11. Коливання рівноважного випуску навколо потенційного рівня. Мультиплікатор автономних витрат. Рецесійний та інфляційний розриви.

Рівноважний рівень випуску У може коливатися у відповідності із зміною величини будь-якого компонента сукупних витрат: споживання, інвестицій, державних витрат (а у випадку відкритої економіки — і показника чистого експорту). Збільшення кожного з цих компонентів зсуває криву планових витрат вгору і сприяє зростанню рівноважного рівня випуску. Скорочення будь-якого з компонентів сукупного попиту зсуває криву планових витрат донизу, супроводжується спадом зайнятості та рівноважного випуску. Збільшення будь-якого компонента автономних витрат, а саме автономного споживання, державних витрат, інвестиційних витрат, а у ви­падку відкритої економіки — і показника чистого експорту — A= (a+I+G+NX) призводить до значно більшого зростання сукупного доходу Y завдяки ефекту мультиплікатора. Мультиплікатор автономних витрат визначається як відношення зміни рівноважного обсягу ВВП до зміни певного компонента автономних витрат: µ =ΔY/ΔA, де µ — мультиплікатор автономних витрат; ΔY — зміна рівноважного ВВП; ΔA - зміна автономних витрат, незалежних від динаміки Y. Мультиплікатор витрат показує, у скільки разів загальний приріст (ско­рочення) сукупного доходу ΔY перевищує початковий приріст (скорочен­ня) автономних витрат ΔA. Важливим є те, що одноразова зміна будь-якого компонента автономних витрат породжує багаторазову зміну ВВП. Якщо, наприклад, автономне споживання зростає на якусь величинуΔC, то це призводить до збільшення сукупних витрат і доходу Y на таку ж величину, що, в свою чергу, викликає повторне зростання споживання (оскільки збільшився доход), але вже на величину MPC· ΔC . Далі сукупні витрати і доход знову зростають на величину MPC· ΔC , потім знову, за схемою кругообігу „доходи-витрати”. Отже, мультиплікатор витрат можна показати через схильність до споживання як: µ=1/(1-MPC) Оскільки гранична схильність до заощадження , отримуємо: µ=1/MPS. Якщо ж планові витрати будуть враховувати вплив прибуткових податків (тобто T=t*Y), мультиплікатор витрат визначатиметься за такою формулою: µ=1/(1-MPC*(1-t)), де t – гранична ставка оподаткування. Ці формули дають змогу визначити мультиплікатор витрат у закритій економіці. Але відкрита економіка, яка продає за кордон та купує за кордрном, перебуває під впливом зміну чистому експорті, які також призводять до зміни кута нахилу лінії планових витрат. Ці зміни пов*язані з граничною схільністю до імпортування (МРМ) – величиною, яка показує, на скільки одиниць зміняться імпортні витрати (ΔM) при зміні доходу ( ΔY ) на одну одиницю: MPM= ΔM/ΔY. Тому мультиплікатор витрат у відкритій економіці має такий вигляд: µ=1/(1-MPC+MPM) або µ=1/(1-MPC*(1-t)+MPM). Коливання рівноважного рівня випуску навколо потенційного призводять до виникненя так званих рецесійних та інфляційних розривів. Рецесійний розрив – величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати) для того, щоб підвищити рівноважний рівень ВВП до неінфляційного рівня повної зайнятості. Якщо фактичний рівноважний рівень випуску менший за потенційний У* (мал. 5.8), то це означає, що сукупний попит неефективний, тобто су­купні витрати недостатні для забезпечення повної зайнятості ресурсів, хоча рівновага AD=AS досягнута. Недостатність сукупного попиту чинить деп­ресивний вплив на економіку. Для того щоб подолати рецесійний розрив і забезпечити повну зайнятість ресурсів, потрібно простимулювати сукупний попит і перемістити рівно­вагу з точки А в точку В. При цьому приріст сукупного рівноважного доходу дорівнює: ΔY =величина рецесійного розриву * величина мультиплікатора автономних витрат

