
Лекція 18 (2 год.) Якісна, елітарна, елітна, опінієтворча – масова, скандальна, бульварна преса
(на окремий семінар!)
Розуміння якісної преси найчастіше стереотипізоване – як на Заході, так і в нас. Чи точні традиційні характеристики якісної преси? Спробуємо відповісти з допомогою таблиці.
Захід |
Україна |
||
Стереотипи |
Насправді |
Стереотипи
|
Насправді |
Не опускається до сенсаційності, примітивізму |
Так |
Не містить реклами |
Ні |
Якісних видань близько чотирьох десятків |
Ні |
Не друкує кольорових фотографій |
Ні |
Уникає непристойностей |
Так |
Графічно і за дизайном поступається масовій пресі |
І так, і ні |
|
|
Якісна преса та преса елітна, елітарна (елітна й елітарна) та преса думок – одне й те ж |
Ні |
|
|
Якісних видань у світі не більше трьох-чотирьох десятків (Б.Потятиник), понад 40 (А.Москаленко), понад 60 (Й.Лось) |
Ні Неможливо підрахувати
|
|
|
Якісні українські видання: „Дзеркало тижня”, “День”, “Молодь України”, “Час-Time”, “Шлях перемоги”, “За вільну Україну”, “Літературна Україна”, “Сучасність”, “Політика і культура” |
Ні |
Коли спочатку в нашій кандидатській дисертації “Формування європейською пресою громадської думки про політичне становище України 30-х років ХХ століття (проблематика та специфіка відображення)”, а згодом і в монографії “Четвертована, але жива, Закордонна преса про політичні процеси в Україні напередодні Другої світової війни” (Львів, 1997) ми зараховували львівське “Діло” до якісної, опінієтворчої преси, то, по-перше, керувалися більшістю прийнятих критеріїв, притаманних таким виданням, по-друге, враховували фактор часу (інша історична епоха), по-третє, з погляду сучасності, науково метафоризували, адже сучасники називали „Діло” українським „Таймсом”16.
Сьогодні в Україні немає такої газети (національної, серйозної, світоглядно-концептуальної), яким було „Діло” (у Польщі). Й англійський „Таймс” уже не якісний щоденник, а радше масове видання.
У радянські часи, попри військовий авторитет СРСР у світі і публіцистичні традиції, не було “якісної преси”. Газети, журнали були „коліщатками й гвинтиками” в загальному механізмі боротьби за побудову соціалізму й комунізму, ідеологічними рупорами пропагандистських кампаній. Як тоді бути з товстими журналами (не тільки центральними), деякими газетами, наприклад, “Литературной газетой”? Їх читали впливові, інтелігентні люди, представники національних еліт. Усебічна (1), глибока інтерпретація подій (2), гідність, характерна для оформлення і стилю (3), відсутня істерія і культурний тон (4) – усе це допомагало виявляти зацікавленість проблемами Людини (5) без сенсаційності (6). Декотрі мали відмінну редакційну сторінку (7).
Називаючи більшість „найважливіших характеристик елітних якісних видань”17, узагальнених після опитування викладачів журналістики у США, бачимо: щось тут не те – або радянська преса була „якісною”, або названих характеристик-узагальнень, критеріїв замало.
