2.3.2. Соціальне самопочуття як інтегральний показник соціальної захищеності населення

Оптимізація управління системою соціального захисту населення є пріоритетним напрямком державної політики та політичним гаслом передвиборчих кампаній на протязі всього пострадянського періоду української державності. Але результати проведення соціальних реформ свідчать про низьку ефективність та непрофесійність дій влади із запровадження державних соціальних програм. Серед причин такого становища соціально-захисної політики є невідповідність діючих соціальних програм до реальних потреб населення, думка якого відображує ступінь соціальної захищеності як суб’єктивного показника ефективності системи соціального захисту населення.

Суб’єктивним індикатором успішності процесу соціально-економічної адаптації населення до мінливої соціальної дійсності виступає соціальне самопочуття людей. Даний показник характеризує мотиваційний субстрат соціального захисту, що віддзеркалює суб’єктивний стан людей, детермінований соціально-економічними факторами.

Для послідовного розкриття даної проблематики надамо визначення категорій «система соціального захисту населення» та «соціальна захищеність населення».

За своєю природою "соціальний захист населення" втілює широкий спектр різноманітних відносин людини з державою, відбиває соціальні зрушення і сам виступає активним агентом трансформаційних процесів. Тому, пропонуємо виділити декілька аспектів розгляду даної категорії: - в контексті соціальної безпеки держави як систему заходів державних інституцій, спрямованих на попередження, усунення або пом'якшення негативних наслідків економічної політики, соціально-економічного реформування та інших факторів зовнішнього середовища, що загрожують соціальній стабільності в державі; в рамках інституціонального підходу соціальний захист являє собою сукупність норм і правил морально-правового характеру, легітимізованих і офіційно закріплених державою, які виступають регулятором суспільних відносин в сфері перерозподілу економічних ресурсів та підтримки збалансованості соціальної структури; як правовий механізм державної соціальної політики соціальний захист являє собою сукупність легітимізованих та офіційно закріплених законодавчих норм і правил, що регулюють відносини в сфері перерозподілу ресурсів, забезпечення та підтримки найуразливіших верств населення; в управлінському аспекті соціальний захист - це система скерованих взаємовпливів державних інституцій, громадських об'єднань та населення, спрямованих на визначення і реалізацію стратегії соціального розвитку, механізмів соціальної підтримки, обов'язків і повноважень кожної із сторін у процесі забезпечення загального добробуту.

Узагальнюючи зміст наведених трактувань соціального захисту, прпонуємо розглядати систему соціального захисту населення в наступній дефініції - як відкриту, розгалужену, багаторівневу та багатофункціональну систему, дія якої спрямована на підтримку індивідуально-суспільної рівноваги, активізацію соціально-економічного потенціалу, упередження негативних наслідків трансформаційних процесів, мінімізацію соціальних ризиків в суспільстві шляхом законодавчого, економічного, організаційного, управлінського забезпечення, яке базується на двохсторонньому зв'язку з соціумом, окремими соціальними верствами населення.

Така система передбачає наявність постійного моніторингу з метою вивчення соціальних проблем суспільства, специфіки потреб різних верств населення, рівня їхньої задоволеності цільовими соціальними програмами, тобто вимір ступеню соціальної захищеності населення. Таким чином, соціальна захищеність населення – це суб’єктивна складова системи соціального захисту населення, яка характеризує громадську думку з приводу адекватності соціально-захисної політики реальним потребам, інтересам та очікуванням населення. В свою чергу, інтегральним суб’єктивним показником соціальної захищеності населення виступає соціальне самопочуття.[6, c. 70-76]

Вивченням феномену соціального самопочуття вітчизняні соціологи почали займатися приблизно з 80-х рр. ХІХ ст., але ще й досі немає однозначного академічного визначення даної дефініції. У вітчизняній соціології відрізняють декілька підходів до визначення соціального самопочуття:

1) самопочуття визначається через поняття задоволеності людиною різними сторонами життя. Можна навіть відмітити певну тенденцію до ототодження понять "соціального самопочуття" і "інтегрованої задоволеності життям. Прибічники даного підходу розглядають соціальне самопочуття власне як відображення якості життя. І для повноти його виміру намагаються врахувати різні сфери життєдіяльності;

2) другий підхід ближчий до розгляду соціального самопочуття як інтегрованої характеристики реалізації життєвої стратегії особистості, ставлення до оточуючої дійсності, суб’єктивної її сторони;

3) у третьому підході соціальне самопочуття визначається як «синдром свідомості», що відображає ставлення до взаємозв’язку між рівнем запитів і ступенем задоволення життєзначущих потреб.

