Ііі. Генеза знакових систем (семіоз)

Щодо трьох модусів знака у термінах Пірса, то зміщення від одного до іншого модуса має еволюційний та історичний характер. Подібно до Сосюра, Пірс надавав найбільшого статусу символічним знакам: «лише вони є родовими (загальними) знаками; а приналежність до загального (родового) є невід’ємною складовою для роздумів і міркування».

Пірс тлумачив символ як знак, властивий для Людини: «тварина, що користується символом». Сучасна семіотика вважає, що символ властивий не тільки для людини, але й для соціально організованих тварин.

З цієї позиції Пірса випливає те, що природу еволюційного процесу можна тепер тлумачити через явище «знакової системи»: ідея еволюції знакової системи у напрямку виникнення символічної функції як її складової є внутрішньо притаманною перспективою розвитку самої системи у її пов’язанні з довкіллям. Проте регулярний поступ здійснюється на рівнях всіх трьох модусів: іконічного, індексувального й символічного.

Пірс визначав іконічність (образність) джерелом «промовчуваного», «неявного», недовершеного, «недоконаного» модусу сигніфікації (default mode of signification), він стверджував, що ікона (образ) є першопочатковим знаком, називаючи його «найпримітивнішим, простим джерелом категорій».

У порівнянні до справжнього знака, істинного знака, або символа, індекс несе на собі ознаки певного «виродження», а ще більше виродження характеризує знак-образ. Пірс вважав, що знаки за походженням є частково іконічними і частково індексувальними. Він говорив, що у першопочатковому примітивному письмі, такому як єгипетські ієрогліфи, існують образи позалогічного типу, або ідеографія – «початкова форма мови очевидно була переважно елементом мімікрії». Проте з часом, лінгвістичні знаки розвинулися в більш символічний і конвенційний характер. Символи приходять до існування з розвитку інших знаків, зокрема – образів.

Історичні дослідження розвитку мови справді показують тенденцію розгортання лінгвістичних знаків від індексувальних та іконічних до символічних форм.

Абетка від початку не була оперта на заміщення конвенційних символів на звуки. Археологічні дослідження показують, що початкове абеткове письмо лежить на символах, які попередньо виготовлені з елементарних форм, що використовувалися як образно створені об’єкти – дуже подібні до тих, які ми використовуємо сьогодні як шаблони для надання форми у процесі карбування монет. Лише пізніше вони набрали значно абстрактніших якостей.

Іконічні знаки уподібнювалися до об’єктів та дій, до яких вони відносилися (реферували) прямо чи метафорично. З часом малюнкове письмо стало більше символічним і менше іконічним. (Лише перехід до букв – що є чистими символами – став також переходом до їх звукової передачі.)

Іv. Проблема матеріальності елементів знака

Уже зазначалося, що Сосюр розглядав і позначувальника, і позначувальне (both the signifier and the signified) як нематеріальні психологічні форми; сама «мова є формою, а не речовиною». Він застосовував кілька прикладів, щоб підсилити цю позицію. Наприклад, може існувати кілька аналогів шахів: але якщо у партії шахів фігури, зроблені зі слонової кості поміняти на фігури з дерева, то така заміна не матиме жодного значення для самої суті гри та її результатів. Впроваджуючи цей функціональний підхід, він зауважував, що, скажімо, потяг, який відбуває з Женеви до Парижа о 8.25 реферується з одним і тим самим потягом, не зважаючи, що в ньому можуть бути змінені локомотив, вагони й персонал. Або вулиця, яка зазнала повної реконструкції, залишається тією самою вулицею. Сосюр пояснював, що так є через те, що йдеться про «не цілком матеріальну структуру». Проте Сосюр підкреслював, що така абстракція все ж сприймається через її матеріальну реалізацію – «їхнє фізичне існування є істотним для нашого розуміння того, чим вони є». Це може бути співвіднесено з розрізненням «тип-копія(значок)».

Оскільки Сосюр розглядав мову радше в термінах формальної функції, аніж матеріальної субстанції, то все, що виконує однакову функцію в межах системи, може вважатися тільки інакшою копією (значком - token) того самого типу.

Щодо мови, Сосюр вважав, що «звук як матеріальний елемент є лише допоміжним, матеріалом мовного застосування».

Лінгвістичні позначувальники жодним чином не є фізичними. Вони конституюються винятково завдяки відмінностям, які розмежовують один звуковий шаблон від іншого. Він допускав з великою неохотою, що лінгвістичні знаки є, так би мовити, відчутними тоді, коли вони можуть фіксуватися на письмі в узгоджених (узвичаєних) зображеннях. Проте посилаючись на письмові знаки, він говорив, що «актуальний спосіб написання є іррелевантним тому, що він не впливає на систему… Чим би я не писав – чорним чи білим, пером чи долотом – ніщо не має впливу на значення».

Такою ж була й позиція філософа Пірса. Він говорив, що слово «людина» не складається з трьох плівок чорнила. Навіть якщо слово людина зустрічається сотні раз у тексті, а текст тиражований у тисячах копій, то кожна з них є втіленням одного й того ж слова – кожне таке слово є втіленням репліки (копії) одного символа. Це показує, що слово не належить до речей.

Пірс посилався на матеріальність знака: оскільки знак не є ідентичним з тією річчю, яку він позначив, але відрізняється від останньої в деякому відношенні, то він мусить виразно мати власний характер, який належить йому самому… Це я називаю матеріальними властивостями знака. Він запевняв, що матеріальність є властивістю знака, яка має велике значення в теорії розпізнавання (когніції). Матеріальність не має нічого до роботи з її репрезентативною функцією і вона не характеризується у його класифікаційній схемі. Одначе, він частково відсилав до сигніфікаційного потенціалу матеріальності: «якщо я візьму всі речі які мають певні властивості і фізично сполучу їх з іншою серією речей, кожна з кожною, вони стануть придатними бути знаками». Наприклад, якщо барвою червоної квітки щось забарвити, то червінь (червоність) стає знаком.

Якщо Сосюр відкидав роль матеріальної складової знака, то сучасні теоретики роблять спроби її відновити. Останні мають тенденцію визнавати, що матеріальна форма знака може генерувати свою власну конотацію.