Уявлення про якісну пресу допомагає формувати „калейдоскоп думок” відомих людей (детально проаналізував Б.Потятиник):
“Ми маємо друзів, проте ми здобули їх аж ніяк не замовчуванням чи підлабузництвом. Ми маємо ворогів, але ми далекі від того, аби знущатись над ними чи ображати їх” (William H.Grimes, екс-редактор „Wall Street Journal”)18;
“Читач не знайде тут нічого для своєї розваги. Акцент більше робиться на передовиці, аніж на новини. Очевидно, що новин ми даємо недостатньо. Зате ми формуємо думку... У цій газеті журналіст – інтерпретатор, учитель, провідник. Часопис апелює не так до масової аудиторії, як до певних груп людей: політиків, учених...” (Папа Павло VI про „L’Osservatore Romano”19);
“...наші матеріали достатньо зрозумілі і навряд чи можуть бути поліпшені тими фотографіями, які звичайно подають газети” (Hubert Beuve-Mery, редактор „Le Monde” протягом 25-и років)20;
“Часопис тримається малих сторінок і малих заголовків, але великих ідей…” (John Merrill про „Le Monde”)21;
“...подавати не строкату мозаїку, а цілісну картину подій”, „...слова “сенсаційність” просто не існує в словнику газети, оскільки практикувати її, на думку редакції, - це ображати читача” (John Merrill про „Neue Zurcher Zeitung”)22;
„...далеко недостатньо описувати, скажімо, проблему наркотиків. Крім фактів, газета має нести читачеві ідеї та альтернативи вирішення проблеми” (John Hughes, екс-редактор “The Christian Science Monitor”)23.
Попри цінність висловлених думок, їх недостатньо, щоб відповісти на всі запитання, тим паче, що в них декларуються принципи, критерії і факти, співставні насамперед з рубрикою “історія”, а не “сучасна практика”. „Відсутність реклами”, „дизайнерська і графічна сірість як предмет гордості”, „дрібні кеглі” тощо характеризували й заідеологізовану радянську пресу, в якій новини приховувались, а „передовиць” було більш ніж достатньо, думки (відомо які) – формувались...
Тому висловлене не стільки характеризує якісну пресу, скільки дає поради для формування суспільно-політичного видання. Отже, відомі критерії якісних часописів – дуже хиткі й умовні, до того ж, не враховують національної складової.
Повертаючись до таблиці (про відсутність реклами в тематичних сторінках, про відсутність кольорового друку, про дрібні кеглі і т.д.), зауважимо: більшість названих критеріїв дають застаріле уявлення не тільки про якісну пресу, а й про будь-яку пресу, відкидаючи нас якщо не на початок ХХ століття, то принаймні не ближче, ніж у 70-ті роки.
„Відсутність сенсацій”. Про скандал у Білому Домі 90-х рр. (Білл Клінтон і Моніка Лівінскі) писали не тільки бульварні газети. Та ж „якісна західна преса Заходу” формувала і формує донині негативний образ України: спочатку – як ядерного монстра, пізніше – як антисемітів, сьогодні – як політично й економічно нестабільний і ненадійний край, регіон корупціонерів, яким нічого робити в Європі (кордони ЄС – друга, масштабніша за розмірами і потенційними наслідками, Берлінська стіна). А де критерії справедливості, однакових, а не подвійних морально-етичних стандартів, які не дозволяли б нехтувати, наприклад, нашу національну гідність?
„Високий інтелектуальний потенціал видання”, читачами якого є інтелігенція... За цим критерієм, понад десяток українських газет і журналів – теж якісні. Але насправді (попри альтернативні думки) в Україні поки що немає жодного якісного видання. У нас є елітна (вишукана, висококультурна, високопрофесійна – і суспільно-політична, і галузева) преса. У нас є елітарна (для певних класових груп) преса. Низка українських ЗМІ професійно й толерантно, що небезпечно (вмотивована і стримана лексика, надання слова опонентам), впливає на громадську думку, формує її (але чи завжди із власної волі, чи, може, й на замовлення?). Одне слово, чим не преса думок, чим не опінієтворча преса? Але ж не „якісна” – рівновіддалена, однаково справедлива, морально чесна, національно свідома! Якість – не враження якості, атрибутивність – не внутрішній зміст.
Не можна ігнорувати проблему масштабу – від думки до охоплення читацької аудиторії (не за тиражем, а географією поширення). Сучасна якісна преса (навіть та, котрій понад 100 років) за суттю модерна і виходить за рамки регіону, країни, держав-сусідів. Окрім чільного відділу міжнародного життя, крім розвинутої оперативної (головне – своєчасної і компетентної) аналітики, крім кількох десятків власкорів на різних континентах і мінімізації „консервованої” інформації (чужих повідомлень інформагентств, радіо, телебачення, з інтернету), опінієтворчість (творення громадської думки) – не тільки здатність безперешкодно долати кордони (це з допомогою веб-мережі нескладно).
