92

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію "буття".

Так, "бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами "був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в наші дні.

Третя тема усвідомлення буття – питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше – відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: "Що правомірніше – знання чи віра?" Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге – в царині емоційного переживання.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є "далі"? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

– світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

– природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності світу;

– світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття – це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

Философия

[править]

Бытие, время и Dasein

Философия Хайдеггера основана на соединении двух фундаментальных наблюдений мыслителя. Во-первых, по его наблюдению, философия на протяжении более чем 2000-летней истории уделяла внимание всему, что имеет характеристику «быть» в этом мире, включая и сам мир, но забыла о том, что это значит. В этом заключается хайдеггеровский «бытийный вопрос», который красной нитью проходит через все его работы. Одним источником, который повлиял на его трактовку этого вопроса, были труды Франца Брентано об использовании Аристотелем различных по смыслу понятий бытия. Свой главный труд, «Бытие и время», Хайдеггер открывает ситуацией из диалога «Софист» Платона, показывая, что Западная философия игнорировала понятие бытия, потому что считала его смысл самоочевидным. Хайдеггер же требует от всей западной философии проследить все этапы становления этого понятия с самого начала, что мыслитель называл «деструкцией» (Destruktion) истории философии.

Во-вторых, на философию оказало сильное влияние знакомство Хайдеггера с философией Э.Гуссерля, который не был сильно заинтересован вопросами истории философии. Например, Гуссерль считал, что философия должна выполнять свое назначение как описание опыта (отсюда и известный лозунг — «назад к самим вещам»). Но Хайдеггер понимал, что опыт всегда «уже» имеет место в мире и бытии. Гуссерль трактовал сознание интенциально (в смысле того, что оно всегда направлено на что-то, всегда о чём-то). Интенциональность сознания трансформировалась в системе Хайдеггера в понятие «заботы». Структуру человеческого бытия в её целостности Хайдеггер обозначает как «заботу». Она представляет собой единство трех моментов: «бытия-в-мире», «забегания вперед» и «бытия-при-внутримировом-сущем» и является базисом хайдеггеровской «экзистенциальной аналитики», как он обозначил её в «Бытии и времени». Хайдеггер считал, что для описания опыта нужно сначала найти то, для чего подобное описание будет иметь смысл. Таким образом Хайдеггер выводит свое описание опыта через Dasein, для которого бытие становится вопросом. В «Бытии и времени» Хайдеггер критиковал абстрактный метафизический характер традиционных путей описания человеческой экзистенции, таких как «рациональное животное», личность, человек, душа, дух или субъект. Dasein не становится основанием для новой «философской антропологии», но понимается Хайдеггером как условие возможности чего-либо похожего на «философскую антропологию». Dasein по Хайдеггеру — это «забота». В отделе экзистенциальной аналитики Хайдеггер пишет, что Dasein, которое находит себя заброшенным в мир среди вещей и Других, находит в себе возможность и неотвратимость собственной смерти. Необходимостью для Dasein является принять эту возможность, ответственность за собственную экзистенцию, что является фундаментом для достижения аутентичности и специфической возможностью для избегания «вульгарной» и жестокой временности и публичной жизни.

Единство этих двух мыслей в том, что обе они непосредственно связаны с временем. Dasein заброшено в уже существующий мир, что означает не только временной характер бытия, но и влечет за собой возможность использования уже устоявшейся терминологии Западной философии. Для Хайдеггера, в отличие от Гуссерля, философская терминология не может быть оторвана от истории использования этой терминологии, поэтому истинная философия не должна избегать конфронтации вопросов языка и значения. Экзистенциальная аналитика «Бытия и времени», таким образом, явилась только первым шагом в хайдеггеровской «деструкции» (Destruktion) истории философии, то есть в трансформации её языка и значения, что делает экзистенциальную аналитику всего лишь своего рода частным случаем (в том смысле, в котором, например, Специальная теория относительности является частным случаем ОТО).

[править]

«Бытие и время»

Трактат «Бытие и время» (нем. Sein und Zeit) был опубликован в 1927 году и стал первой академической книгой Хайдеггера. Публикация давала возможность получить право на кресло Э. Гуссерля в Фрайбургском университете, и успех работы гарантировал ему назначение на этот пост.

Исследование бытия будет вестись Хайдеггером через интерпретацию особого вида бытия, человеческого бытия (Dasein). Только для него бытие и является вопросом. В книге исследование ведется через освещение таких тем, как смертность, тревога (не в обычном, а в экзистенциальном смысле), временность и историчность. Хайдеггером намечалась вторая часть книги, смысл которой состоял в «деструкции» (Destruktion) истории философии, но он не претворил в жизнь свои намерения.

«Бытие и время» повлияло на многих мыслителей, включая таких известных экзистенциалистов, как Жан-Поль Сартр (но сам Хайдеггер дистанцировался от ярлыка экзистенциалиста).

[править]

Оказавшие влияние

Ранний Хайдеггер находился под сильным влиянием Аристотеля. Также существенное влияние на формирование его философии оказали теология католической церкви, средневековая философия и Франц Брентано.

Этические, логические и метафизические работы Аристотеля оказали огромное влияние на формировавшиеся взгляды Хайдеггера в период 1920-х. При чтении классических трактатов Аристотеля Хайдеггер яростно оспаривал традиционный латинский перевод и схоластическую интерпретацию его взглядов. Особенно важной была его собственная интерпретация «Никомаховой этики» Аристотеля и некоторых трудов по метафизике. Эта радикальная интерпретация греческого автора впоследствии оказала влияние на важнейшее произведение Хайдеггера — «Бытие и время».

Важнейшие мысли о бытии высказал ещё Парменид. Хайдеггер намерен был определить заново важнейшие вопросы онтологии, касающиеся бытия, которые, как он считал, были недооценены и забыты метафизической традицией начиная с Платона. В попытках придать свежее толкование вопросам бытия Хайдеггер уделил огромное количество времени изучению мысли древнегреческих авторов доплатоновского периода: Парменида, Гераклита и Анаксимандра, а также трагедии Софокла.

[править]

Дильтей

Хайдеггер очень рано начал планировать проект «герменевтики фактической жизни», и на его герменевтическую интерпретацию феноменологии оказало сильное влияние прочтение работ Вильгельма Дильтея.

О влиянии, которое оказал Дильтей на Мартина Хайдеггера, Ганс-Георг Гадамер писал: «Это было бы ошибкой заключить, что на написание „Бытия и времени“ Дильтей оказал влияние в середине 1920-х. Это слишком поздно». Он добавил, что, как ему известно, к 1923 году Хайдеггер находился под влиянием взглядов другого, менее известного философа — Графа Йорка фон Вартенбурга. Гадамер тем не менее отметил, что влияние Дильтея было особенно важным в деле отдаления молодого Хайдеггера от идей неокантианства, как сам Хайдеггер впоследствии признал в «Бытии и времени». Но основываясь на материале ранних лекций Хайдеггера, в которых чувствуется огромное влияние Вильгельма Дильтея в период, ещё ранее чем обозначенный Гадамером как «слишком поздно», некоторые ученые, такие как Теодор Кизель и Дэвид Фаррелл Крелл, отстаивают важность концепции Дильтея для формирования взглядов Хайдеггера.

Так или иначе, несмотря на то, что интерпретация хронологии взглядов Хайдеггера, предложенная Гадамером, может быть спорной, есть ещё одно доказательство влияния, которое оказал Дильтей на Хайдеггера. Новые идеи Хайдеггера, касающиеся онтологии, представляют собой не просто цепь логических аргументов, демонстрирующих его фундаментально новую парадигму, но также герменевтический круг — новое и могущественное средство для обозначения и реализации этих идей

Основные идеи философии Дильтея.

Обычно (так полагал и сам Дильтей) считают, что термин "науки о духе" (Geisteswissenschaften) впервые появляется в немецком языке как эквивалент понятия "moral science" из "Логики" Дж. Ст. Милля. Однако первое до сих пор найденное свидетельство, принадлежащее анонимному автору, относится к 1787 г. 1824 годом датировано первое употребление термина, несколько приближающееся к современному значению, и только в 1847 г. — практически полностью с ним совпадающее. В самом обозначении — "науки о духе" — зачастую усматривают простой аналог термина "науки о природе" (Naturwissenschaften). В противовес господствующим в XIX в. попыткам "научно" оформить гуманитарные науки, применив к ним методы естественных дисциплин, Дильтей пытается выявить особый, присущий только гуманитарным наукам, характер научности.

Исходная постановка проблемы, как сначала казалось Дильтею, лежит в теоретико-познавательной сфере. То, что было сделано Кантом для естественных наук, должно теперь быть повторено применительно к другой области знания. В этом смысле Дильтей и говорит: "Мне кажется, что основная проблема философии заложена на все времена Кантом" и "Мы должны продолжать дело трансцедентальной философии".