Таким чином, соціальне самопочуття виступає як результат рефлексії людиною міри власного благополуччя чи неблагополуччя, пов’язаного з можливостями реалізації найбільш значущих і актуальних потреб, прагнень, сподівань тощо.

Широка змістовність поняття соціальне самопочуття синтезує безліч якісних і кількісних показників, які у сукупності характеризують рівень індивідуально-суспільної рівноваги. Як узагальнена результативна характеристика адаптації людей до умов сучасного життя соціальне самопочуття складається з 3-х складових: внутрішнього стану людини (здоров’я, настрій, відчуття щастя, оптимізму); оцінки зовнішніх умов (сприйняття власного стану); положення за нових умов. Індикаторами соціального самопочуття виступають: стан задоволеності рівнем та якістю життя, своїм соціальним статусом, рівень соціальної адаптованості до нових умов, стан здоров’я, характер чинників, що викликають турботу громадян. Як інтегральний показник соціальне самопочуття відображає рівень задоволеності матеріальним становищем в цілому і окремими елементами робочої ситуації та побуту, що детермінує соціальну зрілість та соціальну активність як окремих соціальних груп, індивідів, так і суспільства в цілому.

Соціальне самопочуття - це комплексна характеристика стану свідомості людей, що викривається у різних соціальних ситуаціях, відображає ступінь їхньої соціальної свободи, можливості всебічного розвитку, реалізації здібностей і життєвих планів, які обумовлюються сукупністю наявних у суспільстві матеріальних, політичних, соціокультурних і духовних можливостей задоволення людських потреб і реалізації їхніх інтересів.

Соціологічний підхід до розробки організаційного, соціально-економічного та мотиваційного забезпечення реалізації соціальних програм передбачає вивчення суб’єктивного стану людей, що виступають об’єктами соціального захисту. Останній є емоційно-інтелектуальним віддзеркаленням об’єктивної ситуації, що формується під впливом певного комплексу суспільних чинників, що власне визначаються як соціальне самопочуття. Соціальне самопочуття тісно пов’язане з рівнем ресурсних можливостей людини, які забезпечують реалізацію значущих її потреб, відображає те, наскільки за оцінкою людей (груп населення) суспільство створює передумови для їхньої реалізації, визначає задоволеність соціально-захисними заходами.[37, c. 9-16]

На підставі комплексного критерію оцінки соціального самопочуття можна розробити діагностичну методику для виявлення факторів суб’єктивного сприйняття стану захищеності різних груп населення з метою відстеження якості та дієвості соціально-захисних програм в обраному аспекті та обсязі.

Отже, поняття "соціальне самопочуття" має бути покладене в основу моделі системи соціального захисту населення та визначенні форм і методів її реалізації. Вивчення проблем суспільства через сприйняття та розуміння їх самими людьми, дозволить поступово перетворити об’єкт соціального захисту, тобто населення, на активного суб’єкта соціально-захисних дій.

Таким чином, підводячи підсумки наведених міркувань пропонуємо розглядати соціальне самопочуття як комплексний, інтегрований показник, що відбиває об’єктивний стан людини скрізь призму можливостей задоволення суттєвих потреб (групи, прошарку тощо), оцінку рівня добробуту її соціальної захищеності. Це - узагальнений показник рівня соціальної адаптованості спільнот до мінливого соціального простору, який позначається на соціально-психологічному стані, що формується під впливом певного комплексу соціальних чинників.

Застосування такої методики вивчення соціального самопочуття надасть можливість визначити: ієрархію чинників соціальної захищеності; динаміку і пріоритет потреб окремих соціальних груп та суспільства в цілому; розробити та апробувати суб’єктивні критерії оцінки соціальної захищеності і соціального самопочуття; розробити діагностичну модель, яка дасть можливість створити соціальну технологію удосконалення соціально-захисних заходів та підвищення ступеня відповідності соціальних програм реальним потребам населення; методика дозволить врахувати специфіку соціально-демографічних та статусних груп; забезпечити диференційований підхід щодо методів, прийомів та заходів соціального захисту та всебічної підтримки різних категорій населення.

У такому широкому значенні соціальне самопочуття виступає інструментом діагностування проблем суспільства, суб’єктивним критерієм оцінки рівня ефективності соціальної політики та дієвості інститутів соціального захисту населення, є основою для прогнозування соціальних змін, потреб суспільства та проектування соціальних технологій з оптимізації управління системою соціального захисту населення.[33, c. 118-121]