Опінієтворчість – це реальний вплив на окремих політиків, бізнесменів, митців, на представників національних еліт, псевдо-, контр- та інших еліт, а з їхньою допомогою – й на політичну ситуацію; це стимул корекції внутрішньої і зовнішньої політики. Видання з такими рисами можна навіть назвати своєрідними світлофорами-регулювальниками із вказівними табличками. Західна опінієтворчість – це і грамотна маркетингова політика, яка передбачає і вихід газети одразу в кількох країнах, і оперативне розповсюдження в десятках держав, і гнучкі знижки передплатних і роздрібних послуг з метою культурної, політичної, економічної експансії, наприклад, у тих країнах, які є потенційним ринком збуту для такого цінного товару як газета (скажімо, цінова політика “La Croix” в Польщі).
Порівняно з нами, європейці мають кілька суттєвих переваг: по-перше, традиції – великий досвід існування і функціонування преси думок; по-друге, їхні мови – світові; по-третє, відсутність соціальної напруги і постійних чи тимчасових обмежень через брак грошей. Щоб українські видання можна було зарахувати до найліпших у світі, очевидно, замало видавати добру, навіть дуже добру газету чи журнал (які за фаховістю не поступалися б, наприклад, „Фігаро” чи “Шпігелю”). Більше того, якби той же “Шпігель” виходив не в Німеччині, а в Україні (українською) і не розповсюджувався б поза межами України, очевидно, його також не можна було б назвати якісним виданням. Хіба що елітарним.
На фоні розбалансованості національної системи журналістики (домінують ЗМІ в Україні і ЗМІ України), формування (відновлення) елітарної української преси, непоодинокі намагання „наздогнати і перегнати” США, Західну Європу у „записуванні” українських щоденників чи тижневиків до відомих „тридцяти-сорока-шістдесяти” якісних видань – глибоко патологічне, тому й небезпечне. Актуальною проблемою українських мас-медіа є надмірне захоплення (навіть на рівні реалізації запозичень) інформаційним журналізмом, що нівелює ЗМІ на користь ЗМК: не мислити, а подавати факти.
Водночас попри те, що „острівна” модель (англо-американська) непогано адаптує (і з допомогою наукових шкіл, і на практиці) новий „острів” – Україну, традиційно українська журналістика, всупереч (або завдяки) драматичності її історичної долі, сподіваємось, не буде підкорена остаточно. І мабуть, не тому, що не вистачить грошей на добре продумані „спеціальні операції” під егідою „демократизації суспільства та свободи слова”.
Черговий тест на виживання, імунізованість інтелектуальної складової інформації, збереження публіцистики думання і традицій, що зародились, існували і навіть розвивались у підімперних землях, в умовах тоталітаризму українська журналістика складе успішно. Не виключаємо, однак, наближення до скандинавського феномену (синхронізація важливості „новини, факту” і збереження морально-етичних принципів у журналістиці думок і коментарів).
Преса скандинавських країн фактично витворила нову модель журналістики. Опираючись і на „острівний”, і на європейсько-континентальний досвід функціонування публічної інформації і журналістики, ця модель не тільки не передбачає жодних форм і способів використання ЗМІ чи журналістів з невідповідною метою (у період виборів, рекламної чи якоїсь іншої кампанії), а й унеможливлює щось схоже. Журналісти не знають, що таке замовний матеріал, що таке протистояти совісті, тобто писати те, „що треба”, а не те, що слід, вони вважають себе інформаторами й коментаторами, публіцистами і письменниками, вільними у виборі теми і засобів для її розкриття. Журналістів скандинавських ЗМІ не зупиняють фінансові обмеження (практично відсутні), які необхідно долати, готуючи „серйозні новини” (Б.Бардикян): „Можна видавати посередню газету великим штатом, але неможливо мати добру газету за малого штату”24. Перше переважно відповідає дійсності, інше – далеко не завжди. Досить згадати львівську пресу 30-х років, „Українське слово” 1991-1992 рр., нинішні „Дзеркало тижня”, „Україну молоду”, „День”, які, не маючи достатніх, за західними мірками, штатів, але будучи національно і соціально спрямовані, демонстрували і демонструють високий рівень аналітики.