Однако в процессе работы Дильтею становится ясно, что решить эту задачу по аналогии с методом, предложенным в кантовской "Критике", невозможно. Необходимо, скорее, вновь обратиться к самим основам философии. Теоретико-познавательная постановка вопроса расширяется до анализа человека и человеческого мира в целом. Меняется перспектива: вместо человека как познающего субъекта, вместо разума исходным становится "целостный человек", "тотальность человеческой природы", "полнота жизни". Здесь, казалось бы, Дильтей резко расходится с Кантом. Уже на первых страницах предисловия к "Введению в науки о духе" (1883) это расхождение выражено со всей отчетливостью. Дильтей писал: "В жилах познающего субъекта, которого конструируют Локк, Юм и Кант, течет не настоящая кровь, а разжиженный флюид разума как чистой мыслительной деятельности. Меня же психологическое и историческое изучение человека вело к тому, чтобы положить [именно] человека — во всем многообразии его сил, как желающее, чувствующее, представляющее существо — в основу объяснения познания". Познавательное отношение, согласно Дильтею, уже изначального жизненного отношения, в которое первое оказывается включенным. Это приводит к «"снятию" Я как субъекта мысли», ибо, как поясняет Дильтей, "эта отнесенность (к действительности. — Авт.), не есть представление, как ее выражает отношение субъекта к объекту, но вся жизнь целиком."

Однако Дильтей не желает по всем линиям противопоставлять свой замысел философии Канта: он все же считает себя продолжателем трансцендентализма. Но место чисто познавательного субъекта у Дильтея теперь занимает жизнь во всей полноте ее творческих потенций. Поэтому философию Дильтея по праву называют "философией жизни".

Под "философией жизни", Дильтей понимает "определенные переходные ступени между философией и религиозностью, литературой и поэзией", более свободные формы философии, близкие к жизненным потребностям человека. К мыслителям, представляющим такой стиль философствования, Дильтей относит Марка Аврелия, Монтеня, Эмерсона, Ницше, Толстого. Но "философия жизни" в дильтеевском понимании не означает более некую философию о жизни как о наиболее близко ее касающемся предмете. Новый принцип методической строгости Дильтей видит в том, что философствование должно исходить из жизни: "Главный импульс моей философской мысли -желание понять жизнь из нее самой". решение вопроса о том, что должно стать исходной отправной точкой мышления, источником живого, целостного опыта, диктует и сам принцип философствования: отказ от всех внешних по отношению к жизни — "трансцендентных" положений, опору только на то, что "дано" самой жизнью.

Нацеленность на понимание жизни отличает Дильтея от всех поэтически-свободных зарисовок так называемых "жизненных философий" выделяемых им (от Аврелия до Толстого) мыслителей, равно как и от иррационалистических течений философии жизни, в которых первенство в постижении жизни отводилось интуиции, инстинкту.

Еще более точно специфику дильтеевской философии определяет то, что это исторически ориентированная философия жизни: "Что есть человек, может сказать ему только его история". Понятия "жизнь" и "историческая действительность" часто используются Дильтеем как равнозначные, поскольку историческая реальность сама понимается как "живая", наделенная живительной исторической силой: "Жизнь .... по своему материалу составляет одно с историей. История — всего лишь жизнь, рассматриваемая с точки зрения целостного человечества...". Аналогичным образом, в одном и том же смысле Дильтей использует понятийные конструкции "категории жизни" и "категории истории".

Поставив проблему понимания жизни, Дильтей необходимым образом столкнулся с вопросом о том, как'вообще возможно "научное познание единичных личностей" и каковы средства его достижения". Ключом к решению проблемы научного познания духовно-исторического мира становится у Дильтея анализ понимания, которое может иметь различные градации — в зависимости от интереса, испытываемого человеком к рассматриваемому им предмету. В высших своих формах понимание доводится до специализированного искусства, которое в его применении к фиксированным жизненным высказываниям Дильтей называет истолкованием, или интерпретацией. История зарождения и развития особой дисциплины, связанной с правилами и закономерностями истолкования текстов или других (в принципе с текстами сравнимых) документов человеческого духа ведет свое начало с первых попыток толкования Библии. К середине XIX в. наука об истолковании — или "герменевтика" — приобрела благодаря работам Шлейермахера более или менее законченную форму. Одной из центральных ее проблем является так называемый герменевтический круг: с одной стороны, смысл произведения как целого должен быть понят из отдельных его частей — слов, предложений, и т.п.; с другой стороны, понимание отдельных частей уже предполагает некоторое общее понимание целого, без чего вырванные из контекста слова зачастую кажутся бессмысленными.

Традиционная герменевтика интересует Дильтея как "интерпретация сохранившихся в тексте остатков человеческой жизни". Однако понимание самой жизни, очевидно, не может быть аналогичным пониманию любой предметной области — человеческая жизнь не позволяет определить себя как "предмет" или "текст". Поэтому по отношению к жизни нельзя занять некую внешнюю ей "исследовательскую" позицию, подвергать ее рассмотрению как нечто имеющееся: ведь если — в соответствии с замыслом Дильтея — исходным становится "целостный человек", "полнота жизни", то проживаемая и переживаемая человеком жизнь, разворачивающая себя в определенных жизненных отношениях, образует ту первичную реальность, вырваться за пределы которой оказывается невозможным ни мысленно, ни физически. "Архимедовой точкой", отталкиваясь от которой можно было бы построить систему достоверного знания, не может стать и никакая другая единичная жизнь.

Понимание жизни может быть развернуто только из него самого и постепенно расширено за счет переработки и усвоения нового опыта. Так оказывается, что основывающийся на герменевтическом круге метод филологических наук становится фундаментом любого познания человеческой жизни.

Сформировавшуюся в различных частных гуманитарных науках методику понимания Дильтей впервые попытался применить в более общем плане — к человеческой жизни в целом, что дало исследователям основание называть Дильтея основателем философской герменевтики. Надо, однако, учесть, что термин "герменевтика" Дильтей применительно к собственной философии практически не употреблял. Впервые это сделал Хайдеггер в лекциях 1919—1925 гг. Новый импульс развитию темы "Дильтей и герменевтика" был дан в 60-х годах XX в. с появлением работы "Истина и метод" Г.-Г. Гадамера. Сам же Дильтей утверждал, что основоположения наукам о духе дает психология, а не герменевтика.

Разумеется, философская герменевтика лишена преимущества герменевтики филологической, для которой возможно непрерывное возвращение к постоянному тексту. Жизнь не только трудно схватывать в каждый конкретный момент — она не поддается и интроспективному методу, ибо любое осмысление жизни или жизненных отношений неуловимым образом видоизменяет предмет рассмотрения, деформируя его в соответствии с ожиданиями исследователя. Поэтому путь понимания должен вести через так называемые "объективации жизни" — термин, функция которого в философии Дильтея родственна пониманию объективного духа Гегелем: речь идет об образованиях, которые Жизнь произвела из себя и в которых косвенным образом узнает себя самое.

В соответствии с этим, метод философии жизни базируется, по Дильтею, на триединстве переживания определенных жизненных состояний и процессов, выражения (термин, который Дильтей употребляет в качестве синонима для "объективаций жизни") и понимания.

Як напрямок сучасної думки, екзистенціалізм виникає на початку 20 р. В Німеччині, Франції, в роботах російських філософів (Н. А. Бердяєв, Л. И. Тичин).

Основний зміст екзистенціалізму вкрай складно вичленувати. Причина подібного утруднення криється в величезній кількості його філософських і літературних мотивов, що створює можливість широкого тлумачення самої суті даного напрямку. Різні навчальні посібники й енциклопедії виділяють “релігійний екзистенціалізм” (Яса-перс, Марсель, Бердяєв, Тичин, Бубер) і “атеїстичний” (Сартр, Камю, Мерло-Понти, Хаидеггер). В новітніх енциклопедіях ми зустрічаємо розподіл па екзистенціальну онтологію (Хаидеггер), екзистенціальне осяяння (Ясперс) і екзистенціалізм Ж. П. Сартра. Виділяють також екзистенціалізм французький, німецький, росіянин і т.п. Існують і інші підходи до визначення його доктрини і її систематизації. З усіх підходів ми виділимо концептуальний.

Для всех екзистенциалистских доктрин характерне переконання в тім, що єдиною справжньою дійсністю можна визнати тільки буття людської особистості. Це буття – початок і кінець будь-якого знання, і прежде філософського. Людина спочатку існує-думає, почуває, живе, а потом уже визначає себе в світі. Людина сам визначає свою сутність. Вона знаходиться не поза його (наприклад, в виробничих відносин, або в божественному приреченні), а сутність людини не є деякий ідеальний образ – прототип, що має “вічні”, “незмінні” людські або “антропологічні” якості. Людина сам визначає себе, вона хоче бути таким, а не іншим. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, він діє себе, вибирає своє життя.

Особистість не може переслідувати якісь “загальні цілі”, хоча в реальному житті людини, нерідко й ототожнюючи себе з “загальними цілями”, знімаючи, тим самим, відповідальність із себе за свої вчинки. Йому здається, що світ раціональний, що є деякі загальні закони світу, історії, культури. Однак насправді мир абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. До того ж, швидше за все, це єдиний світ і, умираючи, ми не одержимо ніякого добра. Справжня людина не ховається за міражі і вимисли “надіндивідуального буття”. Він розуміє, що цілком відповідально за свої вчинки і їхні наслідки.

