4. Ці записи -це вставні новели,які наснажують твір філософським змістом.

Застосовується такий художній прийом, як „книга в книзі“ в романі „Яса”, що дає можливість твердити про певний тип національної свідомості в образі Дорофія Ружі, який постає як одна з модифікацій людини, котра живе „філософією серця”. Юрій Мушкетик оригінально трансформує тип мислителя в нових історичних умовах, унікальний для історії філософської думки європейського світу. Дуальність буття, пізнання істини серцем і тільки через безпосереднє спілкування з природою, постійне “спокушання” людини світом-переживаються й осмислюються Дорофієм Ружею, причому на перший план виходить саме особистісне шукання шляхів правди і добра. Письменник не просто художньо трансформує образ філософа з народу, а фактично виводить постать мандрівного філософа як одного з головних носіїв національного генотипу поруч із образом лицаря-звитяжця (Іван Сірко, Сироватка, Лаврін).

5. Зображено Добу Руїни. Куліш ЧОРНА РАДА, Нечуй-Лев. ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ, Старицький РУЇНА, МОЛОДІСТЬ МАЗЕПИ, Малик ТАЄМНИЙ ПОСОЛ, Пахучий ЮРАСЬ ХМЕЛЬНИЧЕНКО.

6. Роман "На брата брат" допомагає читачеві зрозуміти значення гетьмана Івана Виговського в українській історії.

Після смерті Богдана Хмельницького, коли постало питання, кому віддати гетьманську булаву, вибір більшості припав на Виговського: "Найдовіреніший чоловік Хмеля... Золотий розум. За віру християнську живота покладе..." Не зразу взяв він булаву. Розумів, яку відповідальність візьме на себе разом з нею. Іван Виговський наодинці вмів цінувати себе тверезо. Був розумний, дехто вважав його хитрим. Завжди стриманий, з усіма рівний, уважний, його не дуже любили, але шанували. Раніше в нього питали ради й поради, а за рішеннями йшли до Хмеля. І ось тепер всі рішення йому приймати самому.

Погоджуючись прийняти булаву, Виговський застерігає тих, хто його вибирав: Хміль московському царю підкорився, й вони з ним, але після смерті Хміля цар надіслав такі умови, які знищують усі козацькі вольності — "я ж ні в чиїй неволі бути не хочу".

За словами автора Виговський: "був розумний. На раді говорив останнім, вислухавши думки всіх, виваживши, переваживши, одмірявши рівно стільки, скільки треба. І всі майже завжди погоджувалися з ним. Хитрим вважали, бо ніколи його не бачили п'яним, знали, бачили, що любить жіночі солодощі, й ніколи не вловили на не цноті: а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто підголений, акуратний...".

У подальшій розповіді до образу Виговського додається іще кілька виразних рис: сміливість у поводженні з російськими воєводами і ненависть до Москви, котра " не визнавала його гетьманом", уміння видавати з себе козака "простого, компанійського, знав-бо, то найпевніша слава для гетьмана".

Взагалі характер Виговського Мушкетик змальовує здебільшого очима старшого з братів Муравок – Матвія, який шанував гетьмана "за все: за тонкість розмислу,, за мудрість, за освіченість і дотепність, навіть за ту ж шляхетність і чепурність...", не лишається незмінним", а для молодшого брата, Супруна, Виговський не більше, аніж "писар", "за шкапу виміняний", з душею, "шляхетським лоєм вимазаною".

7. Мушкетик «Гайдамаки», «Прийдімо, вклонімося», «Уманський сотник І.Гонта»; Попередником Ю.Мушкетика у художньому дослідженні цієї теми ще до написання «Гайдамаків» були М.Старицький роман «Последние орлы», Д.Мордовець роман «Між Сціллою і Харібдою». Дещо пізніше вийшов і роман М.Сиротюка «Побратався сокіл», Новосельський «Наддніпрянське пограниччя», Семенський «Село Серби».

8. дним із останніх на сьогодні творів Ю.Мушкетика є роман «Прийдімо, вклонімося…», присвячений селянському повстанню 1768-1769 рр., що відоме під назвою Коліївщина. Це вже друге, після роману «Гайдамаки» (1954), звернення Ю.Мушкетика до подій цього повстання.

Науковому дослідженню Коліївщини присвячена і чимала історіографія. Історична література знає чимало прикладів, коли письменник бере багато разів обіграну сюжетну побудову й демонструє власну концепцію зображеного.

Своєрідності цьому творові надає не лише показ незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячи можливі психологічні та історичні припущення з наслідків Коліївщини, показати зв'язок минулого і сучасного.

Віднайдена історична пам'ятка примусила письменника переосмислити перебіг подій селянського повстання, значення в підготовці та проведенні повстання ряду історичних осіб, відомості про родовід Залізняка. Право не погодитися з офіційною концепцією «переймає» на себе у романі «Прийдімо, вклонімося…» Василь Гордійович Чорний, особистість якого гартувалася на шляхах фінської та Вітчизняної воєн, на нелегкій службі в НКВС, який пережив тяжке поранення і трибунал, залишився інвалідом. Він зароджує у душі головного героя Олега Зайченка перші сумніви про історію, яку нам «прописала Москва».

Пам'ять — головний духовний рушій у романі «Прийдімо, вклонімося…» Вона є не лише внутрішньо-моральною категорією, але і поняттям про буття протягом епох. Через спогади і роздуми Чорного піднімається проблема: як силові поля історії керують людськими долями, як твориться і загартовується душа, дух, розум в одних, і псуються в інших. Чорний згадує своє життя, а перед нами поступово постає життя, не просто як «минувшина» і «…як живемо», але і «як жити», жити в багатоскладній оточуючій дійсності на чистих началах. Але цей роман, написаний уже рукою зрілого майстра не лише роман-питання, але і роман-відповідь: світ може бути і кращим і гіршим, але людина повинна бути лише кращою. Момент в історії суспільства може бути сприятливим для особистості і чесного життя, але може бути і несприятливим, але людина повинна не дати будь-яким умовам, відносностям знищити закладене у кожному з нас абсолютне мірило — пам'ять. Бо як пам'ять окремої людини творить її особистість, так і пам'ять про пращурів творить особистість народу.

9. історико-художній роман “Погоня”,

10. Роман “Погоня” – “химерний” за авторським визначенням .. вигадка переважає над фактом, постають знаки часів, трансформування деталей у подію, підхід до її розуміння з точки зору значущості для формування духовного світу особистості, усвідомлення себе у світі, засудження зрадництва, розбрату. Роман написано у вальтерскоттівському стилі, на першому плані в ньому – не історичні події та особи, а вигадані персонажі; Твір поєднує оригінальний фольклоризм, гумор із уславленням козацької героїки. народної демонології, обрядів, магії, із легенд та переказів письменник елімінував характерні для романтизму фантастичні явища, незвичайні події, драматичні ситуації. Характерним є перехрещення двох пластів – реального й умовно-фантастичного, які взаємодіють між собою й активно функціонують. Перехід від умовного до реального ледь помітний.