Шкільний театр.

(1619—1819).

(Початокукраїнського театру. Репертуар. Виконавці. Обстанова. Глядачі. Кінець шкільного театру. Вертеп. Великі українські композитори і їх опери).

Дата 29 серпня 1619 року, з якої зачинаємо стежити розвій українського театру, є в значній мірі припадкова. В цей день в містечку Камінці Струмиловій, недалеко від Львова, на ярмарку було виставлено дві українські інтермедії, або інтерлюдії, вста­влені між діями польської драми бакаляра Яку ба Ґаватовича, Льво-вянина; його драму виставляли під титулом «Tragaedia albo wise-runek smierci przeswi^tego Jana Chrzciciela, przeslaбca Bozego».

Ця драма мала пять дій, і українські інтермедії було виставлено одну після другої дії, а другу після третьої дії. Пізніше всю драму і в додатку до неї обидві інтермедії було надруковано у Львові на Яворівськім передмістю у Святого Миколая. Це видання дійшло до нас і являється першою документальною звісткою про виста­влення на сцені українських творів, написаних в народній україн­ській мові. Іменно через це з тої вистави і починаємо стежити розвій українського театру нової доби, хоч напевне українські вистави бували і раніше, ще й в шіснадцятому століттю. Бо ще в кінці шіс-надцятого віку Іван Вишенський осуджував прихильність до комедії та машкар і протестував проти машкарського і комедійського набо-женства, це-б то вистав у церкві, получених із службою божою; крім того літературна вартість дійшовших до нас інтермедій остільки висока, що трудно думати, щоб це були перші спроби української творчости в тому роді.

Але як-би там не було, а на підставі дійшовшого до нас друко­ваного видання цих інтермедій, що були «odprawowany w Kamionoe na jarmark przypadaj^cy na dzieб tegoї Jana Swi^tego Chrzciciela гоки Райзігі^о 1619з> маємо документальний доказ, що 29 серпня 1619 року українські драматичні твори було виставлено на сцені, і тому ми ма.мо право говорити про український театр. Тим більше ми маємо це право, що подана вистава не була очевидно чимсь пооди­ноким, випадковим, але була, як видко,-на ті часи річчю досить звичайною. Ми знаємо, що на початку сімнадцятого віку істнувала українська великодня містерія Іоаникія Волковича - «Розми-шлян'є о муці Христа», видрукована у Львові в 1631 році, а ще в 1614 році ученики єзуїцької коллєгії в Луцьку виконували україн­ський діалог на честь уніяцького митрополита Рутського. В 1616 році у Львові було видруковано вірші на Різдво Христове Памви Беринди, що теж властиво були діалогом для кількох виконавців. Далі маємо ще цілий ряд драматичних творів з середини і другої половини сімнадцятого віку, кілька містерій, мораліте, інтермедій і ще більше з першої половини вісімнадцятого віку, так що, скори­ставшися випадково дійшовшою до нас датою 29 серпня 1619 року, маємо повне право вважати, що наш український театр відтоді ми вже маємо.

Розуміється було-б правильніше починати огляд розвитку ук­раїнського театру не з тої припадкової дати, а від перших зародків українського театру, які очевидно суть так само старі, як наш народ, бо ті зародки в Українців, як і в инших народів заходу, заложено ще в дохристиянських обрядових діях; у Українців передовсім в весільному обрядові, а також в веснянках, колядках, купаль­ській справі і т. и. Далі з заведенням християнства духовна драма розвивалася із літургиї і богослужень передвеликодних, — так звані «пассії», та передріздвяних. Нарешті комічні дії мають свої зародки в народніх розвагах скоморохів та співаків, за прихильність до котрих, ще Феодосий Печерський осуджував київських князів. Але простежити докладно розвиток українського театру від цих зарод­ків до відомого нам раннього театру сімнадцятого віку при нинішній стадії наших відомостей про наш культурний стан пізнього середнє-вічча, відомостей дуже малих, не маємо ніякої можливосте. Без-переривну еволюцію українського театру наші відомості позволяють нам стежити тільки з початку сімнадцятого віку, і це знову служить оправданням того, що ми починаємо огляд розвитку українського театру від згаданої, випадкової але певної, дати 29 серпня 1619 року.