Буття людини – це драма. Свідомість людини вільно, його воля визначає життєвий шлях. Наш вибір і визначає нашу суть, суть буття окремої особистості. Це не виходить, що людина абсолютно вільна в своєму виборі від суспільства. Навпроти, існування людини можливо тільки в рамках колективності, “спільного буття”; конкретна людина спілкується тільки з конкретними людьми. Людина самотня в своїх почуттях, він знаходиться в пустоті. В спілкуванні ж з іншою людиною він або підкоряє його волю собі, або сам підкоряється його волі (або кат, або жертва). Зрозуміло, що в описаній ситуації немає ніякої об’єктивної істини. Істин багато, стільки, скільки людей. Це “суб’єктивність”, її можна знайти, досліджуючи свої переживання. Для живої людини єдина дійсність – ця власна етична дійсність, а дійсна реальність – внутрішнє рішення. Існуючий об’єктивний світ в свідомості кожної людини свій і тільки свій. Світ міняється, коли в його інертність, хаотичність ми вносимо дію. Світ перетворюється, коли ми його усвідомлюємо крізь призму своєї волі, своїх цілей. Людина перетворить світ, ставить його в залежність від себе, додає йому значимість.

Онтологія

Расселова онтологія раннього періоду містить, однак, крім індивідів, деякі абстрактні сутності — властивості, відношення та висловлювання (propositions). У 1914 Расселл відкидає онтологічний статус абстрактних сутностей і стверджує, що лише індивіди можуть бути носіями власних імен і суб'єктами логічно досконалих суджень. Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а висловлювання та пропозиційні функції лише виконують функцію мовних виразів. При цьому в ролі індивідів виступають події, а звичайні фізичні об'єкти — які ми звикли вважати носіями власних імен — розглядаються як комплекси «співприсутніх» (compresent) подій. У 1940 Расселл ще раз змінює свою онтологію. Після цього перегляду єдиними базовими елементами світу стають прості якості, що мають характер індивідів і водночас універсалій, доступних для прямого сприйняття («знання через безпосереднє знайомство»). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей.

Мате́рія (від лат. materia - деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.

Матерія — ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати філософську характеристику матерії і науковоприродничі уявлення про її будову.

Матерія – це одно з фундаментальних понять філософії. Однак у різних філософських системах його зміст розуміють по різному. Для ідеалістичної філософії, наприклад, характерно те, що вона або зовсім відхиляє існування матерії або заперечує її об`єктивність. Так, видатний древньо-грецький філософ Платон розглядає матерію, як проекцію мира ідей. Сама по собі матерія у Платона ніщо. Для того, щоб перетворитися у реальність, в ній повинна втілитися яка-небудь ідея.

У послідовника Платона, Аристотеля, матерія теж існує лише як можливість, що перетворюється в дійсність тільки в результаті з'єднання її з формою. Форми ж в остаточному підсумку беруть свій початок від Бога.

У Г. Гегеля матерія виявляється в результаті діяльності абсолютної ідеї, абсолютного духу, Саме абсолютний дух, ідея породжують матерію.

У суб'єктивно-ідеалістичній філософії Дж. Берклі відкрито заявляється про те, що матерії ні, і неї ніхто ніколи не бачив, що, якщо вигнати це поняття з науки, те це ніхто і не помітить, тому що воно нічого не означає. Він писав, що можна вживати поняття "матерія", якщо вже дуже хочеться, але тільки як синонім слова "ніщо".

Для Берклі існувати - це бути потенційно сприйманим. На питання про те, чи існувала природа до людини, Беркли відповів би - так, у свідомості Бога. Інші представники суб'єктивного ідеалізму (Е. Мах, Р. Авенариус і ін.) відкрито не заперечують існування матерії, але зводять неї до "сукупності (комплексам) відчуттів". Матерія, річ, предмет, по; їхній думці, - це комплекс відчуттів людини. Саме відчуття людини створюють, конструюють них.

У матеріалістичній філософії також існують різні представлення про матерії. Правда, для усіх філософів-матеріалістів характерне визнання за матерією її об'єктивного, незалежного від свідомості (відчуттів) існування.

Уже древні філософи (китайські, індійські, грецькі) як матерію розглядали яке-небудь найбільш розповсюджену чуттєво-конкретну речовину, що вони вважали першоосновою всього існуючих у світі. Такий підхід до визначення матерії може бути названий субстанціальним, тому що його суть складала пошук основи (субстанції) світу. Так, наприклад, давньогрецький філософ Фалді з Милета (початок і середина VІ в. до н. е.) вважав, що усі відбулося з води. Навіть земля, на його думку плаває на воді, подібно шматкові дерева.

Геракліт з Ефеса першоосновою всього сущого вважав вогонь. До речі, вогонь у Геракліта - це й образ вічного руху. "Цей космос, - доводив він, - той самий для всіх, не створив ніхто з богів і ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що розмірно займається і розмірно гаснучим".

Звичайно, важко було представити, що в основі розмаїтості речей і процесів знаходиться щось одне. Тому згодом філософи стали розглядати як першооснову світу (матерії) кілька речовин відразу. Так, наприклад, Емпедокл (У в. до н. е.) говорив про 4-х елементи, як про корені всіх речей: вогні, повітрі, воді і землі. Ці корені вічні, незмінні, не можуть ні виникати з чого-небудь іншого, ні переходити друг у друга. Всі інші речі виходять у результаті з'єднання цих елементів у визначених пропорціях. Інший давньогрецький філософ Анаксагор учив, що світ складається з нескінченного числа "насіння" - ділених до нескінченності часток. У кожній речі є частка кожної іншої, у білому укладене чорне, у чорному - біле, у важкому - легеня і т. д. Життя світу, - підкреслював Анаксагор, - є процес. Оцінюючи ці погляди Анаксагора, не можна не бачити, що його філософія практично підготувала атомістичний матеріалізм.

Атомістичний матеріалізм зв'язаний з іменами давньогрецьких філософів Левкиппа і Демокрита (ІV в. до н. е.). Матерія ототожнювалася ними з безструктурними атомами (атом у перекладі з грецького означає "неподільний ").

По Демокриту, буття складається з атомів, що рухаються в просторі, і порожнечі. Атоми геометричні (наприклад, душа складається з круглих атомів), не піддаються ніякому впливові ззовні, нездатні ні до якої зміни, вони вічні. Вони мають визначений розмір, масою, можуть зіштовхуватися, ударяючись друг об друга. Ока атоми зовсім не видимі, - зауважував Демокрит, але, однак, вони можуть бути цілком видимими в розумовому змісті. Життя, з погляду Демокрита, - це з'єднання атомів, смерть - їхнє розкладання. Душа теж смертна, тому що її атоми можуть розкладатися, - вчив Демокрит.

Погляд на матерію як на незліченну безліч атомів, без яких-небудь помітних змін, зберігався в різних школах філософського матеріалізму аж до початку ХХ століття. Ототожнення матерії з речовиною (і з неподільними атомами в його основі) був характерний і для французьких матеріалістів XVІІІ століття, і для Л. Фейєрбаха. Цікаво, що і Ф. Енгельс, ґрунтуючись на позиціях атомістичного матеріалізму, разом з тим у відповіді на питання: чи існує матерія як така, писав, що реально існує матерія лише у виді конкретних форм, об'єктів і не існує матерії як безструктурної першоматерії, не змінюваної форми усіх форм.

Найбільш глибокі революційні зміни відбувалися наприкінці XІ і початку XX століття в природознавстві, особливо у фізику. Вони були настільки фундаментальні, що породили не тільки кризу фізики, але дуже серйозно торкнулися і її філософські підстави. До числа найважливіших відкриттів, що підірвала основи механічної картини світу, відносилися, зокрема, виявлення рентгенівських променів (1895 р.), радіоактивності урану (1896 р., А. Беккерель, Л. Кюрі, М. Складовська-Кюрі), електрона (1897 р., Д. Томсон). ДО 1903 р., відзначимо, були досягнуті значні результати в дослідженні радіоактивності: одержало визначене обґрунтування її пояснення як спонтанного розпаду атомів, була доведена перетворюваність хімічних елементів. М. Планком була створена теорія квантів, енергії мікрооб'єктів, А. Ейнштейн розкрив кількісний зв'язок між масою тіл і енергією зв'язку їхніх атомів.

Пояснити зазначені (і деякі інші) відкриття в рамках механічної картини світу не вдавалося; усе більш явної ставала недостатність класико-механічного розуміння фізичної реальності. Це викликало визначене замішання в ряду великих фізиків.

Усе це привело до корінного перегляду колишніх устояних представлень про будівлю матерії. Звалилося основне положення атомістичного матеріалізму про неподільність, незмінність і про атом, що послужило приводом для спростування матеріалізму у світлі новітніх висновків природознавства.

Так, наприклад, відомий французький фізик Анрі Пуанкаре писав про "ознаки серйозної кризи фізики", про те, що перед нами - "руїни" її принципів, їх "загальний розгром", що "великий революціонер радій" підірвав принцип збереження енергії, а електронна теорія звела нанівець принцип збереження маси. У результаті він дійде висновку, що всі старі принципи фізики розгромлені, тому її положення не відповідають дійсності, а є лише продуктами людської свідомості.

Теза про те, що в зв'язку з новими відкриттями фізики матерія зникла, був правомірно оскаржений В. И. Леніним, що захищав філософський матеріалізм. Характеризуючи справжній зміст вираження "матерія зникла", В. И. Ленін показує, що зникає не матерія, а та межа, до якого ми знали матерію, що те зникнення матерії, про яке говорять деякі вчені і філософи, не має відносини до філософського представлення про матерії, тому що не можна змішувати філософське поняття буття матерії з природничо-науковими представленнями про матеріальний світ. З розвитком природознавства відбувається зміна одного наукового представлення про світ (матерії) іншим, більш глибоким і ґрунтовним. Однак така зміна конкретних наукових представлень не може спростувати зміст і значення філософського поняття (категорії) "матерія", що служить для позначення об'єктивної реальності, даної людині в його відчуттях і існуючої незалежно від них.