Елітарності журналістики не досягнути без національної, гуманістичної, соціокультурної складових. Але навіть де вони є, „ускладнення” (рівноцінно примітивізації – денаціоналізації, дегуманізації, асоціалізації) можна „інструменталізувати”: а) якщо власник – олігарх, б) якщо видання партійне, в) якщо ЗМІ державне, г) якщо суспільство байдуже. За цих обставин медіа-замовники завжди (і в Україні, і будь-де інде) зацікавлені використовувати ЗМІ для вирішення корисливих цілей, фактично докладають зусилля, щоб (переважно успішно) підмінити/ знищити засоби масової інформації засобами масової комунікації. Це ганебне явище виродження журналістики думання, її космополітизації можна назвати „мердокізацією”25. На думку Я.Засурського, журналістика є справжньою „четвертою владою” тоді, „коли ЗМІ поза впливом влади й капіталу”26. Московський учений має рацію лише частково. Бо де гарантія, що такі ЗМІ залишаться? По-перше, дуже багато уже „придбані”, по-друге, раптова економічна самостійність – це теж шлях до ліквідації. І прикладів досить. Тільки у Львові на початку ХХІ ст. у такий спосіб ліквідовано популярні регіональні газети „Поступ”, „За вільну Україну”, „Молода Галичина”.
ЗМІ країн Європи та США у своєму практичному функціонуванні належать до двох яскраво виражених напрямів: до так званого європейсько-континентального і „острівного” (Великобританія, США). Перший напрям характеризують: а) традиції персонального журналізму, переважає думка автора; б) турбота про ефективність журналістського впливу на аудиторію; в) розробка теорії жанрів; г) розвиток методичних прийомів діалогу та полеміки; ґ) журналістика – частина загальнолітературного процесу, де місце художнього вимислу займають реальні події та явища. Другому напряму, навпаки, характерні: а) надважливість, культ „факту”, б) відстороненість повідомлення; в) домінування оперативності; г) принцип „перевернутої піраміди”; ґ) анонімність авторів як норма чи традиція; д) тлумачення журналістики як одного із каналів комунікації для поширення важливої для комунікатора інформації.
Британець К.Спакс27 переглядає біномно-опозиційний класифікатор журналістики Дж.Меріла – „якісна – масова” шляхом зіставлення й диференціювання концепції видання за визначенням серйозності й популярності у системі координат X-Y, де Х – визначення тематичності новин, повідомлень, текстів (від „легких” (ліворуч) до „серйозних” (праворуч)), Y – розподіл приналежності (суспільно-публічна (вверху) і приватна (внизу). Систематизація К.Спакса передбачає новаторський категорійний апарат групування преси за такими типами:
- серйозна преса (serious press): (Wall Street Journal, The New York Times, Washington Post, international Herald Tribune, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Neue Zuricher Zeitung, Le Mond, La Republicca, The Economist, The financial Times);
- напівсерйозна преса (Daily Telegraph, The Times, The Independent, The Guardian, Liberation, El Pais, Die Welt, Gazeta Wyborcza);
- популярна преса (Daily Mail, Daily Express);
- кіоскова таблоїдна преса (Sun, Daily Mirror, News of the World);
- супермакетна таблоїдна преса (National Enquirer, Metro).
Модель Коліна Спакса28 має такий принциповий вигляд:
Модель Коліна Спакса.
Показана модель імпонує сміливістю оцінок, новизною, системністю. Водночас формулювання системних елементів потребує уточнень.
1. Якщо можна погодитись з автором у тому, що „серйозна преса” точніше відповідає означенню певного типу видань, ніж „якісна преса” (питання дискусійне), то означення „напівсерйозна преса” – науково необґрунтоване. Чому „напівсерйозна” вища за рангом за „популярну” пресу? Де тут межа, принципові розбіжності? Наведених прикладів (перелік видань) недостатньо.