Звичайний хід розвитку християнського театру на заході почи­нався з церкви; перші драматичні дії мали представляти сцени із якиття Христа і Божої Матері. Пізніше до цих дій стали додавати більше і більше свіцького елементу, так що нарешті духовенство вважало потрібним видалити з церкви вистави театрального харак- і теру. Театр, вигнаний із церкви, з одного боку з радістю прийняв народ, і він став обертатися в театр народній, з другого боку театр приймили, як виховуючий і агітаційний засоб, духовні, особливо протестанські та взуїцькі педагоги і стали культивувати його в шко­лах та академіях для релігійної та політичної боротьби. Тут бувший духовний театр обернувся в шкільний і став необхідною складовою і частиною в системі тогочасної шкільної науки. Головними типами шкільної драми були містерії, або драми з життя Христа та Марії і Діви, здебільшого різдвяні та великодні, потім міраклі,—дії з життя святих і мораліте, або пьеси алегоричні. Пізніше пьеси цих харак­терів почали між собою перемішувати і вводити в одній і тій же пьесі характерні одзнаки всіх типів, получувати разом містерію ; з мораліте. Окремі-ж акти поважних духовних пьес розділяли поміж собою вставленими для розваги глядачів сценами з простонарод­ного життя, що часто ніякого звязку з пьесою не мали. Ці вставні забавні сцени називалися інтермедіями або інтерлюдіями. Бувало, що ці інтермедії складали самі автори пьес, бувало що їх компону­вали инші автори, або просто до поважної пьеси брали вже раніше і сочинені інтермедії.

На Україні театральні вистави особливо старанно плекали в своїх школах єзуїти, що в сімнадцятому віці захопили у свої руки справу виховання панської молоді і використовували шкільний і театр в своїх цілях католицької та польської пропаганди. Із свого боку православні, вживаючи тої-ж зброї в боротьбі за українську народність і культуру проти католицтва і засновуючи православні і школи, так само засвоїли і шкільний театр, стараючись його вико­ристати для боротьби проти польщизни та католицької агітації. Ті шкільні драми, що їх у XVII столітті культивували єзуїти по своїх школах та колегіях, і які в боротьбі проти єзуїцької агітації засвоіли собі українські школи, мали переважно вже мішаний характер містерій чи міраклів, получених з мораліте, і їх дуже рясно | було наділено персоніфікаціями всяких чеснот, блудів і ріжних і абстрактних понять. Такі дієві особи, як Милость, Вожделініє, і Натура людська, Пролог, Епілог і т. д., були в тих пьесах звичай- і ними поруч з особами тілесними і безтілесними, святими та грішними, біблійними та «подлими». Але позаяк політично громадські стимули були одними з головних, що покликали на Україні театр до існу­вання, —* з одного боку агресівна єзуїцька акція в напрямі до поло- і

нізації, з другого боку українсько-православна акція оборонна, -— то це відразу виявилося і на самому змістові драмованих творів. Появилися самостійні політичні пьеси, чи діалоги, що власне були політичними дискусіями або памфлетами, виложеними в діалогичній формі і «през (шкільних) отрочат отправованими». В ціх політичних пьесах розуміється вихвалялося політичну програму і акцію одної сторони і посрамлялося другу. В польських пьєсах вихвалялося шляхту, гудилося козацтво і спасіння України проповідувалося в щирій відданости до Польщі. В українських пьєсах навпаки іде­алізувалося козацтво і докорялося Польщі, а пізніше Московщині. А згідно зі смаком часу і замилуванням в сценичних персоніфіка­ціях, головною дієвою особою в таких політичних пьєсах виводи­лося Україну, яка і висловлювала свої симпатії та антипатії згідно до поглядів автора. Письменний шляхтич Войцех Кіцкі вже в 1615 році надрукував у Добромилі, в друкарні Яна Гербурта діалог «o obronie Ukrainy у pobndka z przestrog^ dнa zabiezenia incurziom tatarskim przez persony rozmawiai^cy». В цій пьєсі Україна розмо­вляв з шляхтичом, жовніром, сатиром; окремо виходять пролог і епілог. В передмові до пьеси автор просто каже, що замісць ком­понувати та друковати пьесу він «як шляхтич міг-би то на сеймику оповісти, але якже, коли Шляхта, як треба промовляти на сеймиках, то хотять його одправити за кілька годин, а як хто добре промовляє, то не слухають». Очевидно автор уважав друковане слово і театр більше вартною ареною для політичної агітації, ніж таку політично-державну установу Річи Посполитої, як сеймики.

Вже цей факт яскраво промовляє, яке значіння для політичної агітації грав театр на Україні вже з початку XVII віка. Цю полі­тичну ролю культурної боротьби і оборони прав українського народу, український театр не переставав гратд протягом трьох віків; за цей час мінялися вороги українського народу, але театр свого завдання не зражував. Тому всі старі українські школи так старанно плекали театральне мистецтво. В Київо-Могилянській академії театральні вистави вже були обовязковими в класах піїтики та риторики, так само як в двох старших класах философії та богословія були обовязковими публичні діспути. Київська ж Академія була взірцем для всіх українських шкіл.