Щоб зрозуміти, який сенс вкладали деякі фізики в слова "матерія зникла", потрібно врахувати наступне. Атомістичний світогляд затверджувався в природознавстві довго і важко. При цьому під атомом (у дусі Демокріта) розумілася абсолютно неподільна елементарна частинка. Точка зору, згідно якої матерія складається з атомів, які розглядалися як якась "незмінна суть речей", до кінця XIX століття розділялася більшістю природодослідників, у тому числі і фізиків. Тому відкриття, що свідчили про складність атомів (зокрема, радіоактивності як їх спонтанного розпаду), тлумачили деякими ученими як "розпад", "зникнення" матерії. На цій основі і робилися висновки про крах матеріалізму і орієнтованої на нього науки.

Зникають такі властивості матерії, які здавалися раніше абсолютними, незмінними, первинними... і які тепер виявляються як відносні, властиві тільки деяким станам матерії. Бо єдина "властивість" буття матерії, з визнанням якого пов'язаний філософський матеріалізм, є властивість бути об'єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю".

Діалектика процесу пізнання, відзначимо, глибоко зрозуміла ще Гегелем. Він виробив, зокрема, поняття відносної істини як істини обмеженої, тобто істиною, що є, лише в певних межах. Матеріалістична діалектика розвинула ці ідеї у вчення про об'єктивну істину, розуміючи під нею процес наближення знання до дійсності, в ході якого здійснюється синтез того позитивного, що є в окремих відносних істинах. Об'єктивна істина - це єдність останніх, де вони присутні в знятому вигляді, доповнюючи і обмежуючи один одного. Класична механіка, наприклад, істинна, якщо вона застосовується до макрооб'єктів з нерелятивістськими швидкостями.

Теореми геометрії Евкліда вірні, якщо йдеться про простір з нульовою кривизною. І сучасна фізика включає класичну механіку, але, що важливо, – з вказівкою меж її застосовності. Сучасна геометрія таким же чином включає геометрію Евкліда. І так далі.

Інакше кажучи, одна з причин, що породили кризу фізики - розуміння деякими ученими відносної істини як тільки відносної (це гносеологічний релятивізм, що зародився і багато в чому подоланий ще в античній філософії). Проте, що істотно важливо, "в кожній науковій істині, не дивлячись на її відносність, є елемент абсолютної істини".

Послідовне це захищає діалектичний матеріалізм. Затверджуючи принцип саморуху матерії, діалектики-матеріалісти одночасно, розкривають і його механізм. На їх думку (а воно підтверджується досвідом людства і даними природних наук) рух є результат боротьби об'єктивно існуючих протилежностей. Це, наприклад, дія і протидія в механічному русі, вища і нижча температура (енергія) - в тепловому русі, позитивний і негативний заряд - в електриці, полярні інтереси людей і їх різних об'єднань - в суспільному розвитку і інше.

Залишається актуальним принцип генетичної і структурної обумовленості вищих форм руху матерії нижчими. Адже всяка вища форма руху виникає на основі нижчої, включає її в знятому вигляді. Це означає, що структури, специфічні для вищої форми руху, можуть бути пізнані тільки на основі аналізу структур нижчих форм.

І, навпаки, суть форми руху нижчого порядку може бути пізнана тільки на основі знання змісту вищої по відношенню до неї форми руху матерії.

З іншого боку, абсолютно безпідставними є спроби відшукання в нижчих формах руху матерії.

Нарешті, не можна включити і ще один дуже важливий принцип, лежачий в підставі класифікації форм руху матерії - принцип зв'язку кожної з них з певною наукою. Цей принцип дозволяє пов'язати проблему класифікації форм руху з проблемою класифікації наук.

Принципи класифікації форм руху матерії дозволяють віднестися до редукційного механіцизму, суть якого полягає в зведенні закономірностей вищих форм руху до закономірностей: нижчих форм соціальних до біологічних, біологічних до фізико-хімічних і т. п.

Принципи класифікацій форм руху матерії дозволяють критично віднестися і до віталізму (від лат. життя) - філософській течії, що абсолютизує специфіку біологічної форми руху і що пояснює специфічність всього живого наявністю якоюсь персоною "життєвої сили".

Найважливішою властивістю матерії і матеріальних утворень є їх системна організація. Система (від грецького - ціле, складене з частин) - це комплекс взаємодіючих елементів, або, що одне і теж: відмежована безліч взаємодіючих елементів.

Практично будь-який, матеріальний і ідеальний об'єкт можна представити як систему, для цього необхідно виділити в ньому його елементи (елемент є далі нерозкладний компонент системи при даному способі її розгляду, виявити структуру об'єму (сукупність стійких відносин і зв'язків між елементами) і зафіксувати його характеристику єдиної в своїй основі освіти. При такому підході виявляється, що всі системи діляться на цілісні і сумарні. Цілісна система - це така, в якій всі її елементи не можуть існувати ізольовано один від одного. Втрата або вилучення хоч би одного її елементу приводить до руйнування системи в цілому. Цілісними системами є, наприклад, сонячна система, молекули води (Н2О)., куховарської солі (NaCl), симбіози в органічній природі, виробнича кооперація в економічній сфері суспільного життя і т. п.

Відмітною особливістю цілісної системи є незводимість її якості до простої суми якостей складових її елементів.

Суммативні системи - це системи, якість яких рівна сумі властивостей, що становлять її елементів, узятих ізольовано один від одного. У всіх сумматівних системах, складові її частини можуть існувати самі по собі автономно. Прикладом таких систем можуть бути купа каменів, скупчення машин на вулиці, натовп людей. Зрозуміло, що про ці сукупності не можна сказати, що вони безсистемні, хоча їх системність виражена слабо і близька до нуля, оскільки її елементи володіють значною незалежністю по відношенню один до одного і до самої системи, та і зв'язок цих елементів часто носить випадковий характер.

Системний підхід або, системне дослідження матеріальних об'єктів припускає не тільки встановлення способів опису відносин і зв'язків (структури) цієї множини, елементів, але - що. особлива важливо - виділення тих з них які є системоутворюючими, тобто забезпечують відособлене функціонування і розвиток системи. Системний підхід до матеріальних утворень припускає можливість розуміння даної системи більш. високого рівня. Для системи звичайно характерна ієрархічність будови - послідовне включення системи нижчого рівня в систему вищого рівня. Значить, відносини і зв'язки в системі при певному її уявленні самі можуть розглядатися як її елементи, що підкоряються відповідній ієрархії. Це дозволяє будувати різні, не співпадаючі між собою, послідовності включення систем один в одного, що описують досліджуваний матеріальний об'єкт з різних сторін.

Необхідність показати зв’язок матерії із конкретними речами обумовлює розгляд матерії в її проявленні через притаманні їй невід’ємні загальні властивості — атрибути: рух, простір, час.

Рух є способом існування матерії. Матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і процесів. Взаємодія — причина різноманітності речей об’єктивного світу, джерело їхніх змін. Тому її можна інтерпретувати як субстанцію.

Простір і час — загальні форми існування (буття) матерії

Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час — тривалість протікання процесів, послідовність зміни їхніх станів. Кожному структурованому рівню матерії (фізичному, біологічному, соціальному) відповідають специфічні просторово-часові параметри.

Матерія та її атрибути: простір, час, рух.

Матерія, як об'єктивна реальність характеризується нескінченною кількістю властивостей. Матеріальні речі і процеси кінцеві і нескінченні, оскільки їх локалізованість відносна, а їхній взаємний зв'язок - абсолютний, безперервна (усередині самих себе однорідна) і переривана (характеризуються внутрішньою структурою): усім матеріальним об'єктам властива маса (будь те маса спокою для будь-якої речовини або маса руху для полів) і енергія (потенційна або актуалізована).

Але найважливішими її властивостями, її атрибутами, є простір, час і рух.

Простір характеризується довжиною і структурністю матеріальних об'єктів (утворень) у їхньому співвідношенні з іншими утвореннями.

Час характеризується тривалістю і послідовністю існування матеріальних утворень у їхньому співвідношенні з іншими матеріальними утвореннями.

Принципово важливим є відповідь на питання про те, у якому відношенні простір і час знаходяться до матерії. По цьому питанню у філософії існують 2 точки зору.

Першу з них звичайно називають субстанціональною концепцією простору і часу. Відповідно до цієї концепції простір і час - самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від неї.. Таке розуміння простору і часу вело до висновку про незалежність їхніх властивостей від характеру матеріальних процесів, що протікають у них. Субстанціональна концепція бере початок від Демокрита, найбільш яскраве утілення вона знайшла в. класичній фізиці И. Ньютона. Ідея абсолютного простору і часу И. Ньютона відповідав визначеній фізичній картині світу, а саме його поглядам на матерію як на сукупність відмежованих друг від друга атомів, що володіють незмінним обсягом, інертністю (масою) і діючих один на одного миттєво, або на відстані, або при зіткненні.