2. „Напівсерйозну пресу” краще диференціювати „елітною” (національною, соціально відповідальною) пресою.
3. Модель К.Спакса на горизонталі праворуч (знак „плюс”) не відображає „міжнародне життя”, а „спорт” (як легкі новини) розміщено ліворуч (зі знаком „мінус”), хоч спорт – не завжди „легкі” новини, часто – це частина міжнародного життя, дипломатії, загалом політики.
4. На моделі з певними застереженнями реалізовано лише тематичний класифікатор, але не менш важливі інші „індикатори” – проблемний, формотворчий (жанрологічний). Тобто модель К.Спакса слід завершити об’єднанням в одну систему низку підсистем, або інтеграцією різних площин в одній системі координат.
Враховуючи попередні уточнення, можна підсумувати: по-перше, модель Спакса – цікава, але ще не завершена наукова спроба систематизації журналістики; по-друге, навіть у такому вигляді ця модель доповнює асоціативні характеристики преси.
Бінарність, опозиційність класифікаторів трансформуємо у синонімічні тріади:
1. Якісна преса – опінієтворча преса – серйозна преса (преса думок).
2. Елітарна преса – національна преса – соціально відповідальна преса.
3. Масова преса – популярна преса – універсальна (космополітична) преса.
4. Бульварна (жовта) преса – скандальна – таблоїдна преса.
5. Рекламна преса – безкоштовна преса – релаксійна преса.
-----------------------
Обговорення на семінар!
Література – це і публіцистика, а публіцистика – література („публіцистична лірика”29), адже публіцистика:
- одна з ділянок духової культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією, але не одна з них (М.Шлемкевич)30;
- рід літератури і журналістики31;
- література з суспільно-політичних питань сучасності32;
- певний вид творчості (В.Здоровега)33;
- словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу (Й.Лось)34;
- особливий тип творчості, що розкривається з допомогою понятійно-логічних та художньо-образних методів, аналітико-публіцистичної та художньо-публіцистичної системи жанрів з опертям на публіцистично-художній образ як виразний засіб образного мислення публіциста (художня публіцистика) (В.Шкляр)35;
- соціокультурний феномен – компонент інтелектуальної аури землі (В.Вернадський), сектор Ноосфери36;
- узагальнена система образів і символів, що пов’язує суспільну реальність у просторі і часі (минуле – теперішнє – майбутнє)37.
Методами публіцистичного аналізу й вираження журналістика бере участь (не відмежована) у зміні культурних епох, тобто реміфологізує або деміфологізує – впливає на сприйняття світу віддаленням або наближенням „поля зору з вічно повторюваного, вічно присутнього, архетипального, ірреального на тимчасове, поверхове, минуще, змінне, реальне і навпаки”38. Опозиційність моделей світоосмислення (двох моделюючих мов), невпинна боротьба, відбувається у межах певної культурної епохи, певної національної культури, навіть однієї індивідуальної свідомості і здійснюється як „постійна система внутрішніх перекладів і переміщення текстів у структурному полі напруги між цими двома полюсами”39.
Опозиція „реміфологізація – деміфологізація”, за Ю.Лотманом, - неодмінна біполярна організація на всіх рівнях інтелектуальної діяльності, коли на одному полюсі домінує дискретно-лінійне (реалістичне, деміфологічне) начало, а на іншому – гомеоморфно-континуальне (нереалістичне, реміфологічне). Культурні явища постійно уподібнюються (попри зовнішню невідповідність), а) мовою (дискретно-лінійною), б) аналогічністю, гомео- і зооморфізму (поетичні, математичні, філософські тексти), або різняться: по-перше, причинно-наслідковими, по-друге, хронологічними, по-третє, логічними зв’язками (природничі науки). Ю.Лотман ілюструє визначення опозиційними парами: „дитяча свідомість – доросла свідомість”, „міфологічна свідомість – історична свідомість”, „іконічне мислення – словесне мислення”, „поезія – проза”, „дія (дійство) – розповідь”, які проф. С.Андрусів доповнила: „мистецьке мислення – не мистецьке мислення”.