В езуїцьких колегіях шкільні драми писалося переважно в поль­ській мові, а інтермедії до них додавалося иноді в простонародній українській мові, як це було в найстарішій відомій нам виставі 29 серпня 1619 року. В православних школах поважні драми писа­лося в мові словяно-українській, або в книжно-українській, а інтер­медії до них писалося в простонародній українській мові. Завдяки тому, що в інтермедіях вживалося живої народної мови, виводилося в них живі народні українські типи, змальовувалося часто живе народне життя, літературне і художнє значіння інтермедій вида­ється нам часто вищим і цікавішим, ніж поважні духовні пьєси шкільної драми. До того-ж треба завважити, що ці драми писалося з педагогичною метою, не поетами з внутрішнього покликання, а учителями піїтики з обов'язку, зміст цих драм був (здебільшого) обмежений темами святого письма та житій святих, то це все причи­нилося до того, що шкільна драма, порівнюючи, слабо розвивалася, і з кінця вісімнадцятого віку інтерес поступовішого громадянства перенісся до нового свіцького театру. Навпаки, інтермедії др драм складали иноді не самі учені навчателі піїтики, а їх найбільше здібні до поезії ученики; зміст для інтермедії можна було брати необмежено з усіх проявів життя, з народніх оповідань, анекдотів як своїх, так і чужих; це причинилося до того, що інтермедії були дуже улюблені народом, і бродячі школярі їх ще виставляли після того, як свіцький театр витіснив шкільну драму. А вертепний ва-ріянт інтермедії дожив аж до другої половини девятнадцятого віку, а по де-куди і до нашого часу. Правда і шкільна драма умерла не зовсім, а, як каже Франко, «коли релігійна драма прийшла в занепад, вона в Лівобережній Україні скоротилася у віршу і в цій новій формі живе далі в памяти народній, в той час як на родині її (правому березі Дніпра) про неї зовсім забуто».

Наші найстарші відомости про українську шкільну драму за­стають її за малими виїмками вже в виробленому вигляді, коли в ній вже змішано елементи містерії і мораліте. Єсть думка, що шкільну драму на Україну було занесено вже в готовому вигляді. Наприклад, відомий українській учений П. Житецький гадав, що «духовна драма явилась на Україні потім вже, як вона одержала в Польщі та в усій західній Європі тдошчні риси шкільної драми. Звісно, що ці риси виробились під впливом боротьби католицтва з лютеранством, з другого боку — під впливом відродження науки та мистецтва в західній Європі. Через те в самих ранніх українських драмах ми вже стріваємо такі особливосте, що зовсім чужі були для середневічної містерії; наприклад — пролог, иноді антипролог, поділ на акти з визначеним числом сцен, мифологичні імена і т.д.». Другий дослідник старинного театру, Веселовский вважає, що і «силлабичний, важкий розмір наших містерій, було також уна­елідувано від схоластичної польської драми». А покійний Стешенко доходить до крайности і висловлює думку, яку тепер ледви хто по­ділятиме, а власне, що перші українські шкільні драми, «навіть огулом не виявляють глибокого переймання українською національ­ною формою, і це найкраще видко на тих шкільних драмах сімнад­цятого віку, що вважаються найстарішими».

Всього від сімнадцятого віку дійшло до нас коло десятка шкіль­них пьєс, не рахуючи інтермедій. В дійсности шкільних пьєс було далеко більше, тільки вони до нас не дійшли. Московський письмен­ник князь Шаховской (автор між иншим і першого українського водевіля «Козак-Стихотворец» з 1812 року) оповідає, що він чув від трагика Дмитревского, актьора першої в Московщині театраль­ної трупи Волкова, що він Дмитревской разом з Волковим, бувши ще в Ярославлі, переписали сім пьєс св. Дмитра Ростовського. Тим часом нам відомо від цього письменника тільки «Комедію на рожде­ство Христово», та «Успенську драму», що тим більше прикро, бо, здається, Данило Туптало (1651—1709) відомий як Дмитро Ростов­ський, був найталановитішим українським драматургом у другій половині сімнадцятого століття. В його драмах вже чимало прихо­дило світського народнього елементу. Він уже замісць вставляти до вистави не получені з пьєсою інтермедії, розвивав у самій пьєсі сцени простих людей, зображуючи їхнє відношення до святої події. Знаменитим прикладом такого літературного засобу є сцена пасту­хів у пьєсі Данила Туптала на різдво Христове. Цей засоб перейняв у Туптала пізніше Феофан Прокопович. Одже від пьєс Данила Туптала до нас на жаль дійшло тільки дві, та відомо з назви третю «О покаянії грішного чоловіка», бо саме цю пьєсу виставляла для першого закритого дебюту в Петербурзі ярославська трупа братів Волкових з участю Дмитревского в 1752 році 18 березня «пополудни в обыкновенное время, в присутствии ЄИВ і нєкоторих знатных персон, а не публично».