Простір, по Ньютону, незмінно, нерухомо, його властивості не залежать ні від чого, у тому числі і від часу, вони не залежать ні від матеріальних тіл, ні від їхнього руху. Можна забрати з простору всі тіла, але простір залишиться і властивості збережуться. Виходить, що простір - це як би грандіозне вмістище, що нагадує перевернений нагору дном величезна шухляда, у який поміщена матерія. Такі ж погляди в Ньютона і на час. Він вважав, що час тече однаково у Вселеної і цей плин не залежить ні від чого, - а тому час абсолютний, тому що воно визначає порядок проходження і тривалість існування матеріальних систем.

Як бачимо, у даному випадку і простір, і час виступають як реальності, що у визначеному змісті є вищими сутностями стосовно матеріального світу.

Другу концепцію простору і часу називають релятивістською. Відповідно до цієї концепції простір і час - не самостійні сутності, а системи відносин, утворені взаємодіючими матеріальними об'єктами. Відповідно властивості простору і часу залежать від характеру взаємодії матеріальних систем. Релятивістська концепція веде свій початок від Аристотеля. Найбільше послідовно вона проведена в неевклідовій геометрії Лобачевского і Римана й у теорії відносності А. Ейнштейна.

Саме їхні теоретичні положення виключили з науки поняття абсолютного простору й абсолютного часу, знайшовши тим самим неспроможність субстанціонального трактування простору і часу, як самостійних, незалежних від матерії форм буття. Саме ці навчання, особливо загальна і спеціальна теорія відносності обґрунтували залежність простору і часу, їхня властивість від характеру руху матеріальних систем.

Простір і час як нерозривно зв'язані з матерією загальні форми її буття володіють цілим поруч як загальних, так і специфічних для кожної з цих форм властивостей.

Загальні властивості простору - часу: їхня об'єктивність, і загальність. Визнання даних властивостей практично відразу ж протиставляє матеріалістичне трактування простору і часу їхнім ідеалістичним трактуванням. Адже відповідно до ідеалістичних навчань простір і час - це породження свідомості людини, а тому вони об'єктивно не існують.

Основними властивостями простору є: довжина, однорідність, ізотропність (рівноправність усіх можливих напрямків), тривимірність, і специфічні властивості часу: тривалість, однорідність. (рівноправність усіх моментів),, одномірність, необоротність.

Властивості простору і часу виявляються всякий раз особливим образом у мікросвіті, макросвіті і мегасвіті, у живій природі й у соціальній дійсності.

Об'єктивна безперервність простору і часу і їхню переривчастість обумовлюють рух матерії, що є основним способом її існування. Рух матерії - абсолютно, її спокій - відносний.

При цьому варто мати на увазі, що у філософії рух розуміється як усяка зміна речей і процесів.

Позначивши зміну в часі просторових характеристик речей і процесів (їхнє місце розташування й обсяг) поняттям "переміщення", а мінливість їхньої якісної визначеності як результат їхнього існування в часі умовним терміном "зміна ", дійдемо висновку висновкові.

Рух у самому широкому його розумінні являє собою єдність моментів переміщення речей і процесів і їхньої зміни. Їдуча машина переміщається в просторі, "стара" книга на полку "старіє", зрідка "переміщаючи".

Саме такий зміст вкладають у термін "рух", коли говорять, що запекла не може існувати без руху.

Істотним доповненням до цього принципу є твердження про те, що, у свою чергу, рух не може існувати без матеріального носія (речовини або полючи). Твердження начебто рух існує без матерії з погляду філософів-матеріалістів настільки ж абсурдно, як і умовивід про існування матерії без руху.

У нерозривній єдності матерії і руху матерія вивідна, а рух - похідна. Протилежну матеріалізмові позицію займає Енергетизм, висунутої німецьким ученим В. Оставальдом. У своїй теорії В. Оставальд намагався звести матерію і рух до енергії (звідси і відбулася назва теорії Енергетизму). Як відомо, енергія - це фізична міра руху. В. Оставальд же повідомляє енергією усе, що існує у світі. Отже, і матерія, і свідомість, і пізнання - усе це енергія, а отже матерія і свідомість є похідними від енергії і руху.

З фізичної точки зору ця формула відбиває пропорційність взаємозв'язку маси речовини й енергії її міжатомних зв'язків і коефіцієнтом цієї пропорційності є квадрат швидкості світла у вакуумі).

З філософської ж точки зору вона лише підтверджує, що речі, що мають масу спокою, об'єктивно існують. Більш того, вони знаходяться в зв'язку з настільки ж об'єктивно існуючими полями, що не мають маси спокою (електричними, магнітними, лептонними, мікролептонними і т. п.). І, нарешті, ця формула, підтверджує принципове положення матеріалістичної філософії про можливості перетворення усього в усі, а тому числі і речовини в поле.

Рух володіє цілим рядом найважливіших властивостей. По-перше, руху властива об'єктивність, тобто незалежність його існування від свідомості людини. Іншими словами, матерія сама по собі має причину своїх змін. Звідси слідує, положення й про нескінченність взаємоперетворень матерії. По-друге, руху властива загальність. Це означає, що будь-які явища у світі піддаються руху як способу існування матерії (немає об'єктів позбавлені рухи). Це означає також і те, що сам зміст матеріальних об'єктів у всіх своїх моментах у відносинах визначається рухом, виражає його конкретні форми (і прояву).

По-третє, руху властиві нестворимість і незнищенність. Послідовний філософський матеріалізм відкидає яке-небудь міркування про початок або кінець руху. Відомо, наприклад, що И. Ньютон допускав можливість божественного поштовху, а німецький філософ Е. Дюринг уважав, що рух виникає зі спокою через так званий міст поступовості. У явній або не явній формі в цьому випадку проводиться думка про якийсь початок (результаті) руху. Така позиція критикується матеріалістами.

З єдності простору, часу й руху матерії треба неприпустимість як відриву простору й часу від руху матерії (при цьому матерію стане неможливо розглядати як системно організовану й здатну до саморуху, а простору й часу буде приписане субстанціальне буття), так і ототожнення простору й часу з матерією, що рухається.

Основні властивості простору та часу

При аналізі цих питань необхідно враховувати не тільки те, що простір і час нерозривно пов'язані з рухом матерії, але й наявність субординації між ними: “Рух є сутність часу й простору”. Приведемо два міркування на користь цієї тези.

По-перше, простір і час - це сторони руху матерії.

Те, що властивості простору (і часу) в певних межах не залежать від окремих об'єктів (явищ) ще не означає, підкреслимо, що ці властивості взагалі не залежать від матерії.

По-друге, якби частинки речовини, створюючи тіло, володіли тільки тяжінням або тільки відштовхуванням, тіло не могло б мати кінцевої протяжності (у одному випадку маючи нульові розміри, в другом - нескінченні) (На це вказав І. Кант в “докритичний” період своєї творчості. Це ще раз підтверджує правильність положення, згідно якому жоден об'єкт не може розглядатися як носій лише якого-небудь одного виду руху, взаємодії).

Таким чином, протяжність (основний момент простору) обумовлена характером руху, взаємодії частинок матерії, саме - єдністю властивих їм відштовхування і тяжіння. Ситуація з часом аналогічна.

Руху властива абсолютність. Визнаючи загальний характер руху, філософський матеріалізм не відкидає існування в світі стійкості, спокою. Проте послідовний філософський матеріалізм підкреслює відносний характер таких станів матеріальних об'єктів. Це означає, що абсолютна природа руху реалізується завжди тільки у визначених, локально і історично обмежених, залежних від конкретних умов, перехідних і, в цьому сенсі, відносних його видах.

Багатообразні конкретні прояви руху можуть бути співвіднесені з певними матеріальними носіями. Це дає можливість побудови різних класифікацій форм руху матерії. Форма руху матерії пов'язана з певним матеріальним носієм, має певну область розповсюдження і свої визначене закони.

Ф. Енгельс відзначав наявність 5-ти основних форм руху матерії:

Механічний рух, пов'язаний з переміщенням тіл в просторі.

Фізичний (по суті теплове) рух, як рух молекул.

Хімічний рух – рух атомів усередині молекул.

Органічний або біологічний рух, пов'язаний з розвитком білкової форми життя.

Соціальний рух (всі зміни в суспільстві).

Ця класифікація до теперішнього часу застаріла. Зокрема, зараз неправомірно фізичний рух зводити тільки до теплового. Тому сучасна класифікація форм руху матерії включає:

просторове переміщення;

електромагнітний рух, визначуваний як взаємодія заряджених частинок;

гравітаційну форму руху;

сильна (ядерне) взаємодія;

слабка взаємодія (поглинання і випромінювання нейтрона);

хімічну форму руху (процес і результат взаємодії молекул і атомів);

геологічну форму руху матерії (пов'язану із зміною в геосистемах - материках, шарах земної кори і т. д.):

біологічну форму руху (обмін речовин, процеси, що відбуваються на клітинному рівні, спадковість і т. д.;

соціальну форму руху (процеси, що відбуваються в суспільстві).

Очевидно, що розвиток науки і далі буде постійне. вносить свої корективи і в цю класифікацію форм руху матерії. Проте, представляється, що в осяйному майбутньому вона здійснюватиметься виходячи з принципів, сформульованих Ф. Енгельсом.