Перші (і доволі вдалі) спроби наукової класифікації з’явились ще наприкінці 90-х рр. минулого століття. Новий методологічний принцип започаткував професор Ростовського державного університету Є.О.Корнілов40 , а професори Є.П.Прохоров41 (Московський державний університет імені М.Ломоносова) і В.І.Шкляр42 (Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка), можливо, паралельно, можливо, автономно взяли за основу і дещо розвинули науковий підхід у вивченні соціокультурних моделей журналістики.
Так, Євген Корнілов виділив соціокультурні типи моделей журналістики крізь призму лотманівських альтернативних, контраверсійних або опозиційних пар:
глобальна – регіональна;
острівна (англо-американська) – континентальна (романо-германська);
друкована – аудіовізуальна;
офіційна – неформальна (“самвидав”);
якісна – бульварна;
демократична – тоталітарна.
На думку Володимира Шкляра, запропонована система взаємно детермінована і внутрішньо завершена, що дозволяє провести типологічний аналіз виокремлених моделей на тлі вітчизняної журналістики в контексті світової, адже українська журналістика, як і будь-яка інша, розповсюджуючись за допомогою сучасних систем зв’язку, прагне набути глобального характеру43. Попри це, вважаємо, типологічна систематизація Є.Корнілова, ставши новим словом у теорії журналістики, потребує концептуального осмислення, доповнення і навіть трансформації.
Подані пари і можна, і слід відповідно характеризувати, тобто розглядати в таких домінантних аспектах:
а) історичний;
б) типологічний;
в) морфологічно-технологічний;
г) соціальний;
ґ) політичний44.
Крім названих характеристик, виокремлюємо наступні фактори: 1) психологічний45, 2) культурологічний46, 3) інформаційний47, 4) креативний (інноваційний), тобто творчий48, 5) функціонально-прагматичний.
Як додатковий (у певних випадках можна розглядати як домінантний) виділяємо поведінково-рефлексний (мотиваційний) фактор. Науково осмислений історичний аспект потребує дуалізації – зміни на історично-еволюційний, адже відображає і науку, і практику, і минуле-теперішнє, і минуле-майбутнє, і майбутнє-минуле, тобто позачасове – розвиток і занепад.
Журналістика – ніби провідник нових соціальних і культурних явищ життя, що “впроваджує” в мову нові поняття, нові граматичні норми і паралельно творчо осмислює дійсність. Водночас, будучи за суттю суб’єктивною – і за сприйняттям, і за відтворенням, – вона виконує функцію інтерпретатора.
Необхідність чіткої адресації матеріалу (авторові завжди необхідно бачити свою аудиторію, її запити, інтереси, проблеми, щоб враховувати все це у власному творі/творчості) зумовлена прагматичною специфікою журналістики як окремого (особливого) виду літературної творчої діяльності. Як і Є.Корнілов, В.Богуславська бачить прямий зв’язок журналістики з соціумом – загальнокультурними (історичними, національними, етнічними, ідеологічними) спільнотами, що є передумовою поступального наукового руху, першоосновою, яка дозволила Є.Корнілову класифікувати соціокультурні моделі журналістики. Журналістський текст – предмет спостереження, наукового дослідження, а журналістика – лише місце створення, реалізації, функціонування цього тексту.
Функціональну специфіку журналістського тексту визначає ряд елементів, які в соціології журналістики складають єдину систему: “видавець”, “журналіст”, “реальність”, “текст”, “канал”, “соціальні інститути”, “масова аудиторія”( Р.Сургаладза)49. Тут не принципово, чи усі елементи незаперечні. Важливіші, по-перше, їхня корелятивність у контексті головних понять соціолінґвістики і праґматики: “видавець” – “журналіст/автор” – “аудиторія”, по-друге, взаємодії в інформаційній сфері соціокультурного простору. Взаємини між елементами системи базуються на функціональній взаємозалежності.