Очевидно більшість українських пьєс сімнадцятого віку або погубилось, або їх ще не знайдено. Ті пьєси з сімнадцятого віку, що дійшли до нас, здебільшого або великодні та різдвяні містерії змішані з мораліте, або містерії на инші події з життя Христа та діви Мариї, і між ними тільки одна пьєса з 1674 року «Алексій, Человік божій», що наближається до типу міракля.

Але між пьесами сімнадцятого віку дві, відкриті Франком, ма­ють характер ще чистих містерій. Одна з них, може найталановітіша пьєса з початку сімнадцятого віку, це великодня драма «Олово о збуренню пекла, єгда Христос от мертвих вставши пекло збурил». Змістом її служить оповідання про схід Христа до пекла. Почина-ється пьеса з того, що

Люципер (мовить до Ада).

«Знаю я, Аде, о том Христі, много причин Іже он ест от коліна Давидова, Маріїн син, Которий сам себе сином божиїм іменует І человіком також називует,

0 том пророці здавна пророкуют Вість тую тілко дурно розмножуют...»

і далі Люципер говорить про свою ненависть до Христа. Він опові­дає Адові також про своє пробування янголом і занепад, про споку-шення Адама. Він хвалиться, що придбав собі до пекла весь рід Адама:

Запровадил і Авраама

Ісаака і Якова і всіх дванадесят патріархов, Там мні не било от них інших страхов. Царей незличоних і рицеров от віка Назбіралем не мало от Адама аж до оего часу. Пекло моя слічная потіха єдна Грішников аж до верху узкого пожерла, Рицаров можних і Самсона барзо дужого, Царя Аликсандра всего світа явного,

1 Давида царя, с которого племя Ісуса Христа повідают, Пророки всі, которії от вас людей научают,

А пана своего Ада і нас всіх в пеклі понижают. Которих маю во отхланях своїх *— Повно завше єсть їх!

Іоанко єсть, а потому і сам Христос у мене будет.

Ад до Люципера мовит:

Пане Люциперу, пане старосто, Хоч у тебе самого слуг тисящ (зо) сто, Чомуся ми гадки барзо голову троскочут І фраеунку несносного _Так мене адиймают!

Далі Ад нагадує, що Христос навіть Лазаря, коли захтів, одібрав від пекла. Люципер заспокоює Ад, що він швидко управиться з Христом, що віддасть його через Іуду до фальшивого <зуду: Ад радить

Христа краще не зачіпати. Люципер-же одповіда, що пошле свого воєводу Трубая і другого Не деру постерегти, щоб янголи не однесли душі його до раю; і справді посилає їх обох і ще Неро, а тоді за­спокоює Ад, висловлюючи певність, що по забранню в свою владу Христа, йому, Люциперові, ніщо вже не буде страшне.

І готовим естем до бою,

А пекло — то моя столица,

Бо держит его моя правица.

Гди би он бил Божий Син, не терпіл би муки,

Не видавал-би он себе в жидовскіє руки.

Все ж Ад просить Люципера, озброїти пекло, щоб Христос не скоїв їм лиха. Люципер обіця Адові битися з Христом на смерть. Тут являється Іван Хреститель, і поклика:

Смутися, Аде, плач і ляментуй во вік, Бо вже ідет до нас Бог і человік...

Люципер доріка Хрестителю за ніби фальшиву звістку і за те, що він збентежив його ВЯЗН1В •

Чому инші святії сидять тихо? Гдесь і тобі у нас прийшло лихо.

Далі Люципер твердить, що не вірить ніби Христос є богом, бо бог є тільки на небі, тому він сміло каже:

Ми того не убоїмося Іванашку

Подобно у нас той Ісус буде, і ти будеш із нами

В той нашой ямі. (Іван відходить).

Отож посел первий біжит і мовит:

Пане Аде і ти пане старосто наш!..

По що ви послали, ми то все поорудовали,

А Христа того в ланцухі во стрічки поубірали.

Водят его яшди от ради до ради,

Ніхто ему не даст поради.