Перш за все не втратить свого значення принцип розвитку стосовно аналізу форм руху матерії. Він дозволяє систематизувати їх відповідно до реального процесора еволюції матеріальних систем в напрямів від простого до складного, від нижчого до вищого, від простих процесів механічного переміщення до процесів, що відбуваються в людському суспільстві.

Як і раніше важливу роль грає принцип зв'язку кожної форми руху з певним матеріальним носієм або точніше, з набором певних матеріальних носіїв.

До загальних властивостей простору і часу як атрибутів матерії перш за все відносяться: об'єктивність, абсолютність (як універсальних форм буття матерії), необхідний зв'язок один з одним і з рухом матерії, невичерпність, єдність переривчастого і безперервного в структурі.

Висновок. Вивчення проблем, пов'язаних з філософським аналізом буття матерії і її властивостей є необхідною умовою формування світогляду особи, незалежно від того, чи опиниться воно кінець кінцем матеріалістичним або ідеалістичним.

У світлі викладеного достатньо очевидно, що дуже важлива роль визначення поняття матерії, розуміння останньої як невичерпної для побудови наукової картини миру, рішення проблеми реальності і пізнаваності об'єктів і явищ мікро- і мегасвіту.

Розумно таке визначення: "... Матерія є об'єктивна реальність, дана нам у відчутті"; "Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них". (У першому випадку йдеться про матерію як категорію буття, онтологічної категорії, в другому - про фіксуюче її поняття, категорію гносеологічної)

Теплове випромінювання — спільний процес конвекції і теплопровідності, при якій враховується температура всіх тіл, які мають температуру вище абсолютного нуля.

Залежно від температури тіла, що випромінює, теплове випромінювання може належати різних діапазонів згідно із законом зміщення Віна, але синонімом даного терміну часто називають інфрачервоне випромінювання. Характеристики теплового випромінювання (всі залежать від температури):

- енергетична світність тіла(інтегральна випромінювальна здатність)

- спектральна випромінювальна здатність

- інтегральна поглинальна здатність

- спектральна поглинальна здатність

Відношення випромінювальної здатності до поглинальної здатності тіла не залежить від природи тіла, є функцією довжини хвилі тіла і температури.

Чим більше тіло поглинає певного (електромагнітного)випромінювання, тим більше воно випромінює тих самих хвиль при тій самій температурі.

Майже одночасно з появою теорії відносності у фізиці відбулася подія, якій судилося стати початком ще однієї революції в природознавстві. 14 грудня 1900, коли у виступі Макса Планка на засіданні Німецького фізичного товариства вперше прозвучало слово "квант", вважається датою народження вчення про кванти. Багато хто з творців цього вчення - сам Макс Планк, Альберт Ейнштейн, Луї де Бройль, Едвін Шредінгер і інші фізики - не змогли примиритися з тим, на що перетворилося їхнє дітище. Наприклад, Ейнштейн у 1925 році в листі Мішелю Бессо назвав квантову механіку "справжнім чаклунським обчисленням". А Шредінгер, розмовляючи з Нільсом Бором у 1926 році, вигукнув: "Якщо ми збираємося зберегти ці кляті квантові стрибки, то я взагалі жалкую, що мав справу з квантової теорії!" Так міркували найбільші вчені, а що творилося в умах пересічних фізиків, тим більше важко уявити. Навіть тепер, в 21 столітті, вчені не припиняють спроб зрозуміти глибинні основи квантової теорії і пояснити сенс її фундаментальних принципів. Що ж змусило фізиків працювати над створенням квантової теорії? Перш за все, бажання зрозуміти природу непояснених з позицій класичної науки явищ. Після того, як стало зрозуміло, що поле - особлива форма матерії, несвідомих до речовини, модифікована Лоренцем електродинаміка Максвелла чудово справлялася з описом процесів випромінювання електромагнітних хвиль. Нерозв'язні проблеми виникли при вирішенні задач про взаємодію випромінювання з речовиною. У першу чергу це стосувалося до випромінювання чорного тіла, фотоефекту і оптичним спектрами атомів.

Початок розвитку квантової механіки поклали роботи М. Планка з теорії випромінювання чорного тіла. Потрібно було знайти явний вигляд функції, що визначає спектральну щільність енергії випромінювання. Визначити її на основі лише термодинаміки не вдалося. Використання електродинамічних законів дозволило Релею отримати спектральний розподіл:

,

(Формула Релея - Джинса). Тут ω - частота випромінювання; - Спектральна щільність енергії випромінювання; T - температура; c - швидкість світла; V - даний обсяг. Це розподіл суперечило експериментальним даним, так як передвіщений формулою Релея - Джинса необмежене зростання спектральної щільності зі збільшенням частоти в експерименті не спостерігалося, в області високих частот спектральна щільність знижувалася.

Всі спроби отримати узгоджується з експериментом результат виявилися невдалими. Знадобився принципово новий погляд на речі, який і був сформульований у працях Планка. Планк представив речовина як набір тих, хто вагається осциляторів і поставив завдання дослідження рівноваги, усталеного в результаті обміну енергією між осциляторами і випромінюванням. Вирішуючи цю задачу методом класичної фізики, він отримав розподіл Релея. Було зроблено припущення, що неправильність закону Релея пов'язана з дуже великою роллю, яку в класичній стрічці грають високочастотні осцилятори. Щоб придушити значення високочастотних осциляторів, було зроблено ключове припущення, що речовина може випускати випромінювання тільки кінцевими порціями, пропорційними частоті випромінювання. Енергія кожного осцилятора E n = n ћ ω, де ћ - постійна Планка, n - ціле. У результаті було отримано розподіл Планка (1900 р.), яке добре узгоджувалося з експериментом:

.

Спочатку це здавалося просто дотепною гіпотезою, рішенням приватної завдання, але поступово стало ясно, що ця дискретність порцій енергії вимагає перегляду принципів класичної фізики. Квантування енергії має сенс тільки для гармонійних осциляторів, в інших завданнях квант енергії визначається неоднозначно. Виявилося, що правильно вважати, що ћ - квант дії. Але вже з існування кванта дії слідувала взаємозв'язок між динамічними змінними та змінними, що характеризують положення в просторі, а це не вкладалося в класичну картину світу. Відразу стало очевидним, що апарат аналітичної механіки придатний для введення квантування.

Подальшим підтвердженням квантової теорії були праці А. Ейнштейна про фотоефект (1905 р.) і модель атома Н. Бора (1913 р.). Фотоефект - випускання речовиною швидких електронів під впливом випромінювання. Виявилося, що енергія іспущенних електронів не залежить від інтенсивності випромінювання, а залежить від частоти. Це суперечило класичним уявленням. Ейнштейн припустив, що монохроматичне випромінювання складається з квантів, причому енергія кожного кванта E = ħ ω. На підставі цього припущення були отримані результати, які чудово узгоджувалися з експериментом.

Важливим кроком вперед стала атомна теорія Н. Бора. Класична фізика не змогла пояснити отримані емпіричним шляхом спектральні закони - серії у спектрах випромінювання атомів. Планетарна модель атома, правильність якої підтверджувалася в дослідах Резерфорда, суперечила класичної електродинаміки: електрони повинні були втрачати енергію при обертанні навколо ядра атома і падати на нього. Бор зберіг планетарну модель атома, але ввів в неї квантові принципи. Було зроблено припущення, що електрон може перебувати в стані з певною енергією і в цьому стаціонарному стані немає випромінювання. Випромінювання виникає тільки при переході між станами. Принциповий недолік теорії Бора полягав у штучному накладення квантових понять на класичні уявлення. Крім того, теорія Бора дозволяла знайти енергію стаціонарних станів тільки для кругового руху. Розвитком цієї теорії стали методи квантування Бора - Зоммерфельда, що застосовуються для багатовимірного руху. Для визначення різних квантовомеханічний параметрів, які неможливо було вирахувати з наявним апаратом, Бор сформулював чудовий принцип відповідності, який полягав у тому, що для великих квантових чисел класична і квантова фізика повинні давати однакові відповіді, - наприклад, по класично обчисленої інтенсивності випромінювання можна обчислити вірогідність переходу. У результаті було створено те, що називається старої квантової теорії.

Досліди Резерфорда .

1.1. Відкриття субатомних частинок.

Електрон був першою субатомною частинкою, що була відкрита. В 1897 році Джозеф Джон Томсон відкрив електрон і визначив його питомий заряд та відносну масу.

Заряд: е =1,602*10-19 Кл., mе = 9,110*10-28г.

Після відкриття електрона Томсон запропонував модель атома в якій електрони знаходяться всередині атома. Ця модель отримала назву “сливовий періг” і була дуже далека від реального стану речей. Вона відображала тільки кількісний склад атома, але не положення електронів та ядра в атомі.

Протон був другим в черзі відкритих частинок.

Резерфорд Эрнест (1871-1937)

В 1899р. Ернест Резерфорд відкрив радіоактивне a- і b-випромінення.

Е. Резерфорд народився в Новій Зеландії 1871р. в двадцять сім років став професором фізики в Університеті Мак-Гілла в Монреалі. В 1907р. Резерфорд переїхав до Англії. В 1908 р. ним отримана Нобелівська премія за дослідження радіоактивності. В 1914 р. за англійським звичаєм був посвячений в рицарі, а в 1931 р. отримав звання пера. Помер в 1937 р. Резерфорд, без сумніву, є одним з видатніших вчених ХХст.