Отже, журналістський текст – цілеспрямоване відображення дійсності автором-суб’єктом на масового адресата, аудиторію. Це логічно вибудовується у ланцюг осмислення і проекції дійсності (А→Á): А → Б → В → Г, де А – дійсність, реальний факт, Б – автор, суб’єкт, В – журналістський текст – Г – аудиторія. Випадання чи упущення одного із елементів руйнує цілу структуру: факт у собі, без авторського трактування, не є журналістським текстом і взагалі текстом; автор без факту, як і без аудиторії (реальної чи перспективної), – це не автор. Аудиторія – не тільки “масовий споживач”, “який прийме все, бо некваліфікований, байдужий та інертний”, а й дегустатор, вибагливий контролер, який розуміється на правдивості чи спотвореності факту, оцінює “дозу” (надмір – брак, фаховість – некваліфікованість, своєчасність – недоречність, моральність - аморальність тощо) авторського суб’єктивізму.
Журналістський текст, по-перше, соціальний і соціалізований, тобто динамічний з функціонального погляду, адже є одним із способів людських взаємин – комунікації, по-друге, з морфологічного (структурального) погляду, він – цілісна структура, побудована за законами і нормами тієї чи іншої мови, впорядкована певною системою мовних знаків. Отже, побудова і коментар до нашого ланцюга – дуже спрощені, але зрозумілі і принаймні достатні для моделювання (конструювання) соціокультурного поля журналістського тексту, поданого на малюнку.
Соціокультурне поле журналістського тексту і симбіоз масової комунікації та журналістики.
Цей малюнок можна розглядати двояко: а) як модель соціокультурного поля журналістського тексту (трансформація поданого вище ланцюга, де символи А, Б, В, Г позначають те саме, що і в ланцюгу осмислення і проекції дійсності), б) як модель спільного поля (симбіозу) масової комунікації і журналістики. Оскільки про взаємозалежність усіх елементів системи ми вже говорили (а), доречніше зосередитись на спільному полі (б).
Внутрішній овал (А-Б): автор осмислює дійсність, оцінює факти, ідеї, – зародження внутрішньої комунікації, “накопичення потенціалу”.
Центральний овал (В): автор написав текст – реалізація внутрішньої комунікації, “розкриття потенціалу”.
Зовнішній овал (Г): автор ділиться створеним, текст стає надбанням аудиторії – масова комунікація, сприйняття-відторгнення зовнішніх і внутрішніх параметрів тексту.
Отже, поєднання овалів А-Б з В – спосіб і стадії (етапи) внутрішньої комунікації, а поєднання овалів В і Г – стрімкий перехід від внутрішньої комунікації до масової. Це і становить феноменальність журналістського твору, його прагматизм і функціональність. Текст виконує роль містка, що дозволяє блискавично долати відстань за схемою “один – усі”, минаючи міжлюдську комунікацію, комунікацію в малих групах, організаційну комунікацію, професійну.
1 Шкляр В.І. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.257.
2 Гриценко О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.359.
3 Розин М.В. Журналистика: создание виртуальных реальностей: Доклад на ОДИ «Судебная реформа и правовая журналистика», 17-19.05.1995 г. // Электронная библиотека Центра экстремальной журналистики // http://www.library.cjes.ru/online/?b_id=553.
4 Шкляр В.І. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.257.
5 Barker L.L. Communication. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984. – P.5.
6 Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction. – N.Y., 1972. – P.14.
7 Myers G.E., Myers M.T. The dynamics of human communication: a laboratory approach. – N.Y., 1980. – P.11.
8 Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.19.
9 Гербнер Дж. Цит. за: Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information // Communication Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988.
10 Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – 308 с.
11 Детально у параграфі „Типологічно-дуальні домінанти (позиційні пари) і соціокультурні фактори журналістики”.
12 Шкляр В.І. Теорія і методика журналістської творчості: Конспект лекцій. – К., 1999. – 44 с. Про це ж: Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000. – 206 с.
13 Шкляр В.І. Теорія і методика журналістської творчості: Конспект лекцій. – К., 1999. – С.5-6.