Інфляційний розрив — величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати) для того, щоб зменшити рівноважний рівень ВВП до неінфляційного рівня повної зайнятості. Графік. Якщо фактичний рівноважний рівень випуску У перевищує потенційний У*, це свідчить про те, що сукупні витрати надто високі. Надлишок сукупного попиту призводить до інфляційного буму в економіці: рівень цін зростає, тому що фірми не можуть розширити виробництво адекватно до зростаючого сукупного попиту, оскільки всі ресурси вже зайняті. Подолання інфляційного розриву можливе за рахунок стримування су­купного попиту і "переміщення" рівноваги з точки А в точку В (повна зайнятість ресурсів). При цьому скорочення рівноважного сукупного доходу дорівнює: величина інфляційного розриву * величина мультиплікатора автономних витрат.

12. Бюджетно-податкова політика: політика державних видатків, податкова політика та її вплив на доходи бюджету. Крива а.Лаффера.

Бюджетно-податкова (фіскальна) політика — це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому. Державні видатки являють собою витрати, пов'язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допо­мога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного спо­живання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП. Сукупні державні видатки поділяються на чотири категорії: PE=CG+Tr+i*DG+IG, де CG — споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного споживання); Tr — трансферти приватному сектору; i*DG — проценти з державного боргу; IG — державні інвестиції. Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави, остання категорія — державні капітальні видатки). Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов'язково змінюється на ту ж саму величину. Все залежить від ступеня, яким державні видатки заміщують приватні витрати. Це заміщення має дві форми. Якщо відбувається "пряме витіснення", коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже так, як і державні. Але державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо коли державні витрати фінансуються за рахунок підвищення податків або позик. Тоді зростання державних витрат підвищує процентні ставки, і відбувається "фінансове витіснення" приват­ного сектора державним, у тому числі витіснення приватних капітало­вкладень. Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіс­кальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду). Податки впливають на економіку через використовуваний доход еко­номічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподат­кування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може про­являтися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання при­ватних витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призво­дить до їхнього скорочення. Рівень оподаткування (по­датковий тягар) в економіці вимірюється відношенням загаль­ної суми фіскальних вилучень до суми доходів фірм і домогоспо-дарств (ставка сумарного оподат­кування доходів, або середня ставка податку). Ступінь фактичного податкового навантаження на приватний сектор визначається чистими податкови­ми надходженнями, які утворю­ються різницею між величиною за­гальних податкових надходжень до державного бюджету і сумою тран­сфертів держави приватному сек­торові. Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. Удовгостроковому періоді вона описується так званою "кривою Лафера" (мал. 6.1). Графік. У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшен­ня податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюдже­ту. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава нама­гається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припи­няється, економіка стає «тіньовою», а держава залишається без доходів.

13. Види та ефективність бюджетно-податкової політики. Дискреційна та автоматична фіскальна політика: інструменти та механізми впливу на обсяг національного продукту.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ре­сурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення дер­жавних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулювальною бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків. Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна держав­них витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного по­питу внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попи­ту, а мультиплікатор державних витрат перевищує податковий муль­типлікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулювальний ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м'яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому — обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.. Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дис­креційна фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо держав­ного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується держа­вою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання су­купного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період під­йому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок. При недискреційній (автома­тичній) фіскальній політиці бюд­жетний дефіцит та бюджетний над­лишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних ста­білізаторів економіки. Автома­тичний ("вбудований") ста­білізатор — механізм, який доз­воляє зменшити циклічні коли­вання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогре­сивна податкова система і транс­фертні платежі, насамперед система страхування по безробіттю. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду. Розглянемо механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки (мал. 6.2). Графік. У фазі циклічного підйому доход зростає, У₂>У₀ і тому податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує особисті доходи, скорочує видатки на споживання і сукупний попит в цілому. У підсумку бюджетний надлишок зростає, а надмірне розширення економіки й інфляція стримуються. У фазі циклічного спаду сукупний доход, навпаки, знижується: . Через це податкові надходження автоматично скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зроста­ють. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту, але одночасно зростають сукупний попит і обсяг виробництва, що обмежує глибину спаду. Отже, контрциклічні зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну не­стабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають мультиплікативний вплив податків та державних видатків на еко­номіку.