В 1910 р. учні Резерфорда Ханс Гейгер і Ернест Марсден провели експеримент, який дозволив пояснити існування ядра в атомі. Вони бомбардували тонкі листки золотої фольги a-частинками. Після цього досліду Резерфорд передбачив існування і природу протона.

Нейтрон. Експериментально був відкритий у 1932 р. Дж. Чедвіком, але його існування було передбачене Резерфордом, ще в 1920 р. Нейтрон не має заряду, чому і завдячує своєю назвою.

Після відкриття субатомних частинок Резерфорд запропонував свою модель будови атома

1.2. Модель атома Резерфорда.

При вивченні α-часток Резерфорд, виходячи з моделі Томсона, підрахував, що розсіювання α-часток не може давати великих кутів відхилень навіть при багатьох зіткненнях з частинкою. І тут Резерфорд звернувся до планетарної моделі.

7 березня 1911 року Резерфорд зробив у філософському товаристві в Манчестері доповідь “Розсіювання α і β-променів і будова атома”. У доповіді він, зокрема, говорив: “Розсіювання заряджених часток може бути пояснено, якщо припустити такий атом, що складається з центрального електричного заряду, зосередженого в точці й оточеного однорідним сферичним розподілом протилежної електрики рівної величини. При такому пристрої α і β-частки, коли вони проходять на близькій відстані від центра атома, отримують великі відхилення, хоча імовірність такого відхилення мала”. Бомбардування золотої фольги α-частинками проводили на такому пристрої.

Важливим наслідком теорії Резерфорда була вказівка на заряд атомного центра, що Резерфорд поклав рівним ±Ne. Заряд виявився пропорційним атомній вазі. “Точне значення заряду центрального ядра не було визначено,- писав Резерфорд, - але для атома золота воно приблизно дорівнює 100 одиницям заряду”. З наступних досліджень і експериментів Гейгера і Мардсена, що почали перевірку формул Резерфорда, виникло уявлення про ядро, як стійку частину атома, що несе в собі майже всю масу атома й позитивним зарядом (Резерфорд вважав знак заряду невизначеним). При цьому число елементарних зарядів виявилося пропорційним атомній вазі.

Заряд ядра виявився найважливішою характеристикою атома. У 1913 році було показано, що заряд ядра збігається з номером елемента в таблиці Менделєєва. Бор писав: ”Із самого початку було ясно, що завдяки великій масі ядра і його малої довжини в просторі порівняно з розмірами всього атома будова електронної системи повинне залежати майже винятково від повного електричного заряду ядра. Такі міркування відразу наводили на думку про те, що вся сукупність фізичних і хімічних властивостей кожного елемента може визначатися одним цілим числом .”

Ядерна модель атома Резерфорда одержала свій подальший розвиток завдяки роботам Нільса Бора, у яких вчення про будову атома нерозривно пов’язується з вченням про походження спектрів.

Бор (Bohr) Нільс Хенрік Давид (1885-1962)

Лінійні спектри виходять при розкладанні світла що випускається розпеченими газами чи парами. Кожному елементу відповідає свій спектр, що відрізняється від спектрів інших елементів. Більшість металів дає дуже складні спектри, що містять величезне число ліній (у заліза до 5000), але зустрічаються і порівняно прості спектри. Після знайомства з Резерфордом Бор, відмовившись від вивчення електронної моделі, почав роботу в його групі. Звернувшись до планетарної моделі, Бор створив на її основі теорію атома Резерфорда-Бора. Резерфорд зрозумів революційний характер ідей Бора й обговорив з ним основи цієї теорії, висловив критичні зауваження, після чого статті Бора були опубліковані.

Під час Першої Світової війни Бор продовжує працювати в лабораторії Резерфорда. У 1915 році він опублікував роботи “Про серійний спектр водню” і “Про квантову теорію випромінювання в структурі атома”. У 1916 році була опублікована стаття Зоммерфельда, де він розглянув рух електрона по еліптичних орбітах і узагальнив правила квантування Бора. Бор із захватом відгукнувся про цю статтю. Теорія атома після відкриттів Зоммерфельда стала називатися теорією Бора - Зоммерфельда.

У 1936 році Бор виступив зі статтею “Захоплення нейтрона і будова ядра”, у якій запропонував краплинну модель ядра і механізм захоплення нейтрона ядром. Дивно, але ні Бор, ні інші не могли відразу пророчити розподіл ядра, що підказується краплинною моделлю, поки на початку 1939 р. не був відкритий розподіл урану.

Теорія Бора — це історично перша теорія, що на основі „квазікласичного підходу” описала „дискретну структуру” енергетичного спектру воднеподібних атомів. Нільс Бор запропонував видозмінити класичну механіку шляхом введення сталої Планка . Він припустив, що не всі рухи, допустимі в класичній механіці реалізуються в атомних системах, а лише деякі, можна сказати „вибрані”. Стосовно енергії атома гіпотеза Бора (або, як її називали, постулат Бора) означала, що енергія атома може приймати лише дискретні, квантовані значення:

Слід відзначити, що постулат Бора є правильним до сьогодні, не зважаючи на поступ науки, оскільки він є прямим вираженням експериментальних фактів. Постулат Бора суперечив класичній теорії випромінювання, оскільки за нею атом повинен випромінювати неперервно, і тому його енергія може приймати будь-які значення енергії, що лежать між дозволеними рівнями енергії. Таким чином Бор вперше при підході до атомної проблеми став на квантову точку зору, згідно з якою, енергія випромінюється квантами світла. Тоді, шляхом об'єднання закону збереження енергії з постулатом Бора ми отримаємо написаний вперше Бором закон, що зв”язував частоти , котрі може випромінювати, та поглинати атом (спектр атому), із квантовими рівнями , властивими для даного атома, тобто

Це рівняння є не що інше, як закон збереження енергії при випромінюванні та поглинанні світла, і в першій теорії Бора виступав, як один із постулатів його теорії („правило частот” Бора). Розділивши останнє рівняння на постійну Планка отримаємо частоти, що поглинаються чи випромінюються квантовими системами. Більше того, вони можуть бути подані у вигляді різниці двох частот:

Ці частоти називаються „спектральними термами”.

Ще задовго від Бора чисто експериментальним шляхом Рітцем було встановлено , що частоти спектру випромінювання/поглинання атомів можуть бути подані у вигляді різниці термів („комбінаційний принцип” Рітца). Тому останні вирази можна розглядати як математичну форму емпіричного принципу Рітца.В комбінаційному принципі Рітца ми зустрічаємося з ще одним протиріччям між класичною теорією та дослідом. Якщо електрон знаходиться в атомі, то він здійснює періодичний або квазіперіодичний рух. В найпростішому випадку одномірного руху його координата може бути розкладена в ряд Фур‘є:

,де , а - частота основного тону, - частота - го обертону. Інтенсивність випромінювання частоти визначається амплітудою - го обертону, тобто величиною . Частоти, відповідно до класичного підходу, можуть бути розташовані в рядок

Таким же чином можуть бути розташовані і відповідні їм інтенсивності випромінювання або амплітуди . Це є загальний наслідок класичної теорії, що протирічить емпіричному правилу Рітца, так як відповідно до цього принципу, частоти, що спостерігаються в експериментах завжди визначаються двома числами та (номера термів), так що в рядок розташовуються не частоти, а терми (), частоти ж розташовуються в квадратну нескінченну матрицю...

Бор припустив, що рух електрону в атомі підкоряється законам класичної механіки, тому тут можливе використання класичної кеплеревої задачі. Тому повна енергія такої системи буде:

,де - велика піввісь еліпсу. За третім законом Кеплера радіус зв’язаний з періодом обертання співвідношенням:

,Друге співвідношення дає нам правило квантування:

Далі, за визначенням,

звідки знаходимо:Із останніх співвідношень знаходимо радіуси орбіт для дискретних енергій:

При та (перша орбіта атома водню) отримуємо Борівський радіус:

м

Борівський масштаб для енергії:

Борівська циклічна частота:

У 30-і роки нашого століття теорія Бутлерова знайшла фізична квантово-механічне обгрунтування. Згідно сучасним уявленням структура молекул - це просторова і енергетична впорядкованість квантово-механічної системи, що складається з атомних ядер і електронів.

Структурна хімія охоплює і неорганічні матеріали. У структурній неорганічної хімії можна виділити два перспективні напрямки:

• синтез кристалів з максимальним наближенням до ідеальної решітці для отримання матеріалів з високими технічними показниками: максимальної міцністю, термічною стійкістю, довговічністю в експлуатації та ін;

• створення кристалів із заздалегідь запрограмованими дефектами для виробництва матеріалів з заданими електричними, магнітними, оптичними та іншими властивостями.

Дослідження останнього часу спрямовані на розробку ефективних технологій синтезу не тільки органічних, але і неорганічних матеріалів.

Різноманіття хімічних систем.

Системою у хімії прийнято називати розглядається речовина або сукупність речовин. При цьому системі протиставляється зовнішнє середовище-речовини, що оточують систему. Зазвичай система фізично відокремлена від середовища.

Розрізняють гомогенні і гетерогенні системи. Гомогенної називається система, що складається з однієї фази, гетерогенної-система, що складається з декількох фаз. Фазою називається частина системи, відокремлена від інших її частин поверхнею розділу, при переході через яку властивості змінюються стрибком.