14 Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000. – С.112.
15 Титаренко М. Світоглядна публіцистика: сучасні людинотвірні моделі (теоретичний аспект): Рукопис дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат наук із соціальної комунікації (27.00.04). – Львів, 2008. – С.16 // Власний архів автора.
16 Житарюк М.Г. Український „Таймс” // Четвертована, але жива. Закордонна преса про політичні процеси в Україні напередодні Другої світової війни: Монографія. – Львів, 1997. – С.11.
17 Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. – Львів, 1996. – С.233.
18 Merrill John. The World’s Great Dailies. – New York: Hasting House, 1980. – P.341.
19 Montini G.B. The Difficulties of L’Osservatore Romano, centennial edition. – 1961. – July 1. – P.11.
20 Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. – Львів, 1996. – С.230.
21 Merrill John. The World’s Great Dailies. – New York: Hasting House, 1980. – P.201.
22 Merrill John. The World’s Great Dailies. – New York: Hasting House, 1980. – P.7.
23 Hughes John. Journalist’s Next Phase: Problem-Solving. – ASNE Bulletin, 1971. – P.8.
24 Бардикян Б. Монополия средств информации. – М.: Прогресс, 1987. – С.132.
25 „Мердокізація” – від прізвища сучасного медіамагната Мердока.
26 Засурский Ярослав. Вестник МГУ. – Серия Журналистика. – М., 1998. – №5. – С.108.
27 Див.: Блавацький С. Сучасний стан національної якісної преси Великобританії: заперечення заперечення // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2007. – Вип..15. – С.364-372.
28 Sparks Colin. Introduction // Tabloid Tales. Colin Sparks and John Tulloch. – New York – Oxford: Rowman & Littlefield Publishers, 2000. – P.14-17.
29 Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997
30 Шлемкевич М. Новочасна потуга // Верхи життя і творчости. – Нью-Йорк – Торонто, 1958.
31 Лозовский Б.Н. Журналистика: краткий словарь. – Екатеринбург, 2004.
32 Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М., 1973. – С.581.
33 Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2000. – С.31.
34 Лось Й.Д. Публіцистика й тенденції розвитку світу. – Львів, 2008. – С.24.
35 Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000. – С.123.
36 Титаренко М. Світоглядна публіцистика: сучасні людинотвірні моделі (теоретичний аспект): Рукопис дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат наук із соціальної комунікації (27.00.04). – Львів, 2008. – С.16 // Власний архів автора.
37 Випливає з системи публіцистики і журналістики, поданої на одному з попередніх малюнків.
38 Андрусів С.М. Національний космо-психо-лоґос і національна ідентичність. – Львів – Тернопіль, 2000. – С.26.
39 Лотман Ю. Феномен культуры // Семиотика культуры. Труды по знаковым системам. – Тарту, 1978. – С.7.
40 Корнилов Е. А. Социокультурные модели журналистики // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – Ростов на Дону, 1998. - №3. - С.36; Корнилов Е. А. Журналистика на рубеже тысячелетий. Научное издание, - Ростов на Дону: Донской издательский дом, 1999.
41 Прохоров Е.П. Homo sapiens XXI века - человек информированный (к проблеме социокультурных типов журналистики в формирующемся едином информационном пространстве) // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – Ростов на Дону, 1999. - № 3.
42 Шкляр В.Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.5. – К., 2001. – С.5-9; Шкляр Володимир. Аспекти соціокультурних моделей // Рукопис із власного архіву автора. – Київ, 2005. – 17 жовт.
43 Шкляр В.І. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / Упорядн. Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.242.
44 Ці п’ять аспектів проаналізував проф.В.І.Шкляр, натомість „морфологічний” ми уточнили як „морфолого-технологічний”.
45 Присвячено наступний розділ.
46 Коротко акцентовано на початку цього параграфу.
47 Йтиметься у параграфі „Генетичність інформації”.
48 Звертаємось у різних частинах роботи.
49 Сургуладза Р.К. Функциональная типология журналистского текста // Методы исследования журналистики. – Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1987. – С.131.