Другий посол каже, що Христа вже розняли, третій посол каже, що Христос вже вміра. Люципер тому радіє. Але прибігає новий посол і розказує, що їм не довелося захопити душі Христа, бо до неї страшно було і приступимся.

Дрижала земля, же аж ломалися опоки

Був страх великий і єсть і доки

Сонце і місяць во кров ся преміняли

І много от мертвих от гробов повставали.

І тиє от страха великого аж на землю падали

І через три години лежали,

Аж не худко встали.

І ми ся страху уже набравши

Ідемо до пекла зброю побравши

І чулисмо от ангелов глас

Же во третій день Христос воскреснет і приде до нас, І маєт взяти всіх вязнев конечне у нас.

Воєводи Нед ера (Венера) і Трубай мовят:

Великий наш пане Аде і ти пане Люциперу старосто,

Запевне Христос ідет до нас просто

Ми хотіли душу єго собі взяти,

Але божиї сили не дали к ней приступати.

Ох лихо наше, виділисмо страх незносний,

Блискавиці і громи великие;

Але Люципер того не лякається. Він каже до слуг своїх:

Ова, буду ся боронити, як могучи,

Бо не подобает ми із своего панства утечи

бели он божий син, нехай собі в небі панует,

А з нами і пеклом нехай ся не воюет...

...До броні всі мої жолніре беріться

А гди який страх прийшол, то ви не смутіться;

Ставтеся противко его менжне

А я за вами з другим войском потенжне.

А ви ворота желізние рихло зачиняйте

І зводи звівши ланцухами заволікайте,

І колодками моцними і твердими замикайте!

Тільки прибігав остатній посол і каже, що до пекла йде Христос з силою янголів. Люципер наказує слугам ставати до бою, а сам дивується, чого в пеклі потрібно Христові — «Не мает он до нас жадної справи». Але в цей час появляється Христос з корогвою у руці і мовить:

Господ силен во брані! Возьміте врата, князі ваша І возмітеся врата вічная, Входит до вас цар слави.

Люципер до Ісуса мовит:

Прошу тя Христе в добрий обичай,

Дай мні покой і болше ми не докучай

А хтож єст за цар слави?

Коли ти бог, прийми от апостол хвалу

І от янгелов своїх славу,

І на воротаров моїх болше і на мене не волай.

Потом Христос другий раз рече і благосло­вит корогвою:

Господь кріпок і силен во брані! Возмітеся, врата вічная, Внийдет во вас цар слави.

Люципер до Ісуса мовит криком:

Повторне прошу тя, Ісусе, не напастуй пекла (мого), А ні мене, бо не винапастуєш нічого. Коли ти бог, там собі сиди в раю, А я тебе тут не потребую.

І третій раз Христос рече і биєт корогвою, і бисть так о, сокрушишася врата:

Ото воходит во вас цар слави! Господь силен, той єст цар слави.

(І перехрестивши на три части, в той час ворота і ланцухи сокру-. шишася і входит Христос во пекло і освіщаєт ясним своїм променем і освящаєт всі містця пекельнії і кропит водою і духом святим).

Ад кричит:

Гвалт, гвалт, панови! врата ломят, І водою якоюсь острою нас кропят. - Що ти ломиш мої врата безпечне?

Гдесь вязней моїх хочеш взяти конечне.

І для чого мя так, сину бояай, ґвалтуєш

І вязнев моїх із собою приймуєш,

Которих я бил собі от віка назбірал ♦—

А (ти) тепер пекло збурил і столицу сплюндровал,

А мене Ада вічними узами звязал.

Щож я тепер чинити маю?

Юж вязней моїх побрал, запевне знаю.

Вічниї палаци мої попсовал

І все моє пекло сплюндровал,

І нас под ноги свої брал і потоптал

І слуги мої милії всягди порозганял,

Адама і бву і всіх святих с собою забрал.

В цьому, здається, місці проф. В. Рєзанов бачить лакуну. Навпаки Франко в цьому-ж місці, хоч може трохи раніше •— за шістнадцять або дванадцять рядків-—хоч перед тим як Ад починає кричати, хоч по чотирьох рядках його крику, здогадувався, — «неначе заслона опускається, за якою доконується зруйнованнє пекла, виведеннє праведних душ і закованнє Люципера в ланцюхи. Коли таким чином починається після цього друга дія, то серед руїн пекла сидить зако­ваний Люципер (як що зміна доконується перед монологом Ада, то і Ад закований «вічними узами»); навколо них збіраються пере­лякані біси, а із праведних душ появляється у пеклі один Соломон, цей, як каже Франко, «весельчак нашої драми».