Прикладом гомогенної системи може служити будь-яка газова суміш (всі гази при не дуже високих тисках необмежено розчиняються один в одному), хоча б суміш азоту з киснем. Іншим прикладом гомогенної системи може служити розчин декількох речовин в одному розчиннику, наприклад розчин хлориду натрію, сульфату магнію, азоту і кисню у воді. У кожному з цих двох випадків система складається тільки з однієї фази, з газової фази в першому прикладі і з водного розчину у другому. В якості прикладів гетерогенних систем можна навести такі системи: вода з льодом, насичений розчин з осадом, вугілля і сірка в атмосфері повітря. У останньому випадку система складається з трьох фаз: двох твердих і однієї газової.

Якщо реакція протікає в гомогенної системі, то вона йде в усьому обсязі цієї системи.

Якщо реакція протікає між речовинами, які утворюють гетерогенну систему, то вона може йти тільки на поверхні розділу фаз, що утворюють систему. Швидкість гомогенної реакції та швидкість гетерогенної реакції визначаються різному.

Швидкістю гомогенної реакції називається кількість речовини, що вступає в реакцію або утворюється при реакції за одиницю часу в одиниці об'єму системи.

Швидкістю гетерогенної реакції називається кількість речовини, що вступає в реакцію або утворюється при реакції за одиницю часу на одиниці площі поверхні фази.

Неорганічні та органічні сполуки.

З'єднання вуглецю (за винятком деяких найбільш простих) здавна одержали назву органічних з'єднанні, тому що в природі вони зустрічаються майже виключно в організмах хвойних і рослин, беруть участь у життєвих процесах або ж є продуктами життєдіяльності або розпаду організмів. На відміну від органічних сполук, такі речовини, як пісок, глина, різні мінерали, вода, оксиди вуглецю: вугільна кислота, її солі та інші, що зустрічаються в неживої природи, отримали назву неорганічних або мінеральних речовин.

Розподіл речовин на органічні і неорганічні виникло внаслідок своєрідності органічних сполук, що володіють специфічними властивостями. Довгий час вважалося, що Углеродосодержащие речовини, які утворюються в організмах, в принципі неможливо отримувати шляхом синтезу з неорганічних сполук.

Органічна хімія - хімія вуглеводнів та їх похідних. Особливість органічної хімії пов'язана з винятковими властивостями атома вуглецю і його здатністю утворювати хімічні зв'язки і геометричні структури, які мають набагато більшою розмаїтістю, ніж структури і зв'язку інших елементів.

Зв'язок між атомами в молекулах органічних речовин - ковалентний. Цим пояснюється відсутність електролітичних властивостей багатьох органічних речовин.

Органічні сполуки містять прості (одинарні) зв'язки між атомами вуглецю С-С і атомами вуглецю і водню С-Н, які близькі один одному міцності. Тому органічні речовини взаємодіють один з одним з великими труднощами або взагалі взаємодіють.

Органічні речовини, як правило, молекулярної будови, тому вони мають низькі температури плавлення. Всі органічні речовини горючі і легко розкладаються при нагреваніі.Важной особливістю органічних сполук є ізомерія. Цим пояснюється різниця властивостей речовин, що мають однаковий склад і молекулярну масу.

З розвитком синтезу органічних сполук була знищена грань, що відокремлює ці сполуки від неорганічних, проте назва «органічні сполуки» збереглося. Більшість відомих в даний час сполук вуглецю в організмах навіть не зустрічаються, а отримані штучним шляхом.

Фундаментальні взаємодії

Взаємодія - основна причина руху матерії, тому взаємодія притаманне всім матеріальним об'єктам незалежно від їх природного походження та системної організації. Особливості різних взаємодій визначають умови існування та специфіку властивостей матеріальних об'єктів. Усього відомо чотири види взаємодії: гравітаційна, електромагнітна, сильна і слабка.

Гравітаційна взаємодія першим з відомих фундаментальних взаємодій стало предметом дослідження вчених. Воно проявляється у взаємному тяжінні будь-яких матеріальних об'єктів, що мають масу, передається за допомогою гравітаційного поля та визначається законом всесвітнього тяжіння, який був сформульований І. Ньютоном

Закон всесвітнього тяжіння описує падіння матеріальних тіл у полі Землі, рух планет Сонячної системи, зірок і т. п. У міру збільшення маси речовини гравітаційні взаємодії зростають. Гравітаційна взаємодія - найбільш слабка з усіх відомих сучасній науці взаємодій. Тим не менш гравітаційні взаємодії визначають будову всього Всесвіту: утворення всіх космічних систем; існування планет, зірок і галактик. Важлива роль гравітаційної взаємодії визначається його універсальністю: всі тіла, частинки і поля беруть участь у ньому.

Переносниками гравітаційної взаємодії є Гравітон - кванти гравітаційного поля.

Електромагнітна взаємодія також є універсальним і існує між будь-якими тілами в мікро-, макро-і мегамире. Електромагнітна взаємодія обумовлено електричними зарядами і передається за допомогою електричного і магнітного полів. Електричне поле виникає при наявності електричних зарядів, а магнітне - при русі електричних зарядів. Електромагнітна взаємодія описується: законом Кулона, законом Ампера та ін і в узагальненому вигляді - електромагнітної теорією Максвелла, що зв'язує електричне і магнітне поля. Завдяки електромагнітного взаємодії виникають атоми, молекули і відбуваються хімічні реакції. Хімічні реакції є прояв електромагнітних взаємодій і є результатами перерозподілу зв'язків між атомами в молекулах, а також кількості і складу атомів у молекулах різних речовин. Різні агрегатні стани речовини, сили пружності, тертя і т. д. визначаються електромагнітним взаємодією. Переносниками електромагнітного взаємодії є фотони - кванти електромагнітного поля з нульовою масою спокою.

Усередині атомного ядра виявляються сильні і слабкі взаємодії. Сильна взаємодія забезпечує зв'язок нуклонів у ядрі. Дана взаємодія визначається ядерними силами, що володіють зарядовим незалежністю, короткодіючі, насиченням та іншими властивостями. Сильна взаємодія утримує нуклони (протони і нейтрони) у ядрі і кварки всередині нуклонів і відповідає за стабільність атомних ядер. За допомогою сильної взаємодії вчені пояснили, чому протони ядра атома не розлітаються під дією електромагнітних сил відштовхування. Сильна взаємодія передається глюонами - частинками, «склеюють» кварки, які входять до складу протонів, нейтронів та інших частинок.

Слабка взаємодія також діє тільки в мікросвіті. У цій взаємодії беруть участь всі елементарні частинки, крім фотона. Воно обумовлює більшість розпадів елементарних частинок, тому його відкриття відбулося слідом за відкриттям радіоактивності. Перша теорія слабкої взаємодії була створена в 1934 р . Е. Фермі і розвинена в 1950-і рр.. М. Гелл-Маном, Р. Фейнманом та іншими вченими. Переносниками слабкої взаємодії прийнято вважати частинки з масою в 100 разів більше маси протонів - проміжні векторні бозони.

Характеристики фундаментальних взаємодій представлені в табл. 1.

Табліца.1

Характеристики фундаментальних взаємодій

З таблиці видно, що гравітаційна взаємодія набагато слабший за інших взаємодій. Радіус його дії необмежений. Воно не відіграє суттєвої ролі в мікропроцесу і в той же час є основним для об'єктів з великими масами. Електромагнітна взаємодія сильніше гравітаційного, хоча радіус його дії також необмежений. Сильні й слабкі взаємодії мають дуже обмежений радіус дії.

Одна з найважливіших завдань сучасного природознавства - створення єдиної теорії фундаментальних взаємодій, що об'єднує різні види взаємодії. Створення подібної теорії означало б також побудова єдиної теорії елементарних частинок.

3. Теплове випромінювання. Народження квантових уявлень

В кінці XX ст. хвильова теорія не могла пояснити і описати теплове випромінювання у всьому діапазоні частот електромагнітних хвиль теплового діапазону. А те, що теплове випромінювання, і зокрема світло, є електромагнітними хвилями, стало науковим фактом. Дати точний опис теплового випромінювання вдалося німецькому фізику Максу Планку.

14 грудня 1900 р . Планк виступив на засіданні Німецького фізичного товариства з доповіддю, в якій виклав свою гіпотезу квантової природи теплового випромінювання і нову формулу випромінювання (формула Планка). Цей день фізики вважають днем ​​народження нової фізики - квантової. Видатний французький математик і фізик А. Пуанкаре писав: «Квантова теорія Планка є, без усякого сумніву, найбільша і найглибша революція, яку натуральна філософія зазнала з часів Ньютона».

Планк встановив, що теплове випромінювання (електромагнітна хвиля) випускається не суцільним потоком, а порціями (квантами). Енергія кожного кванта -

E = hv,

тобто пропорційна частоті електромагнітної хвилі - v. Тут h - постійна Планка, рівна 6,62 · 10 -34 Дж · с.

Збіг розрахунків Планка з досвідченими даними було повним. У 1919 р . М. Планку присвоїли Нобелівську премію.

На основі квантових уявлень А. Ейнштейн у 1905 р . розробив теорію фотоефекту (Нобелівська премія 1922 р .), Поставивши науку перед фактом: світло має і хвильовими і корпускулярним властивостями, він променіє, поширюється і поглинається квантами (порціями). Кванти світла стали називати фотонами.