдяки своєрідній інтерпретації ранніх теорій соціального конфлікту (Л.Гумплович, Ф.Оппенгеймер, Г.Ратценгофер), теорій еліти (Г.Моска, У.Парето, Р.Міхельс), польської консервативної історіософії (И.Шуйський, В.Калинка, С.Тарнавський, В.Яворський) та завдяки осмисленню досвіду визвольних змагань, виявився науковий інтерес до влади, характеру і функцій провідної верстви, проблем морального авторитету властей і змісту різних концепцій державно-правового легітимізму. В.Лилинський спирався на власне прочитання теорій М.Драгоманова та деякі елементи творчої спадщини В.Антоновича. Серед них - думка, що самостійницький український рух завжди мав аристократичний характер: не народні маси прагнули здобуття і ствердження незалежності своєї батьківщини, а саме політична еліта країни. Тому державники в боротьбі за національний суверенітет робили ставку на формування української провідної верстви. Покоління В.Антоновича і його учнів було впевнено, що не слід нав'язувати масі будь-які ідеї, треба лише допомогти їй досягти високого культурного рівня. В.Липинський вважав, що справжні "свідомі українці¹' повинні не плестися в хвості мас, а вести їх до чітко визначених ідеалів.

60. Демографічні процеси в Україні кінця ХІХ-ХХ ст.

Зародження історико-демографічного вивчення народонаселення в Україні як наукового напрямку належить до першої половини XIX сторіччя.

Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису населення Києва 1874 року. І Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.

Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних досліджень у другій половині Х!Х — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І. Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.

Наприкінці ХЇХ — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.

Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. С. Бориневича, О. О. Русова та К. Г. Воблого. О. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 року, а перу К. Г. Воблого належить спроба статистично-економічного дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.

Розвиток демографії в Україні у 20—-30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігіенічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором інституту демографії, заснованого 1919 року, став М.В. Птуха. Ще 1920 року він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселення. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування.

Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П. Хоменко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця. 20-х — початку 30-х років.

У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демографічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У методологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демографічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 року. М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини

У теоретичних та прикладних демографічних працях 20—30-х років в УРСР значну роль відіграли твори соціал-гігієністів, котрі досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце серед них належить працям САТоміліна, засадовим стосовно яких був системний підхід до вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.

Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті роки С.В.Шамрай, О.І.Баранович, Б.П.Вологдін та Інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового складу населення окремих регіонів, міграцій населення.

У другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 року закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х років дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко відновилися лише в 1960-тІ роки, чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць М.В.Птухи та науково-педагогічна діяльність Ю.О.Корчак-Чепурківського.

Демографічні дослідження в Україні у 60-ті роки проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту економіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені О.М.Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 року дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.

Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст І сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування